Доповідь Ксенії Гапій «Соціальне служіння в діаспорі»

ДОПОВІДЬ

Ксенії Гапій

«Соціальне служіння в діаспорі»

Творіть стільки добра, скільки можете.
Усіма способами, якими можете. Всюди, де можете.
Повсякчасно, коли тільки можете.
Усім людям, яким можете.
Так довго, наскільки можете.

Мене звуть Ксеня Гапій. У 1949 році мої батьки привезли мене 11-місячною дитиною до Америки. Усе своє життя я нaлежу до парафії Святого Івана Хрестителя Філадельфійській єпархії в місті Ньюарку, штат Нью-Джерсі.

Двадцять вісім років я працюю в канцелярії нашої парафії. Сьогодні бажаю поділитися з вами питанням благодійної діяльності при громаді Української Греко-Католицької Церкви з американської перспективи. Насамперед хотіла б зауважити, що хоч в Америці є доволі бідних людей, більшість американців є забезпеченими і мають чим поділитися.

Нашу діяльність можна поділити на три напрямки: допомога парафіянам, допомога мешканцям нашого міста і допомога потребуючим людям в Україні. Я вжила словосполучення «нашу діяльність». Тож хто є ті «ми»? Ми — це невелика група людей, яка бажає допомогти ближньому. Ми закотили рукава, здобули довір’я в людей і запрошуємо всю нашу громаду приєднатися до проектів милосердя. Це насправді дуже просто і це міг би зробити будь-хто.

Передусім відвідуємо парафіян — хворих, стареньких людей, осіб, які овдовіли, — усі вони дуже прагнуть людського тепла. Деяким ми щодва тижні привозимо обіди, які самі готуємо. Інших відвідуємо на свята: Святого Миколая, Святого Валентина тощо. Щоразу стараємося побувати щонайменше в 50–60 осіб.

У місті Нюарку, де вже протягом 109 років стоїть наша церква, мешкає багато бідних, покривджених долею людей. При римо-католицькій парафії в центрі Нюарка існує Кухня для бідних, яка щоденно видає близько 800 обідів. Оскільки великий відсоток населення міста становлять афроамериканці, то більшість із потребуючих, які користають із цієї кухні, є чорношкірими. Ми вважаємо, що всі люди є дітьми Божими і потребують милосердя, тож із 2008 року ми привозимо в цю їдальню для бідних їжу і підтримуємо їх фінансово.

Щодо допомоги в Україні, то найважливіше питання, кому справді можна довіряти і з ким можна співпрацювати. Нам легше, як іншим, бо маємо зв’язки з мирянами, монахинями, священиками та єпископами, яким повністю довіряємо.

Хоча ми духом українці, однак виросли та були виховані в Америці, тому часто підходимо до питань інакше, як люди в Україні. Співпрацюючи з людьми в Україні, ми зрозуміли, що недостатньо мати бажання допомогти — треба розуміти людей, яким хочеш допомогти. Треба їх вислухати, щоб з’ясувати їхню потребу. Бо іноді в запалі добрих намірів можна легко когось вразити — це суперечить нашій меті.

Через людей, з якими ми постійно контактуємо, ми дізналися, що в Україні багато людей потребують одягу та взуття. Священики нашої парафії (отці редемптористи), які часто нам допомагають, виділили нашій благодійній aкції кімнату в підвальному приміщенні церкви, куди люди приносять різні речі. Оскільки люди іноді дарують знищені речі, які ми не можемо посилати, то доводиться присвячувати багато часу і праці, щоб усіх їх переглянути, перед тим як пакувати. За шість років ми вислали приблизно 600 пачок (вага однієї приблизно 20 кілограм) у різні області України.

Згодом ми почули, що в Україні є велика потреба в інвалідних візках. Тож ми почали шукати вживані візки: хтось помер, хтось одужав… Одного разу до нас прийшов парафіянин і сказав, що він купить сто нових інвалідних візків, але за умови, що люди нашої громади за кожний його візок куплять ще один. Він показав чудовий приклад і люди його активно підтримали. На сьогодні ми послали в Україну 450 інвалідних візків і сотні ходунків та портативних туалетів.

