СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Бути у Божих обіймах»: проповідь Блаженнішого Святослава в неділю Блудного сина
«Сьогодні милосердя і любов Бога кличе нас у свої обійми. Поспішімо в них, не барімося, бо ми не знаємо, яким буде наше завтра». До цього закликав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у неділю Блудного сина за григоріанським календарем, 28 січня 2024 року, під час Божественної Літургії у катедральному храмі Різдва Пресвятої Богородиці у м. Кошице (Словаччина).
З цієї проповіді Блаженнішого Святослава ви дізнаєтеся:
- яким є значення Ісусової притчі про блудного сина і милосердного батька?
- що означає сьогодні бути сином чи донькою Божою?
- чому притча про блудного сина — це розповідь про втрачену і віднайдену гідність?
- яке значення для навернення сина мали обійми батька?
- як не втратити зв’язок із своєю Батьківщиною далеко від дому, в іншій країні?
«Бо оцей брат твій був помер і ожив,
(Лк. 15, 32)
Дорогий співбрате в єпископстві преосвященний владико Кириле!
Преосвященні владики!
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці!
Дорога католицька громадо, яка нас сьогодні так відкрито, сердечно вітає!
Дорогі брати і сестри українці, які тут численно присутні!
Христос народився!
Насамперед бажаю передати всім вам сердечне вітання зі зраненої, зболеної України. Дивлячись на вас зараз, переживаючи цю спільну молитву, маю відчуття, що це все — велике чудо. Чудо, що на другий рік війни ми живі, що могли приїхати до вас і всім вам сказати, що та Україна, яка щодня ховає своїх найкращих синів і дочок, убитих російським агресором, є і буде! Вона стоїть, бореться, тому що вміє молитися. Бути живим — це вже чудо.
Бути сином чи донькою Бога — це те, що робить нас собою
Святе Євангеліє, яке читають згідно з григоріанською пасхалією, розкриває нам таємницю Божого батьківства, а відтак втраченого і віднайденого Божого синівства людини. Ми сьогодні чуємо славну притчу про доброго батька — Бога Отця, і про двох синів, які втрачали, віднаходили, помирали, воскресали та в яких кожен із нас, мабуть, знаходить себе. Бути батьком, чи матір’ю, чи сином, чи донькою — це щось дуже важливе, що робить нас тим, ким ми є.
Пригадую, як нещодавно в Києві мала дитина, стоячи з мамою перед прикрашеною з нагоди Різдва вітриною, запитала: «Що це таке?». А мама відповіла: «Це те, що робить нас собою». Бути сином чи донькою Бога — це те, що робить нас собою.
Відмова блудного сина від свого синівства
Бути батьком і матір’ю означає мати зв’язок зі своєю дитиною. Відчувати себе дитиною Божою — це перебувати в стосунку, у спілкуванні з Тим, хто мене породив, дав мені життя. Розповідаючи про цей стосунок, євангелист передає нам слова сина, звернені до батька: «Тату, віддай мені мою частку спадщини» (пор. Лк. 15, 12). Ми, можливо, не відчуваємо драматизму цього прохання, порівняно з тими, хто чув цю притчу з уст самого Христа. Забрати в батька свою частину спадщини, коли він ще живий, означало сказати: «Ти для мене вмер. Твій син для тебе більше не існує». Той молодий чоловік, мабуть, не розумів, що він втішався спадщиною, повагою, друзями та всім іншим, звичним і буденним для нього, тільки через те, що є сином. Якщо він перестане бути сином — позбудеться цього, не зможе більше нічого мати та врешті втратить самого себе.
Тато чинить волю свого сина, правдоподібно, з болем у серці. Чоловік не перестав бути батьком, можливо, щодня виходить на дорогу, чекаючи, що той повернеться. Цікаво, що син починає повертатися лише тоді, коли пригадує: «Я ж не тварина, як ті, кого я пасу, і навіть їхньої їжі мені не дають. Я людина, маю гідність. Гідною людиною мене робить те, що я є сином свого батька». І цей стосунок синівства й батьківства вертає його додому, в обійми отця.
