Промова Анджело Содано, Секретаря по стосунках із державами на Синоді Єпископів УГКЦ 1990 року

ДІЯЛЬНІСТЬ СВЯТОЇ СТОЛИЦІ
НА КОРИСТЬ КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНСЬКОГО ОБРЯДУ

Промова Анджело Содано,

Секретаря по стосунках із державами,
на відкритті Синоду Єпископів УГКЦ

(м. Ватикан, 25 червня 1990 року)

Як тільки почала шаліти буря переслідування проти Католицької Церкви Українського обряду, Свята Столиця розпочала постійну і систематичну діяльність на користь цієї спільності, виявляючи солідарність з її терпіннями, підтверджуючи її право на існування та рішуче закликаючи до пошани.

1. Пригадую насамперед безпосередні виступи бл. пам. Папи Пія XII, починаючи від 1945 року, в офіційних документах, як от:

• Енцикліка «Всі Східні Церкви», з 23 грудня 1945 року, якою Папа Пій XII з приводу «350 річниці щасливого з’єднання руської Церкви з Апостольською Столицею», між іншим, пригадує різні етапи страждання українського народу аж до того часу;
  
  
• Енцикліка «Східних Церков», з 15 грудня 1952 року, в якій Пій XII ще раз пригадує терпіння Католицької Церкви східного обряду, яка переслідувана «в багатьох місцях», «в східних країнах», з особливим підкресленням, також і в цьому випадку, того, що діялося на Україні;
  
  
• Апостольський Лист «Знаємо вас», з 20 січня 1956 року, на підтримку українців, що прожинали на вигнанні, який вважався в СРСР втручанням у внутрішні справи.
  

2. Після визволення Кардинала Йосифа Сліпого, що відбулося у лютому 1963 року, завдяки турботам бл. пам. Папи Івана XXIII, діяльність Святої Столиці на користь Католицької Церкви Українського обряду велась, в основному, за трьома направними лініями:

• виступи й безпосередні почини прилюдного характеру з боку Вселенських Архиєреів;
  
• декларації та розмови а сфері міжнародних організацій;
  
• безпосередні стосунки.
  

3. Виступи та безпосередні почини Вселенських Архиєреїв.

Не входячи в деталі діяльності Святої Столиці на захист людських прав та релігійної свободи, яка, особливо починаючи від II Ватиканського Собору, становить одну із визначних тем учительського уряду Вселенських Архиєреїв та міжнародної діяльності Святої Столиці, варто тут згадати наступні виступи:

а) Листи, що їх Вселенські Архиєреї Павло VI та Іван Павло II з різних нагод і приводів направляли спочатку до Кардинала Сліпого, а потім до Кардинала Мирослава-Івана Любачівського;

б) різні заходи, як піднесення Львівського Митрополита для українців до гідності Верховного Архиєпископа в 1963 році та особливе й надзвичайне право, надане 5 лютого 1980 року Папою Іваном Павлом ІІ для Верховного Архиєпископа, щоб скликати, за дозволом Вселенського Архиєрея, всіх українських Єпископів діаспори на синодальні наради;

в) Промови Його Святості Івана Павла II до Синодів Єпископів Української Католицької Церкви (1980, 1983, 1985, 1987, 1989), у двох із яких, а саме в 1985 та понад усе, в 1989 році, особливою стійкістю підтверджене право на законне визнання та повну релігійну свободу Української Церкви на батьківщині;

г) Проповіді та Промови Вселенських Архієреїв, серед яких слід пригадати Проповідь з приводу свячення Філадельфійського Митрополита, Високопреосвященнішого Владики М. — І. Любачівського, що відбулося у Сикстинській каплиці 12 листопада 1979 року, та Промови, звернені до українських громад, під час апостольських подорожей Папи Івана Павла II: у Філадельфії (4 жовтня 1979 р.), в Куритибі (6 липня 1980 р.), у Вінніпезі (16 вересня 1984 р.), у Буенос-Айресі (10 квітня 1987 p);

д) приготування та відзначення Тисячоліття Хрещення Русі, починаючи від Листа до Кардинала Сліпого з приводу оголошення Тисячоліття християнства в Україні, з 19 березня 1979 року, до Апостольського Листа «Ідіть по всьому світу», з 25 січня 1988 року, продовженого Посланням «Великий Дар Хрещення» — до українців-католиків, з 14 лютого 1988 року, та Проповідь з нагоди відзначення Тисячоліття в Римі, 10 липня 1988 року;

е) Лист Його Святості Івана Павла ІІ до покійного Патріарха Пімена, з 30 жовтня 1989 року, про який буде згадано пізніше.

