СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Перемога — це більше, ніж відвойовані території», — отець Андрій Зелінський про війну та віру
Близько тижня тому стало відомо, що цілі України у війні проти Росії змінилися. Україну більше не задовольнить повернення до меж 23 лютого — вона буде боротися до повного звільнення своїх територій. Ця заява, так чи інакше озвучена у МЗС, Міноборони та Офісі президента, є черговим свідченням того, що світ більше не стане таким, як раніше.
Повномасштабна війна забрала в багатьох життя та відчуття безпеки, вона стала викликом для всієї країни та кожного в ній особисто. Це випробування сили волі та духу, випробування нашої гідності та віри — у Збройні сили, краще майбутнє, перемогу, у свого ближнього та, безперечно, у Бога. Той, хто не знає жодної молитви, починає молитися під обстрілами, щоб мати хоч якусь надію. Інший у той же час дивиться на фото вбитих у Маріуполі та Бучі й питає: «Боже, як таке могло статися?».
Як не піддатися зневірі в ці складні часи і не втратити запал до подальшої боротьби, чому росіяни дозволяють собі безмежну жорстокість, а також яким має стати світ після цієї війни, ZAXID. NET через журналістку Анну Журбу запитав заступника керівника Департаменту військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ отця Андрія Зелінського.
«Бог є джерелом добра, а за зло несуть відповідальність люди»
Під час війни я спостерігаю зневіру серед своїх близьких та знайомих, їх тривожить питання: як Бог міг це все допустити? Ви працюєте з військовими 8 років. Що вам допомагає не втратити віру, спостерігаючи постійний біль і загибель людей? Що ви можете порадити іншим, щоб не зневіритися?
Перш за все нам, християнам, варто пам’ятати, що наша віра — не сценарій, а Церква — не театр, де кожен має грати передбачену для нього роль. Господь творить людину вільною і здатною на добро. Ми обираємо, як нам діяти, обираємо життєві цінності, відповідно до яких ухвалюємо особисті рішення. І війна, жорстокість, яку ми бачимо, — це також чиєсь рішення. Пілот, який скидає бомбу на пологовий будинок чи драмтеатр, перед яким написано «Діти», ухвалює власне рішення, яке має наслідки.
Ми відповідаємо за повернення до своєї свободи і до пам’яті про те, що від способу використання цієї свободи залежить світ, у якому ми живемо, — чи це світ, зранений війною, чи світ, де поважається кожна свобода та гідність. Я не зневірююся, бо пам’ятаю про свою свободу і відповідальність за своє життя. Бог не відповідальний за все, що відбувається у світі. Бог є джерелом добра, а за зло несуть відповідальність люди.
Як у ХХІ столітті людина може бути здатна на таку жорстокість?
Я, як особистість, живу у суспільстві, і цінності та правила взаємодії, які там є, звичайно, впливають на мою особисту культуру і систему цінностей. В авторитарному суспільстві основним критерієм ухвалення рішень є не Божі заповіді чи загальнолюдські цінності, а відповідність очікуванням влади. І коли людина росте в такому суспільстві, вона може легко робити те, що ми бачили в Бучі, Маріуполі та інших містах. Людину не навчили, що вона — вільна, і за таких умов вона не помічає моральної відповідальності за свої вчинки. Світ, понівечений війною, і особиста людська жорстокість — з одного джерела, зі зраненого гріхом людського серця, зі спотвореного такими людьми суспільства.
Після Другої світової війни усі потуги міжнародної спільноти були спрямовані на створення низки організацій, які мали б запобігти тому, щоб людство скотилося до рівня насилля двох останніх глобальних воєн, мали б організувати спільноту на правильних цінностях. Проте згодом відбувся якийсь інституційний збій, ціна на газ стала важливішим пріоритетом. Проповідуючи свободу та гідність, багато європейських держав почали годувати авторитарне суспільство, яке пропонувало дешевші нафту, газ та інші ресурси, та толерувати їхню систему цінностей. І тут питання, що ми обираємо — добробут чи людину?
