Отець Юстин Бойко: Про спроби створення Конференції греко-католицьких єпископів світу митрополитом Андреєм Шептицьким

Беручи за основу рішення Другого Ватиканського Собору, Патріарх Йосиф активно взявся впроваджувати Синодальний Устрій в УГКЦ. Це процес був надзвичайно важким і тернистим, в першу чергу для нього самого. Та все ж таки йому вдалося створити та зібрати кілька Синодів Єпископів УГКЦ, а у 1973 р. була ухвалена своєрідна конституція Патріархального устрою УГКЦ. Від того часу і аж до сих пір наша Церква знаходиться на дорозі до офіційного визнання Церкви з Патріаршим статусом, а актуальним дороговказом залишається Пастирське послання блаженної пам՛яті Любомира Гузара від 2004 р. «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви».

Короткий історичний екскурс

Сьогодні ми вже звикли до того, що УГКЦ керується у своєму житті Синодальним Устроєм, а про те, що собою являє Синод Єпископів УГКЦ не доводиться довго пояснювати. Однак тільки фахівці, які досліджували дане питання, прекрасно знають, за яких досить непростих обставин він формувався.

Ключову роль у цьому процесі становлення Синодального Устрою УГКЦ зіграв ісповідник віри Патріарх Йосиф Сліпий. До Риму з радянських концтаборів він повернувся 9 лютого 1963 р., тобто саме у той час, коли тривав Другий Ватиканський Собор (1962–1965 рр.) Після короткого відпочинку, він відразу включився у соборові праці. Його поява стала величезною подією, а у базиліці Святого Петра, за свідченням сучасників, присутні зустріли його стоячи і довгими оплесками.

Участь Патріарха Йосифа у працях Собору була досить активною та плідною. Він досконало володів латинською мовою, що була робочою мовою Собору, до того ж був прекрасним знавцем догматичного богословія та християнської літератури. Саме Патріарх Йосиф був в тим, який вплинув як на зміст так і на прийняття Соборовими Отцями Декрету про Східні Католицькі Церкви (Orientalium Ecclesiarum), що був прийнятий 21 листопада 1964 р., а його підпис яскраво видніється серед підписантів: «† Ego IOSEPHUS SLIPYJ, Archiepiscopus Maior et Metropolita Leopolitanus Ucrainorum».

Не вдаючись у детальний аналіз вкладу Патріарха Йосифа у прийняття згаданого документу, хочу звернути увагу достойних читачів на те, що саме у ньому визнається право Східних Церков на отримання Патріаршого статусу Східними Католицькими Церквами. Церква, яка здобула таке визнання, є очолювана Патріархом, що керує нею за допомогою Синодального устрою.

У п. 9 Декрету про Східні Католицькі Церкви знаходимо наступне формулювання: «Патріархи зі своїми Синодами творять вищу інстанцію в усіх справах Патріархату, включно з правом встановлювати нові єпархії та призначати єпископів свого обряду в межах патріаршої території, зберігаючи невід՛ємне право Римського Архиєрея втручатися в окремих випадках».

Беручи за основу рішення Другого Ватиканського Собору, Патріарх Йосиф активно взявся впроваджувати Синодальний Устрій в УГКЦ. Це процес був надзвичайно важким і тернистим, в першу чергу для нього самого. Та все ж таки йому вдалося створити та зібрати кілька Синодів Єпископів УГКЦ, а у 1973 р. була ухвалена своєрідна конституція Патріархального устрою УГКЦ. Від того часу і аж до сих пір наша Церква знаходиться на дорозі до офіційного визнання Церкви з Патріаршим статусом, а актуальним дороговказом залишається Пастирське послання блаженної пам՛яті Любомира Гузара від 2004 р. «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви».

Митрополит Андрей як ініціатор Синодального устрою УГКЦ

Такий екскурс роблю спеціально для тих, хто не є обізнаний з проблематикою патріархального руху та Синодального Устрою в УГКЦ. Однак, моєю головною ціллю є продемонструвати, що перші кроки у цьому напрямку були зроблені ще митрополитом Андреєм Шептицьким ще у далекому 1927 р., а документальні докази цього бажаю сьогодні представити достойній публіці. Але перед тим, як це зробили, потрібно пригадати контекст, у якому все це відбувалося.

Станом на 1927 р. мігранти з теперішньої України були розсіяні майже по усіх закутках земної кулі, особливо у Європі, а також у Південній та Північній Америках. Звісно, що митрополит Андрей старався від самих початків про те, щоби з нашими людьми їхали також і священики, щоби народ не віддалявся від Бога, тримався своєї церковної та національної ідентичності.

Цей процес був дуже непростим, оскільки на початках наші священики досить часто зустрічалися з великим нерозумінням, а часами з опором зі сторони римо-католицької єрархії, які не могли зрозуміти, що католики можуть бути різних обрядів. Це були часи, коли ще негласно панувала ментальність вищості римо-католицького обряду над іншими. Свого часу у цю ситуацію мусів втрутитися аж сам Папа Лев XIII, який 30 листопада 1894 р. видав Апостольського листа «Orientalium dignitas», поставивши на гідне місце Східні Католицькі Церкви та їхню спадщину. Однак, у церковне життя слова Папи у різних країнах увійшли щойно згодом.

