«До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», — владика Венедикт Алексійчук

16 серпня 2022

Чому Бог допустив вбивства у Бучі, чи росіяни взагалі є християнами, наскільки УГКЦ стала важливою для Галичини в плеканні елітарності суспільства та як ми маємо ставитися до російської культури? Про це Тvoemisto.tv у спецпроєкті «Акценти Твого міста» поговорило з єпископом Чиказьким УГКЦ Венедиктом Алексійчуком.

«До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», — владика Венедикт Алексійчук

Україні ніхто не давав шансу, що вона буде так воювати, як воює. Ці дива є випадковістю?

Думаю, проблема сучасного покоління у тому, що ми живемо в парадигмі наших знань. Ми так і кажемо: ти маєш зрозуміти все, зробити все. Але людський розум обмежений. Скільки б мозок не мав гігабайтів інформації, скільки б інтелектуалів не зібралося разом, скільки б сил не витратив штучний інтелект — усього не врахуєш. Скільки разів ми вже бачили, що помилялися. Розум завжди має певні знання, певний досвід, але він не може врахувати всього. Тому коли ми говоримо про Україну, то можемо стверджувати, що диво не можна пояснити, але можна сказати, що воно сталося. Що не врахували щось більше, те, що не піддається статистиці, обліку. Не врахували того, що тут живуть українці.

Сучасний світ не живе в такій парадигмі. Які б країни Європи могли так боронитися, як Україна? Сумніваюся, що є такі. І ми, українці, дозрівали. Останніми роками в нас було почуття меншовартості, нам завжди хотілося бути чи то у Європі, чи то з Америкою, натомість у нас в Україні витворилося щось унікальне. Ми показали цінності, яких вже давно не знає світ: віддавати життя за Батьківщину, займатися волонтерством на найвищому рівні. І проблема в тому, що ми думали, що себе знаємо, і світ думав, що він знає українців. Проте, ніхто не знав українців, навіть ми не знали самих себе. Тому Бог дав нам цю ситуацію, щоби ми проявилися. Не так давно ми здавали тести на Covid-19. Україна здала цей тест і показала, що вона зріла, солідна держава, нація.

Мені здається, що ми тут, в Україні, дуже хочемо якоїсь вестернізації. Чи це стало останнім камінчиком на шальках терезів путіна, якому здавалося, що це неприйнятно — аби Україна пішла в бік Заходу, чи були інші причини?

Тут цілком інша причина. Психологія твердить, що агресію має той, хто боїться. Чому путін боїться України? Тому, що ті зміни, які почали відбуватися тут, у слов’янській державі, стали для нього спусковим гачком, тригером, який на нього натиснув. Ця зміна спочатку охопила Галичину. І поволі, за 30 років незалежності, сягнула нашої столиці та пішла далі. Тож, путін був свідомий, він розумів, що це прийде в росію. І тому, на мій погляд, путін хотів ще в зародку знищити те, що мало б у його розумінні знищити росію.

Шевченко давно казав і про вестернізацію: «Чужому научайтесь». Важливо навчатися чужого, але при цьому будь-яка копія в світі є менш вартісною за оригінал. Україна має стати оригінальною. Я свого часу жив в Україні, в Канаді, тепер живу у США. Але Канада і США — це дві різні держави політично, економічно, соціально. Але чому вони функціонують? Тому, що складені в добрий спосіб.

Коли ми говоримо про вестернізацію, то не можемо скопіювати Польщу, Угорщину, Словаччину чи Америку. Чому Японія є такою, як тепер? Коли вони зазнали поразки в Другій світовій війні, то посилали своїх молодих студентів у інші країни світу, щоби вони вчилися, набували досвіду, і так у контексті трудолюбивої культури утворився феномен Японії. Так само і в Україні — ми маємо знати, в чому наша оригінальність.

Вважаю, що ця війна покаже нашу сутність. У нас кажуть — «товариш пізнається в біді». Це не тільки про товариша — я сам пізнаюся в біді чи в труднощах. Тому певен, що ця біда, ця війна, ця трагедія струсить все, що несуттєве, покаже найважливіше для нас як для народу.

