СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви70 років тому відійшов до Господа мученик за віру та Українську державу священнослужитель Миколай Цегельський
25 травня 1951 року після погіршення здоров’я з причини перебування у тюрмах та на засланні відійшов до Господа священномученик Миколай Цегельський. Шість священиків в’язнів несли його до воріт табору, дальше не пустили. Похоронили його на тюремному цвинтарі станції Потьма. Місце і номер могили не відомі.
… Є одна Україна, як великий і єдиний Бог. Є її історичні віхи життя: складні і трагічні, героїчні і світлі, і пам’ять про них буде вічно жити у наших серцях. Адже всім відома істина, що тільки та нація має право на існування, яка свято береже імена загиблих за волю і незалежність, за правду і віру.
Історія нашого багатостраждального народу — це історія кожної родини, кожного міста чи села. І лише збагнувши минуле свого рідного краю, його визначних людей, можна глибоко осмислити історію всієї Української держави.
В Пантеоні національної слави важливе місце належить кагорті духовних пастирів нашого народу, провідникам національної церкви — греко-католицьким священикам. Жорстока тоталітарна система зламала їм життя, та не зламала їхнього духу, не похитнула їхньої всеперемагаючої віри.
Випивши до дна чашу терпінь, вони залишили нам зразок вірності й відданості своїй вірі і своїй церкві.
Моя розповідь про одного з кращих представників греко-католицької церкви о. Миколу Цегельського, містодекана Гримайлівського деканату Львівської архиєпархії, який перебував на парафії с. Сорока з 1926–1946 рр. і якому випала доля стати мучеником за віру. Саме в цьому селі пройшла вся його трудова діяльність на духовній і національній ниві.
Отець Микола Цегельський відіграв надзвичайно велику роль у формуванні культурно-просвітницького середовища у с. Сорока. Завдяки отцю Миколі мешканці села були дуже релігійні та національно свідомі.
Не зважаючи на перешкоди і переслідування польської, а потім радянської та німецької влади о. Микола Цегельський залишився вірним своїй церкві, не схилив голови перед жорстоким ворогом, а вистояв до кінця ціною власного життя.
Сьогодні ми маємо свою державу. Одним із найважливіших і незаперечних досягнень Української незалежної держави є те, що всі громадяни отримали можливість вільного віросповідання. Однак, існують міжконфесійні суперечки, дискусії. Причиною більшості непорозумінь є незнання історії Української Церкви, а звідси — неспроможність об’єктивно оцінити історичні процеси, відновити історичну справедливість. Тому, основна мета мого дослідження — зробити хоч невеликий внесок у плеканні нашої національної свідомості, збереження національної пам’яті про минуле, без якого не можна осягнути прийдешнє; віддати шану видатним діячам церкви, життя і діяльність яких є добрим дороговказом для нинішнього покоління.
Моє завдання — на основі зібраних матеріалів показати духовно-просвітницьку діяльність та тернистий життєвий шлях Блаженного Священомученика Миколи Цегельського.
Микола Цегельський — провідник національної церкви, священник — патріот
1. Навчання та початок душпастирської діяльності.
Миколай Цегельський народився 17 грудня 1896 року в с. Струсові на Тернопільщині. Був сином о. Теодора Цегельського, із давнього священичого роду та Марії — із священичої родини Мандичевських. Після закінчення початкової школи в 1908 році Микола вступає в Тернопільську гімназію, яку успішно закінчує 15 червня 1918 року. Після закінчення гімназії без вагань поступив на богословський факультет Львівського університету. В 1923 році успішно закінчив богослов’я, маючи з більшості предметів оцінку «відзначаюче».
28 серпня 1924 року Микола Цегельський повінчався з Йосифою Ратич, у якої три рідні брати були священиками. Як показало прожите ними життя — це було вірне подружжя, наповнене щирою, глибокою любов’ю, яку могли розірвати лише злі вороги.