При цьому ми простежили одну закономірність: коли людям запропонувати якусь акцію, вони спалахують жертовністю, яка з часом згасає. Отже, слід щоразу змінювати напрям роботи.

Далі ми розпочали акцію придбання годинників для незрячих. Спершу купували в Нью-Йорку годинники, які інформували про годину лише російською мовою. Коли ми дізналися, що вони дешевші в Україні, то почали купували їх у Києві (на жаль, також були лише російськомовні). Одного дня о. Роман Сиротич із БФ «Карітас-Київ», з яким ми часто співпрацюємо, запропонував, що він звернеться безпосередньо до фабрики-виробника годинників у Китаю, і вони домовилися, що за умови замовлення п’яти тисяч годинників, фабрика замість російської мови встановить українську. На сьогодні наша громада закупила і за допомогою о. Романа роздала приблизно сім тисяч годинників. Сердечно дякуємо Блаженнішому Любомиру (Гузареві) за гарну підтримку цієї акції.

Коли запал акції «Годинники для незрячих» пригас, до нас звернувся юнак, американський скаут, дідо якого був українського походження. Він запропонував, що у своїй громаді проведе збір взуття для потребуючих людей в Україні, а ми за його прикладом зробили те саме у своїй громаді. Як результат, ми спільно зібрали і вислали в Україну дві тисячі пар взуття і стільки ж пар шкарпеток.

Війна на Сході України не може залишити нас байдужими, ми глибоко переживаємо трагічні воєнні події. Коли до нас звернулися волонтери з проханням допомогти їм із джгутами та кровоспинними засобами, ми впродовж кількох місяців закупили приблизно сімсот джгутів і кровоспинних бандажів, які переслали в Україну. Це все коштувало приблизно шістнадцять тисяч американських доларів.

Щороку, перед святом Святого Миколая, ми пересилаємо подарунки для дітей, ув’язнених матерів і потребуючих дітей в Україні. Саме з цих подарунків у 2009 році розпочалася наша допомога в Україну. Розкажу коротко, як це було. До нас звернулися двоє молодих хлопців, два Назари, від фірми Дніпро, яка займається перевезенням вантажів, і запропонували, щоб ми назбирали іграшки, а фірма зобов’язалася безкоштовно переслати їх в Україну. З часом почали надходити листи подяки і, хоч у кожному було написано, що іграшки принесли дітям багато радості, ми прочитали там багато прохань, на кшталт: іде зима, а ми не маємо для дітей теплого одягу; чи могли б ви вислати дітям куртки і тепле взуття? Тому ми почали звертати увагу на необхідні речі.

Варто б згадати, що ми часто висилаємо дітям-інвалідам і людям похилого віку пелюшки (підгузки), які отримуємо безкоштовно. В Америці є традиція — замість квітів на могилу дорогої людини приносити пожертви на благодійні цілі. У такий спосіб ми часто отримуємо щедрі грошові пожертви, із яких допомогли:

• «дітям вулиці» міста Києва, яким одного літа оплатили літній табір;
• голодним в Америці;
• безпритульним Києва;
• реабілітаційному центру «Назарет» у Дрогобичі, в якому перебувають залежні від алкоголю;
• товариству «Богдан» біля міста Чернівці, до якого належать 300 дітей неповносправних і з фізичними вадами;
• лікарням на Сході України, які лікують поранених воїнів;
• у здійснення благодійних проектів при церкві Неустанної Помочі в Івано-Франківську тощо.

Усі вищеперечислені добрі справи ми змогли зробити з пожертв, які отримали після похоронів!

