СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Щоб ми, спираючись на плечі гігантів духу, бачили більше»: до 130-річчя з дня народження Йосифа Сліпого
Річниці — це пам’ять і пошанування. Але коли йдеться про духовних провідників УГКЦ ХХ століття — митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосифа Сліпого, інших священників та єпископів, чиє життя припало на важку для України і Церкви добу, йдеться про незмірно більше: про відкривання і засвоєння духовної та інтелектуальної спадщини, про джерела сили і духу, приклади вірності і віри своїй Церкві і своєму народу, все те, що так необхідне нам сьогодні. Про це — у «Відкритій Церкві» за участю о. Івана Дацька, особистого секретаря Йосифа Сліпого у Римі, професора і директора Інституту церковної історії УКУ Олега Турія та доцентки кафедри релігієзнавства КНУ Ірини Фенно.
Постаті такого масштабу, як митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий, для УГКЦ і України — свідчення надії, Божої підтримки і благословення у найтяжчі часи, приклади вірності у служіння Богові, Церкві і своєму народу. Вони є свідченням того, який великий духовний спадок має Україна і Церква в їх особі, який потужний духовний щит і заступництво має Україна. Розуміння цього важливе завжди, але зараз — особливо. Про це зазначає Оксана Козак для Департаменту інформації УГКЦ.
«Перед тими викликами, які стоять перед Україною, постать Йосифа Сліпого для нас актуальна як ніколи, — каже Ірина Френно. — Це приклад, який повинна бачити і знати передусім молодь. Тому його потрібно не тільки пам’ятати — його потрібно популяризувати. Йосифа Сліпого, якщо говорити сучасними словами, ми могли б назвати візіонером і творцем змін: він мав візію майбутнього України і Церкви у дуже темні часи і щоденно робив кроки, які змінювали цю безнадійну дійсність. Тільки тепер ми можемо потроху оцінити зроблене ним і примножувати ті скарби, які нам залишив Йосиф Сліпий».
2–3 лютого єпископи Архиєрейського Синоду УГКЦ в Україні закликали вірних Церкви молитися за проголошення блаженними священників та монахів УГКЦ — мучеників за віру ХХ століття. Процеси беатифікації українських новомучеників розпочав папа Іван Павло ІІ під час візиту в Україну у 2001 році. Відтоді з’явилися нові беззаперечні свідчення і документи. Серед тих, про чиє вшанування молиться сьогодні УГКЦ, — і патріарх Йосиф Сліпий.
«Щоб відбулося їх піднесення і пошанування всією Католицькою Церквою, потрібне усвідомлення величі їх діл і звершень, — каже історик Церкви, професор Олег Турій. — Це насамперед завдання для нас усіх — молитвою, але також дуже кропіткою і серйозною працею досягли цього. Ці речі справді вимагають збирання всіх можливих історичних джерел, це важливо. Ми, як Інститут історії Церкви, УКУ, загалом історики і богослови, повинні намагатися якомога повніше дослідити джерельну базу, вивчити спадщину. Але сьогодні дуже важливо відкрити це для молодих людей, тому що святість таких осіб, як митрополит Андрей чи Йосиф Сліпий, у нас, тих, хто доторкнувся до цієї спадщини, не викликає жодного сумніву, але дуже важливо, щоб це усвідомлення було закорінене у широких верствах людей. Це потрібно, щоб ми твердо стояли на ногах, щоб ми, спираючись на плечі цих гігантів, бачили більше і могли зробити щось краще».
Ідеї і візії, які мав Йосиф Сліпий ще у 20-30-ті роки ХХ століття, певним чином почали втілюватися ще при його житті, коли, уже 70-літнім, зусиллями світової спільноти його вдалося звільнити після 18 років заслання Сибіру. Це, зокрема, питання патріархату для УГКЦ, католицької освіти та створення Українського католицького університету, відродження монашества УГКЦ. Про ці напрямки розповідає о. Іван Дацько, який у 1976–1984 роках працював секретарем патріарха Йосифа Сліпого.