4. У цьому довгому ряді документів великого значення вирізняються чотири мотиви, наполегливо повторювані, які становлять напрямні лінії дбання Апостольської Столиці про Українську Католицьку Церкву:

а) почуття великої пошани до Католицької Церкви Українського обряду та почуття особливої вдячності за її вірність Наступникам Петра, яка виявлена із стійкістю та шляхетністю духа в терпіннях та мучеництві, які часто відзначали 400 років її історії;

б) наполегливе проголошення права на існування Української Католицької Церкви на батьківщині, супроводжене побажанням змогти побачити признаним, пошанованим та захищеним це право;

в) ясне і недвозначне ствердження, що здоровий та справжній екуменізм вимагає пошани до Української Католицької Церкви;

г) ще інші, так само ясні ствердження вимоги вірності та єдності між Апостольським Престолом та Католицькою Церквою Українського обряду.

5. Заяви та розмови в сфері Міжнародних Організацій.

Починаючи з 1963 року, в якому були відкриті Папські представництва при ООН в Нью-Йорку та в Женеві, Свята Столиця, через своїх представників при цих Організаціях, щороку підносила свій голос на захист права на релігійну свободу та викривала перед представниками держав усього світу її порушення. У цих виступах завжди було посереднє чи безпосереднє посилання на становище вашої Церкви в Україні.

Особливого відзначення з цього приводу заслуговує участь Святої Столиці в Гельсінській Конференції з Питань Безпеки та Співпраці в Європі та в інших наступних зустрічах у Белграді, Мадриді, Оттаві, Будапешті та Відні. Присутність на цих Конференціях дала нагоду до складних та нелегких переговорів між представниками Святої Столиці та делегатами СРСР, щоб осягнути включення принципів релігійної свободи до Заключного Гельсінського Акту (1975) та дальшого його розвитку в Заключному Документі Зустрічі, в Мадриді (1983) аж до формулювання досягнутого у Відні (1989), в якому були повністю прийняті точки, запропоновані Апостольською Столицею.

Питання Української Церкви протягом цього довгого та важкого шляху, було одним із головних мотивів виступів делегатів Святої Столиці.

6. Особисті стосунки.

Перші «контакти», хоча й ще радше формальні та часто небезпосередні, почалися із аудієнції, даної Папою Іваном XXIII панові Олексієві Аджубею, зятеві Хрущова. 7 березня 1963 року.

Відтоді, підсумовуючи головні етапи цього процесу, який привів до історичної зустрічі між Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ та президентом Михайлом С. Горбачовим 01 грудня 1989 року можна згадати: зустріч бл. пам. Павла VI з міністром закордонних справ Громико в осередку Об’єднаних Націй в Нью-Йорку 04 жовтня 1965 року; візит пана Миколи В. Підгорного, Голови Президії Верховної Ради, у Папи Павла VI (30 січня 1967); відвідини міністра закордонних справ пана А. Громико в Папи Павла VI (27 квітня 1966, 12 листопада 1070, 21 лютого 1974, та 29 червня 1975); та в Папи Івана Павла II (24 січня 1979 та 27 лютого 1985); участь Стятої Столиці, очоленої Його Еміненцією, Секретарем Стану, Кардиналом Августином Казаролі, на офіційних святкуваннях Тисячоліття Хрещення Русі (8–13 червня 1988); подорож нижчепідписаного до Москви 19–21 жовтня 1989 та розмови, які я мав з президентом Горбачовим та міністром закордонних справ Шеварнадзе.

7. Проблеми Католицької Церкви в СРСР в загальному та питання легалізації Української Церкви, зокрема, були предметом особливих «меморандумів», які з нагоди згаданих зустрічей щоразу були вручені співрозмовникам.

До 1988 року жодного разу не було відповіді на ці документи.