Дуже багато було українців, які казали «какая разница». Багатьом була не цікава українська культура, багато хто з тих людей зараз у пошуку ідентичності. Де ти є українець, а де вже ні?

Це шлях. Поляки й американці розуміються по-іншому. Є багато націй, які по-іншому розуміють свою автентичність. Так само ми говоримо про українців. Ми не можемо переступити. Це займе десятки років, щоби всі могли говорити українською. Є багато людей старшого віку, яким важко, які не можуть або не хочуть. Є багато людей, які виросли в прорадянській парадигмі. І тому вважаю, що це важливий шлях.

Я маю відвагу це говорити, бо сам брав участь у революціях, які в Україні відбувалися, але не вірю в революції, бо у них ми хочемо змінити когось чи щось. Вважаю, що важливішим є еволюційний шлях. Ми знаємо багато речей, які мали б бути для здоров’я і спорту. Але часто ідеал у нас один, а реальність інша.

Маємо розуміти, що Україну ніхто не врятує, крім нас самих. Україну ніхто, крім нас, не збудує, нашу ідентичність нам ніхто не відкриє. Війна це показала. Жодні дорадники й спеціалісти цього не зроблять, бо вони мають свої інші досвіди. Маємо черпати їхні досвіди, але мусимо відкривати, що наше є оригінальне. Вони нам допоможуть, але не зроблять цього за нас.

Ви на початку сказали, що є цінності, за які можна вмирати. Ми кажемо, що українці різні, але вони готові вмирати за Вітчизну. Чи це не дуже застаріла цінність?

Це не застаріла цінність, тому що ви відчуваєте себе українцем, але ж ви не впали з неба і не стали раптом українцем, начитавшись книжок. Ми черпали свою автентичність, ідентичність, бо виростали тут. Наша ідентичність походить з цього середовища, в якому ми є, тому вона для нас цінна, бо вона — це ми.

Ми ж не виховані в теплиці. Погляньте на феномен Мауглі, коли людина виростає поза соціумом. Песик народився песиком, тож, йому потрібні песики. Людина потребує людського середовища. І коли говоримо про певні цінності та формації — це середовище.

Ми виглядаємо мудрі, бо ми мали батьків. Вони дали нам певний фундамент і цінності, кожен із нас пішов різними дорогами, але фундамент нам дала родина. Ми дуже часто не цінимо цей фундамент родини. Родина у вузькому значенні — сім’я, в ширшому значенні — місто чи село, у ще ширшому — країна Україна. Ці цінності не прописані, а є такими, що наповнюються суспільством.

Яка сучасна відповідь на дуже давнє питання, яке знову стало актуальне в часі війни: якщо Бог існує, то чому Він це допускає?

Якщо хочемо шукати відповіді, то маємо поглянути на розп’яття. Де був Бог, коли Христа розпинали? Христос завжди перебуває на боці терплячих. Але в чому феномен? Бог не зупиняв нас, коли ми в своєму житті робили невдалі речі. Скільки ми робимо дурниць і гріхів у житті. І де Бог? Чому він нас не зупиняє? Це свобода. Це феномен людської свободи, яку дарував Господь. Він дав і Він не може відібрати цієї свободи, бо в цьому й полягає наша людськість. Якби Бог відібрав від нас свободу, то ми стали б роботами.

Яке найбільше покарання в Україні? Позбавлення свободи. Значить, це найбільша цінність. Цінність, дарована Богом. Тому, все криється в свободі людини. Бог дає людині свободу вибору, і проблема в тому, що хтось робить погані вибори на великій шкалі, а хтось робить їх на меншій. Але кожен із нас робить вибір, подекуди злий, але Бог приймає наш вибір, шанує, бо в тому й полягає наша свобідна воля і в тому полягає наша людськість — самостійно приймати рішення.

Коли ми дивимося на російську православну церкву, як вони підтримують цю війну, то постає питання, чи росіяни дійсно християни…

Вважаю, що у Церкви дуже просте завдання у суспільстві. Совість нам говорить багато речей, але чи завжди ми слухаємо її? Часом так, часом ні. Але совість говорить, її не можна підкупити. І це покликання Церкви — завжди промовляти до суспільства.

