СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Захист неповнолітніх у Церкві». Доповіді другого дня засідань
Впродовж 21–24 лютого у Ватикані на запрошення Папи Франциска відбувається зустріч Патріархів і Глав Східних Католицьких Церков, кардиналів та єпископів, чернечих настоятелів та очільників дикастерій Римської Курії на тему «Захист неповнолітніх у Церкві». Як ми вже повідомляли, представником Української Греко-Католицької Церкви на цьому зібранні є Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ.
«Підзвітність у Колегіальній та Синодальній Церкві», — такою була тема першої доповіді другого дня зустрічі «Захист неповнолітніх у Церкві», що тими днями відчувається у Ватикані, виголошеної кардиналом Освальдом Ґрасіясом з Бомбею.
За словами члена Кардинальської Колегії, сексуальні надуживання у Католицькій Церкві та нездатність відкрито, відповідально та дієво з ними боротися, викликали кризу, яка засмутила та зранила Церкву, не говорячи вже про шкоду, завдану тим, які постраждали від таких надуживань. На його переконання, Церква повинна зайняти поставу строгого розпізнавання та діяти рішуче, аби не дозволити, щоб у майбутньому траплялись такі злочини щодо неповнолітніх, докладаючи також усіх зусиль для того, щоб сприяти зціленню ран жертв. Важливість та універсальність цього виклику спонукали Святішого Отця скликати до Риму цю зустріч, підкреслюючи, що Церква повинна на різних рівнях анґажуватись, аби подолувати кризу сексуальних зловживань. З Божою допомогою зможемо визначити найкращий для цього спосіб.
Синодальність та колегіальність Церкви
Кардинал Ґрасіяс підкреслив, що синодальність церковної спільноти передбачає включення рішень та заходів, запропонованих на різних рівнях, — парафіяльному, єпархіальному, національному чи регіональному, — анґажуючи також і мирян.
Доповідач наголосив, що жоден єпископ не повинен вважати, що йому слід вирішувати проблеми сексуальних надуживань самотужки, адже він належить до Єпископської Колегії, яка перебуває в єдності із Святішим Отцем, поділяючи підзвітність та відповідальність. Колегіальність — це основний контекст для подолування ран сексуальних надуживань, завданих, як жертвам, там і Церкві. Єпископи не повинні забувати повчань ІІ Ватиканського Собору щодо колегіальності; зокрема, соборову конституцію Lumen gentium, яка підкреслює співвідповідальність та дбання кожного єпископа за всю Церкву (див. н. 23). Тому, ніхто з єпископів не може сказати, що тема сексуальних надуживань у Церкві його не торкається, бо в його дієцезії немає таких проблем. Кожен, хто належить до Єпископської Колегії, є співвідповідальним за всю Церкву.
Синодальність і колегіальність у практиці
Далі кардинал зазначив, що синодальність та колегіальність не повинні залишитись лише теоретичними поняттями, але мусять здійснюватись у житті Церкви. З цього приводу він запропонував звернути увагу на кілька важливих пунктів, розпочинаючи від того, що не можемо сьогодні ігнорувати той факт, що в Церкві існує проблема, пов’язана з подоланням сексуальних надуживань щодо неповнолітніх. З цього приводу від заохотив замислитись над запитанням, чи єпископи, зауваживши проблематичну поведінку духовенства, вміють щиро та відкрито говорити про це і вказати їм на цю проблему. Сьогодні в церковних колах слід плекати культуру «братнього напоумлення», яким, уникаючи образ, можна вказати на суть проблеми.
Серед інших пунктів, на які звернув увагу кардинал Ґрасіяс, була важливість стосунків як між єпископами, плекаючи братерські взаємини, так і між окремими єпископами та Святішим Отцем і Римською Курією.
Сексуальні надуживання як виклик для Церкви
Продовжуючи свою доповідь, кардинал Освальд зазначив, що сексуальні надуживання стосовно неповнолітніх у Церкві виявляють цілу мережу пов’язаних між собою факторів: психопатологія, морально грішні рішення, соціальні сфери, що дозволяють на зловживання, часто неадекватні та шкідливі душпастирські та інституційні відповіді чи їхня повна відсутність. Зловживання, вчинені духовенством чи тими, які служать у Церкві, наприклад, виконуючи катехитичні та виховні служіння, завдають безмірну безпосередню і непряму шкоду. Безпосередньою шкодою може бути фізичний та, пов’язаний з ним, психологічний аспект, що ґрунтується на емоційній травмі, пов’язаній із зрадженою довірою.