Коли стало зрозумілим, що поселення Українців у різних країнах набувало ознак стабільності і було досить чисельним, виникла потреба створення власних церковних структур на чолі з єпископами. Починаючи від 1907 р. Апостольський Престіл іменував цілий ряд єпископів для Українців (чи як тоді говорилося русинів) у різних куточках світу. Ось їх неповний перелік:

• 28 лютого 1907 р. Папа Пій X призначає єпископом для українців греко-католиків США владику Сотера Ортинського.
• 15 липня 1912 р. Папа Пій XI призначає єпископом Никиту Будку для українців греко-католиків у Канаді.
• у 1924 р. Апостольський Престіл призначає аж двох єпископів до США: владику Василя Такача — для русинів греко-католиків, а владику Констянтина Богачевського — для українців греко-католиків.
• 25 березня 1927 р. єпископом Пряшівської греко-католицької єпархії стає владика Павло Гойдич.

Коли до цього списку додати ще єпископів Крижавецького, Мукачівського, Перемишльського, Станіславівського і Львівського, то вимальовується досить чисельна єпископська спільнота.

Митрополит Андрей, як і зрештою усі інші єпископи, були прекрасно свідомими того, що усі вони провадять один і той самий народ. А тому мусять між собою контактувати, і то не тільки на персональному рівні, але мати офіційний майданчик прийняття рішень, який був би визнаний Апостольським Престолом.

Ця ідея, як свідчать віднайдені архівні документи, виникла у середовищі греко-католицьких єпископів в 1926 р. в часі однієї спільної Конференції. Ідея була досить раціональною і легітимною, оскільки Codex Iuris Canonicis, який був проголошений Папою Венедиктом XV для цілої Католицької Церкви 27 травня 1917 р. і набув сили 19 травня 1918 р., дозволяв єпископам однієї нації на такого роду єпископські об՛єднання. Однак, для того, щоби задуману ідею реалізувати, потрібно було знайти шлях офіційної підтримки Апостольської Столиці. І саме у цей час складаються щасливі обставини.

3 лютого 1927 р. Секретарем Священної Конгрегації у справах Східної Церкви стає дуже близький приятель митрополита Андрея Шептицького кардинал Луїджі Сінчеро. Розуміючи унікальність шансу, єпископи — Крижавецький Діонісій Няради і Перемиський Йосафат Коциловський — вирішили, з нагоди свого прибуття до Риму для єпископської хіротонії Павла Гойдича 25 березня 1927 р., попроситися на аудієнцію до нього і представити йому ідею створення Конференції греко-католицьких єпископів, яка б об՛єднувала усіх владик з різних країн та континентів, які сповняють пастирське служіння для однієї і тієї ж русинської (української) нації.

Однак, в часі розмови, кардинал Сінчеро поцікавився у присутніх, якої гадки щодо даної пропозиції є митрополит Андрей. Очевидно, вони йому відповіли, що Митрополит радо підтримує цю ідею. Але, як виглядає, єпископ Діонісій Няради, після повернення з Риму до Крижовец, вирішив про це йому написати і попросити, щоби особистим листом до кардинала Луїджі Сінчеро висловив свою підтримку спільної Конференції греко-католицьких єпископів, про яку ведеться мова.

Деталі усіх цих старань ми довідуємося з двох листів, які збереглися у Центральному Державному Історичному Архіві України у Львові (надалі — ЦДІАЛ) у фонді № 358, опис № 1, справа № 161. Перший лист належить згадуваному єпископу Крижовецькому Діонісію Няради. Він написаний ручно українською мовою на бланку Ординаріяту Крижовецької єпархії і датується він 22 квітня 1927 р. Натомість автором другого листа є митрополит Андрей. Він зберігся у формі рукописної копії, писаної латинською мовою, датованої 1 травня 1927 р.

Сьогодні ці два документи бажаю представити достойній читацькій публіці як важливі історичні свідчення зародження ідеї Синодального Устрою в управлінні передвоєнною Греко-Католицькою Церквою, яку після Другого Ватиканського Собору було впроваджено в життя УГКЦ.

Очевидно, надзвичайно цікавим було б дослідити цілісно історію розвитку згаданої ідеї, але на даний час не ставлю собі це за мету. Маю надію, що знайдуться зацікавлені науковці для дослідження цієї так важливої теми. Документи ж, які сьогодні представляю, стануть для них допоміжним матеріалом або ж своєрідним орієнтиром.

Користаючи з нагоди, висловлюю величезну вдячність дирекції та працівникам ЦДІАЛ за відкритість та усіляку допомогу у віднайденні публікований документів та здійсненні даного дослідження. Дякую також неперевершеному перекладу з латинської мови п. Ростиславові Параньку за допомогу у опрацюванні рукописної латинської версії одного з документів та її переклад рідною мовою.

ЦДІАЛ, фонд № 358, опис 1, справа 161, аркуші 62–63.

Дивіться також

Архиєпископ-емерит Іван Мартиняк: «Церква зросла територіально і чисельно, і робить мене щасливим»
20 грудня

Блаженний Миколай Чарнецький очима сучасників
20 грудня

До 35-річчя виходу УГКЦ з підпілля у Тернополі відкрили виставку
19 грудня

Про історію Церкви говорили під час формаційної зустрічі священників Апостольського екзархату в Італії
19 грудня

Дивитися ще