«Після молитви патріарх Йосиф був великим мужем науки»
Отець Іван — один із редакторів книги споминів Йосифа Сліпого, каже, що наука була для патріарха другою після молитви. Ще юнаком хотів вчитися сам і навчати інших. Уже будучи єпископом, дбав про освіту для українського духовенства, про наукові студії та заснування Українського католицького університету.
«Коли він був малим, завше казав: „Я хочу бути професором“. Мама виховувала його дуже побожно, і він вступив до Львівської духовної семінарії — у тих споминах все це описано, — розповідає отець Іван. — І під час першої зустрічі, вже у юнацькому віці, з митрополитом Андреєм Шептицький, той його питає: „Ким ви хочете бути?“ — „Професором!“ — „Робіть так, як я вам скажу — будете і професором, і ректором“.
У 1917 році в Унівській лаврі митрополит Андрей висвячує Йосифа Сліпого на священника. З благословення митрополита він їде на навчання до Інсбрука, в богословську колегію «Казініянум». Там захищає докторську працю — «Поняття про вічне життя в Євангелії св. Йоанна», та габілітаційну працю — «Вчення візантійського патріарха Фотія про Святу Трійцю». У 1922 році стає професором догматики у Львівській духовній семінарії, а у 1926-му — її ректором. Здавалося б, здійснилося те, про що він мріяв і до чого прагнув, але це був лише початок.
«Пам’ятайте, що патріарх Йосиф жив у час, коли народилася думка про католицькі університети — то був час після Першої світової війни, час папи Пія ХІ. Тоді був заснований Католицький університет в Медіолані, і католицький світ тим захоплювався, — пояснює отець Іван. — Ще як священник, патріарх Йосиф мав думку про український католицький університет, але тогочасна польська влада дозволу на це не давала. Він пішов до митрополита Андрея, і той сказав: „Я, як митрополит, можу заснувати тільки академію, а ви підносьте її рівень до університетського“. Потім патріарх Йосиф казав, що майже перед Другою світовою вже і польський уряд хотів визнати цей університет у Львові, але вибухнула війна і сталося те, що ми всі знаємо…»
У 30-х роках Йосиф Сліпий мав низку наукових подорожей Західною Європою, паломництво до Святої Землі. «Він був виховником, хоча й був дуже строгим. Але коли спитаєте, чи він був більшим виховником чи більшим науковцем, то я, безперечно, відповім — науковцем, — згадує о. Іван Дацько римський період життя патріарха Йосифа. — Дуже багато читав — не газет, а серйозних праць. Він сам був догматиком — догматичне богослов’я є одним із найважчих предметів для теологів. Якби ви бачили, як він швидко писав! Він писав не на машинці, як Пій ХІІ, а від руки. І так само швидко диктував: я тоді не знав стенографії, то сам собі придумав систему, щоб встигати за ним. Він був дуже-дуже працьовитим. І не міг погодитися з тим, що большевики, як він казав, змарнували 18 років його життя».
У Римі патріарх Йосиф заснував, крім вже існуючої Колегії святого Йосафата, Колегію св. Софії. І, фактично, вдруге втілив свою мрію про університет — Український католицький університет святого Климентія (діє з 1963 року), та науково-видавничу працю при ньому. Окрім того, активізував роботу Українського богословського наукового товариства, відновив видання «Богословія» та «Дзвонів» тощо.
«Я хіба додам кілька штрихів, щоб ще раз підкреслити: патріарх Йосиф був науковцем з великим потенціалом, — каже Олег Турій. — Другий його докторат — про філіокве і константинопольського патріарха Фотія — це праця, яку цитують до сьогодні. Але так склалося його життя, що займатися теоретичною наукою він практично не мав можливості: перешкодила і організаторська праця — він змушений був дбати і про опалення, і про їжу для студентів, і про професорів, а потім — роки заслання.
Ще один дуже показовий приклад: в ув’язненні у сибірському засланні, коли його викликали до Москви, він використав цей короткий час, щоб писати історію Вселенської Церкви — п’ять томів її опубліковані. Як історик скажу: там є ідеї, які ще до сьогодні не опрацьовані нашою історіографією. Тобто це була людина, яка, навіть маючи обмежений доступ до джерельної бази, до літератури, до спілкування з колегами, могла продукувати дуже серйозна наукові ідеї. Патріарх Йосиф є взірцем того, як людина використовує для науки кожну хвилину, навіть за дуже несприятливих обставин».
