СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЄпископ Риму — служитель єдності. Підсумок документа про першість
У Ватикані представлено документ Дикастерії сприяння єдності між християнами, який підсумовує екуменічний діалог навколо ролі Папи Римського та здійснення Петрової першості.
«Єпископ Риму» — це документ Дикастерії сприяння єдності християн. У ньому зібрані плоди екуменічних діалогів про служіння Папи, до яких майже тридцять років тому запросив Івано Павло ІІ в енцикліці «Ut unum sint» в дусі Другого Ватиканського Собору. Метою цього процесу є пошуки форми здійснення першості, яку б поділяли Церкви, що жили в повному сопричасті в перших століттях. І хоча не всі богословські діалоги «розглядали цю тему на однаковому рівні чи з однаковою глибиною», можна вказати на деякі нові підходи до найсуперечливіших богословських питань. Про це розповідає українська редакція «VaticanNews».
Оновлене прочитання «Петрівських» текстів
Одним з плодів богословських діалогів є оновлене прочитання «Петрівських текстів» (згадки у Євангеліях про роль святого Петра), які історично стали перешкодою для єдності між християнами. «Перед партнерами по діалогу був поставлений виклик уникнути анахронічних проекцій пізніших доктринальних розробок і переглянути роль святого Петра серед апостолів». Наприклад, було перевідкрито «розмаїття образів, інтерпретацій та моделей у Новому Завіті, у той час як біблійні поняття, такі як episkopé (служіння нагляду), diakonia та концепція „Петрової ролі“, допомогли розвинути більш комплексне розуміння „Петрівських текстів“».
Походження першості
Іншим суперечливим питанням є католицьке розуміння першості Єпископа Риму як інституту божественного права, в той час як більшість інших християн розуміють його як інститут лише людського права. «Герменевтичні роз’яснення, — йдеться в документі, — допомогли представити цю традиційну дихотомію в новій перспективі», розглядаючи першість і як божественне право, і як людське, тобто «як частину Божої волі для Церкви, посередником якої є людська історія». Діалоги підкреслили відмінність «між богословською сутністю та історичною обумовленістю першості», що вимагає «більшої уваги та оцінки історичного контексту, який обумовив здійснення першості в різних регіонах і періодах».
Перший Ватиканський Собор
Значною перешкодою є догматичні визначення Першого Ватиканського Собору. Деякі екуменічні діалоги досягли «багатообіцяючого прогресу в „перепрочитанні“ або „поновній рецепції“ цього Собору, відкриваючи нові шляхи для більш точного розуміння його навчання», також у світлі історичного контексту та навчання Другого Ватиканського Собору. Таким чином, було дано інше прочитання догматичного визначення вселенської юрисдикції Папи, «визначаючи її поширення та межі». Так само вдалося прояснити «формулювання догми про непомильність і навіть досягти згоди щодо деяких аспектів її мети, визнаючи необхідність, за певних обставин, особистого здійснення вчительського служіння, враховуючи, що християнська єдність — це єдність в істині та любові». Незважаючи на ці роз’яснення, як зазначається в документі, «в ході діалогів досі висловлюється занепокоєння щодо зв’язку між непомильністю та першістю Євангелія, нездоланністю всієї Церкви, здійсненням єпископської колегіальності та необхідністю рецепції».
Служіння для примиреної Церкви
Багато богословських діалогів визнають «необхідність першості на вселенському рівні. Посилаючись на апостольську традицію, деякі діалоги стверджують, що від самих початків Церкви християнство було засноване на головних апостольських престолах, які займали певний порядок, серед яких Римський престол був першим». У деяких діалогах зазначалося, що існує взаємозалежність між першістю і синодальністю на всіх рівнях церковного життя: місцевому, регіональному, але також і вселенському. Інший аргумент на її користь, більш прагматичного характеру, стосується сучасного контексту глобалізації та місіонерських потреб. Богословські діалоги визначили деякі критерії першого тисячоліття «як орієнтири і джерела натхнення для прийнятного здійснення служіння єдності на вселенському рівні, а саме: неформальний, а не в першу чергу юрисдикційний характер вираження сопричастя між Церквами; „першість честі“ Єпископа Риму; взаємозалежність між вимірами першості і синодальності».