В авторитарному суспільстві свобода та гідність відсутні в національному дискурсі — про це не співається пісень, не прочитаєте ви про це в літературі, не почуєте на проповіді. У Росії не існує людини, бо людина — це про свободу і гідність. Росія — це полігон, на якому державна пропаганда вже давно безжально відстрілює індивіда, людську особистість. У проповідях патріарха Кіріла йдеться про «могучую страну», «могучее отечество» — про колективну дійсність, яка не толерує людини. Людяність лишається по інший бік ідеології. Певно, одне з головних питань сучасності — як організувати світ після цієї війни. Коли людина і її гідність лишається пріоритетом, ми знаємо, з ким потрібно укладати торговельні угоди та налагоджувати партнерські відносини.
Хто тоді несе відповідальність: «могучее отечество» чи людина, яка скидає бомбу?
Відповідальні усі: і той, хто дає наказ, і суспільство, яке толерує ці пріоритети. Путін вічний, доки має 80 % підтримки, піде цей — з’явиться інший. Система освіти, культура, громадянське суспільство — колись ці всі речі в Росії зазнали колапсу, але до цього призвели конкретні люди. Помилковою є думка, що винен тільки Путін і не потрібно звинувачувати народ. Путін бомбу не скидав і на курок у Бучі не тиснув. Конкретний військовий, побачивши невинну людину, вирішує, що робити, і не думає про те, що його рішення мають наслідки. Також винні і ті, хто спостерігає та мовчить, — як росіяни, так і представники міжнародного суспільства.
«Захищати життя, яке Бог дав, — це виконання Божої волі»
Як російська церква, християнська церква, допускає ці звірства і виправдовує? Бо мені це не вкладається в голові.
Мені також. Церква у Росії два століття була частиною державного апарату, і, можливо, це є наслідок такого злиття. Упродовж століть російська церква виконувала роль ідеологічної машини, і ця спадщина залишилася. У проповідях Кіріла дуже мало Ісуса, цитат з Євангеліє — лише ті, які допомагають легітимізувати ту чи іншу позицію керівництва держави.
З 24 лютого я не чув від патріарха Кіріла, очільника однієї з християнських церков, жодного слова співчуття до загиблих в Україні. У тому ж Маріуполі більшість християн вважають себе прихожанами його церкви, так само в Харкові чи Чернігові є багато вірян УПЦ МП. Так само я не чув від нього жодного слова, яке б спонукало російських військових до відчуття відповідальності за їхні вчинки, щоб вони хоча б не проявляли надмірної жорстокості. Тож виникають питання до моральної, духовної, душпастирської ролі провідника російської церкви, а також наскільки ця церква є знаряддям насправді Христового зцілення.
Для патріарха Кіріла та інших існує рускій мір — і раптом з’явилися ми, які не відповідають їхній концепції уявного минулого. Вся їхня держава зорієнтована на золоте, але насправді історично неіснуюче минуле. Ми їм кажемо: ми — українці, ми — не ви і вами бути не хочемо, ми — існуємо, прийдіть і подивіться, проведіть опитування чи інше емпіричне дослідження. А вони кажуть: ні, реальність — це не ви, а те, що ми про вас думаємо. І це важливе філософське питання сучасності: що є реальним? Для росіян ця реальність більш ідейна, тому вони прямують в минуле. І це те, що нас суттєво відрізняє від них: система цінностей та наша орієнтація на прогрес.
У Нагірній проповіді Ісус Христос говорить: «Якщо тебе хто вдарить у праву твою щоку, підстав йому і другу. І тому, хто захоче судитися з тобою і верхній одяг твій взяти, віддай йому і сорочку». Не може ж Ісус нас закликати здатися Росії?
Ні, і дуже важливо не маніпулювати Євангелієм для власних ідеологічних цілей. Ісус говорить про міжособистісний конфлікт, про рівень міжособистісних стосунків — що варто прощати брата та повертати його до добра. У Євангеліє від Луки Іван Хреститель говорить, що робити воїнам: не брати зайвої платні та виконувати свій обов’язок. Апостол Павло часто говорить про військову службу, Ісус інколи наводить приклади у своїх притчах. У Євангеліє є багато про військових — і жодного осуду.