6 квітня 1925 року митрополит Андрей Шептицький рукоположив його на священика. Відтоді о. Микола поринув у самовіддану працю — як ревний душпастир і активний громадський діяч. Перша його парафія — село Висипівці Озірянського деканату де закінчив відбудову мурованої церкви св. Параскевії.
2. Отець Микола Цегельський — парох с. Сорока
31 жовтня 1927 року за призначенням митрополита Андрея о. М Цегельський відправляється на парафію — с. Сорока Гримайлівського деканату. На той час в селі проживало близько 1200 мешканців, в тому числі біля 200 поляків. Тут була невеличка церква св. Димитрія, побудована в кінці ХІХ ст. в період перебування на парафії священослужителя Г. М. Гальки — українського фольклориста і етнографа. В селі діяло товариство «Просвіта», яке виникло ще до Першої світової війни.
Саме в с. Сорока о. Микола найактивніше розгорнув свою релігійну і культурно-просвітницьку діяльність. Селяни відразу помітили надзвичайну працьовитість і невтомність нового пароха, його високу інтелігентність. Священик невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парафіян. Заснував релігійні товариства, окремо для чоловіків і жінок. Особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Характерними рисами о. Цегельського і його дружини були уважне і турботливе ставлення до бідних, готовність їм допомогти. Після відправи парастасу завжди роздавав бідним хліб. Сам був скромним і не вибагливим. Не мав звички нарікати, одягався завжди по — священичому. У селі був мировим суддею, при не порозуміннях часто повторював: «Треба терпіти і мовчати, образу прощати, за зло добром платити. Хто витерпить до кінця, той буде спасенний». Отець Микола завжди відправляв службу Божу. Дуже старанно готувався до проповідей. У яких використовував приклади з літератури, історії, а також з життя. При церкві заснував братство Апостольства Молитви (170 парафіян), братство Найсвятіших Тайн (62 члени), Католицьку акцію (80 осіб). В неділю, після вечірньої відправи проводив зустрічі із членами одного із братств. Священик дуже часто бував в школі, де навчав дітей релігії. Школа знаходилася біля церкви, побудована ще за часів Австрійської імперії. В 4-х класах навчалося більше 100 дітей. Працювало два вчителі: пан Рощаковський і пані Сандецка.
Школа с. Сорока. 1934 рік
Школа с. Сорока. 1934 рік
Люди старшого покоління села добре пам’ятають, як о. Микола Цегельський багато уваги приділяв відзначеню різних свят. У різдвяний час організовував колядки. Старші колядували на відбудову церкви, хлопці на відбудову читальні, жінки на благодійні цілі, був також організатором вертепу.
Вертеп с. Сорока. 1928 рік
На Йорданські свята молодь ходила щедрувати. Водосвяття відбувалося над річкою, біля вирізаного з льоду великого хреста. На другий день отець ходив в кожну хату, кропив свяченою водою, одночасно знайомився з життєвими проблемами своїх парафіян.
Дуже урочистими були Великодні свята. Після посвячення паски молодь веселилася на церковному майдані, співаючи гаївки. Отець Микола роздавав дрібні гроші, а його дружина ділилася з дітьми свяченим. Радісні дзвони не переставали дзвонити протягом трьох днів свят.
Вкінці 1933 року відбулася канонічна візитація в с. Сороку архиєрея Івана Бучка. Це було велике свято для мешканців села. Владика дав високу оцінку побаченому. В травні 1934 році митрополит Андрій Шептицький іменував о. Миколу Цегельського церковним асистентом Гримайлівського Деканального Союзу Католицької Акції української молоді (КАУМ). Після цього о. Микола ще з більшою силою розгортає свою діяльність. У 1934 році розпочинає добудову церкви, бо стара не поміщала всіх парафіян села. На церковному полі закладає цегельню, для будівельних потреб, а також заохочує селян, щоб з цієї цегли побудували читальню, кооперативу та громадський дім для сільської адміністрації. Всі будівельні роботи по розширені церкви закінчено в 1936 році.
