СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Пророчий голос Церкви, якого потребує людство», — владика Богдан Дзюрах про нову соціальну енцикліку Папи Франциска «Усі брати»
3 жовтня 2020 року Святіший Отець Папа Франциск на батьківщині святого Франциска у місті Асиж (Італія) підписав свою третю енцикліку «Fratelli tutti». Братерство й соціальна дружба — це дороги, які вказує Папа Франциск для побудови кращого, справедливішого та мирного світу зусиллями всіх, народу й інституцій. Рішуче «ні» війні та глобалізації байдужості. Українська секція VaticanNews поспілкувалася із Секретарем Синоду Єпископів УГКЦ владикою Богданом Дзюрахом про значення цього документу та його актуальність для цілого світу та Української Греко-Католицької Церкви зокрема.
Чим продиктована важливість появи енцикліки Папи Франциска «Fratelli tutti» в наш час?
Мені дуже приємно поділитися кількома думками на тему нової соціальної енцикліки Папи Франциска. Вона, звичайно, є надзвичайно актуальною і важливою, і я б сказав по-євангельському радикальною. Можна сказати, що це такий пророчий голос Церкви, якого людство в сучасну пору дуже потребує. Світ міняється на наших очах з шаленою швидкістю. На жаль, не завжди технологічний прогрес супроводжується прогресом в ділянці духа й етики, і внаслідок чого світ знову й знову попадає в різного роду кризи, тупіки, в якісь конфлікти. І від цих криз потерпають, передовсім, прості люди. І ці кризи є задавненими, як, наприклад, численні конфлікти в різних частинах світу, голод, несправедливість. Але також є новітні кризи, зокрема, фінансова криза, пандемія коронавірусу, чи те, що Папа Франциск називає «роздробленою третьою світової війною» (італ. la Terza guerra mondiale a pezzi). Тож нинішня енцикліка виглядає дуже вчасною і потрібною. В ній Святіший Отець, як на мене, висловлює відгомін вчення Другого Ватиканського собору, який в душпастирській конституції про Церкву в сучасному світі підкреслює, що «радість і надія, смуток і тривога сучасних людей, особливо бідних і стражденних, є радістю і надією, смутком і тривогою Христових учнів» (Gaudium et Spes, 1).
І ось, теперішній Понтифік як справжній Христовий євангельський учень, робить своїми ті радості й надії, смутки і тривоги сучасного нам теперішнього людства. Папа сам визнає на початку енцикліки, що питання, пов’язані з братерством і соціальною приязню завжди були серед його турбот. В останні роки він звертався до них дуже часто в різних нагодах. І ось тепер Папа збирає ті всі свої думки і подає їх в ширшому, глобальному контексті. Але також надзвичайно цінним в цій енцикліці є те, що Папа вказує на конкретні шляхи подолання тих криз, викликів і проблем, з якими зустрічається вже вкотре сучасне людство. І рецепт по-євангельському є дуже простий: це шлях нової логіки, нової ментальності, яку Папа називає соціальною любов’ю. Ось ця новизна, така євангельська свіжість цієї енцикліки є дуже привабливою і дуже актуальною.
Аудіозапис відповіді владики Богдана Дзюраха про важливість енцикліки
В чому полягає актуальність цієї енцикліки, розглядаючи її в сучасному українському контексті?
Очевидно, що ми не вийняті з глобального контексту в якому перебуває сучасний світ. Тож актуальні проблеми, які нуртують людство, не чужі і нашому народові та українському суспільству.
З іншого боку, маємо багато специфічних ділянок, в яких потребуємо особливої уваги Церкви у світлі Євангелія та соціальної доктрини Католицької Церкви. Тож, як одні, загальні й універсальні принципи і норми, так і інші, специфічні, дуже притаманні нам проблеми, знаходять своє відлуння на сторінках нової Папської енцикліки. Зокрема, коли йдеться про специфічні українські контексти і тематичні пласти, висвітлені Святішим Отцем в енцикліці, то очевидно, що він не згадує виразно нашу Україну, але ми відчитуємо, — принаймні я, читаючи цю енцикліку, відчитую — багато тих проблем, які безпосередньо стосуються нас. Це, наприклад, такий важливий феномен, як міграція та духовно-соціальний супровід мігрантів, справедливий розподіл суспільних благ в суспільстві, коли треба уникати узурпації невеличкою групою привілейованих осіб основних народних ресурсів, при цьому прирікається більшість населення на животіння; питання суспільного діалогу та відповідальної політики, це питання особливо зараз є актуальним перед нашими виборами; остаточне питання миру і примирення, як рівно ж великий пласт лікування ран, завданих різними конфліктами, війнами, історичною несправедливістю — все це Папа заторкує і воно безпосередньо має відношення до нашої української дійсності. І кожна з цих тем заслуговує на окрему увагу і поглиблене вивчення, а також застосування на практиці принципів, які пропонує Папа Франциск синам і дочкам Католицької Церкви, та й, зрештою, усім людям доброї волі.