Проблема росії в тому, що Церква настільки зрослася із суспільством, що вже не має відваги говорити. І коли чую звинувачення їхнього патріарха, що він там щось не говорить, то посміхаюся. Він не може нічого говорити. Люди, путін йому не дозволяє! Якби патріарх сказав хоч одне слово проти, то його б уже не було на цій землі, путін би його позбувся. Бо це так званий цезаропапізм — зрощення держави й Церкви.

У чому феномен греко-католицької церкви і чому Галичина є саме такою, а не іншою? Я маю відвагу це говорити, бо не галичанин. Галичина є собою, бо це заслуга греко-католицької церкви. Вона має багато недоліків, але її феномен у тому, що вона завжди стоїть поза державою, виховує свідомих громадян, багато говорить про цінності, важливі для нації й націєтворення, але вона незалежна. Але є небезпека, коли Церква зближується, стає занадто близькою до держави — тоді вона нічого не скаже. У народі кажуть «хто платить, той і музику замовляє». За свободу Церкви треба платити. Наша Церква заплатила за свободу. Коли прийшла радянська влада, її знищили, бо не хотіли, щоби Церква говорила.

Греко-католицька церква була для Галичини частковою заміною шляхетської верстви, частковою заміною інтелігенції. Питання в тому, що вона намагалася не опуститися до народу, а піднімати його. Чи сьогодні Церква ще може виконувати цю функцію тут або будь-де за умови, що все менше галицьких підлітків ходить до неї?

Церква завжди могла і може говорити. Навіть у найбільшого вбивці є совість, яка до нього промовляє. Совість не думає, чи послухаємо ми її, чи ні. Церква не мусить мати цього страху, але вона завжди має свідчити правду.

Мусимо визнати, що 100 років тому Церква мала монополію в селі. Звідки бралася інформація — люди в неділю йшли до церкви. Богослужіння, проповідь священника, потім читання — все.

Тепер Церква має багато конкурентів. Світ має багато інших джерел інформації. Чого лиш вартий інтернет і Youtube. Тепер узагалі не треба йти до церкви, бо є багато прямих трансляцій, можна бути вдома і в церкві одночасно.

Але, на моє переконання, друзів цінують за особистими стосунками. Час до часу зателефонувати і поговорити — це добре, але особисті стосунки надважливі. Подружжя і діти можуть контактувати, якщо вони далеко, але все одно люди хочуть особистих стосунків.

Тому, скільки б не було всього, люди потребуватимуть Церкви. У нас в народі кажуть: «Скільки вовка не годуй — він все одно в ліс дивиться». За аналогією можна сказати: «Скільки людську душу не годуй — вона шукає свого Творця». Людина створена на образ і подобу Божу, і Церква має відповідати людині в її пошуках Бога. Тому вона має бути відкрита і говорити до людей в контексті теперішньої культури, ментальності та способу життя. Але я певен, що Церква завжди буде затребувана, бо вона відповідає на людські прагнення, що людське життя є коротке, обмежене, а на людину чекає вічність.

Ця монополія була великою і всеохопною до винайдення друкарського верстата, тоді Церква вирішила конкурувати й успішно це робила. Чи це означає, що Церква зараз має так само конкурувати з новими способами комунікації?

Важлива цінність. Якщо говорить цікава особа, то її будуть слухати. Тут не питання того, що когось можна «розкрутити», розпіарити, але коли цей хтось буде пустий, то це нічого не дасть. Тут мовиться про те, що люди потребують особистості.

Я був у колі протестантів, і Блаженніший Любомир Гузар, який помер п’ять років тому. І вони захоплено говорили про нього, як про особистість, тому що він був особистістю. Він давав інтерв’ю, не боявся спілкуватися з журналістами, але перш за все був особистістю. Тому для мене первісне те, щоби бути кимось і мати що сказати, тоді можна про щось комунікувати. Проте, якщо ти не є особистістю і якщо ти не маєш що дати і що сказати, то будь-які засоби комунікації нічого не дадуть.

Одна з проблем російської «високої» культури полягає в тому, що це література морального нігілізму. Чому росіяни його вибрали для себе як важливий елемент, а ми відкидаємо цей нігілізм. У чому його небезпека та звідки він походить?

