СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМеценат vs культуротворець. Ким же був митрополит Андрей Шептицький для української культури
В Українському католицькому університеті 14 листопада відбулася відкрита дискусія на тему «Андрей Шептицький — меценат vs культуротворець». Подія відбувалася у межах виставки рисунків Олекси Новаківського «Наш архипастир. Андрей Шептицький».
«Сьогодні ми будемо говорити про митрополита Шептицького не як про релігійного діяча, не як про політичного діяча. А як про людину, яка випередила свій час в царині культури, — наголосив на початку дискусії її модератор Олег Яськів, директор Центру Шептицького. — Можливо не всі знають скільки інвестував митрополит Шептицький у культуру молодих митців, який був результат цих інвестицій. Але хочеться розуміти меценатство як розвиток думки, як силу думки митрополита, яка випереджала свій час. Митрополит творив тренди, він задавав щось таке, чого не було не тільки в українській культурі, але, можливо, навіть в більшості європейських культур». Про це розповідає Анна Марія Савчак для Релігійно-інформаційної служби України.
Він зазначив, що митрополит був людиною, яка не лише виділяла кошти для підтримки культури, але безпосередньо сама творила українську культуру як особа.
Перше питання Олега Яськіва до учасників дискусії полягало в тому, чи дійсно коректно говорити, що Андрей Шептицький випередив свій час як культуротворець?
«Досліджуючи діяльність митрополита, я була, до певної міри, заскочена, коли побачила, як він глибокого роздумував над світовою культурою. Він, звичайно, не мав часу писати якісь історико-філософські праці. Але написав одну працю, яка називалася „Філософія культури“, де він дійсно глибоко розглядає що є культурою взагалі, що є культура людська», — розпочала відповідати на це питання Ліліана Гентош, дослідниця спадщини митрополита Андрея Шептицького. Вона процитувала есе Шептицького 1935 року: «Людська культура в своїй суті є вселюдською працею і мусить мати метою вселюдську єдність. Війна та її причини мусять бути названі антикультурним феноменом».
«Я думаю, що ці думки є надзвичайно глибокими і важливими. Бо митрополит, як ви кажете, був людиною, яка не просто творила культуру. Він був тим, хто думав якими засадами має керуватися вселенська культура. І що без християнських цінностей, навіть коли суспільство є атеїстичне чи секуляризоване, культурна діяльність зійде на манівці», — зазначила Ліліана Гентош.
Михайло Перун і Ліліана Гентош
Михайло Перун, доцент кафедри богослов’я УКУ, видавець творів митрополита та автор науково-популярного видання «На скелі віри. Митрополит Андрей Шептицький», у своїй відповіді згадав одного німецького журналіста-публіциста, який був також відомим мистецьким критиком і який у 1920 р. приїжджав до Львова та зустрічався із Шептицьким. Згодом в його опублікованій статті говорилося наступне: «При студіюванні проблем східноєвропейського мистецтва я дуже часто натикався на ім’я митрополита: він є не лише меценатом для історії мистецтва, він не лише має як засновник українського Національного музею тривалі заслуги у справі відкриття і заснування слов’яно-візантійського малярства. Ні, він стоїть також спереду сучасного мистецького життя».
«Властиво, в чому полягало меценатство митрополита Андрея: щоб ми як українці мали свій стиль, який буде витворений українськими художниками. Слова Борна про митрополита є свідченням, що він думав смислами і його фінальна ціль була наповнення українського сакрального мистецтва нашими українськими мистецькими формами», — зазначає науковець.
«Говорячи про такі погляди митрополита Андрея, вартує вернутися в минулі віки-століття. Хоча може не так далеко: до його предків Атаназія Шептицького, Варлаама Шептицького, Лева Шептицького. Але навіть якщо взяти самого митрополита Андрея, прийшовши на Львівський митрополичий престіл 1901 р., то зробив візитацію Галичини. Чому митрополит почав піднімати культуру мистецтво й іконописцтво? — Він побачив тогочасний розпач в Галичині: багатодітні малозабезпечені родини. Коли митрополит здійснював цю візитацію, він помітив в якому стані знаходилося сакральне мистецтво, як він тоді говорив — „яке вийшло з ужитку“. Це і дало думку митрополиту створити музей, збирати старожитності», — розповідає єромонах о. Севастіан Дмитрух, директор Музею митрополита Андрея Шептицького.