Храм св. Димитрія, розбудований о. Миколаєм. Фото 1938 року
3. Священик і просвітянин
«„Просвіта“ хвилинах радості і смутку горнеться до Церкви, в ній шукає помочі і цим дає одиноку сильну запоруку кращої майбутності», — сказав у свій час митрополит Андрей Шептицький. Як активний громадський діяч М. Цегельський сприяв розвитку просвітницького руху на селі. З його ініціативи та з допомогою селян у 1934–1935 р. р. побудовано читальню «Просвіти» (нинішній клуб), місце для якої освятив І. Бучко, здійснюючи свій візит у село.
Для читальні о. Микола придбав відповідну літературу і заснував бібліотеку. У вільний час там зустрічався з господарями, внаслідок чого організував «Селянську самопоміч». Заснував товариство «Сільський господар», касу взаємодопомоги, молодіжне товариство «Луг». При читальні діяли драматичний і хоровий гуртки. Часто сільські аматори їздили з виставами й концертами в сусідні села, а також с. Сороку відвідували мандрівні театри. Восени відбувалися фестини, під час яких грав сільський оркестр й організовувалися добродійні лотереї на суспільні потреби. Читальня була другим після церкви святим місцем для мешканців села. Старше покоління сороківських просвітян в історію села вписало багато героїчних поступків, які варто знати і наслідувати нинішньому поколінню.
Приміщення тогочасної читальні. Нинішній клуб у с. Сорока
Масштабною і різносторонньою була діяльність о. Миколи. Церковна влада високо цінувала його, про що свідчать митрополичі грамоти, які збереглися у родинному архіві. Про що довідуємося із спогадів синів о. Миколи.
1 лютого 1938 року митрополит Андрей Шептицький іменує о. Миколу Цегельського містодеканом Гримайлівського деканату. Обсяг робіт і відповідальність значно зростає, та священик точно і добросовісно виконує покладені на нього обов’язки. Крім духовної і суспільної діяльності він любив суспільну працю, особливо в саду і на пасіці. Пасіка була його захопленням.
Здавалось, безхмарною складеться подальша доля душпастиря. Адже в нього була гарна родина: щира і любляча дружина, два сини і дві дочки. Що могло бути благороднішим, ніж спільна щоденна молитва в сім’ї, гостинні зустрічі з нагоди свят! Не міг знати тоді о. Микола, що його світла дорога вкриється колючим терням.
4. Криваве «возз’єднання»
«Цілком очевидно, що під більшовиками
всі ми почувалися приреченими на смерть;
вони не приховували свого стремління знищити і задушити християнство,
затерти найменші його сліди» (митрополит Андрей Шептицький)
Трагічними для долі наших односельчан, як і для всіх українських земель стали події Другої світової війни. Ще з 1939 року, з приходом червоних «визволителів» почалися масові арешти, заслання українських патріотів. Влада заборонила діяльність «Просвіти» та інших товариств. Відчув тривогу і о. Микола. З болем у серці він змушений був спалити усю патріотичну літературу, підручники історії, підшивки газет і журналів. Радянська влада наклала на нього великий податок, забрала церковне поле, заборонила викладання релігії в школі.
Важким був 1941 рік. Небезпечно і з великим страхом доводилось переживати відступ радянських військ. У день відступу військові шукали за священиком, маючи намір його вбити. Отець переховувався на пасіці.
З приходом німецької влади встановлювалися свої окупаційні порядки: великі контингенти на продукти, насильне вивезення молоді до Німеччини. В такій ситуації М. Цегельському доводилось дуже часто приймати розумні рішення, давати людям мудрі поради. За те, згодом на суді, йому припишуть співпрацю з фашистами.
В цей час в село приходить сумна звістка про те, що хлопці, арештовані більшовиками 1939–1941 рр. були розстріляні в Уманській тюрмі. З ініціативи о. Миколи сорочани для вшанування їх пам’яті насипали в селі високу могилу і поставили на ній хрест. Влітку 1942 року відбулося урочисте посвячення могили, під час якого з палкою промовою виступив о. Микола Цегельський, яку закінчив словами:
За правду в тюрмах нас пекли,
За правду серце виривали,
За правду й Бога розп’яли.