На суспільному рівні є законні механізми захисту. Моє існування — це Божа воля, і захищати життя, яке Бог дав, — це виконання Його волі. Коли людина чинить всупереч цій волі і хоче забрати чиєсь життя без будь-яких причин, не захищаючись, а завдаючи непоправної шкоди, — її необхідно зупинити. Церква навчає, що людина має право на законний захист, вона має обов’язок захищати своє життя, бо це Божа воля.
«Війна нищить не тільки тіла та будівлі — війна ранить душу»
Департамент військового капеланства Патріаршої курії Української греко-католицької церкви підготував «Катехизм християнського воїна». То яким він є — християнський воїн?
«Катехизм християнського воїна» — це кишеньковий посібник, до якого увійшли тексти з офіційного катехизму католицької церкви. Йдеться про основи християнського вчення: хто такий ворог, що таке війна та законний захист — усі основні моральні принципи, про які ми часто забуваємо. Завдання катехизму — нагадати їх воїнам. Також це меседж міжнародній спільноті, що ми — інші, ми орієнтуємося на норми віри і, відповідно, норми міжнародного гуманітарного права.
Ми залишаємося народом вільних і гідних людей, і ці свобода та гідність потребують плекання. Навіть в умовах бойових дій людина залишається морально відповідальною, і їй про це потрібно нагадувати. Церква нагадує, що протидія противнику має бути пропорційною, що знущання над полоненими не відповідає християнським нормам. Війна нищить не тільки тіла та будівлі — війна ранить душу, а нам же майбутнє ще будувати. Зранені люттю ми не зможемо забезпечити перемогу, а перемога — це більше, ніж відвойовані території. Це суспільство, яке ми на тій території хочемо збудувати.
Власне, яким має стати світ після цієї війни, яким має стати українське суспільство? Соціальний психолог Олег Покальчук вважає, що на ліберальному світі, який існував до війни, потрібно поставити крапку.
Ми зараз говоримо про початок кінця міжнародної системи безпеки, яка спирається на системи забезпечення ресурсами. Хто у кого купуватиме? Що буде пріоритетом на ринку — газ, нафта, електрика чи щось інше? Коли ми не думаємо, у кого купуємо і з ким товаришуємо, ми можемо спонсорувати людей з іншою системою цінностей, а це має наслідки.
Я був би дуже обережний зі словами, «ліберальний світ» потребує тлумачень та визначень. Людина має лишитися вільною, щоб інститути, які вона створює, захищали її гідність. Це потребує від нас щонайменше реалізму — усвідомлення того, що нам потрібно укріплюватися і розвивати наші спроможності захищатися. Крім того, це й розуміння, що самотужки в сучасному світі ми нічого не можемо. Для перемоги правди та вільного суспільства потрібно об’єднуватися з тими, чия система цінностей відповідає нашій. Це глобальний рецепт розбудови міжнародної системи безпеки. Світ майбутнього — це світ союзів та спільнот. Навіть зараз можна почути думку, що нам нікого не треба і ми самі повинні бути сильними. Проте це наївно.
В інтерв’ю з вами на ZAXID. NET у 2015 році було запитання про те, що робити, аби не стомитися від війни і не втратити запал боротися далі. Зараз вже теж є подібні побоювання. Як тепер не втомитися, не забути про війну?
Зараз зовсім інша війна. Російська агресія, яка розпочалася у 2014 році, мала зовсім інші цілі, обсяги, масштаби. Сьогодні ми не зможемо про війну забути. До 24 лютого ми жили у двох моделях України: одна розпочиналася на лінії зіткнення, а в іншій військові могли відпочити під час ротації та відчути мир. І більшість українців жили мирним життям. Після 24 лютого, коли російські ракети впали від Краматорська до Івано-Франківська, в Україні безпечного місця не існує. Загроза стала тотальною, вся Україна — суцільна рана, і ми всі відповідальні за її зцілення. Війна стосується кожного, і дуже важливо знайти свій фронт.
Фото: з фейсбук-сторінки о. Андрія ЗелінськогоПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