Першість і синодальність
У багатьох діалогах визнається, що перше тисячоліття християнської історії не повинно бути «ідеалізоване чи просто відтворене», також і тому, що першість на вселенському рівні повинна відповідати сучасним викликам. Отже, були визначені деякі принципи здійснення першості в XXI столітті: «Першим загальним узгодженням є взаємна залежність між першістю і синодальністю на кожному рівні Церкви і, як наслідок, необхідність синодального здійснювання першості». Наступна згода стосується артикуляції між «„спільнотним“ виміром, заснованим на sensus fidei всіх охрещених; „колегіальним“ виміром, вираженим, перш за все, через єпископську колегіальність; та „особистим“ виміром, вираженим у предстоятельській функції». Ключовим питанням є взаємини між місцевою Церквою та Вселенською Церквою, що має важливі наслідки для здійснення першості. Екуменічні діалоги дозволили дійти згоди «щодо синхронності цих вимірів, наполягаючи на тому, що діалектичний зв’язок між місцевою Церквою і Вселенською Церквою неможливо розділити».
Роль єпископських конференцій
У багатьох діалогах підкреслювалась «необхідність рівноваги між здійсненням першості на регіональному та вселенському рівнях, зазначаючи, що в більшості християнських спільнот регіональний рівень є найбільш релевантним як у здійсненні першості, так і в їхній місіонерській діяльності. Деякі богословські діалоги із західними християнськими спільнотами, беручи до уваги „асиметрію“ між цими спільнотами і Католицькою Церквою, закликають до посилення католицьких єпископських конференцій, також і на континентальному рівні» та до децентралізації, що надихається моделлю стародавніх патріарших Церков.
Традиції та субсидіарність
Далі підкреслюється важливість принципу субсидіарності: «жодне питання, яке може бути належним чином вирішене на нижчому рівні, не повинно передаватися на вищий». Деякі діалоги застосовують цей принцип для визначення прийнятної моделі «єдності в різноманітності» з Католицькою Церквою, стверджуючи, що «влада Єпископа Риму не повинна перевищувати ту, яка необхідна для здійснення його служіння єдності на вселенському рівні і передбачає добровільне обмеження у здійсненні його влади, визнаючи при цьому, що він потребуватиме достатнього рівня повноважень для вирішення численних викликів і складних обов’язків, пов’язаних з його служінням».
Практичні робочі пропозиції
Першою пропозицією є нова інтерпретація Католицькою Церквою вчення І Ватиканського Собору з «новими формулюваннями та лексикою, вірними первинному наміру, але інтегрованими в еклезіологію сопричастя та адаптованими до сучасного культурного та екуменічного контексту». Також пропонується чіткіше розрізняти різні обов’язки Єпископа Риму, «особливо між його патріаршим служінням у Західній Церкві та його предстоятельським служінням єдності в сопричасті Церков». Крім того пропонується приділяти більше уваги здійсненню служіння Папи в його партикулярній Церкві — Римській дієцезії. Третя рекомендація стосується розвитку синодальності в Католицькій Церкві. Зокрема, запропоновано «подальше осмислення повноважень національних і регіональних католицьких єпископських конференцій, їхніх стосунків з Синодом Єпископів і Римською курією. На вселенському рівні наголошується на необхідності більшого залучення всього Божого люду до синодальних процесів». Врешті, остання пропозиція стосується «сприяння „соборному сопричастю“ через регулярні зустрічі між церковними лідерами на світовому рівні», а також заохочення синодальності між Церквами через регулярні консультації та спільні дії та свідчення між єпископами та предстоятелями Церков.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