Втрачена і віднайдена гідність
Центральною подією цієї притчі є обійми. Син іде додому і думає, як оправдатися перед батьком. Однак він хоче не тата, а татового хліба! Каже: «Тут я не маю навіть того хліба, який мають наймити в мого батька вдома» (пор. Лк. 15, 17–19). Коли тато бачить молодшого сина — першим кидається йому на шию, коли той ще не встигає розтулити рота. Чоловік не хоче нічого чути від нього, бо віднаходить свого сина, і наказує слугам: «Дайте йому найкращий одяг, перстень на руку і сандалі на ноги» (пор. Лк. 15, 22), тобто поверніть йому гідність моєї дитини. Покаятися, навернутися, віднайти Божественне синівство, одержане в Таїнстві Хрещення, означає віднайти гідність, самих себе, а потім — усе решта, що та гідність нам із собою приносить. Каже Христос: «Шукайте наперед Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться» (Мт. 6, 33).
Проте можна втратити синівство, навіть не відходячи далеко від батька. Бо і старший син, як чуємо наприкінці притчі, потребує не тата, а його майна, — потребує не татового батьківства і свого синівства, а козенятка, щоб повеселитися із друзями. Проміняв тата на бенкет і вечірку! Однак батько відкритий для обох синів. І ми не знаємо, як та притча закінчилася, що було далі зі старшим сином, але тато радіє, бо молодший син був прийшов. Той, хто помер, — воскрес, пропав був і знайшовся.
Обійми, які повертають гідність
Момент тих солодких батьківських обіймів, які воскрешають, дають життя і повертають гідність, Христова Церква бачить як ікону небесного щастя, нашої небесної вічності. Ми завжди ввіряємо наших покійних обіймам Небесного Отця у вічності. Ці обійми Бога Отця, те відчуття власної гідності як Божих синів і дочок нам тепер передає своїми обіймами Церква Христова. Каже святий Кипріян, що хто не має Церкву за матір, не може мати Бога за батька. Мама вчить своїх дітей, як бути добрими Божими дітьми. Тими таїнственними обіймами, під час яких ми відчуваємо, що наші тягарі падають, а одяг повертається, — є момент Святого Таїнства Сповіді, до якого всіх нас кличе, зокрема в час Великого посту, Христова Церква, повертаючи сучасній людині її саму, втрачену гідність, честь і славу.
Мати Церква з України може обійняти своїх дітей
Дорогі в Христі, сьогодні справді є великий, радісний для нас день, тому що мати Церква з України може обійняти своїх дітей, яких воєнне лихоліття закинуло далеко від дому, які, можливо, не відчувають своєї гідності, бо доля емігранта, чужинця — це часто упокорення, зневага і насмішки. Той, кому ведеться краще, часом почувається більш гідним від того, кому складно. Не дарма кажуть, що бідний багатому (голодний ситому) не товариш. Однак в обіймах Української Греко-Католицької Церкви і Словацької Греко-Католицької Церкви, України і Словаччини, якими ми сьогодні обмінюємося, ми разом віднаходимо своє Божественне синівство.
Звертаюся до синів і дочок України. Хоч би де вас занесла доля, пам’ятайте: обійми Батька і вашої Церкви-матері є завжди вам відкриті. Як Небесний Отець завжди шукатиме своїх дітей, як на небі буде більше радості від одного грішника, який кається, ніж від 99 праведників, яким не потрібно покаяння (пор. Лк. 15, 7), так і Церква-мати завжди радітиме кожним і кожною з вас, яких можна віднайти, обійняти, зігріти, яким можна нагадати, чиїх батьків вони діти.
Пам’ятаймо: коли ми заперечуємо своє коріння — вмираємо, а коли його віднаходимо — оживаємо і воскресаємо! Коли забуваємо, що ми є християнами і Божими дітьми — вмираємо і губимося. Коли забуваємо, ким ми є і що робить нас собою — вмираємо і втрачаємо все, незалежно від того, які земні багатства ми мали б у своїх кишенях.
Сьогодні милосердя і любов Бога кличе нас у свої обійми. Поспішімо в них, не барімося, бо ми не знаємо, яким буде наше завтра. Ми в Україні звикли жити кожного дня в небезпеці смерті. Тому маємо бути готовими в будь-яку хвилину стати перед обличчям нашого Небесного Отця. Наші дівчата і хлопці, які пережили російський полон, згадували: «Ми не знали, скільки ми ще будемо жити: годину, день, тиждень… але той час ми хотіли б прожити з гідністю». Так сьогодні живе український народ! Тож, хоч би ким і де ви були, старайтеся прожити ту годину, той день, тиждень чи рік на цій землі гідно, як Божі діти. І тоді вам скаже ваш Небесний Отець: «Мій син пропав був і знайшовся, помер був і воскрес» (пор. Лк. 15, 32). Амінь.
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
