СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиСамбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ приймає вимушено переселених осіб і стає осердям волонтерського руху. Фільм
Медіацентр Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ пропонує відео-розповідь про те, як від початку війни Церква перебуває поруч зі своїм народом.
У страшний час війни Українська Греко-Католицька Церква стоїть пліч-о-пліч зі своїм народом. Тисячі біженців із гарячих точок, які шукають прихистку від російських бомб та окупації, турбота про військових, гуманітарні вантажі, логістична, медична допомога — усе це також лягло на плечі вірян та Церкви. Про це — у розповіді медіа-центру Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.
І Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ із перших же днів війни відгукнулася на виклики лихоліття. Так, у приміщеннях, які належать єпархії, за цей час знайшли прихисток сотні людей із різних куточків України. Зокрема, наразі Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ прийняла на цілодобове утримання 415 вимушено переселених осіб і надає триразове харчування 600 особам. Крім того, внутрішньо переселеним особам надається кваліфікована психологічна і медична підтримка. До допомоги біженцям та українському воїнству залучені багато парафій єпархії, священики, капеляни, єпархіальний «Карітас», а також семінаристи Дрогобицької духовної семінарії.
Адміністратор дому «Самарянин» о. Олег Турків пригадує: «Коли до нас приїхали люди із Сєвєродонецька, то чоловіки привезли своїх дружин і дітей. Один з чоловіків, який зараз захищає нашу Батьківщину, сказав дуже гарні слова: „Я у ваші руки віддаю найдорожче — це моя дружина та мої діти. Я буду захищати там, а ви захищайте тут“. Ті слова дуже надихають, допомагають нам». Наразі у центрі «Самарянин» проживає 60 біженців — це люди з Сєвєродонецька, Щастя, Маріуполя, Києва, Харкова, Чернігова. Тут їм надають харчування, проживання, також можливість отримати засоби гігієни, медикаменти. Олена приїхала з донькою та мамою із Маріуполя. Зараз їй немає куди повертатися — їхній будинок знищений. «Наше місто було дуже гарне, — пригадує Олена. — Ми добре жили. А тепер ми все втратили. У чоловіка нещодавно мати померла, так її поховали у дворі будинку…» До Дрогобича Олена їхала дві доби, і це була її перша поїздка на Західну Україну. «Тут дуже добрі люди, — ділиться враженнями Олена. — Такої доброти по відношенню до інших у нас в Маріуполі я не бачила».
У Трускавці, в пасторально-реабілітаційному центрі «Оранта», прихисток знайшло 250 жінок та дітей. Є багатодітні сім’ї, є вагітні жінки. Адміністратор центру о. Михайло Балко розповідає, що із постраждалими працюють психологи, лікарі. З дітьми займаються вчителі та вихователі. Адже багатьом потрібна тривала психологічна реабілітація і просто підтримка — пережили вони чимало.
Скажімо, Надія Артемчук приїхала із Київської області Вишгородського району, село Козаровичі. Їхній населений пункт перебував під окупацією російських військ — у дворі пані Надії стояли ворожі танки. «Коли зайшли до нас, почали забігати в двори. І перше речення було: „На колєні!“. Змусили роздягатися до пояса. Вийшла я і ще 82-річна наша родичка. Ми подумали, як то стати на коліна? Ми цього не зробили, а сина мого до пояса розділи, подивилися, чи є наколки», — пригадує жінка. Пані Надія дивом утекла разом із сином із власного села — пішки подолали відстань у 9 кілометрів, переходили вбрід річку. А потім, завдяки допомозі волонтерів, вони потрапили до Трускавця: «Я сюди приїхала, то як на світ народилася! Таких добрих людей ніколи не зустрічала. Вони забезпечують моє життя тут, дбають про нас! Бо й не знала, як далі жити. А тепер мені хочеться жити!»
Волонтери та священнослужителі єпархії організовували також і гуманітарні перевезення для людей, які опинилися у зоні бойових дій. Налагоджували надходження гуманітарної допомоги. Тож тимчасово переміщені особи, які опинилися в єпархіальних центрах, забезпечені всім необхідним.
Живуть жінки та діти також і в селі Надиби, в єпархіальному будинку, що призначений для монаших покликань. І їх теж тут приймають із відкритим серцем. Отець Антон Котило, адміністратор будинку, розповідає, що за цей час дім прихистив понад 40 людей з різних областей. Із дітьми працюють та бавляться катехитки, відволікаючи малечу від сумних думок, а мами отримують необхідну допомогу та підтримку, відчуття безпеки.
Мало не при кожній парафії в єпархії створений волонтерський штаб, до якого залучені й місцеві мешканці, і молодь, і тимчасово переселені особи: хтось готує їжу для військових, хтось збирає гуманітарну допомогу, хтось плете маскувальні сіті. Один із таких осередків для волонтерів діє і при Центрі душпастирства молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії: тут щодня, без вихідних, кипить робота з плетіння маскувальних сіток для військових. «Кожен з нас хоче бути корисним нашому війську бодай у такий спосіб», — кажуть жінки, які приходять плести сітки.
«Із перших днів захисту нашої Батьківщини українська армія, волонтери, безстрашний боголюбивий український народ здивували світ: своєю вірою, силою, єдністю і жертовністю. Ми обов’язково переможемо, бо добро завжди перемагає зло. Найменший вогник свічки проганяє навколо найгустішу темряву. Наша найбільша сила — це молитва і довіра до Бога, єдність і солідарність, які додають міцності і витривалості, впевненості і стійкості», — зауважує владика Ярослав Приріз, єпарх Самбірсько-Дрогобицький. — Ми вважаємо за священний обов’язок послужити своїм співкраянам і виконати Господню заповідь: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших — ви мені зробили»» (Мт. 25, 40).
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
