СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Наша церква вже готується до довгого періоду лікування ран», — Блаженніший Святослав
За ці три місяці війни в українських медіа було надруковано більше інтерв’ю священників, ніж за весь попередній рік. Інформприводи були різні, але перші питання зазвичай однакові: за що нам це і як це пережити. Напевно, російсько-українська війна для всіх нас, віруючих та невіруючих, стане періодом найбільшого духовного пошуку. Розмова із Предстоятелем УГКЦ Блаженнішим Святославом — це не лише питання про земний Рим, а й про Небесний Єрусалим, продовження цього пошуку в режимі реального часу із одним з найбільш авторитетних мислитетелів нашого часу.
ЯКБИ ПАПА ПОЧУВ, ЩО ВІН ПРОМОСКОВСЬКИЙ, ТО ЦЕ Б ЙОГО ОСОБИСТО ОБРАЗИЛО
Ваше Блаженство, я прочитала у популярному блозі жінки-психолога, що вона не здатна зараз радіти, бо масова українська душа не може бути радісною. У мене інше спостереження. Коли я бачу, скільки людей навколо, які не прив’язані до фронту, проходять серйозні страждання, то думаю, що такий Божий задум. Якщо в України Хресна дорога, то, можливо, тим, хто не воює, посилається теж окремий хресний шлях, щоб він був спільним із дорогою країни, хоч і в інший спосіб?
На жаль, страждання є частиною нашого земного життя, і кожна людина має свою Хресну дорогу, свої особисті страждання. Коли хтось думає, що він у тому земному житті може збудувати собі якийсь особистий чи колективний рай, де немає страждань, а є тільки радість, сміх і щастя, то це ілюзія, яка дуже швидко розсиплеться.
Я пригадую з цієї нагоди слова Михайла Жванецького, який говорив: «Ніщо так не ранить людину, як осколки її особистого щастя, бо цю мильну бульбашку рано чи пізно дійсність, яка деколи є дуже жорстокою, просто розіб’є». Християни — це не ті, хто не страждають або мають якесь гарантоване земне благополуччя, а це ті, які переживають по-особливому свій Хресний шлях, тобто, ми розуміємо глибше зміст наших страждань. Очевидно, коли мова йде про війну, то це є найбільша трагедія, яка може спіткати людину, суспільство, навіть ціле людство, тому що кожна війна, в якій частині кулі Земної вона б не відбувалася, завжди ранить усе людство, і війне — це є найбільше безглуздя, ніхто не може раціонально осмислити чи пояснити війну, а виправдовувати війну — це прямо злочин. І тому каже Папа Франциск, що війна завжди є поразка, це і поразка людства, людяності.
На Папу велика кількість Ваших вірян була дуже ображена. Ображена Хресною дорогою, тим спільним хрестом росіянки та українки, ображена його намірами бачитися з Кирилом, тому що, очевидно, сенсу в цьому немає. Вам не здається, що ця поведінка Святішого Отця дуже вдарила по авторитету Ватикану?
Я у тому періоді, про який ви згадуєте, перебував у двох дійсностях. З одного боку, я особисто спілкувався зі Святішим Отцем, а з іншого боку, намагався читати, слухати все, що про нього говорять, пишуть, як його думки чи наміри через медіа транслюються для ширшого загалу. І між однією дійсністю й іншою є велика різниця.
Святіший Отець особисто як людина, як християнин, як Глава Церкви, дуже співстраждає з Україною. Він не тільки розуміє, що діється, але він навіть готовий до певних нетрадиційних, не пов’язаних рамками протоколів учинків і жестів для того, щоб зупинити війну. А якби хтось сказав, що Папа Франциск є промосковський, його би це особисто образило, бо часом лунають про нього такі думки. Мовляв, ми вас не розуміємо, такого типу жести чи висловлювання для українців виглядають як пряма чи не пряма підтримка агресора.
Святіший Отець дуже болюче особисто сприймає такого типу інтерпретацію його слів чи його жестів. А з іншого боку, ми відчуваємо, що війна в Україні ведеться в дуже різних формах і на різних фронтах, інформаційна війна є складовою частиною російської агресії і, на моє переконання, Святий Престол був втягнутий Росією в інформаційну війну, можливо, навіть і до кінця цього не усвідомлюючи, можливо, до кінця навіть не був готовий до цього. Надам вам кілька прикладів. Саме для того, щоб протестувати проти російської агресії, буквально на другий чи третій день Папа особисто поїхав до російського посла, цей жест був дуже непротокольний, але хто першим повідомив про цей візит? Москва. І, очевидно, повідомляючи про це, вкладали в це повідомлення свій зміст і по-своєму його інтерпретували. Про те, що Папа їхав протестувати проти війни в Україні, повідомив Святіший Отець особисто майже на два місяці пізніше.
