«Ділитися надією»: послання Папи Франциска на 59-й День суспільних комунікацій

ПОСЛАННЯ

Папи Франциска з нагоди 59-ого Дня суспільних комунікацій

ДІЛИТИСЯ НАДІЄЮ

«Діліться з лагідністю надією, яка є у ваших серцях»

Дорогі браття й сестри,

у наш час, позначений дезінформацією та поляризацією, коли кілька центрів влади контролюють безпрецедентні масиви даних та інформації, я звертаюся до вас, усвідомлюючи, наскільки необхідною, тепер більше, ніж будь-коли, є ваша праця як журналістів та комунікаторів. Існує потреба у ваших відважних зусиллях, щоб поставити в центрі комунікації особисту та колективну відповідальність за ближнього.

Маючи на думці Ювілей, який відзначаємо цього року як період благодаті в настільки неспокійні часи, я хотів би цим Посланням заохотити вас бути носіями надії, починаючи з оновлення вашої праці та місії згідно з духом Євангелія.

Роззброїти комунікацію

Надто часто комунікація сьогодні породжує не надію, а страх і відчай, упередження й почуття кривди, фанатизм і навіть ненависть. Надто часто вона спрощує реальність, щоб викликати інстинктивні реакції; вона використовує слова, як лезо; вона навіть використовує неправдиву або майстерно спотворену інформацію, щоб поширювати повідомлення, покликані розбурхувати уми, провокувати, ранити. Я вже неодноразово наголошував на необхідності «роззброїти» комунікацію, очистити її від агресивності. Применшування дійсності до лозунгів ніколи не приносить позитивних плодів. Всі ми бачимо, як, починаючи від телевізійних токшоу до словесних війн у соціальних мережах, ризикує взяти верх парадигма суперництва, протистояння, бажання домінувати і володіти, маніпулювання громадською думкою.

Існує також інше тривожне явище, яке можна назвати «запрограмованим розпорошенням уваги» через цифрові системи, які, моделюючи нас відповідно до логіки ринку, змінюють наше сприйняття дійсності. Таким чином, ми стаємо свідками, часто безпорадними, своєрідної розпорошеності інтересів, що в кінцевому підсумку підриває основи нашого існування як спільноти, здатність працювати разом заради спільного блага, слухати одні одних, розуміти аргументи інших. Здається, що визначити «ворога», з яким можна словесно розправитися, стає необхідним для того, щоб самоствердитися. А коли інший стає «ворогом», коли його обличчя і гідність розмиваються, щоб глумитися над ним і висміювати його, то також втрачається можливість генерувати надію. Як вчив нас Тоніно Белло, всі конфлікти «знаходять свій корінь у розмитті облич» [1]. Ми не маємо права піддаватися цій логіці.

Насправді, надіятися не є легко. Як казав Жорж Бернанос, «надіються лише ті, хто наважився зневіритися в ілюзіях і брехні, в яких вони знаходили почуття безпеки і які помилково приймали за надію. […] Надія — це ризик, на який потрібно піти. Це ризик ризиків» [2]. Надія — це прихована, наполеглива і терпелива чеснота. Однак для християн надія — це не факультативний вибір, а неминуча умова. Як нагадав нам Бенедикт XVI в енцикліці Spe salvi, надія — це не пасивний оптимізм, а, навпаки, «перформативна» чеснота, яка здатна змінювати життя: «Той, хто має надію, живе по-іншому; йому дароване нове життя» (п. 2).

З лагідністю обґрунтовувати надію, що в нас є

У Першому посланні святого апостола Петра (3, 15–16) ми знаходимо чудовий синтез, в якому надія пов’язана з християнським свідченням і комунікацією: «Господа Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає звіту про вашу надію, однак, із лагідністю та пошаною». Я хотів би зупинитися на трьох посланнях, які ми можемо почерпнути з цих слів.

«Поклоняйтеся Господу в серцях ваших»: надія християн має обличчя, обличчя воскреслого Господа. Його обітниця завжди бути з нами через дар Святого Духа дозволяє нам надіятися навіть всупереч будь-якій надії і бачити приховані крихти добра навіть тоді, коли все здається втраченим.

Друге послання просить нас бути готовими обґрунтувати надію, яка в нас є. Цікаво, що апостол закликає дати звіт про надію «перед кожним, хто вас запитуватиме». Християнами є не ті, хто насамперед «говорять» про Бога, а ті, що відображають красу Його любові, новий спосіб переживати кожну річ. Саме жива любов викликає запитання і вимагає відповіді: чому ви живете так? Чому ви такі?

У словах святого Петра знаходимо, врешті, третє послання: відповідь на це запитання слід давати «з лагідністю і пошаною». Християнська комунікація — але я б також сказав, що комунікація загалом — повинна бути переплетена з лагідністю, з близькістю: це стиль супутників в дорозі, наслідуючи найбільшого Комунікатора всіх часів, Ісуса з Назарету, Який в дорозі спілкувався з двома учнями з Емауса, викликаючи палання їхніх сердець тим, як Він інтерпретував події в світлі Писання.