Згодом, після розправи над греко-католицькою церквою йому пригадають цю «антинародну» поезію.
Могила «Борцям, полеглим за волю України», 1942 рік (Фото М. Цегельського)
Могила «Борцям, полеглим за волю України», відновлена в 1990 році
5. Непохитний у вірі
«Тоді видадуть вас на муки й уб’ють вас…;
багато тоді спокусяться і видаватимуть один одного
й будуть ненавидіти один одного.
Розбуяє беззаконня. Але хто витримає до останку, той спасеться»
(Євангіліє від Матея 24, 9–14)
Наступив 1944 р. Йшов масовий відступ німецької армії. Навесні радянські війська зайняли село. Почалася масова мобілізація на радянсько-німецький фронт. Національно свідомі селяни пішли в Українську повстанську армію. Повстанці таємно навідувалися в село, заходили в домівку священика — як за порадою так і за допомогою.
Трагічною датою для мешканців с. Сорока був день 25 жовтня 1944 року. На ранок село було повністю оточене військами із складу Копичинецького та Теребовлянського НКВС. Всім стало зрозуміло, що готується бій між хлопцями УПА та енкаведистами. Щоб змусити повстанців покинути село «червоні благодійники» почали палити сільські хати, стодоли. Все село було у полум’ї. два літаки постійно кружляли над селом, поливаючи все кулеметним дощем. Бій тривав кілька годин. Були втрати серед повстанців, вдвічі більші — у ворогів. Програвши бій, енкаведисти почали мстити мирним жителям. Вони чинили розправи, погрози, вбивства над невинними людьми.
В ці криваві дні духовний пастер був разом із своїми парафіянами, молився за них, співпереживав, втішав їх у горі.
Пам’ятний хрест, споруджений в 1994 році на честь 50-тиріччя бою воїнів УПА з енкаведистами
Після війни, із встановленням радянської влади почалися масові репресії і вивози. Для греко-католицької церкви почався сумний період. Арештували всіх єпископів та визначних священиків, передусім деканів. В 1946 р. в м. Львові влада зорганізувала «псевдособор», котрий проголосив ліквідацію унії і підписав перехід греко-католицької церкви до московського патріархату. Хто не згодився, був підданий жорстоким репресіям. Ця гірка чаша не обминула о. Миколу. Він, як відповідальний за Гримайлівський деканат, оголосив свою категоричну відмову прийняти російське православ’я і закликав всіх священиків діяти так само.
На отця розпочався неймовірний тиск, погрози та різні знущання. Та і це не викликало в душпастиря ні хитань ні сумніву. Від переживань і нервових потрясінь у нього різко загострилася тяжка недуга — виразка шлунку. Хвороба посилювалася, необхідна була операція. Львівські медики радили о. Миколі лягти до лікарні, щоб пролікуватися і одночасно сховатися від переслідування. На те він відповів: «Я ж пастир, я залишив своє стадо в небезпеці і мушу повернутися до нього». І після короткого лікування повернувся у Сороку.
26 жовтня 1946 року о. Микола Цегельський був заарештований. Прощаючись з дружиною та усіма, хто був вдома, просив їх молитися триматися, та не втрачати віри в Бога. Добре пам’ятають літні сорочани, як їдучи через село, отець рукою благословив людей, що вийшли на дорогу, щоб попрощатися зі своїм парохом. Священика посадили на підводу і під посиленою охороною, мов небезпечного злочинця, повезли до тюрми. Його тримали в нелюдських умовах в переповненій в’язниці у Копичинцях, потім в Чорткові і Тернополі. Слідчі викликали на допит багато разів на добу, не тільки в день, але і вночі. Це були фізичні та моральні знущання. До того ж мучили важкі болі в шлунку. Умови утримання в’язнів були страшними. Не дозволялися ні побачення з рідними, ні листування. Тільки під кінець слідства покликали дружину — Йосифу Цегельську, щоб при зустрічі з чоловіком переконати його перейти до російської церкви. На що отець відповів: «Я хочу нести свій хрест до кінця».