Говорячи про російську та українську постави, то головна відмінність у них — це свобода. Ми, українці, маємо потребу бути свобідними людьми, особистостями. У росії, мені здається, цього нема. Звичайно, певні особи виринали на цьому фоні і тоді вони дуже «світилися», бо були цілком інші. Може, ми, українці, не маємо багато таких особистостей, зате, наш загальний рівень значно вищий.

Тому, мені здається, краще мати загальний рівень вищий, аніж мати певних особистостей, які називаються «культура». Можна мати певні культурні та духовні ідеали, але питання, як живеш ти.

У суспільстві може бути «велика» російська культура, але це також показово — яка «велика» культура і який низький рівень людей. Саме на основі такого дисбалансу ці особи виринали, виривалися і в такий спосіб хотіли щось показати, але це не впливало на загал.

Російський письменник Лєсков казав: «Русь была крещена, но не просвещена». Вона не була перемінена, переорана, перепрацьована. Змінюються держави та суспільства, але і в росії, і в радянському союзі ось ця «закваска» постійно лишалася. І дай Боже, щоби ця війна їх «перетрясла». Тоді, можливо, російська нація нарешті народиться на цей світ, бо вона ніяк не може народитися. Це одна з наших місій — щоб ми принесли якісь інші цінності.

Коли російські військові потрапили до Бучі, Гостомеля та Ірпеня, то були шоковані. Вони не розуміли багато чого, бо жили в цілковито іншому світі, навіть матеріально. Як вони казали? «А кто разрешил вам красиво жить?» Це показує їхню цілком іншу свідомість. І тут дуже важливо для Церкви і суспільства не тільки мати особистостей, а й працювати з людьми, щоб виростав середній рівень людей у різних ділянках.

Є багато соціологічних опитувань, які показують, як українці змінилися за п’ять місяців війни. Вони свідчать, що збільшилася довіра одне до одного. Кажуть, що довіра є побічним продуктом правди. Але, дивлячись на росію, ми бачимо, що щось схоже на довіру можевиростати і з тотальної брехні. Чи є для нас фатальною проблемою толерантність до брехні?

У нас існували й існують правила етикету, але чи зауважили, що слово «етикет» має спільний корінь зі словом «етикетка»? Це наклейка. Ти вивчив певні правила і, згідно з ними, поводишся, бо так говорить суспільство. Зріла людина не потребує етикету. Вона природно поводиться, не грає якоїсь ролі та не надягає маску. Коли життя б’є, людина постійно хоче надягати якісь маски і грати якусь роль, щоби залишитися живою.

Однак, коли ми йдемо до лікаря, ми не граємо жодної ролі. Ми хочемо показати, що ми більше хворі, аніж здорові, ми стаємо в правді. А до лікаря ми йдемо, коли є хвороба, біда, проблеми. Проблема, якою є війна, дала нам те, що ми починаємо ставати у правді. Всі рації втрачають сенс, якщо гине мій друг. Дріб’язкові речі цілковито втрачають зміст, якусь вартість.

Коли говоримо про довіру, то я зазвичай кажу про взаємодовіру. Вона збільшується зі зростанням довіри одне до одного. І коли говоримо про взаємодовіру, то варто говорити про одну річ, яку ми, українці, любимо вживати. Це однодумність.

Скільки у вас є друзів, з якими ви однодумні? Ми вживаємо це слово, але це не є правда. Ми не можемо однаково думати. У радянські часи садили за інакодумство. І ми починаємо розуміти, що ми можемо в чомусь не погоджуватися одне з одним, але поважати одне одного і довіряти одне одному. Тоді ми почуваємося вільно.

Коли ти говориш, що поважаєш і довіряєш, хоча не розумієш, то «розпускаються крила». І це дає нам виростати у взаємодовірі. Але це тривалий процес, крок за кроком. Тому це життя нас змінило. Ми, українці, будемо цілковито інші, і Україна буде іншою. Ми не зможемо повернутися до попередньої версії нас. І війна ще більше змінює цю парадигму, зокрема відносин із росією.