Аудіозапис відповіді владики Богдана Дзюраха про актуальність документу
Святіший Отець в енцикліці «Fratelli tutti» посилається на притчу про Доброго Самарянина як приклад братерської любові, що долає бар’єри та кордони. Які сфери життя українського суспільства сьогодні найбільше уособлюють пораненого чоловіка з притчі, що потребує допомоги, і яким чином Церква намагається допомогти?
Така перша асоціація… мені здається, що, глобально беручи, можна навіть назвати весь наш народ отим пораненим, нещасним, бідним чоловіком, який лежить при дорозі історії, якого прирікають нераз на несправедливі страждання, на грабунки, на приниження в його гідності. Тому весь народ є образом того нещасного побитого чоловіка, який очікує на Боже милосердя і на людську солідарність.
З іншого боку, в нашому українському суспільстві є особливо крихкі, слабкі ланки, групи і верстви людей, які особливо відображають отой лик пораненого євангельського чоловіка. Я би назвав у першу чергу, ідучи за Святішим Отцем, старших осіб, оскільки вони найбільш незахищені; їх дуже часто, як Папа каже, трактують як суспільне сміття, покидаючи їх на болючу самотність. Таким чином, на сміття викидаються не лише харчі, як каже Папа в енцикліці, але й також сміттям стають самі людські істоти. І Папа при цьому пригадує новітні події, пов’язані з пандемією: як в різних частинах світу помирали особи похилого віку, вони були жорстоко викинуті, як суспільне сміття. «Так люди не повинні помирати», — підсумовує Папа. Ця ізоляція старших осіб, ігнорування їхніх потреб, фундаментальних потреб… належна опіка для них має бути обов’язком і держави, і суспільства, і найближчого оточення. Бо відокремлюючись, ізолюючись від тих осіб, ми самі себе позбавляємо джерела мудрості, яку вони уособлюють, несуть із собою і якої молоді люди не можуть самі від себе здобути.
Друга категорія людей — це молоді люди, які дуже часто позбавлені можливості реалізувати свої мрії, свої прагнення, здійснювати свої плани через те, що не можуть здобути належну освіту і не мають доступу до гідної праці.
Третя категорії людей — це, очевидно, безробітні, які відтак стають тими мандрівниками, заробітчанами і покидають свої рідні сторони, свої домівки, родини в пошуках виживання для себе і для своїх найрідніших. І Папа тут підкреслює, що ці люди особливо заслуговують на увагу, тому що тема праці не означає просто дати людям якесь заняття, але запевнити добробут для всього народу, дозволити, щоб в людях проросли ті зерна, які сам Бог вклав у них — зерна здібностей, ініціативи, сили, потенціалу, які носить в собі кожна людина. І найкращий спосіб допомогти убогому — це запевнити йому гідну і належну працю і з належною винагородою. І Папа підкреслює, що якісь субсидії, грошова допомога можуть бути тільки провізоричним, перехідним засобом, щоби заспокоїти найпекучіші потреби, натомість справжньою ціллю соціальної політики мало би бути уможливлення людям гідного життя за посередництвом достойної праці.
Нарешті, жертви зовнішньої воєнної агресії та окупації, поранені наші, військовослужбовці, родини, ті люди, які носять в собі травми — фізичні, психологічні, душевні, — всі вони потребують також зцілення. І Папа, специфічно говорячи про процес примирення і зцілення, наполягає, з одного боку, на тому, щоб базувати діалог і примирення на правді, бо правда подорожує разом із милосердям і справедливістю: правда, справедливість і милосердя є невіддільними одне від одного, і тільки на основі поєднання цих трьох елементів можна будувати шлях примирення і зцілення ран.
Тобто, як бачимо, для нас є, справді, дуже багато тем, які заслуговують на таку проникливу увагу, на детальну застанову. Але найголовніше, щоб ми наважилися почати втілювати в життя ті постулати, які Папа оголошує від імені цілої Католицької Церкви. Бо, беручи загалом, Церква у суспільстві мала би стати голосом усіх стражденних і промовляти до сумління, в тому числі, багатіїв, які бувають часто позбавлені моральних принципів та звичайних людських скрупулів, залишаючись засліпленими такою жадобою непомірного багатства та відвертаючись від своїх знедолених співгромадян, яких трактують радше як тягар, а не як істот, гідних вдячності, опіки і підтримки. Тут можна процитувати слова Папи, коли він каже, що «коли одна частина суспільства претендує на те, щоб втішатися усім, що пропонує світ, так, неначе б убогих не існувало, це в певному моменті має свої наслідки. Ігнорувати існування і права інших, раніше чи пізніше провокуватиме таку чи іншу форму насилля, часто неочікуваного» (п. 219).