25 січня 1947 року відбувся суд, який вироком воєнного трибуналу військ МВС Тернопільської області УРСР засудив о. М. Цегельського на 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах суворого режиму з позбавленням прав та конфіскацією усього майна. Суд виніс також рішення про висилку сім’ї засудженого у віддалені райони Радянського Союзу.
Вина засудженого зводилася до того, що він «зрадив Батьківщину», що під час німецької окупації був призначений «мужем довір’я», що ніби-то брав участь у зборі податків з населення на користь німців і відправляв населення в Німеччину.
Парафіяни с. Сорока боляче переживали арешт свого душпастиря. Намагаючись його врятувати, зібрали біля 700 підписів звільнити невинного. За те, що «зрадник Батьківщини» користується такою любов’ю серед людей лише ще більше розлютило владу.
Засудженого Миколу Цегельського відправили в концтабір в с. Лядське біля м. Золочева, а потім у с. Підкамінь коло м. Броди. Згодом перевезли у м. Львів, в пересильний пункт, що по вул. Полтвяній, де вже готували в’язнів до етапування у виправно-трудові табори суворого режиму. В пересильному пункті дозволяли давати пердачі. Йосифа Цегельська, на прохання чоловіка, зуміла передати пошитий із марлі епітрахель, вино та сухарі для причастя. За свого перебування в цих таборах від лютого 1947 по 10 серпня 1948 р. священик відправив 480 літургій. Це була його обітниця, яку виконав, не зважаючи на всі обставини.
6. Апостол ГУЛАГу
«Який же благодатний цей Сибір для нас усіх, для учнів Христових, для росту й життя Христового царства. Він, колись пустеля, днесь пересяклий кривавим потом закованих та непереможних синів поневоленої країни. Із закутої в сніги й морози землі чужої неслися не тільки нарікання й лайка, з неї піднімалися і піднімаються по сьогодні слова тихої і щирої молитви до Всевишнього. Ота сибірська земля побачила нову справжню людину, справжніх християн, справжніх вірних синів Христової церкви».
(З листа митрополита Й. Сліпого із заслання від 17 лютого 1961 р.)
Хресна дорога о. Миколи Цегельського продовжувалася в далеких мордовських тюрмах. Його заслали у виправно-трудовий табір суворого режиму Н 385/16 на поселенні Явас, станція Потьма Мордовської АРСР. «Горизвісна, трагічна й кривава Потьма… Скільки поховано й знищено там наших краян, яким моторошно чорним знаком стоїть вона в історії визвольних змагань в життєписі тисяч і тисяч українських родин». (Л. Купчик).
Про перебування в карному таборі можемо дізнатися з листів, що їх звідти писав о. Микола. В них ми не знаходимо ні нарікань, ні каяття за обраний шлях. Не можна без хвилювань читати листів цієї людини. У них сила духу і ніжність, безмежна любов до дружини і дітей.
«Моя наймиліша дружино! На Успення минуло 25-ліття нашого подружжя. Мило згадую наше спільне родинне життя і в снах щоденних з тобою і діточками, і тому я щасливий. На Успення ти мені у сні весело-любонько довго гляділа в очі. Не забуду ніколи того», — писав о. Цегельський дружині 25 вересня 1949 р.
З такою ж любов’ю і ніжністю звертається до дітей: «Цілую батьківським поцілунком їх чоленька та благаю жити чесно, заховуватись у невинності, держатися оподалік від всякої скверни. За це молюсь найбільше».
12 лютого 1950 року о. Микола пише: «… ви усі переді мною, а серце моє неспокійне…». Саме в цей час діти о. Цегельського — Дометій (1927 р), Ліда-Христина (1928 р.), Марта (1934 р.) — їхали в товарних вагонах в Читинську область. А вірна дружина і любляча мати Йосифа сама поїхала за ними. Її приклад наслідувала молода невістка Софія.
