СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви25-річчя Енцикліки «Щоб усі були одно»: між пророцтвом та протистояннями
Гарячий заклик до всіх християн відповісти на молитву Христа про єдність Його учнів. Енцикліка Папи Войтили «Ut unum sint» допомагає дивитись на дійсність сучасних християнських громад з новим екуменічним зобов’язанням.
Енцикліка Івана Павла ІІ «Ut unum sint» (Щоб усі були одно) була опублікована 25 травня 1995 року. Через двадцять п’ять років вона й надалі вражає своєю актуальністю і пророчою силою. З поглядом, зверненим в майбутнє, вона вказує на єдність християн як на мету, що здається далекою, але якої прагнув сам Христос для Своїх учнів і якої випрошував для них в Отця перед Своїми страстями.
Папа, що прагнув єдності
Папа Войтила перейнявся цим гарячим прагненням Господа й екуменізм став одним із пріоритетів його понтифікату, адже поділ християн — це згіршення, що кидає тінь на саме ж діяння Христа: «Вірити в Христа, — пише він, — означає прагнути єдності». Це акт послуху, що розширяє горизонти серця і розуму. Але Папа, що трудився для єдності, пережив великий біль схизми, бо деякі католики не зрозумли цього кроку вперед. Енцикліка «Щоб усі були одно»вийшла через 7 років після нелегітимних єпископських свячень, уділених архиєпископом Марселем Лефеврром, який у 1988 році був відлучений від Церкви.
Традиціоналісти звинувачують Івана Павла II в релятивізмі
На думку Марселя Лефевра, було впроваджено «протестантське розуміння» Святої Меси й Таїнств. Лефевр помер 1991 року, а його наступники критикували енцикліку Івана Павла ІІ про єдність християн, стверджуючи, що вона не тільки призводить до «догматичного релятивізму», але вже «насправді» містить його. Така позиція, як зазначав Папа Войтила в Апостольському листі «Ecclesia Dei», ґрунтується на «неповному й суперечливому розумінні Традиції». Воно неповне, бо не бере до уваги те, що Традиція є живою і, передаючись з покоління в покоління, розвивається, а не закріплюється за якимось історичним періодом. Воно суперечливе, оскільки Традиція ніколи не може бути відокремленою від сопричастя з Єпископом Риму та ієрархами в усьому світі.
Діалог — пріоритет, що веде до несподіваних відкриттів
Енцикліка «Щоб усі були одно» мужньо дивиться вперед, вказуючи на діалог як на пріоритет і обов’язковий крок для того, аби відкривати для себе багатство інших. В ній описані кроки, зроблені в напрямку до єдності з різними християнськими Церквами та громадами, починаючи від взаємного скасування екскомунік між Римом і Константинополем та спільних Христологічних декларацій з давніми Церквами Сходу.
Це шлях, який веде до «несподіваних відкриттів» в усвідомленні того, що «закономірні відмінності зовсім не протирічать єдності». «Полеміки та нетерпимі суперечки, — читаємо в документі, — перетворили на несумісні твердження те, що насправді було результатом двох поглядів, спрямованих на вивчення тієї ж дійсності, але з двох різних точок зору». Це шлях, щодопомагає «відкрити незбагненне багатство істини» та присутність елементів освячення «поза видимими межами Католицької Церкви».
Вираження істини може бути багатогранним
Мова не йде про те, аби «змінювати насліддя віри» чи «змінювати значення догм», — пояснює папа Войтила, — але про те, що «вираження істини може бути багатогранним», оскільки «доктрина повинна бути представлена у такий спосіб, що вчиняє її зрозумілою для тих, кому Сам Бог її призначає», незалежно до якої культури вони належать, уникаючи будь-яких форм «партикуляризму чи етнічної винятковості або расових упереджень», а також «будь-якої націоналістичної гордовитості».
Від діалогу доктрини до діалогу любові
Енцикліка наголошує, що «спосіб і метод вираження католицької віри не повинні бути перешкодою для діалогу з братами», в усвідомленні того, що існує «ієрархія в істинахкатолицького віровчення». Церква, за словами Івана Павла II, «покликана Христом до цієї безперервної реформи», яка «може вимагати перегляду тверджень і поглядів». «Діалог, — нагадує він, — не відбувається виключно навколо вчення, а залучає всю людину», бо «це також діалог любові». Саме з любові народжується «прагнення єдності». Це шлях, що вимагає «терпеливої та мужньої праці».
Першість молитви: знаходити подібності в суттєвому
В екуменізмі, як зауважує Папа-поляк, першість належить спільній молитві. Молячись разом, християни усвідомлюють, що те, що їх об’єднує, набагато сильніше, ніж те, що їх розділяє. Літургійне оновлення, здійснене Католицькою Церквою та іншими церковними спільнотами, дозволило знаходити подібності в суттєвому й разом дедалі більше звертатися до Отця єдиним серцем.
Спільні зусилля на користь свободи, справедливості й миру
Як зазначається в енцикліці, одним із важливих кроків на шляху екуменізму є співпрацяхристиян, що належать до різних конфесій, на користь «свободи, справедливості, миру, майбутнього світу»: «спільний голос християн має більший вплив, аніж один голос» у сприянні тому, щоб «запанувала пошана до прав та потреб усіх, особливо бідних, принижених та беззахисних». Для християн, як підкреслює Папа Войтила, тут не йдеться про гуманітарну діяльність, а про те, аби відповісти на Христові слова, записані в 25 главі Євангелії від Матея: «Я був голодний, і ви Мене нагодували…»
Змінити спосіб висловлювання: від засудження до взаємного прощення
Іван Павло ІІ закликає змінювати спосіб висловлювання: слід уникати агресивного та антагоністичного стилю, песимізму, «що має тенденцію бачити все у негативному світлі» та «зневаги, що випливає з нездорової гордовитості». Натомість, ми повинні «з Божою допомогою робити все можливе, аби зруйнувати стіни поділу та недовіри, подолати перешкоди та упередження», усуваючи слова, які ранять, обираючи шлях смирення, лагідності та братньої щедрості.
Першість Папи Римського: служіння любові
Видимим орієнтиром повного сопричастя є Петро. Іван Павло ІІ закликає християнські спільноти знайти таку форму здійснення першості Папи Римського, яка б, «не відмовляючись жодним чином від сутності його місії, відкрилася на нову ситуацію», як «служіння любові, визнане одними та іншими».
Церква на шляху до єдності
Енцикліка «Ut unum sint» (Щоб усі було одно) — це чудовий синтез шляху Церкви протягом 2000 років її історії. Це світло, що вказує нам шлях в тому напрямку, в якому рухалися наші попередники. Вона показує живий характер Традиції, яка походить від апостолів і розвивається в Церкві завдяки діянню Святого Духа. І саме завдяки Духові зростає розуміння віри. На цьому шляху, — як наголошує Іван Павло II, цитуючи святого Кіпріана, — брати повинні навчитися йти до вівтаря примиреними, бо «Бог не приймає жертви тих, хто перебуває в чварах». Натомість, «найбільша жертва, яку потрібно приносити Богові — це наш мир і братерська згода, це люди, зібрані в єдності Отця, Сина і Святого Духа».
За матеріалами VaticanNewsПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
