СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Я відчував, що ми вітаємо в Англії нашу велику українську родину, що це не чужі люди», — владика Кеннет Новаківський
Владика Кеннет Новаківський, єпископ Української католицької єпархії Пресвятої Родини в Лондоні, нещодавно відзначив 15-річчя єпископської хіротонії. Канадієць українського походження, він був рукоположений у Ванкувері і став третім єпископом Нью-Вестмінстерської єпархії для українців греко-католиків у Британській Колумбії та Юконі (Канада). Два роки тому владика став єпископом у Великій Британії, а нещодавно — ще й Апостольським візитатором в Ірландії та Північній Ірландії.
В інтерв’ю, записаному в часі Синоду Єпископів УГКЦ, що проходив з 7 по 15 липня у Перемишлі (Польща), владика Кеннет розповідає про перші дні після вістки про війну в Україні, допомогу української громади та УГКЦ у Великій Британії, про синодальність і соборність Церкви як спосіб служіння у новому світі, який народжується на наших очах.
Про 24 лютого — початок великої війни
Преосвященний владико, як ви дізналися про початок повномасштабної війни?
24 лютого повинні були розпочатися перші після ковіду реколекції для духовенства нашої єпархії Пресвятої Родини в Лондоні. Вони мали відбутися у Лідсі, у дуже гарному місці в середній Англії. Я прокинувся дуже рано, подумав, що трошки помилився, і подивився, як і всі тепер, на смартфон, щоб дізнатися, котра година. Читаю новини і не можу повірити! Думаю, що це якийсь поганий сон, але розумію, що таки правда. Напевно, ми всі передбачали, що війна може бути, але не очікували, що ця інвазія з боку російської федерації на територію України стане дійсністю.
Я зателефонував Генеральному вікарію і канцлерові — ми мали нараду. Відразу активізувалися наші громади в Англії: створили спеціальний вотсап — сторінку, де ділилися думки, що маємо робити.
Я сів на поїзд до Лондона, і просто із залізничного вокзалу всі ми пішли на Даунінг-стріт, 10, до офісу та резиденції прем’єр-міністра Великої Британії. Там уже було багато людей із прапорами — відбувалася демонстрація солідарності з Україною.
Опісля почали думати, що можемо зробити, як можна давати більше інформації про Україну. Бо до 24 лютого дуже багато людей в Європі, може, щось і пам’ятали про Україну, але чи справді знали, що це за країна, де вона і що там відбувається? Тоді ми зрозуміли, що потрібна якісна виважена інформація не тільки для преси, а для всіх людей. Можете уявити, що робилося з моїм емейлом: багато людей писали, хотіли дізнатися, як вони можуть надати допомогу, хотіли одержати більше інформації. Листів було так багато, що я не міг прочитати все.
Наступного дня, у п’ятницю, я дізнався, що є прохання людей від уряду Великої Британії про зустріч у нашій катедрі зі мною та головами українських громадських організацій в Англії і про спільну молитву з нами. Тільки через п’ять хвилин розмови я зрозумів, що це сам прем’єр-міністр Борис Джонсон хотів цієї зустрічі. Ми мали 15 годин, щоби все організувати. І він справді прийшов до нашої катедри, молився з нами, мав можливість спілкуватися з людьми, які були на богослужінні. Потім відбулася приватна розмова з ним. Було дуже цікаво. Запитав, що, на мою думку, він повинен знати про ситуацію в Україні, про ситуацію українців у Великій Британії і Сполученому Королівстві як представник держави. Це була дуже, як мені здається, продуктивна зустріч. Після того він зустрівся з вісьмома лідерами наших громадських організацій, і вони мали можливість вільно говорити все, що ми думаємо й відчуваємо.
Ми пояснили, що це не початок війни — вона триває вже 8 років, а 24 лютого відбувся великий напад. Це дуже важливо, бо відтоді майже щотижня ми мали зустріч у Вестмінстері, в уряді щодо того, як можемо надати допомогу в Англії, Уельсі, Шотландії тим, хто до нас приїжджає, які труднощі й виклики з цим, зокрема щодо віз. Говорили про те, що буде з тими, хто має тимчасові короткотермінові візи — студентські чи туристичні. Спочатку планували продовжити їх на 90 днів, але ми наполягали, що це не вихід, бо люди не матимуть доступу до медичної допомоги, праці тощо. І закон змінили: ці люди одержали можливість мати візу на три роки. Мені здається, це дуже важливо.