Тим часом різко погіршилося здоров’я о. Миколи. Коли він був зовсім обезсилений, йому в страшних обставинах зробили операцію без наркозу та ліків. В страшних муках 25 травня 1951 року о. Микола помер. Шість священиків в’язнів несли його до воріт табору, дальше не пустили. Похоронили його на тюремному цвинтарі станції Потьма. Місце і номер могили не відомі. У своєму останньому листі він писав дружині: «Не журіться, я держусь міцно… Благословення Боже і Неустанна поміч Матері Божої хай ніколи Вас усіх не опускає. За те молюсь найбільше, за всіх пам’ятаю і згадую, особливо сорочан».
Так закінчилося життя священика-патріота, достойного мученика за віру. Нелюдські табірні умови забрали його життя, але не зламали духу.
В 1991 році о. Микола Цегельський був посмертно реабілітований, як невинно засуджений.
7. Із джерел пам’яті (спогади односельців про о. Миколу Цегельського)
«Пам’ять… Це невичерпне джерело.
І разом з тим це найкращий показник того,
який слід після себе залишила людина,
що прожила вже життя…» (Лідія Купчик)
Гнатів Володимир Матвійович, 1928 р. н.
«Коли згадую своє дитинство і молоді роки, то вони дуже пов’язані із церквою. На той час парохом в селі був Микола Цегельський. Ми жили біля церкви. Мій батько, Гнатів Матвій Григорович, часто спілкувався з отцем Миколою. Не рідко ми бували в нього в дома де нас радо приймали. Це була дуже побожна сім’я. Отець сумлінно ставився до своїх пастирських обов’язків. Його велика заслуга в тому, що він добудував храм св. Димитрія, а також сприяв будівництву читальні. Тоді в нашому селі жили ще й і поляки. Польська влада намагалася ополячувати українців, що привело до великого протистояння. Пригадую, як важко було добитися від польської влади рішення про закуплення земельної ділянки під будівництво читальні. І тут о. Микола великою мірою приклався до цієї справи. В 1934–1935 рр. читальня „Просвіти“ була збудована на пожертви селян. Священик вчив не тільки Закону Божого але велику увагу звертав на виховання дітей в сім’ї, у нього була улюблена приказка: „Яке дерево — такий клин, який батько — такий син“. Та найгірше було те що з приходом більшовиків почали переслідувати палких українців. І таких людей, які любили свій народ, свою землю вони прагнули знищити. Велике лихо спіткало нашого священика і його родину. В яких тільки тюрмах йому не доводилось бути. Моє життя в певній мірі подібне до долі о. Миколи. Мені, як колишньому політв’язню, що відбував покарання на Печорі, в Красноярському краї, Читі, близька пам’ять про М. Цегельського. Зараз я хворію, в мене підірване здоров’я, але спогади, думки про минуле не покидають мене, а особливо про українських патріотів, таких як о. М. Цегельський».
Марків Марія Темофіївна, 1931 р. н.
«Я пам’ятаю М. Цегельського, як священика, який завжди був серед парафіян. Пам’ятаю, як весело і радісно було в селі під час різних свят, а особливо Великодніх. О. Микола мав велику довіру до людей, дбав про їх духовність й культуру. Завдяки йому село було дуже релігійне та національно свідоме, хоч люди жили у бідності. Мою пам’ять найбільше вразило те, як в 1946 році заарештували священика. Його везли селом на підводі. Він благословив людей, які вийшли попрощатися із своїм парохом. Селяни супроводжували його далеко за село. Розлючені конвоєри вистрелили вгору, щоб налякати і зупинити людей. Ще довго, по дорозі до Хоросткова виднілася постать священика з вознесиними до Бога руками. Не знав отець, що прощається з селом останній раз і назавжди».
Гнатів Лідія Григорівна, 1937 р. н.