Непряма шкода часто пов’язана із неправильними та неадекватними інституційними відповідями на сексуальні надуживання. Мова йде про ситуації, коли жертва не була вислухана, або факт надуживання не був серйозно сприйнятий, або не була надана своєчасна та фахова допомога і підтримка, тощо. Очевидно, що безпосередня шкода є надзвичайно великою, проте, також не можна легковажити непрямою шкодою, завданою відповідальними церковними інституціями, яка, іноді, може завдати ще більшого болю тим, які й так уже зазнали терпінь надужиття.
За словами кардинала, подолувати сексуальні надуживання у Церкві представляє собою складний і, можливо, безпрецедентний виклик. Отож, сьогодні актуальним є запитання: «А як Церква, що є колегіальною, повинна відповісти на цей виклик?» «Очевидно, подолування кризи не означає швидкого або остаточного вирішення. Нам потрібно сміливо та рішуче розпочати разом цей шлях», — наголосив доповідач.
Справедливість
Далі кардинал Ґрасіяс наголосив на важливому завданні, яке сьогодні стоїть перед Церквою, а саме на відновленні справедливості щодо осіб, які зазнали сексуального надужиття. Церква не діє в ізольованому світі, тому, ті, які вчинили кримінальний злочин є відповідальними за свої вчинки також і перед цивільною владою. Хоча Церква не є державним органом, але вона визнає законну владу цивільного і державного права. Таким чином, Церква співпрацює з цивільними органами влади, щоб забезпечити правосуддя та суспільний порядок.
Вилікування та паломництво
У наступних двох пунктах доповідач звернув увагу слухачів на питання зцілення ран тих осіб, які зазнали кривди сексуального надужиття, та необхідності покаяння та розпізнавання, що притаманні народу, який здійснює паломництво до обіцяного небесного щастя.
«Для ефективного зцілення ран необхідна чітка, прозора і послідовна комунікація з боку колегіальної Церкви стосовно жертв, членів Церкви та суспільства в цілому», — підкреслив кардинал, додавши, що першим посланням, яке слід комунікувати жертвам — це солідарність із ними та щире визнання їхнього великого болю.
На закінчення доповідач вказав на чотири основні речі, які є необхідними, щоб прямувати вперед з відповідальністю та відчуттям підзвітності, а саме на повернення, або краще відновлення ідентичності в апостольській колегії, об’єднаній з наступником Петром; на потребу мужності та відваги; на необхідність розпочати шлях практичного розпізнавання; на потребу бути готовими заплатити за виконання Божої волі в невизначених і болісних обставинах.
«Матері й батьки вимагають від нас звіту просто тому, що не можуть зрозуміти, як ми, єпископи й чернечі настоятелі, часто залишалися сліпими перед обличчям розмаху та шкоди сексуальних зловживань неповнолітніми», — на цьому наголосив кардинал Блейз Купіч, Архиєпископ Чикаґо, виступаючи під час другого дня зустрічі «Захист неповнолітніх у Церкві», що відбувається у Ватикані від 21 до 24 лютого 2019 і на яку Папа Франциск скликав голів єпископатів з усього світу, очільників дикастерій Римської Курії та представників об’єднань вищих настоятелів і настоятельк.
Темою другого дня зустрічі є підзвітність. Виступаючи після індійського кардинала Освальда Ґрасіаса, який говорив про обов’язок звітування в контексті єпископської колегіальності та синодальності, ієрарх із США вказав на виклик, який полягає в поглибленні разом з усією Церквою «структурних, законодавчих та інституційних» аспектів підзвітності в дусі синодальності, що охоплює всіх охрищених.
Священний зв’язок між батьками й дитиною
Як вступ до цих роздумів, кардинал Купіч розповів про зустріч з матір’ю, яка прийшла на поминальну Святу Месу в 60-ту річницю загибелі доньки внаслідок пожежі в школі. Коли він вітався з 95-річною жінкою перед початком богослуження, то вона із поглядом, сповненим болю, сказала, що ще досі переживає біль, як і в день загибелі дев’ятирічної донечки. В руках вона тримала фото дитини, зберігаючи його від дня похорону…
«Ця зворушлива історія матері в жалобі, це сучасна Pietȧ, яка втратила свою дитину багато років тому, допомагає нам глибоко по-людськи доторкнутися до священного зв’язку батьків з їхньою дитиною», — сказав доповідач, зазначаючи, що цей зв’язок має стати мотивацією в зусиллях, спрямованих на будування культури підзвітності «з відповідними структурами, щоб радикально перемінити наш підхід до безпеки неповнолітніх».