Він зазначив, що Шептицький, багато подорожуючи, бачив світову культуру. А відтак, докладав зусиль щоб плекати її в Україні. «Можемо сказати, шо митрополиту Андреєві це дуже вдалося. Бо до створення музею митрополитом Шептицьким ми не мали у Львові якогось українського музею, за винятком картинної галереї, яку створили поляки. Бачимо, яка далекоглядність повела митрополита Андрея не тільки в минуле, але й на дальшу перспективу, на сотні літ», — підкреслює о. Севастіан.
Окреме питання модератор дискусії задав Влодку Кауфману — митцю, перформеру, культурному діячеві: «Влодко, а може ти розвинеш цю тезу — „культуротворець як архітектор культури“. Чи мова мислення Шептицького лишилась в минулому, чи все ж для культури релевантна?»
«Коли я попав до Львова перший раз у Національний музей і коли побачив твори Новаківського, то був просто шокований. Я був шокований, що в Україні є такі феноменальні генії, як Новаківський. І я, власне, через Новаківського вийшов на постать Шептицького. Виявляється, що це людина, яка вплинула, сформувала і вберегла для нашої культури Новаківського. Розмірковуючи про сучасні тенденції мистецтва в Україні, я завжди говорю, що ми маємо спиратися на свою платформу. Ми можемо роками і десятиліттями бігати за американцями, французами та німцями, непогано їх наслідувати, бути негіршими від них, але ми маємо бути своїми, бо маємо платформу, яка базується на таких постатях, як Шептицький. Я завжди наводжу його приклад, коли ми навчаємося чи аналізуємо поняття сучасного мистецтва в Україні, бо для мене постать Шептицького є красномовною. Я переводжу аспект координації свідомості тоді. Мені здається, що коли ми називаємо його генієм нашої нації, то ми не перебільшуємо», — наголошує Влодко Кауфман.
Влодко Кауфман
Наступне питання стосувалося «коду Шептицького» як культуротворця і чи були взагалі у світі аналоги персоналій такого рівня, з якими можна співставити митрополита Андрея?
«Коли ми аналізуємо діяльність митрополита в царині культури, ми розуміємо, що вона почалася на самому початку ХХ ст. — в останні десятиліття ХЫХ ст. На той час майже не було високої української культури. Була культура народна, була фольклорна спадщина, були десь поодинокі митці, але одного пласту не було; вона формувалася в той момент. Шептицький роздумував над цим питанням. Його виступ на відкритті Національного музею сам виводить ту формулу. Нам не треба думати про „код Шептицького“, він нам його пояснив», — пояснює дослідниця спадщини Митрополита Андрея Ліліана Гентош. Вона підкреслює, що для Шептицького українська культура складається із 3-х складових: 1) візантійська спадщина; 2) народна культура; 3) західноєвропейська культура. Саме перероблення цих трьох елементів, на думку митрополита, дозволить створити високу українську культуру.
Також історикиня зауважує цікавий факт, що Шептицький підтримував осіб, які іноді здавалося б «не підходили» його оточенню але, однак, були талановитими:
«Новаківський міг викликати спротив Церкви. Для Шептицького це був митець, який заслуговує на підтримку, розвиток. Також у нього були випадки, коли він надавав підтримку людям, які не були українцями, не були греко-католиками — тільки тому, що він бачив, шо це була дуже талановита людина. Я маю на увазі Леопольда Креца. Леопольд став дуже відомим французьким скульптором, він був єврейського походження. Для митрополита це була дуже талановита молода людина».
За словами пані Ліліани, митрополит сказав Леорольду Крецу, що мистецтво — це покликання, заради якого можна навіть услухатися батьків (бо батьки Леопольда хотіли щоб він займався бізнесом). Вона висунула припущення, що якби Шептицький не став провідником Церкви, то напевне став би добрим мистецтвознавцем чи культурним діячем.
Михайло Перун розвінчує стереотип про те, що Шептицький був лише тим, хто рятує ікони і на основі цього створював Національний музей. Він спростовує цю думку, стверджуючи, що до справи митрополита належить також врятована спадщина Миколи Лисенка. Науковець порівнює меценатство Шептицького з кардиналом Шипіоне Боргезе.
Отець Севастіан Дмитрух, натомість, вважає, що найперше митрополита можна порівняти з його попередниками Атаназієм та Варлаамом Шептицькими, які створили святоюрський ансамбль. Тим він стверджує, що любов до мистецтва Шептицький виніс з родинного дому. І навіть припускає, що рід Шептицьких може бути славнішим від Боргезе.
«Митрополит Андрей вмів поєднати різні типи культури: як візантійську, так і західноєвропейську культуру. Тому, на початку ХХ ст., коли він вперше побачив Олексу Новаківського, то так захопився його виставкою в академії мистецтв у 1909 р., що він пропонує приїхати йому до Львова і ці митці почали вже витворювати неовізантійське українське мистецтво», — підкреслює єромонах Севастіан. Директор музею митрополита Андрея зазначає, що постать Шептицького є ще вповні не вивченою і в дечому тут присутня наша провина: «Постать митрополита Андрея є ще вповні недослідима і незбагнена. Багато нам понищила радянська влада, а багато понищили ми, не змігши вберегти спадщину митрополита».
Ліліана Гентош зазначає, що дуже часто особи, якими опікувався митрополит Андрей у їхній творчості, вбачали в ньому батьківську фігуру.
«Я була здивована, наприклад, листами Софії Зарицької: вона описувала йому все своє життя, особисті переживання, моменти суму чи жалю. Очевидно, вона була сиротою і для неї митрополит був абсолютно батьківською фігурою. Так само ті відносини із Сосенком. Сосенко, як ми знаємо, помирав на руках Шептицького, був сиротою».
Дослідниця спадщини митрополита зауважила також, що після смерті Новаківського Шептицький офіційно оформив на себе адопцію над його дітьми і опікувався ними. Крім того, Ліліана Гентош поділилася цікавим фактом про заснування школи Новаківського.
«Не все так гладко йшло у цьому процесі: він мав складний характер і його студенти мали з ним проблеми. До кого вони мали скаржитися? До митрополита. Вони писали йому про свої проблеми з Новаківським. Зокрема, вони дуже хотіли, щоб Новаківський допустив до навчального процесу інших художників, наприклад, Куриласа, Труша. Але Новаківський не хотів впливу інших митців. І митрополит був тим посередником, який переконував Новаківського, що треба дати можливість й іншим викладати. Він, як митрополит, витрачав час і зусилля на листування зі студентами і на переконування Новаківського як треба провадити школою».
«Школа Новаківського довго не існувала — з 1923-го по 36-й рік. Але з цієї школи вийшла ціла плеяда високого рівня митців, які після Другої світової війни були амбасадорами українського мистецтва в світі. Шептицький не був „добрий батько, дідусь“: ця школа існувала 2 роки без жодної фінансової підтримки митрополита. Митрополит часто робив так із початківцями: коли заложив студитський монастир в Скнилові, також на початку не дав ні копійки на їхнє утримання; тільки після року він почав їх фінансово підтримувати», — додає отець Севастіан Дмитрух.
Наступне питання Олега Яськіва звучало так: Як можна кодувати Шептицького як мецената і культуротворця для відбудови культури України на Сході? Що, на вашу думку, з Шептицького ми можемо запропонувати нашим українцям і владі і чи є шанси що нас почують наші побратими з окупованих територій?
Відповідаючи на це запитання, Влодко Кауфман наводить приклад Бойчука і закликає до того, щоб говорити, що у нас є власна цивілізація: «Я думаю, що причетність митрополита до формування такого середовища є наскрізною: навіть якщо ми говоримо про візантійську традицію. Я би навів приклад Бойчука. Подумайте, де формувався світогляд Бойчука. Такого явища як „бойчукізм“, на жаль, увесь світ не знає. Світогляд Бойчука формується там, де говорять про візантійство. Цього цивілізаційного коду бойчукізма-українізма немає ніде. В Москві зробили все, щоб бойчукізм був витертий з свідомості людей. Я пам’ятаю одну викладачку з Харківського університету, яка розповідала, що коли почалося переслідування бойчуківстів, то вони, щоб не нищити штукатурку, придумали хімікати щоб „витравлювали“ живопис бойчукістів. Ось вам приклад того, що нічого не помінялося: далі нашу цивілізацію витравлюють. Чому світ не знає Бойчука? Чому світ не знає Новаківського? Нам треба зараз всіх переконувати: в нас є цивілізація, в нас є спадщина, в нас є глибока історія і це є наша платформа. Нам не треба все це вигадувати, ми все це маємо. Я думаю, що це треба на кожному кроці говорити, що у нас є гіганська, глибока, феноменальна цивілізація».
Михайло Перун навів цікаві факти про фінансування Національного музею: «В 1913 році, коли митрополит Андрей відкриває Національний музей у Львові, він зразу закладає фінансовий механізм утримання Національного музею. Це тоді називалося „чинш“. У Львові були викуплені квартири, з оренди яких збиралися гроші для утримання Національного музею. Отець Севастіан згадував про характер Модеста Сосенка. Свєнціцький також мав надзвичайно складний характер — далеко не всі мали можливість з ним працювати і співпрацювати. Але вони приймали стратегічні плани і митрополит Шептицький на це знаходив фінанси. Наприклад, закупівля стародруків, реставрація стародруків, манускриптів. Вони їздили окремими експедиціями і митрополит Шептицький це очевидно фінансував. Але була Рада, яка була при Національному музеї, яка курувала, в тому числі, фінансове питання. Саме утримання було з чиншу, а розвиток — з того, що часто-густо жертвував митрополит».
Також він торкнувся ще одного питання: навчаючись у Римі протягом 10 років, у ватиканських музеях не побачив жодної виставки з українською іконою. Перун каже, що вони робили старання у 2001 році щодо такої виставки, але їм це не вдалося. Зате, і майже через рік, була виставка російської ікони, музики та мистецтва.
«Культурна експансія в Україні, на превеликий жаль, була непідтримуваною — це стосується духовної музики, це стосується інших видів мистецтва. Мабуть, в цій ділянці ми маємо мало професійних інституцій і також маємо мало фондів, які готові це підтримувати. А код Шептицького і його збереження в Національному музеї — це те, що потребує мати глобальну промоцію в світі», — зауважує Михайло Перун.
Ліліана Гентош висловила надію, що по закінченню війни буде більше зацікавлення Україною і запропонувала показати, що наше надбання виходить з якісно вищих засад, а не просто говорити, що нас не помічали і що ми жертви російської окупації.
«Можливо після війни буде зацікавлення Україною і це буде той час, коли можна буде представити нашу культуру і надбання. Важливо також під яким аспектом будуть представлятися ці культурні надбання — не тільки як те, щоб показати, що нас заперечували, ми жертви російської окупації. Мені здається, потрібно перевернути цей фокус і показати, що наша культура, наше надбання і те, що робив митрополит, виходить з якісно інших засад. Наша засада не є „експансія“ в доброму сенсі, яка має просувати толерантність, яка має просувати гуманістичні цінності, моральні принципи. Тобто, ми можемо використати його спадщину в такому дуже глобальному контексті як те, що нас відрізняє від тої культури, яка ішла зі Сходу, з Росії».
Отець Севастіан лише додав, що якою буде ситуація після війни, є великим знаком питання. Дуже багато залежить від нас чи про нас будуть знати.
«Сьогоднішня дискусія справдила мої найкращі очікування, — сказав на завершення модератор Олег Яськів. — Я дуже боявся, щоб ми не говорили відомі речі. На мою думку, кожна така дискусія, кожна зустріч повинна творити щось нове. Тому я пробував і питаннями спонукати вас подумати над тим, як ми можемо активно використовувати Шептицького. Я принаймні почув багато цікавих рішень, які ми можемо прикласти. Шептицький не має бути виключно схоластичним, але він має бути й прикладним».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