Нам не треба зводити між нами жодної огорожі — ми уже здобули цілком інший спосіб мислення. Українець, який був до війни і тепер, інший. Ми стали зрілі. Війна не вб’є нас як націю, але вона зробить нас сильнішими, ми викристалізуємося як нація та зрозуміємо шлях розвитку.

Чи має Україна залишатися містком між Сходом та Заходом?

Не погоджуюся. Бо місток — це щось, по якому всі ходять туди-сюди. Я не хочу, щоби по мені ходили, я не хочу бути містком. Ми є нацією, і війна дасть нам позбутися комплексу меншовартості.

Я живу в США і можу гордо сказати, що українець. Колись, 20 років тому, ми мали довести американцям, що ми не росіяни. Тепер я гордий за свою національність. Я йду по Чикаго і бачу більше синьо-жовтих прапорів та стрічок, аніж у Львові.

Люди симпатизують безмірно. Я відвідував наш монастир УГКЦ глибоко в горах США — там, де нема українців. І я побачив на будинках синьо-жовті прапори, бо люди відчувають, що тут, в Україні, проявилося щось особливе, що в Україні проявилися людські цінності. Америка також губиться в своїх пошуках гендера і свободи і теж робить певні дурниці. В Україні показалася цінність людського життя. Цінність віддавати своє життя за свободу, боронити державу. Тому Україна стає особистістю.

Погляньте, для прикладу, на нашого президента. Якби він знав, що його чекає, то не хотів би стати президентом. Але Бог сказав: «Хочеш бути президентом — прошу дуже!» Бог знав його навіть краще, аніж він себе. І в нас зараз добрий президент. Ні інші не знали, ні він сам не знав, що буде готовий, але Бог його поставив на це місце. Він дозрів до цього. Я тільки боюся, що він як людина має недоліки і щоби їх не було так багато, щоби його не почали поливати брудом. Але як президент проявився, так і проявиться українська нація.

На фронті кажуть, що атеїстів у момент обстрілів немає. Чи це значить, що людина готова прийняти Бога тільки в найгірший момент? Як ви до цього ставитеся і як у цілому розв’язати питання того, що життя людини недовготривале?

Це ціла проблема буття людства. Ми вчимося у школі 10 років, чотири в університеті і вчимося дотепер. Нам досі розповідають, як давати раду в цьому матеріальному світі, але не формують людину духовно.

Матеріальне в тяжкі часи зникає, як порох, і людина починає розуміти якісь ще глибші цінності. Комусь пощастило, що він мав віруючу родину, парафію, які його сформували. Але, говорячи про середньостатистичного українця чи європейця, люди не є виховані в свідомості свого життя-буття.

Людина складається з тіла — це правда. Але ще є духовне життя. І коли людина бачить, що все це земне життя рухне, що може втратити це життя, то починає по-іншому сприймати цей світ. Ми говоримо, що поки грім не вдарить — людина не перехреститься. А що далі? Перехрестився, бо загриміло. Добре, але чи далі задумався над життям?

Тож, важливо не забувати той момент, коли можна подумати над життям. За земного життя ми маємо жити, здобувати, осягати, але пам’ятати, що це один із аспектів життя. Є вічність, яка на нас чекає так чи інакше, віримо ми в Бога чи ні, хочемо ми цього чи ні.

Ми, християни, віримо, що Бог забирає людей, коли вони найбільш готові до вічності, значить вони були найбільш готові, навіть діти, яких Бог покликав до себе. Проте тут, на землі, маємо виконати певну місію. Чомусь ми народилися українцями, а не американцями. Уявіть, якби ми народилися росіянами. Але Бог хоче, щоби ми в цій нації тут, на землі, щось зробили доброго. Бо навіть коли ми говоримо про вічність — це не просто щось таке. Ми здобуваємо її тут, живучи на землі. Наше земне життя — наче злітна смуга, на якій щось треба зробити доброго.

У кожного з нас є свій блокпост. Це важливо зрозуміти. Там, де Бог тебе поставив, Він хоче, щоби ти там щось зробив для Нього, для людей і для себе.

Розмовляв Андрій Сайчук для медіа-хабу «Твоє місто»
Текст: Роман Тищенко-Ламанський
Фото: Твоє Місто/ Іван Станіславський
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