Це була зустріч з послом задля протесту?
Так. Але оскільки з боку Святого Престолу не було вчасної комунікації, то про цей жест першими ми довідалися через російські засоби інформації, і це було зманіпульовано на користь Росії.
Другий приклад. Святіший Отець, шукаючи різних засобів, як висловити свій протест, незгоду з російською агресією, мав телерозмову з Патріархом Кирилом, де йому чітко і ясно вказали, що ми маємо бути душпастирями, ми не можемо бути вівтарниками влади. Але хто першим повідомив про цю розмову? Патріарх Кирил. І сам факт розмови зінтерпретував як підтримку Московського патріархату, що є абсолютною брехнею.
І третій приклад, для мене доволі промовистий. Ми всі чули про те, що буцімто Папа готовий їхати до Москви. Але була передана тільки перша частина фрази, а наступна фраза була така: тому що він все готовий зробити, щоб зупинити російську агресію. Натомість оприлюднили лише першу частину фрази, а інша замовчана.
Справді, ми відчуваємо, що з боку Святого Престолу є певні невдачі на інформаційному фронті, йому прямо бракує речника, який би у випадку якихось сумнівів або непорозумінь, зокрема, різних медійних маніпуляцій, міг спростувати московську брехню. Але я думаю, що крок за кроком вся правда засяє в усій своїй повноті, а ця неправда зникне як наші вороженьки, як роса на сонці.
ПРИРОДНО, ЩО У НАС ВИНИКАЮТЬ НАВІТЬ КРИЗИ ВІРИ
Чи похитнулася у цей період війни віра? Я бачила, як націонал-патріоти, популярні блогери заявляють, що вже не вірять в милосердя Боже після всього, що відбулося в Маріуполі, в передмістях Києва… Чи стане війна часом підйому? Чи вона може стати часом зневіри?
Свого часу Ісус Христос, звертаючись до апостола Петра, сказав такі слова: «Симоне, Симоне, диявол захотів пересіяти усіх вас як пшеницю, але я молився за тебе, щоб не зменшилася віра твоя і щоб ти, навернувшись, утверджував у вірі своїх братів». І я думаю, що коли йдеться про українське суспільство, навіть українських віруючих людей, українських християн, війна стала таким моментом, коли усіх нас пересіяно, всі маски зірвалися, все виявилося як на рівні наших особистих намірів, наших особистих стосунків, в тому числі з Богом, наших стосунків з нашими ближніми, з нашою державою, наше національне самоусвідомлення — все виявилося. Так само зриваються маски всіх політиків, навіть тих, які себе називали патріотами, але просто інструментаризували патріотичні почуття народу, а коли прийшла скрута, коли прийшов час випробовування, вони всі зникли, ми їх не бачимо і не чуємо.
Тому війна — це час випробування, це є трагічний час, але час, який породжує Героїв і, очевидно, що коли ми віч-на-віч зустрічаємося з таким явним проявом найбільшого зла, у нас поневолі виникають запитання, ми шукаємо сенсів, шукаємо змісту. Я би сказав, дуже природно, що у нас виникають навіть кризи віри, бо віра — це є стан людини, яка шукає повноти. Віра — це період людини, яка ще подорожує до Царства небесного, яка ще не бачить Бога лицем до лиця і до кінця ще не розуміє усього Його задуму.
І ми кажемо: Боже, ми не розуміємо… От я пригадую перше своє відчуття, коли я став над цими братськими могилами в Бучі, дивлячись на тих невинно убієнних молодих людей. Перше питання, яке виринає: чому?
І я не маю відповіді сьогодні на це питання. Але християнська віра полягає у тому, що ми цілковито довіряємо Богові навіть тоді, коли ми чогось чи когось не розуміємо.
І саме з позиції віри ми можемо шукати тих сенсів, які дають нам орієнтири, роблять нас сильними, дають можливість перемагати у цьому протистоянні зі злом. Ми віримо, що зло, смерть, війна не мають останнього слова, тому що навіть над тілами убієнних ми співали: «Христос Воскрес». Російський агресор переважає нас кількісно, можливо, у нього більше зброї, але ми є моральні сильніші. Бо ми захищаємо святе, життя тих, кого ми любимо. А той, хто нищить святе, він є святотатець.
У Святому Писанні ми знаходимо дуже чіткі сторінки, які говорять, що християнська віра — це не дешевий пацифізм. Християнська віра не полягає у якомусь пошуку ілюзії і втечі від дійсності. Це те, що нам допомагає ту дійсність відважно конфронтувати. Тому, каже апостол Павло, наша боротьба є боротьбою проти не так тіла і крові, але духів, злоби у піднебесних просторах. І тому він каже, що кожен християнин має зодягнутися, він описує, я би сказав військовою термінологією, у що зодягнутися, каже, підпережіть свій стан правдою, зодягніться у справедливість як у кольчугу, візьміть щит віри, одягніть шолом спасіння, а в руку візьміть меч, яким є слово Боже. Тобто, кожен християнин мусить бути готовий боротися зі злом. Більше того, кожен, хто себе називає християнином, буде випробуваний настільки, наскільки ти справді, декларуючи несприйняття зла, готовий його конфронтувати.
До нас приїжджав архиєпископ Галлагер, довірена особа Папи. Щось змінилося у його розумінні, коли він відвідав Церкву у Бучі?
Архиєпископ Пол Галлагер виконує функції міністра закордонних справ Ватикану і він є якби очільником виконавчої структури, яка займається формуванням відносин між державами, у нього суто дипломатична місія. І за останніх шість років це найвищий за рівнем візит такого типу і це не був візит одноденний, протокольний, хоча обов’язками міністра закордонних справ було зустріти своїх візаві. Відбулася і зустріч з нашим міністром закордонних справ, з Прем’єр-міністром України. Цей візит мав дуже широку пастирську, я би сказав, людську програму, тривав п’ять днів. Архиєпископ відвідав Львів, Київ, я мав особисту нагоду з ним спілкуватися майже чотири години. І ми говорили про дійсність, про війну, про страждання, він особисто говорив, що мав можливість торкнутися ран війни в Україні, живо цікавився, як ми у Києві переживали, зокрема, ті драматичні часи російської облоги, він хотів побачити, де тут, у нашому Патріаршому соборі, було бомбосховище, де 500 людей майже мешкали, де ми їх годували, як відбувався захист собору.
Наш собор за своєю конструкцією є найбільшим нашим храмом, його основою є залізобетонна конструкція, він має соторини і там за часів Революції Гідності була Патріарша криївка, а тепер він став доволі придатним бомбосховищем, тому що є кілька входів і кілька виходів. Окрім того, поруч теж є така маленька кухня, де можна було готувати їжу для тих усіх людей, які там перебували. Тож для нього було дуже важливо побачити це і відчути ті речі.
Я намагався дуже багато часу присвятити, саме пояснюючи не якісь ідеї, тому що зрозумів, що у нас сьогодні Україна живе в різних швидкостях, пов’язаних з війною, і я би сказав: різні групи в суспільстві, які виконують різні завдання, вони обертаються в різних швидкостях. Колись говорилося про те, що є Європа різних швидкостей: чим далі на схід, мовляв, тим процеси є повільніші, хтось є відсталий, хтось є більш прогресивний, але от під час війни, знаєте, мені довелося бути тут, в епіцентрі тих подій, і я зрозумів, що першими, які відчувають дійсність війни, які розуміють, куди ворог рухається, як потрібно рятувати людей, як потрібно оборонятися, це були військові. Західні партнери відставали від подій в Україні на два-три дні. Але саме наші військові капелани і ті люди, які перебували в епіцентрі бойових дій, вони тримали руку над вогнем. Наші політики відставали на два-три тижні і деколи це прямо нас злило, тому що за два-три тижні під час бойових дій такої інтенсивності гинуть сотні людей. Дипломати для того, щоб ретранслювати той екзистенційний досвід з місця на міжнародній арені, відставали від подій життя десь на місяць. Я не хочу бути тут непомильним, але таке було відчуття, коли ми читали, як світ реагує на те, що діється тут, і коли ми кричали на цілий світ, що тут відбувається гуманітарна трагедія, воєнні злочини, то ті, хто жили у спокійнішій зоні, думали, що ми перебільшуємо, що ми є надто перелякані. По-іншому виглядало життя у західній Україні. Тому десь бачимо справді, що ось той досвід війни, він різний у різних людей, які мають різне безпосереднє чи посереднє відношення до того, що діється. Тож: військові спізнюються на три дні, політики спізнюються на три тижні, дипломати — на місяць, а церковні дипломати? Тому мені дуже хотілося, щоб та швидкість і необхідність швидкої реакції, зокрема на рівні міністра закордонних справ Ватикану, була більшою в рази.
І я думаю, що візит до Бучі, до Ірпеня його змінив назавжди. Я намагався донести цю істину, що ані України, ані Росії, яка існувала до 24 лютого, вже більше не існує. Я думаю, що навіть архиєпископ Пол Галлагер, той, який існував до візиту до України, вже сьогодні не існує. І коли ми вибудовуємо стосунки з народами, з державами, ми повинні враховувати вже цілковито нову дійсність і не ховатися за певними схемами, які були, можливо, правильними, актуальними, але до 24 лютого.
Ваше Блаженство, я знаю, що у нас є певні такі джентльменські регламенти, коли ми не засуджуємо, не коментуємо справи інших конфесій в Україні. Але, тим не менш, неможливо якраз сьогодні це обійти. Тривають суперечки на журналістському, на експертному, на політичному, на різних рівнях — забороняти Московський патріархат чи не забороняти. Одні кажуть, що вони підуть у підпілля, інші — що не підуть, бо там немає ідеї, заради якої йти у підпілля. Як по-вашому: чи має право на існування юрисдикція, яка стільки зробила всього негативного для вірних, для держави, для самої ідеї християнства?
Вже у питанні ви сказали ключову фразу: чи має право? Питання доволі складне, багаторівневе. Я думаю, що для того, щоби правильно говорити про права, обов’язки, ми мусимо дотримуватися букви і духу українського законодавства. У нас є закон про свободу совісті та свободу віровизнань в Україні, який дуже демократичний, один з найкращих, який регламентує дуже делікатно відносини у суспільстві, відносини між Церквою чи релігійними спільнотами та державою. І той закон якраз прописує, хто які має права. Очевидно, що з одного боку, кожна людина має право належати до тої Церкви, до тої інституції, до якої веде її сумління, ми це повинні шанувати, подобається нам це чи не подобається. А з іншого боку, держава теж має свої права. Тому я думаю, що у питанні, зокрема ось суспільного статусу Православної церкви України в єдності з Московським патріархатом, потрібно притримуватися нашого законодавства, тоді ми будемо поступати справедливо.
Закон можна змінити.
Але закон має бути однаковий для всіх, закон не може мати якусь вибіркову тільки дію і тому те, що закон буде передбачати у випадку Московського патріархату, те саме буде дійсно у випадку Православної церкви України, Української греко-католицької церкви і всієї іншої релігійної спільноти. Тому справді, якщо якась церква чинить злочини проти українського народу, Української держави, цьому необхідно дати правову оцінку. Очевидно, сьогодні, згідно з державним законодавством, церква як юрисдикція не є юридичною особою, і тому давати правову оцінку, скажімо так, цілій юрисдикції з точки зору права доволі складно.
Але коли конкретна парафія як релігійна організація, яка діє відповідно до зареєстрованого у державі статуту, порушує певні норми або становить небезпеку для державного суверенітету, тоді, відповідно до рішення суду, до такої релігійної інституції можна і треба застосовувати відповідні санкції чи покарання. Тобто, у судовому порядку сьогодні є можливим винести відповідні рішення щодо будь-кого, і тут ми абсолютно всі повинні бути однакові перед законом. Якщо, наприклад, є факти колабораціонізму з російським агресором — чи то православні, чи то католики, чи то протестанти, усі мають бути однаково покарані.
Українська держава теж має право захищати свій інформаційний простір, своє громадянське суспільство і так само, згідно з чинним законодавством, у нас існує свобода сумління. Що це означає? Що кожна людина має право поміняти конфесію відповідно до того, як велить сумління. Деколи у такому міжцерковному діалозі ми розрізняємо два різних поняття: поняття прозелітизму і поняття свободи сумління. Прозелітизм — це коли когось насильно заставляють поміняти церкву чи віру, і тоді та особа, хочеш не хочеш, вона піддається і такий прозелітизм ми завжди засуджуємо, бо це є насилля над сумлінням людини. То було чітко і ясно у випадку насильницької ліквідації нашої церкви на Львівському псевдособорі 1946 року і тому очевидно, якщо будь-які такі вчинки з боку держави будуть подібні до такого вчинку, вони ніколи не принесуть бажаних результатів.
Але, з іншого боку, є право на свободу сумління. І тому, якщо якась людина за тих чи інших причин бажає поміняти свою церковну чи навіть релігійну ідентичність, вона повинна мати на це право. Це принципи, яких всім нам потрібно дотримуватися. Ми бачимо, що сьогодні Українська православна церква, що в єдності із Московським патріархатом, терпить кризу власної ідентичності, і це дуже переживають її прості люди. Багато людей справді ніяк не може погодитися з фактом, що їхні храми безчестять, їхні лаври обстрілюють, що їхніх братів і сестер, які ходять до тої самої церкви, катують і вбивають — і при тому хтось з їхнього священноначалія благословляє таку війну. Так ось сталося, що на чолі з митрополитом Онуфрієм Українська православна церква опинилася по інший бік лінії фронту щодо їхнього власного Патріарха — і це не може не створювати внутрішні протиріччя в тій спільноті.
Чи змінила щось війна у спілкуванні між Церквою і державою?
Очевидно. Я думаю, що тут є багато таких конкретних моментів, але один з них, наприклад, — це закон про військове капеланство. Я хочу ще раз подякувати всім тим нашим народним обранцям, які мали відвагу такий закон прийняти, бо ми бачимо, як він був на часі. І це дає можливість сьогодні відповідально регламентувати присутність священників у війську і вимагати певної якості такої присутності, певної підготовки і певного відбору. Сьогодні, зокрема, коли мова йде про нашу Церкву, це дає нам певні інституційні можливості бути поруч з нашими військовослужбовцями. Тому що ми бачимо, що сьогодні воює не тільки професійне військо, сьогодні воює увесь народ. Ми бачимо, що ті, хто вчора були учителями, айтішниками, лікарями, пекарями, сьогодні взяли в руки зброю і обороняють свою країну. І очевидно, що так само і священнослужителі відчувають свій обов’язок бути там, де сьогодні найгарячіше, і супроводжувати у духовному плані тих, хто захищає мир. Бо ми відчуваємо, що присутність священника дуже важлива для того, щоб під час бойових дій, які є моментом найбільшого звірства, якогось нелюдського такого середовища, помагати нашим військовослужбовцям бути людьми. І жити любов’ю, бо любов породжує Героїв. Ми всі маємо бути захищені від таких непростих спокус під час військового часу.
Як по-вашому, наші вчорашні суперечки після війни зменшаться? Чи буде Церкви більше в світських секторах — в економіці, в школах, у законотворчості?
Побачимо. Ми ще всього тепер не можемо передбачити. Але я думаю, кілька речей є очевидними. Більшість тих суперечок стосувалися суспільства добробуту, такого суспільства, яке ми часто називали споживацьким, де мій комфорт і моя насолода визначали правила співжиття між людьми, моє ставлення загалом до суспільства як такого. Війна поставить інші акценти. Ми під час війни бачимо, що не мій комфорт має бути імперативом для закону, але людське життя. Не мої похоті мають бути джерелом законодавства, але гідність людської особи. Навіть коли ми говоримо про освіту, навчання, думаю, ми наново відкриваємо древню, ще латинську істину: «Не для школи, а для життя вчимося». Тому ця вся система, яка має давати відповідну освіту і виховання, має справді приготувати людину до життя, тому що будь-яка шкільна чи університетська освіта має свій кінець. І саме до того життя, яке буде після завершення навчального процесу, людина має бути належним чином приготовлена, щоб бути людиною, щоб уміти розбудовувати те суспільство, в якому можна вижити, в якому кожна людина почувалася б гідно, а фундаментальні права людини були належним чином відображені у державному законодавстві.
НАША ЦЕРКВА ВЖЕ ГОТУЄТЬСЯ ДО ПЕРІОДУ ЛІКУВАННЯ РАН
Психологи кажуть, що ми всі будемо жити з травмами, з агресіями, часом нападатимемо одне на одного просто за дрібниці? Як маємо готувати інших до цього?
Наша Церква вже готується до довгого періоду лікування ран. Наприклад, ми бачили, скільки ран у собі носять європейські народи ще з часів Другої світової війни. Ось тепер минає 35 років, відколи розпочався такий непростий і болісний процес польсько-українського примирення. І ми бачимо, скільки є незагоєних ран, які ті чи інші політики час від часу намагаються знову роз’ятрити, щоб на тих історичних аспектах спекулювати і вибудовувати якусь свою дуже меркантильну, приземлену політику.
Ця війна, яка сьогодні ведеться в Україні, вона залишить рани. І думаю, не тільки в українцях, тому що зло найперше ранить злочинця. І ми вже як Церква готуємося для того, щоб ті рани лікувати. Ми віримо, що Церкві наш Господь Творець і Спаситель залишив особливі ліки. Такі ліки, яких не мають ані психологи, ані медики, які лікують людську тілесність. Тими ліками є Святі Таїнства, є божественна благодать. В книзі Одкровення, коли описується завершення історії, описується дерево життя в Раю, листя якого лікують рани. Дуже цікавий образ. Я думаю, що багато людей будуть зраненими, і тому ми мусимо скоординувати всі свої зусилля — медики, психологи, духовні отці — для того, щоб лікувати рани війни. Наприклад, ми вже до цього приступили. Ми бачимо, якими зраненими люди виходять з того драматичного досвіду евакуації. Той, хто пережив бомбардування, пережив реальну небезпеку смерті, той, хто перетерпів цю дорогу евакуації і став на шлях біженця, він вже пережив глибокі рани. І тому, зустрічаючи тих людей, прислухаючись до їхніх потреб, бажаючи виявити до них діяльну християнську любов і милосердя, ми мусимо розуміти, які болі ті люди несуть в собі, і на них адекватно відповісти. Наша Церква вже над цим працює. Коли почалася війна на Донбасі, ми на рівні Синоду наших єпископів прийняли таке рішення, щоб у кожній нашій єпархії створити реабілітаційні центри. Для всіх. Для воїнів. Ми почали про це думати, коли вперше довідалися про весь спектр проблем, пов’язаних із посттравматичним стресовим розладом. Ми це почули вперше на такому професійному рівні у контексті допомоги родинам Небесної сотні і тим, які пережили ті жахіття на Майдані. Пізніше це поглибилося і продовжувалося в контексті війни на Донбасі. Частково ми реалізували такого типу проєкти і ми бачили, як можна помагати лікувати ці рани. Наприклад, ми навіть відкрили таку дійсність, що в Україні не існувало такої окремої галузі медицини як реабілітологія. Я одного разу брав участь у такому пошуку відповідей на питання, як лікувати рани війни, як реабілітувати, де були присутні різні фахівці. Мені було дуже цікаво це бачити. Я тоді вперше почув, яку важливість має арттерапія, наприклад, чи якісь інші види такої і психологічної, і духовної, і фізіологічної реабілітації. І тому, я думаю, перед нами завдання, яке буде на десятиліття відкрите. І ми сьогодні вже мусимо до нього належним чином готуватися, над ним розмірковувати і потім всією громадою, разом помагати одне одному лікувати рани цієї жахливої війни.
Скажіть, чи дасть ця війна новомучеників у церковному сенсі слова?
Вона вже дає, тільки, може, до кінця їх всіх ще не знаємо. Ми маємо сьогодні справді приклади Героїв, які віддали своє життя за Батьківщину. Ми теж до кінця про всі історії ще сьогодні не чули і не знаємо. Ми дещо почали тепер розкривати чи чути, коли відкрилися рани російської окупації Чернігівщини, Сумщини, Київщини. Ми починаємо щойно тепер усвідомлювати всю героїчність українського Маріуполя і всіх тих подій, пов’язаних з християнською присутністю у Маріуполі, присутністю різних Церков, різних конфесій. Того геройського служіння під час жахливих подій. Наприклад, ми сьогодні справді намагаємося глибше зрозуміти навіть останні дні служіння нашого карітасу. Карітас у Маріуполі був однією з останніх таких інституцій, які росіяни знищили, прямо з танка розстріляли приміщення Карітасу і загинули люди, працівники.
А вони знали, хто там?
Думаю, що вони все знали. Тепер ми от чуємо, що римо-католицький монастир окупований і перетворений на центр так званої «місцевої адміністрації» російських окупантів. У Маріуполі. Тому, я думаю, такі факти будуть ще відкриватися, бо просто зараз домінанта нашої уваги скерована перш за все на наше військо, на той безпековий вимір війни. Але я переконаний, що ці трагічні часи породжують героїв, у тому числі і героїв християнського свідчення. А ми їх традиційно називаємо мучениками.
Фото: Геннадій Мінченко
Розмовляла: Лана Самохвалова, Київ, для мультимедійної платформи іномовлення України «Укрінформ»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