Тому я би дуже хотів, щоб, передовсім, Католицька Церква в Україні мала достатньо євангельського дерзновення, щоб підхопити ті важливі теми й тези, які пропонує Святіший Отець, і щоб дати їм прозвучати в нашому українському контексті задля оздоровлення загального стану українського суспільства. Цікаво при цьому, що Папа не закликає до якихось надзвичайних результатів, не потрібно ганятися за великими досягненнями. Мене особисто вразила одна фраза Святішого Отця: «Якщо зможу допомогти бодай одній людині жити краще, вже цього буде достатньо, щоб виправдати дар мого життя» (п. 195). Якби так кожна людина допомогла бодай одній людині жити краще, то, направду, світ довкола нас став би більш мирний, справедливіший і добріший.
Аудіозапис відповіді владики Богдана Дзюраха про асоціації із притчею про Доброго Самарянина
Який досвід братерства та соціальної дружби Українська Греко-Католицька Церква може запропонувати Вселенській Церкві?
Святий Августин свого часу казав: «Ділюся з вами тим, чим сам живу». Чим живе наша Церква? Наша Церква намагається у свій спосіб, в міру можливостей, також робити своїми «радості і надії, смутки і тривоги» українського суспільства, в якому вона служить, і якому вона покликана служити. І це особливо проявляється у суспільній ролі Церкви. Зрештою, ми маємо вже досить довгу традицію, починаючи ще від митрополита Сембратовича, потім через подвижницький шлях митрополита Андрея Шептицького, відтак через ісповідницьку дорогу патріарха Йосифа, і вже за незалежної України наша Церква показувалася як така досить надихаюча сила українського суспільства, це особливо проявлялося в моментах кризи. Знаменно, що відразу після Революції гідності незалежні дослідження (Центр Разумкова за підтримки Фонду Конрада Аденауера) показали, що УГКЦ є найбільш соціально спрямованою Церквою в українському суспільстві. Очевидно, ми намагаємося реагувати швидко й ефективно на виклики, які постають перед українським народом і супроводжувати, передусім, людину всюди, де вона перебуває під загрозою своєї гідності, своїх фундаментальних прав і свобод. І прикладів є дуже багато, починаючи від реагування на затримання заробітної платні, через заклик до більшої екологічної відповідальності, і до супроводу народу під час новітніх викликів, пов’язаних з війною, з природними катаклізмами, паводками чи пандемією. Відрадно, що у цій солідарній підтримці беруть участь наші спільноти з усього світу, не тільки з України. Так само в країнах нашого тимчасового, чи більш стабільного перебування новітньої еміграції наші заробітчани проявляють велику солідарність і взаємну підтримку, коли йдеться про пошуки праці, юридичні консультації, звичайну людську підтримку, соціальний захист. Приклад Італії тут дуже промовистий і багатообіцяючий: владика Діонісій Ляхович нещодавно ділився, як зараз в часи пандемії ті люди, які мають працю, приймають до своїх помешкань тих людей, які зараз виявилися безробітними, на вулиці, допомагають харчами одні одним і т. д.
Але втім, як Ви слушно зауважили, притча про Милосердного Самарянина каже нам виходити поза межі нашої конфесії і нашого такого національного «ґетто». Тут вже маємо добрий знак, бо в останніх регіональних розмовах з нашими владиками, коли ми зустрічалися онлайн, щораз частіше з’являються виразніші постулати більшої відкритості до зовнішнього світу нашої Церкви, щоб уникати зосередженості на самих собі, на наших спільнотах, наших потребах, на збереженні власної ідентичності чи заспокоєнні власних потреб. Це якісно новий рівень дискусії, яка, втім, вже знаходить конкретні вияви, зокрема, в ділянці соціального служіння. І саме до такого діалогу, до такої співпраці Святіший Отець і заохочує нас у своїй енцикліці. Він каже, що з одного боку, потрібно базуватись на свідомості власної гідності і цінності власної ідентичності, бути свідомими, ким ми є, але, з іншого боку, відкриватися до іншого в пошані, в доціненні інакшості й цінності іншого: іншого народу, іншої культури, іншої церковної традиції; і так взаємно плекати оті братерські відносини і соціальну любов, щоб ми йшли і допомагали людям, не дивлячись на їхню національну чи конфесійну приналежність чи, взагалі, не питаючи їхнього відношення до релігії. Тому що притча про Милосердного Самарянина саме цього нас вчить: Милосердний Самарянин похилився, бо побачив перед собою страждаючу, потребуючу людину, і нам так само треба вчитися похилятися. Ми маємо чим ділитися, служити і потрібно тільки ширше відкривати двері наших сердець і наших рук. Я маю надію, що будемо цього щораз краще вчитися.
Аудіозапис відповіді владики Богдана Дзюраха про досвід Української Греко-Католицької Церкви
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Локації
Персони
Владика Богдан ДзюрахАпостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ
