СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиFratelli tutti: Ступити на дорогу братерства (15)
У четвертому розділі енцикліки «Fratelli tutti», названій «Серце, відкрите для всього світу», роздумуючи про явище людської мобільності, Папа Франциск розглядає також проблему взаємин між місцевим і глобальним.
Покликаючись на Апостольське напоумлення «Evangelii gaudium», Святіший Отець зазначає, що потрібно вміти поєднати глобальне та локальне, аби «уникнути крайнощів», перша з яких полягає у тому, що громадяни живуть «у абстрактному глобалістичному унверсалізмі», а друга — коли «перетворюються на фольклорний музей» нездатних реагувати на новизну та цінувати красу, яку Бог поширює за межами їхньої огорожі. Глобальне «рятує від дріб’язкового хуторянства», натомість локальне спроможне «бути закваскою, збагачувати, запускати механізми субсидіарності. І тому універсальне братерство і соціальна дружба в кожному суспільстві — це два нероздільні і суттєві полюси. Їх розділення веде до деформації й небезпечної поляризації» (142).
Тому, за словами Папи, відкритість не означає відречення від власних скарбів, бо без власної ідентичності неможливий діалог з іншими, що стосується також відкритості між народами. «Не зустрінуся з ближнім, якщо не стоятиму на міцному і глибокому фундаменті, бо тільки на ньому можу прийняти дар іншого і дати йому щось справжнє. Відмінну особу та її самобутній внесок можу прийняти лише тоді, коли я глибоко вкорінений у свій народ і в його культуру», — наголошує він, зазначаючи, що загальне добро всього світу «вимагає, щоб кожний захищав і любив свою землю», бо «наслідки катастрофи в одній країні» спроможні вразити «всю планету». «Ця думка спирається на позитивне значення права власності: бережу й розвиваю те, що маю, аби воно було корисним внеском у добро всіх людей» (143).
Це також є передумовою «здорового обміну, який збагачує». Універсальне, як зазначає Наступник святого Петра, «не повинно бути однорідним, монотонним і еталонним проявом форми єдиної панівної культури, яка врешті-решт втратить палітру своїх кольорів і стане відразливою». Прикладом такої спокуси є біблійна розповідь про вавилонську вежу. Прикладом «фальшивої відкритості на універсальне» він називає ту, яка походить «із порожньої поверховості тих, які не здатні глибоко вкорінитися в свою батьківщину, або носять у собі незагоєні образи до свого народу». Адже «глобальне не нищить, часткове не позбавляє плідності», йдеться, радше, про «багатогранник, у якому шанують цінність кожної людини», коли ціле є чимось більшим від суми частин (144–145).
Протилежною крайністю, на яку звертає увагу Глава Католицької Церкви, є «локальні нарцисизми, які не мають нічого спільного зі здоровою любов’ю до свого народу і до своєї культури». Йдеться про «замкнений дух», який через відчуття невпевненості й страху до іншого «воліє будувати оборонні мури для самозахисту». Але без щирої відкритості на універсальне «неможливо мати здорову локальну ідентичність», якщо не збагачуємо себе іншими культурами та не солідаризуємося з драмами інших народів. Закритість у «кількох ідеях, звичаях і перевірених часом гарантіях», яка не здатна «захопитися багатьма можливостями і красою, які пропонує широкий світ», веде до того, що «локальне життя втрачає автентичну активність, не може доповнюватися чимось іншим; і вже обмежує можливості свого розвитку, стає статичним і хворобливим». Бо кожна здорова культура з природи є відкритою та дружньою, і навпаки, «культура без універсальних цінностей не є справжньою культурою» (146).
За словами Папи, «чим вужчий світогляд людини у мисленні й у серці, тим важче їй зрозуміти близьку дійсність, в яку вона занурена». Без зіставлення з іншим важко мати повне розуміння себе самого, бо «інші культури — не вороги, від яких потрібно захищатися, а різні відображення невичерпного багатства людського життя». Тож поглянувши на себе з точки зору іншого, «кожний може краще пізнати особливості своєї особовості і своєї культури». Адже «насправді здорова відкритість ніколи не шкодить ідентичності»: збагачуючись чужими елементами, жива культура не стає копією, але інтегрує нові елементи «по-своєму». Тоді й культура, з якої запозичені якісь елементи, «по-новому ними збагачується» (147–148).
«Щоби стимулювати живий зв’язок між любов’ю до батьківщини і глибокою приналежністю до всього людства, добре було би пригадати, що людство — це не сума окремих країн, а сопричастя між ними, взаємне прийняття, яке випереджує виникнення окремих груп. І саме в це взаємопоєднання універсального сопричастя інтегрується кожна група людей і там знаходить свою красу. І тому кожна особа, народжена в конкретному контексті, знає, що належить до більшої родини, без якої неможливо пізнати себе саму в повноті», — пише Святіший Отець, додаючи, що такий підхід вимагає визнати, що «жоден народ, жодна культура чи особа не може осягнути все самостійно», а «усвідомлення обмежень чи частковості — не загроза, а ключ до мрій і праці над спільним проектом» (149–150).
Як зазначає Папа, завдяки регіональному обміну, від якого слабші країни відчиняються на широкий світ, «можливо, щоб універсальність не розчинила локальні риси». Культурна, економічна і політична інтеграція з сусідніми народами «повинна супроводжуватися процесом навчання, який підтримуватиме цінність любові до ближнього як першого зусилля, необхідного, щоб осягнути універсальну інтеграцію» (151).
Підсумовуючи, Святіший Отець звертає увагу на той факт, що у деяких кварталах досі залишається живим дух «сусідства», коли «кожний спонтанно відчуває обов’язок бути близько й допомагати сусідові». У таких місцях «зв’язки близькості позначені безкорисливістю, солідарністю і взаємністю» завдяки відчуттю, що це «наш» квартал «Було би добре, якби так жили сусідні країни і були би здатними будувати сердечну близькість між своїми народами», — таким є побажання Папи, на заваді чому стає «індивідуалістська ментальність», яка передається також і стосункам між країнами. Можливо, це через те, «що ми виховані в такому страхові й недовірі» (152).
Крім того, існують «могутні й великі компанії, які користуються цією ізоляцією». Водночас, для малих і вбогих країн можливість порозумітися з сусідами «дасть їм можливість вести переговори як блок країн і не стати маргінальними сегментами, залежними від великих потуг». «Сьогодні, — наголошує Глава Католицької Церкви, — жодна відокремлена національна країна не може забезпечити загальне добро для свого населення» (153).
Аудіозапис програми із оглядом енцикліки Папи Франциска «Fratelli tutti»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
