СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви140 років тому народився блаженний Миколай Чарнецький
140 років тому, 14 грудня 1884 року, народився блаженний Миколай Чарнецький, родом зі Станіславівщини, якого 27 червня 2001 року папа Іван Павло II проголосив новомучеником Української Греко-Католицької Церкви. Його називають «Українським святим Миколаєм». Він — один з новочасних праведників, яких породила багатостраждальна українська земля, вірний син і турботливий провідник загнаної у підпілля, але невпокореної Церкви.
До офіційного церковного пошанування владику Миколая у сонмі блаженних поряд з іншими українськими новомучениками ввів Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну. Дієвість небесного заступництва одного з найбільш шанованих українських святців відчули і відчувають на собі сотні вірних.
14 грудня 1884 р. у селі Семаківці на Івано-Франківщині у бідній хатині Олекси та Параскевії Чарнецьких народився син Миколай. Можливо, він став би святим і коли б залишився вбогим селянином, але Провидінням Божим став славним єпископом-чудотворцем. Його мати була сиротою й виховувалася на приходстві о. Каратницького, місцевого пароха. Священиче подружжя найбільш полюбило малого Миколая, хоча було прихильне до усіх дев’ятьох малих Чарнецьких. Саме завдяки парохові майбутній святець здобуде освіту: спочатку у школі, потім — у Станіславівській (тепер Івано-Франківськ) гімназії. Після її закінчення Миколай зголосився кандидатом до духовного стану, і владика Григорій Хомишин вислав його на студії до Рима. Проведені там п’ять років мали величезний вплив на його інтелектуальний і духовний зріст. Там він познайомився із визначними постатями Церкви (зокрема в університеті «Де Пропаганда Фіде» його товаришем був Леонід Федоров, майбутній екзарх Росії).
Свою першу Службу Божу о. Миколай — його кир Григорій Хомишин висвятив 2 жовтня 1909 р. у Станіславові — відслужив у рідних Семаківцях. Мало хто стримував сльози зворушення: син убогих селян став вченим священиком.
Отець Миколай, доктор богослов’я, став професором філософії і фундаментальної догматики у Станіславівській семінарії. У 1918-му, туди завітали отці чину Найсвятішого Ізбавителя, і знайомство з ними вплинуло на багатьох. Невдовзі і отець-доктор приступить до покірного виконання обов’язків новіціату.
Коли через деякий час отці-редемптористи відкрили ювенат, о. Чарнецький став простим учителем. Займався місіями, перекладав українською твори св. Альфонса Ліґуорі, засновника чину.
З середини 1930-х отці ЧНІ почали апостольську працю на Волині — місцеві українці ще пам’ятали, як їхні діди молилися у єдності з Римським Архиєреєм (до винищення в Російській імперії уніатства). До того ж, після війни там опинилось багато українців-католиків з Галичини. У 1926 році о. Миколай ознайомлюється з релігійною ситуацією на Волині і переконується, що українці загалом прагнуть з’єдинення. Звіт про можливості унійної праці о. Миколай Чарнецький надіслав до Конгрегації Східних Церков і до протоігумена. Апостольська праця, душею якої був о. Миколай, приносить плоди (загалом у 1927 р. до з’єдинення зголосилося 5 тис. осіб).
Але труднощі поставали і з боку польського, і від православного керівництва. Виникла потреба в єпископі східного обряду з повною юрисдикцією на волинських землях. Й Рим іменує о. М. Чарнецького титулярним єпископом Лебедським і призначає Апостольським Візитатором вірних українського обряду на Волині, Підляшші та Поліссі. Приголомшений він пише співбратам: «… Мене вдарив грім… прошу всіх о ласкаві молитви, яко нищ і убог єсьм аз».
8 лютого 1931 р. у Римі відбулись єпископські свячення. Коли на сходи вівтаря впала митра, дехто побачив у цьому провіщення мучеництва, митрополит А. Шептицький у посланні з нагоди свячень пише: «Преосв. Миколай є монахом всеціло відданим справі Унії, що… по-божому розуміє потреби і труднощі уніостичної праці серед українського і білоруського народу… Вмів у своїх обрядах пристосуватися до потреб народу».
Під час вибуху ІІ Світової війни єпископу Миколаю заборонили перебувати на Волині. Він переїхав до Львова, став викладачем Львівської Богословської Академії. «Був ходячою добротою», — згадував один із студентів.
Трагічне 10 квітня 1945 р. (коли заарештували всю єрархію УГКЦ) застало владику у львівському монастирі. У нього забрали нагрудний єпископський хрест і перстень. На порозі кир Миколай попросив протоігумена о. де Вохта про останнє розгрішення. Спочатку єпископа тримали у львівській в’язниці, потім — у київській. Навіть енкаведисти вважали його святим. Милосердним і покірним запам’ятали його і в сибірських таборах. Зі спогадів співв’язня у маріїнському таборі, д-ра Княжинського: «Він ходив по зоні і шукав нещасних. Щодня приходив до мене, вдивлявся в моє обличчя і знаходив слова потіхи, … Бувало, прийде до мене й тиче мені в руки хоч дві кістки цукру або головку часнику…» Та були в таборах і такі, що зловживали довірою владики й обкрадали з останнього. «Господь дав — Господь взяв», — казав він.
Здоров’я єпископа-мученика щоразу дужче занепадало, й у 1956 р. власті звільнили його й відіслали до Львова — боячись, аби не помер на засланні. Зі спогадів сестри Миколаї чину св. Вінкентія: «Наші священики привели його з вокзалу до нас на вул. Огієнка. Як увійшов — запала хвиля мовчання. Страшно було дивитися: худесенький, шкіра та кості… Тоді пішли до каплички. Владика сів на крісло, сперся на паличку — таку нещасну, звичайнісінький патик. Сестри дуже плакали».
Після повернення єпископ висвятив понад 10 священиків. Помер 2 квітня 1959 року, у Хрестопоклонну Неділю. Останні свої слова звернув до Божої Матері Неустанної Помочі, яку глибоко почитав усе життя.
Тепер вклонитися його мощам вірні приходять у львівський храм святого Йосафата, що по вул. Замарстинівській, 134 (до 2002 р. тлінні останки блаженного перебували на Личаківському кладовищі).
Зображення: Вроцлавсько-Кошалінська єпархія УГКЦЗа матеріалами Катерини Лабінської для Релігійно-інформаційної служби України
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