За словами кардинала Купіча, батьки запитують, чи ми, провідники Церкви, «здатні повністю зрозуміти цю дійсність», зокрема, коли бачать брак уваги до постраждалих дітей, чи, що гірше, спроби прикривати зловживання, з метою захистити агресора чи інституцію. «Жоден із структурних елементів, які приймаємо як синодальна Церква, якими б важливими вони не були, не зможе нас надійно попровадити у Христі, якщо ми не закріпимо всі наші заходи в пронизливому болі тих, які зазнали зловживань, та сімей, які страждали разом з ними», — сказав він, наголошуючи, що Церква повинна стати як страждальна мати, розбити болем та утішаюча у всеохоплюючій любові.
Чотири синодальні принципи
У цьому контексті доповідач вказав на «чотири орієнтири, вкорінені в синодальності» для Церкви, що прагне поводитися як любляча мати. Саме вони повинні лежати в основі «кожної структурної, законодавчої та інституційної реформи» для долання викликів, пов’язаних з дійсністю зловживань.
Першим є радикальне слухання, щоб зрозуміти переживання постраждалого, що вимагає позбутися «інституційної віддаленості». Це слухання «не може бути пасивним, очікуючи на те, коли постраждалі самі знайдуть спосіб дістатися до нас» та готовим «розглядати серйозні та нечутливі помилки минулого» в підході до випадків зловживань.
Наступним елементом є ствердження того, що «кожен член Церкви відіграє суттєву роль» у викоріненні цієї жахливої дійсності, тобто, слід визнати важливість мирянського свідчення.
Третім аспектом є колегіальність, незамінна для справжньої підзвітності. А синодальний і колегіальний підхід позначений взаємним обміном з метою кращого розпізнавання. «Замість діяти відособлено, ми повинні спілкуватися одні з одними в дусі довіри», — сказав ієрарх, зауваживши, що підзвітність у лоні колегії єпископів, може бути сформована як «конкретна мережа орієнтування, благодаті й підтримки», що не залишає провідника самотнім у важких ситуаціях і не покладається на «помилкове враження», ніби лише Апостольська Столиця повинна знаходити всі відповіді.
Врешті, супровід. «Якщо Церква справді бажає обійняти постраждалих від зловживань з боку духовенства як любляча мати, кожна структура підзвітності повинна включати солідарність і насправді співчутливий супровід», — зазначив доповідач, наголошуючи на тому, що такі структури повинні бути «справедливими й надійними, накладаючи санкції для захисту уразливих осіб, якщо обвинувачуваний є винним, та визнаючи невинність, якщо підозрюваний невинуватий». Крім того, покликання супроводити вимагає від єпископів і чернечих настоятелів відкинути «клерикальне бачення світу», що сприймає обвинувачення в зловживаннях як напад на свій «статус і недоторканність», пам’ятаючи, що «всі ми рівні перед Господом».
Інституційні структури підзвітності: загальні рамки
Далі кардинал Купіч поділився думками щодо проектування інституційних і правових структур із завданням створення підзвітності щодо випадків, які стосуються неправильної поведінки єпископів і чернечих настоятелів, або ж неправильного підходу до випадків зловживань. Він нагадав, що в світлі Апостольського листа «Церква, як турботлива мати», ієрарх може бути усуненим з виконуваного уряду, якщо його недбалість у трактуванні таких випадків є серйозною, навіть за відсутності помилкового наміру з його боку.
Для опрацювання «зрозумілих процедур», яких слід дотримуватися в таких випадках, доповідач запропонував кілька критеріїв, якими є потреба встановлення необхідних стандартів, що стосуються розслідувань щодо єпископа, створення незалежних механізмів для повідомлення про зловживання або неналежне реагування єпископа чи настоятеля, та визначення чітких процесуальних кроків, «вкорінених у традиції та в структурі Церкви». Щодо останнього, він вказав на 11 принципів, в яких, зокрема, відзначено можливу роль митрополита, як очільника церковної провінції.
«Ми повинні подбати про створення законів і міцних структур, які стосуються підзвітності єпископів, щоб влити новий дух в інституційну дійсність дисципліни Церкви щодо сексуальних зловживань», — підсумував кардинал Купіч.
Останньою доповіддю другого дня зустрічі «Захист неповнолітніх у Церкві» був виступ пані Лінди Ґізоні, заступника Секретаря секції мирян Дикастерії в справах мирян, сім’ї та захисту життя. Пані Ґізоні 54 роки, вона одружена, виховує двох дітей. Від 1997 року, як доктор канонічного права, займала різні посади в церковних трибуналах Римської дієцезії та Римської Курії, також викладає канонічне право в Папському Григоріянському університеті та в римському університеті «РомаТре».