Дивіться також:
«Він був переконаний, що патріархат — це як самостійність і незалежність країни»
Патріарх Йосиф Сліпий говорив про потребу здобуття патріархату для УГКЦ ще у 30-х роках. Це питання, як умова існування Церкви, стояло для нього поряд із питанням самостійності і незалежності України. І він не відступав від цих переконань ніколи і ні в чому. За це у квітні 1945-го разом з іншими владиками УГКЦ був заарештований совітами і засуджений на вісім років. Далі, коли УГКЦ уже була під забороною, відкидав постійні пропозиції НКВД щодо переходу у православ’я, і був засуджений ще три рази — у 1953, 1957 та 1962 роках.
«Про патріархат Української Греко-Католицької Церкви він писав ще будучи професор Духовної семінарії, — каже о. Іван Дацько. — На Унійному з’їзді, який відбувся у Львові у 1937 році з нагоди річниці смерті митрополита Веніамина Рудського, була прийнята резолюція про прийняття ідей митрополита Рудського і Петра Могили, включно зі створенням Київського патріархату Церкви. Це було вже тоді, у 1937 році! Він був переконаний, що патріархат — це як самостійність і незалежність країни. Але патріархат — то не тільки титул. Він казав: до цього треба йти поступово, треба здобути помісність, синодальний устрій… Тобто патріархат у його розумінні — це мав бути вінець, завершальна форма у процесі будування Церкви».
Ці ідеї патріарх Йосиф проніс через роки Сибіру, незважаючи на темні для УГКЦ часи. Першим його запитанням по отриманні документа про звільнення у 1963 році було: «Чи стала вільною Церква?». На 2-й сесії Другого Ватиканського Собору Йосиф Сліпий відразу підняв питання про створення українського католицького патріархату, але, як кажуть, це питання було «не на часі».
У своєму Заповіті патріарх Йосиф, окрім іншого, багато говорить саме про це питання: «Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору дня 11 жовтня 1963 року заговорив я не про свідчення своє, — воно ж було відоме, — але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного сповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити про співчуття страждальцям і надати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности. Це вперше в усій історії нашої Церкви ідея її Патріярхату була проголошена привселюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, керували Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами на зразок інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви — це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті».
«Це був дуже болісний шлях для нього і у цьому питанні теж: большевики і московська патріархія виступали проти того руками і ногами. А у Ватикані на той час панувала Ost politic, — пояснює о. Іван. — Але він ніколи ні на секунду від цієї ідеї не відмовився і не відійшов: почитайте його Заповіт — як він зворушливо переконує перед смертю своє духовне стадо, наче Володимир Мономах, про цей патріархат Києво-Галицький і всієї Руси».
Сила, з якою можна пройти і здолати все
У 1968, 1970, 1973 та 1976 роках патріарх Йосиф Сліпий провів архиєрейські подорожі країнами Європи, Америки, Азії та Австралії, щоб підтримати українців та УГКЦ у діаспорі та репрезентувати УГКЦ поза межами окупованої України. Тоді ж він взяв участь у трьох міжнародних євхаристійних конгресах — у Бомбеї, Боготі та Мельбурні. Тема євхаристійної єдності та екуменізму звучить у працях патріарха та його Заповіті.
«Коли я був з патріархом Йосифом під час його останньої візитації, в Едмонтоні, одна канадська журналістка його спитала: „Що вам дало силу перенести всі ті страждання в Сибіру?“. Він нічого не відповів, тільки отак підняв руку — і ми всі зрозуміли, що то була Божа сила», — згадує о. Іван.
«Хотів би ще одну річ сказати, — продовжує він. — Наша Церква була благословенна в тому, що мала у ХХ столітті великих предстоятелів. Митрополит Андрей, патріарх Йосиф, Мирослав Іван Любачівський, Любомир Гузар. Бачимо, що Блаженніший Святослав іде тим шляхом, який є пробитий. Його можна вдосконалити і доповнити, але не можна звернути з нього: так іде та послідовність нашої Церкви, її апостольська неперервність, Succesio Apostolica».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