Тому я мрію про комунікацію, яка зуміє зробити нас попутниками багатьох наших братів і сестер, щоб знову розпалювати в них надію в настільки неспокійні часи. Про комунікацію, яка зможе промовляти до серця, викликати не пристрасні реакції закритості та гніву, а ставлення відкритості та дружби; комунікацію, яка здатна зосередити увагу на красі та надії навіть у найбільш, здавалося б, безвихідних ситуаціях; яка здатна спонукати до дії, породжувати емпатію, зацікавленість іншими. Про комунікацію, яка допоможе нам «визнавати гідність кожної людини та разом дбати про наш спільний дім» (Енцикліка Dilexit nos, 217).

Я мрію про комунікацію, яка не продає ілюзії чи страхи, а здатна давати підстави для надії. Мартін Лютер Кінґ казав: «Якщо я можу допомогти комусь на своєму шляху, якщо я можу підбадьорити когось словом чи піснею… тоді моє життя не буде даремним» [3]. Для цього ми повинні вилікуватися від «хвороб» протагонізму і самореферентності, запобігти ризику перекрикувати одні одних: хороший комунікатор робить так, щоб ті, хто слухає, читає або дивиться, могли бути залученими, могли бути близькими, могли знайти найкраще у собі і з цим усвідомленням заглибитися в розповідь. Комунікація в такий спосіб допомагає ставати «паломниками надії», як зазначено в гаслі Ювілею.

Надіятися разом

Надія завжди є проектом спільноти. Задумаймося на мить над величчю послання цього року благодаті: ми всі запрошені — справді всі! — почати все спочатку, дозволити Богові підняти нас, дозволити Йому обійняти нас і обдарувати нас милосердям. У всьому цьому переплітаються особистісний і суспільний виміри. Ми вирушаємо в дорогу разом, ми здійснюємо паломництво з багатьма братами і сестрами, ми разом проходимо через Святі Двері.

Ювілей має багато соціальних наслідків. Згадаймо, наприклад, послання милосердя і надії для тих, хто перебуває у в’язницях, або заклик до близькості і лагідності щодо тих, хто страждає і опинився на узбіччі.

Ювілей нагадує нам, що ті, хто стане миротворцями, «синами Божими назвуться» (Мт. 5, 9). І таким чином він відкриває нам надію, вказує на необхідність уважної, лагідної, рефлексивної комунікації, здатної вказати шляхи діалогу. Тому заохочую вас відкривати і розповідати численні історії добра, заховані в складках новин; наслідувати золотошукачів, які невтомно просіюють пісок у пошуках крихітного самородка. Як же чудово знаходити ці зернятка надії і робити так, щоб про них знали. Це допомагає світові бути трохи менш глухим до крику найменших, не таким байдужим, не таким замкнутим. Завжди вмійте видобувати іскри добра, які дають нам змогу надіятися. Така комунікація може допомогти ткати сопричастя, допомогти нам почуватися менш самотніми, наново відкрити для себе важливість спільно прямувати вперед.

Не забувати про серце

Дорогі брати й сестри, перед обличчям запаморочливих досягнень технологій я заохочую вас піклуватися про своє серце, тобто про своє внутрішнє життя. Що це означає? Я залишаю вам кілька підказок.

Бути лагідними і ніколи не забувати обличчя іншого; промовляти до серця людей, в служінні яким ви виконуєте свою роботу.

Не дозволяти інстинктивним реакціям керувати вашою комунікацією. Завжди сіяти надію, навіть коли це важко, навіть коли це дорого коштує, навіть коли здається, що це не приносить плодів.

Старатися практикувати комунікацію, яка вмітиме лікувати рани нашого людства.

Давати простір довірі серця, яка, немов тендітна, але стійка квітка, не здається в життєвих негодах, а розквітає і росте в найнесподіваніших місцях: в надії матерів, які щодня моляться, щоб їхні діти повернулися з окопів війни; в надії батьків, які мігрують серед тисячі ризиків і перипетій у пошуках кращого майбутнього; в надії дітей, які попри все можуть гратися, всміхатися і вірити в життя навіть серед воєнних руїн і на бідних вулицях фавел.

Бути свідками та промоутерами неворожої комунікації, яка поширює культуру піклування, будує мости та пробивається крізь видимі та невидимі стіни нашого часу.

Розповідати історії, просякнуті надією, беручи до серця нашу спільну долю і спільно пишучи історію нашого майбутнього.

Все це можете ви і можемо ми чинити завдяки Божій благодаті, яку Ювілей допомагає нам щедро отримувати. За це молюся та благословляю кожного з вас і вашу працю.

† ФРАНЦИСК