Про допомогу Україні й українцям
Потім запустили програму «Homes for Ukrainе»…
Так, це були дуже великі програми (щодо надання житла біженцям з України — Ред.). На початку уряд мав знати, чи є люди, які хотіли би взяти в цьому участь. І за 48 годин понад 70 тисяч громадян Сполученого Королівства висловили бажання прийняти людей з України.
Скільки біженців з України прийняла Велика Британія?
Важко сказати. Ті, хто приїхали за програмою Homes for Ukrainе, — приблизно 75–80 тисяч. Але є й інші програми, наприклад родинна уніфікація: якщо ти громадянин Великої Британії, але маєш родину в Україні, то можеш її спонсорувати. Ми не знаємо точно скільки, але близько 80 тисяч людей з України вже прибули у Сполучене Королівство.
Українці в центрі Лондона, 27 березня 2022 року, фото: Mazur / cbcew.org.uk
У вас тоді, в лютому, були й інші зустрічі, як-от із представниками королівської родини…
Так, так! Борис Джонсон був у нас у неділю, 27 лютого, і в той же день ми одержали інформацію, що принц Чарльз і його дружина Каміла також хочуть прийти помолитися в нашій катедрі та зустрітися з українцями: дітьми з української школи, громадськими діячами, діячами Української Автокефальної Православної і нашої Церков. Вони приїхали, ми їх привітали в нашій катедрі. Потім був чай із принцом Чарльзом та його дружиною, і вони мали можливість порозмовляти з кожною групою. Вони привели зі собою представників чотирьох чи п’яти благодійних організацій, які патронує принц Чарльз. Він хотів, щоб люди бачили, що він приїхав не тільки для того, щоб гарно щось сказати, але щоб люди мали можливість дати підтримку через ті благодійні організації, які працюють в Україні. І це був дуже великий плюс — люди відразу могли надати свою допомогу.
Ми співали Український національний гімн, і принц Чарльз співав його з нами. А коли вийшов із зали, сказав: «Слава Україні!». Можете уявити, які були емоції! … Потім вони з дружиною повернулися до катедри, засвітили свічки і приватно помолилися.
Це була добра реклама для нас, для України — люди почали розуміти, хто ми, де і що робимо. Інші організації почали запитувати, як можуть надати допомогу. І тоді Українська католицька єпархія Пресвятої Родини в Лондоні спільно з Союзом українців у Великій Британії (СУБ) створили Ukrainian Welcome Center — координаційний центр для допомоги Україні.
Також при наших парафіях маємо 27 місць по всій Великій Британії, Шотландії й Уельсі, де можемо прийняти переселенців. Маємо спонсорів. Маємо вебсайт, де українською і англійською є багато інформації для тих, хто приїхав чи збирається приїхати, про можливості допомоги. Є місця, де ми їх приймаємо, реєструємо на медичне обслуговування, на школи для дітей.
Ми маємо також можливість говорити з ними за чаєм чи кавою, чути їхні ситуації. Цікаво, що майже всі, хто приїжджають, кажуть, що хочуть додому. І ми стараємося, щоби вони відчували, що хтось їх любить. Зауважу, що не тільки українські громади, а всі люди у Сполученому Королівстві відкрили свої домівки і робили все можливе.
Ми отримали дуже велику допомогу від єврейської громади і синагоги в Англії, у Лондоні. Мене багато разів запрошували на зустрічі в синагозі. Також я мав можливість привітати Менахема Менделя Коена, який 17 років був равином Маріуполя, — він приїхав і розповідав, яка там ситуація…
Можете пригадати якісь історії людей, які вразили вас особливо?
Більшість історій були такими… Молода жінка з дітьми, її чоловік залишився воювати за свободу, за Україну. І вони є нашою родиною. Я відчував, що ми вітаємо в Англії нашу родину, що це не чужі люди. Ми вітаємо нашу велику українську родину, не дивлячись на їхнє етнічне походження, на те, як вони говорять, чи є греко-католиками, православними чи й невіруючими. Вони всі — наша родина, велика українська європейська родина.