З приводу святкування Тисячоліття, 13 червня 1988 року. Його Еміненція, Кардинал Августин Казаролі вручив панові Горбачову особисте послання Його Святості Івана Павла II та довгий «меморандум», в якому, між іншим, була мова про визнання та повну свободу для Католицької Церкви Українського обряду,

Відповідь пана Горбачова, вручена Святішому Отцеві паном Юрієм Е. Карловим 24 серпня 1989 року, хоч і не торкалась конкретних точок, поданих у згаданому «Меморандумі», заторкувала можливість офіційних стосунків, направлених на розв’язку питань, що їх має Католицька Церква в СРСР.

Питання Української Церкви, навпаки ж, було виразно обговорене під час розмов, які нижчепідписаний мав із президентом Горбачовим, з міністром закордонних справ Шеварнадзе та з паном Юрієм Христорадновим, головою Ради и Справах Релігій.

При цих нагодах отримано запевнення, що Українська Католицька Церква буде легалізована із схваленням нового Закону про свободу совісті та релігійних Спільнот. Одночасно всі три високі співрозмовники поставили переді мною практичну потребу, щоб питання було впорядковане порозумінням між Святою Столицею, Радянським урядом та Російською Православною Церквою. Крім того, як президент Горбачов, так і міністр закордонних справ, підкреслили необхідність створити посилені відносини з Православною Церквою.

Вона із свого боку листом Патріарха Пімена до Святішого Отця з 16 серпня 1989 року, власноручно врученим делегацією трьох право славних Митрополитів, запропонувала несприйнятливу розв’язку.

У відповідь Його Святість вже в промові до синоду Єпископів 6 жовтня, а пізніше в листі з 30 жовтня, привезеному до Москви 01 листопада Його Еміненцією, Кардиналом Віллебрандсом та Його Ексцеленцією Кассіді, ще раз підтвердив право на існування та свободу Української Католицької Церкви, нарівні з іншими Церквами та релігійними Спільнотами в СРСР і запросив Главу Російської Церкви докласти зусиль, щоб сприяти її законному признанню в дусі справжнього екуменізму.

8. Закінчення.

Факти, які настали після зустрічі Святішого Отця з президентом Горбачовим, добре відомі. Його Святість у приватній розмові та у привітанні зверненому до гостя на закінчення цієї розмови, знову наполягав на легалізації Української Церкви, отримуючи нові позитивні запевнення, разом із поновним запропонуванням порозуміння з Російською Православною Церквою.

Така вимога порозуміння, повторно підкреслювана державною владою, задля турботи уникнути заворушення на Україні та напруження з Московським Патріархатом, розглядається Святою Столицею як невідкладний обов’язок в дусі екуменізму, вказаного II Ватиканським Собором.

Святіший Отець Іван Павло ІІ у своїх численних виступах на захист Української Католицької Церкви, від першого Листа до Кардинала Йосифа Сліпого з 19 березня 1979 року до Листа до Патріарха Пімена з 28 жовтня 1989 року так, як наполягав на необхідності пошани до традицій та вірності Римові цієї заслуженої Церкви, також постійно підтримував потребу продовження шляху екуменічного діалогу з Російською Православною Церквою.

Ця подвійна вимога координування захисту Католицької Церкви Українського обряду з обов’язком сприяти екуменізмові натхнула зустріч у Москві (12–19 січня 1990 року) між Делегацією Святої Столиці та представниками Патріархату, і роботу, розгорнуту Чотирьохсторонньою Комісією в Києві та Львові (6–13 березня 1990).

Під час своєї першої місії в Україні Чотирьохстороння Комісія, очевидно, не могла розв’язати всі практичні питання. Вона обмежилася до рішення єдино в тих точках, в яких можна було осягнути згоду між зацікавленими сторонами.

У переговорах завжди пам’яталося, як про Голгофу мільйонів вірних, які постраждали задля свого рішення залишатись у єдності з Петровим Престолом, так також і про необхідність вести діалог з тими, які можуть дати свій вклад у признання їхніх прав.

Тепер «об’єднаними силами», потрібно продовжувати далі на цьому шляху, йдучи за методом, вже запропонованим св. Павлом, а саме методом поєднати правду з любов’ю, методом «чинити правду в любові» (Еф. 4, 15).

Присутні можуть бути впевнені в одній речі: Свята Столиця буде продовжувати завжди бути вірною тій Українській спільноті, яка їй завжди були вірною протягом століть!

† Анджело Содано,
Тит. Архиєп. Ново-Кесарійський,
Секретар по Стосунках із Державами