«Отця М. Цегельського пам’ятаю добре, хоч була ще дитиною. Моя мама часто відвідувала сім’ю священика і брала мене із собою. Мені було цікаво погратися з його доньками, Лідою та Мартою, які були старші за мене. Моє дитинство припало на дуже тривожні і складні воєнні часи. Найбільша трагедія вірвалась у нашу сім’ю в жовтні 1944 р., коли в селі був бій воїнів УПА з енкаведистами. Все село палало у вогні. Після бою більшовицька влада чинила масові погроми. Енкаведисти схопили мого неповнолітнього брата Лошнія Михайла, водили його конвоєм, знущалися і по звірячому вбили на краю села. Пам’ятаю, як тоді приходив до нас о. Микола і заспокоював матір, щирими молитвами допомагав нам усім переживати велике горе. З великою повагою наша сім’я ставилася до отця, як наслідок з нашої родини вийшли такі відомі священики, як Андрій та Павло Лошнії. Важким тягарем для нас була звістка про арешт о. Цегельського і його ув’язнення, а також про висилку в Сибір його родини. Від тих страшних років пройшло багато часу, але пам’ять про о. Миколу залишилася у моєму серці».
Життя, варте наслідування
«Вся католицька спільнота зі зворушенням згадує жертви…
Мученики та ісповідники віри в Україні
дають нам подиву гідний приклад вірності, ціною власного життя…
Вони причинились до підтримання гідності світу»
(Папа Іван Павло ІІ. 1996 р.)
Під час візиту Святійшого Отця Папи Івана Павла ІІ на Україну 27 червня 2001 р. проголошено блаженними 28 Слуг Божих, замучених більшовиками за вірність греко-католицькій церкві і серед них — наш священнослужитель о. М. Цегельський.
Жителі с. Сорока зберігають світлу пам’ять про свого пароха. В 2001 р. греко-католицька громада відзначала 50-ту річницю з дня його мученицької смерті. 19 грудня 2001 року, в день св. Миколая у с. Сорока відбулась велика і урочиста подія — посвячення і встановлення образу Блаженного священомученика о. Миколая в капличці та відкриття меморіальної дошки на храмі св. Димитрія в якому Блаженний був парохом 20 років.
Біля церкви зібралось багато односельчан та прихожан з навколишніх сіл. На свято приїхали Дометій, Лідія і Марта Цегельські. Зворушливою, із сльозами на очах була їхня зустріч з односельчанами. Адже минуло багато років, але пам’ять про їхнього батька ожила в серцях людей.
Фотографія церкви Св. Димитрія. 2013 рік
На цьому можна б закінчити розповідь про мученицький життєвий шлях великого патріота — о. М. Цегельського.
… Змінилися часи. Вільною і незалежною стала наша держава. Страждання нашого народу по найстрашніших в історії людства тюрмах і таборах не пропали даремно. Вийшла на світло наша багатостраждальна, але ніким не скорена греко-католицька церква, сьогодні гідно відзначивши великий християнський ювілей — 1025-річчя Хрещення Русі.
Та назавжди у нашій свідомості та в пам’яті дороговказом залишиться нестертий образ тих, хто в найващі роки не зламався, до кінця вірив в перемогу Божої правди.
Перед такими ми возносимо молитву, бо сказав Христос: «Немає більшої любові, як життя відати за друзів своїх».
Література:
- Коновець О. Український ідеал. — Київ: «Просвіта». 2003 р., с. 109–115.
- Купчик Л. Третій удар. — Львів: «Каменяр». 2001 р., с. 150–160.
- Купчик Л. Душпастир і просвітянин. Г. «Просвіта». № 189., 7 грудня 1996 р.
- Цегельський Ю. Молебень до Блаженного Священномученика Миколи Цегельського. — Львів: Ліга-Прес, 2006 р., с. 25–34.
- Газета «Поступ». «Святі мученики» № 97. 27 червня 2001 р.
- Спогади жителів с. Сорока про о. Миколу Цегельського.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