У своєму виступі, серед іншого, вона наголосила: «Я вірю, що спільно, у взаємному та активному слуханні, ми візьмемо на себе зобов’язання активно трудитись, щоб у майбутньому не виникали подібні скандали та Церква компетентно, відповідально та любляче дбала про постраждалих, аби запобігання не закінчувалось прекрасною програмою, але стало постійннм пастирським наставленням».
Наводячи свідчення жінки, що зазнала психологічної сексуальної наруги з боку членів Церкви, Лінда Ґізоні підкреслила, що не можемо говорити про захист неповнолітніх, про відповідальність і підзвітність, якщо не маємо перед очима постраждалих та їхні родини, насильників, співучасників, несправедливо звинувачених, недбалих та про змушених замовкнути. На її думку, про всі ці проблеми треба говорити, стоячи навколішки перед милосердним Небесним Отцем, Який посилає нас гоїти рани та зцілити їх бальзамом Божої любові.
Зробити підзвітність необхідною й можливою
Зловживання, сподіяні щодо неповнолітніх, насамперед, вимагають знати, що сталось, усвідомлюючи наслідки, разом з необхідністю визначити правду, справедливість відшкодування та запобігання таких наруг. Однак, тільки знання фактів не є достатнім, щоб притягнути винних до відповідальності. Необхідною є підзвітність, яка передбачає процес оцінювання та звітування щодо зроблених та здійснених виборів, що відповідає вимогам суспільного характеру. Однак, Церква не може бути відокремлена від того, чого вимагає її інституційний вимір,
адже підставою підзвітності є природа Церкви, яка полягає в таїнстві сопричастя, що ґрунтується у Пресвятій Тройці, Церкви, як Божого люду, що прямує вперед, не уникаючи, але виходячи назустріч усім викликам, також і тим, які пов’язані із згаданими зловживаннями.
Деякі еклезіологічні питання
Лінда Ґізоні вказує, що тільки розглядаючи Церкву як таїнство, що виявляється та здійснюється в містерії сопричастя Пресвятої Тройці, можна правильно зрозуміти різноманітність харизм, дарів та служінь у Церкві, багатогранність ролей та функцій, притаманних Божому людові. Отож, важливо розуміти, що вірні в Церкві не призначають ролі та завдань на соціальній основі потреб інституційного функціонування, і що Таїнство Хрещення вчиняє їх співучасниками священичого, царського й пророчого служіння Христа. А друге важливе питання стосується правильного розуміння рукоположеного служіння, зокрема між єпископом та священиками, будуючи Божий люд своїм служінням, життям молитви, відданості, жертвенності й святості в служінні в Божому винограднику, до якого вони покликані.
Доповідач згадала також і необхідність взаємодії різних харизм та служіння в Церкві, яка стає видимою та діючою в своїй спільнотній природі тоді, коли кожен охрещений виконує те, що йому властиве, коли різноманітність харизм і служіння виражається в залученні кожного з них, при цьому шануючи їхні відмінності. Необхідно, щоб залучення всього Божого люду було динамічним, щоб миряни та богопосвячені особи не були виконавцями того, що належить священнослужителям, а всі були слугами в Господньому винограднику, де кожен робить свій відповідний внесок.
Ідеї для практичного здійснення
На закінчення свого виступу пані Лінда Ґізоні, заступник Секретаря секції мирян Дикастерії в справах мирян, сім’ї та захисту життя, подала декілька ідей для практичного здійснення. Вона вказала, що слід використати вже випробувані та ефективні практики й дослідження, які залучають компетентних людей, що представляють увесь Божий люд, застосовуючи при цьому критерії, які виходять поза межі місцевих особливостей, захищаючи неповнолітніх шляхом дотримання правди, справедливості, сприяючи відшкодуванню та запобіганню зловживань. Повинні бути визначені й забезпечені процедури підзвітності, підпорядковуючи їх до потреб місця й часу.
Рекомендовано створення незалежних консультативних комісій на території кожної Єпископської Конференції, надаючи допомогу єпископам та настоятелям Чинів і Згромаджень. Доречно розглянути питання створення центрального апарату, що сприятиме розвиткові згаданих інституцій у середовищі власної церковної ідентичності. Варто переглянути чинне законодавство про папську таємницю, щоб вона захищала гідність постраждалих, їхню репутацію, добро Церкви, одночасно розвиваючи клімат прозорості й довіри, уникаючи думки, що таємниця полягає в тому, аби приховати проблеми, а не для захисту добра. Необхідно також уточнити критерії правильної комунікації, в якій вимоги прозорості повинні бути збалансовані з такими, що стосуються конфіденційності.
За матеріалами Vatican News