Ще один спосіб заробити гроші на благодійні справи — це організувати сніданки в церковній залі після богослужінь. Люди, які дають пожертви за сніданок, мають змогу ознайомитися, на що підуть зібрані кошти. У залі зазвичай розвішуємо афіші з фотографіями та різні листи від тих, кому ми допомогли. Дуже важливо, щоб жертводавці знали, чому і кому вони допомагають!

У зв’язку з тим, що 2016 рік є Роком Божого милосердя, ми поставили собі за мету подарувати по десять американських доларів 2 016 потребуючим в Україні. При вході до церкви ми повісили афішу, на якій намалювали термометр і з кожною пожертвою заповнювали цей термометр червоною барвою. За чотири місяці ми замалювали весь термометр. Після цього ми зобразили ще один термометр і сподіваємося до кінця грудня заповнити і його.

У квітні, ще на початку цього проекту, до нашої парафії з України приїхав о. Михайло Івоняк. Він прийшов до мене до канцелярії і спитав, чи може щось у мене позичити. Я думала, що священик хоче взяти папір чи якусь іншу річ, але він сказав, що хоче запозичити задум термометра. Розповів таке: «Коли я повернуся в Україну, запропоную таке своїм парафіянам. Нехай дають по гривні, головне, щоб люди навчилися, що треба допомагати бідним. Їм буде приємно спостерігати, як заповнюється термометр».

Ми знаємо, що ці кошти не вирішать нічиїх фінансових проблем, однак ця одноразова допомога приносить хоч маленьке полегшення, а найважливіше — морально підтримує людей, показує, що про них хтось пам’ятає і турбується. Ми пам’ятаємо про хворих, інвалідів, людей похилого віку, сиріт, біженців, які мусіли покинути свої домівки, сліпих, безпритульних тощо.

Нещодавно ми дістали чудову несподіванку. До нас написав один із наших владик і, виявивши бажання приєднатися до вищезгаданої акції, переказав нам від себе кошти на допомогу десятьом потребуючим людям в Україні.

Серед наших волонтерів є навіть малі діти, які писали листівки до українських воїнів. Діти підготували 130 листівок, в яких було написано: «Нехай Господь Бог тримає вас під своєю опікою. Молимося за вас». Кілька тижнів тому я отримала листа від одного з наших співпрацівників у Бердянську, який пише, що коли він недавно з іншими волонтерами їздив на фронт доставляти захисникам необхідні речі, до нього підійшов один воїн і сказав: «Скажіть мені, хто є ті американські діти, які передали нам листівки. Я свою листівку ношу зі собою вже півтора року і щиро вірю, що ця дитяча молитва оберігає мене від зла».

До наших волонтерів також належать:

• учні, які за прикладом старших з власної ініціативи у своїй школі провели збір одягу для України.
• молодь, яка збирала їжу для голодних у нашому місті в Америці.
• дорослі, які багато годин присвячують сортуванню і пакуванню одягу, інвалідних візків, ходунків тощо.

У нас займається благодійністю 94-річна жінка, яка вже не може з хати багато виходити. Вона здійснює власний проект милосердя і в’яже шапочки для дітей в Україні. На сьогодні вона зв’язала 3678 шапок. Ця жінка — це моя мама!

Tе, що ми робимо в нашій громаді, — це цеглина у величезній будівлі милосердя. Але ми твердо віримо, що хоч людській біді немає краю, людському милосердю також немає краю — його просто треба в людей постійно розбуджувати!

Не кожний із нас може дарувати потребуючим інвалідні візки та інші дорогі необхідні речі. Однак усі ми здатні в якийсь спосіб пригорнути потребуючу людину — бо душевну підтримку може дати кожна людина, хоч би якого віку вона була і в яких обставинах перебувала.

Ми можемо говорити багато і часто, але хоч би ким ми були (світською людиною, як я, монахинею чи монахом, священиком чи єпископом), ніхто з нас не має права задовольнятися лише словами. Усі ми мусимо служити прикладом милосердя, бо світ, в якому ми живемо, буде наслідувати наш приклад!

Ксенія Гапій