І знову про війну
Як би ви назвали війну, яка зараз відбувається в Україні?
Це дуже важке питання. Не розумію, що це і чому. Я давав багато інтерв’ю англійському телебаченню, і всі мене питали: що означає ця війна в Україні? Я навіть не мав часу добре подумати про це. Не можу повірити, що те, що відбувається у наш час, справді може бути. Думаю, ніхто не міг повірити, що у Європі ХХІ століття могла скластися така ситуація.
Для мене це — трагедія. Перші кілька тижнів ми всі були шоковані. А тоді зрозуміли, що треба щось робити, що це не закінчиться за пару днів, як планував президент росії. Розуміємо, що всі ми зараз повинні працювати. Навіть якщо завтра настане мир, треба буде ще дуже багато років надавати допомогу Україні для її розбудови, але і для підтримки людям, щоб показати, що Бог їх любить, що вони не самотні, що можуть розраховувати на нашу допомогу.
Яким має бути мир в Україні? Як ви бачите участь Церкви у зціленні ран від війни?
Думаю, мир не означає життя без конфліктів. Чи в Україні, чи будь-де. Чи мир — це тільки перерва між бойовими діями, а чи той, який дає нам Господь Бог? Я не можу сказати. Дехто хоче миру, щоби все повернулося так, як було. Напевно, і росіяни хочуть миру, але якого, яким коштом?
Де є у цьому Церква? Як завжди — разом зі своїми вірними. Ми маємо бути з ними як у часи підпілля. Мусимо бути там, щоб показувати світло, маємо бути готовими показати любов. Щоби будувати будинки, потрібно тільки грошей, але підтримати людей, дати їм можливість жити гідно — на це потрібно багато молитви, любові один до одного. Ми всі хочемо миру, хочемо, щоби всі наші лідери були миротворцями. Але якщо не маємо миру вдома, у громадах, як можемо сподіватися, що лідери, які вийшли з наших громад, будуть миротворцями? Перше — мусимо це зробити вдома. Мир в Україні — це коли люди в Україні самі почнуть любити і шанувати одне одного. А Церква має допомагати й підтримувати.
Про служіння у Великій Британії
Владико Кеннете, ви служите у Великій Британії вже понад два роки. Чи всі парафії вам вдалося відвідати за цей час?
На жаль, ще ні. Тільки з’явилася можливість відвідати людей, як я захворів на ковід: мав перше щеплення, але все одно провів у лікарні 10 днів, перші 3 були дуже важкими. І це тривало пару місяців, поки одужав. Удруге захворів перед Квітною неділею, але вже у легшій формі. Тепер починаю відвідувати ті парафії, які ще не бачив.
Наша перша парафія у Сполученому Королівстві — в Шотландії, у маленькому містечку Локербі. Там є наша каплиця: її побудували після Другої світової війни українці, які масово прибували до Шотландії. Ті перші емігранти перше, що збудували, — саме цю маленьку капличку, яка стоїть по сьогодні. Я мав можливість її відвідати. Люди в Локербі збирають багато гуманітарної допомоги для України, і та каплиця у ці останні місяці стала складом для того, що вони збирають.
Українська каплиця у Локербі, Шотландія, фото: SOSY / BBC
До каплиці приносять гуманітарну допомогу, яку відтак відправляють в Україну, фото: SOSY / BBC
Про призначення Апостольським візитатором в Ірландії та Північній Ірландії
Нещодавно Ви були призначені Апостольським візитатором для українців в Ірландії та Північній Ірландії. Що це означає для Вас і якою бачите свою роль як Апостольського візитатора?
Мій попередник, владика Гліб [Лончина — Ред.], був Апостольським візитатором в Ірландії до вересня 2019 року, коли Папа Франциск прийняв його зречення з єпархіального єпископа єпархії Пресвятої Родини в Лондоні. Однак, коли мене призначили єпархом єпархії Пресвятої Родини в Лондоні, то я автоматично не став Апостольським візитатором для українців в Ірландії, — це відбулося буквально кілька днів тому [про іменування було повідомлено 4 липня 2022 року — Ред.].
Як Апостольський візитатор, сподіваюся здійснити свій перший візит до Ірландії у середині серпня. Тоді планую зустрітись із нашим духовенством та деякими римо-католицькими єпископами в Ірландії та Північній Ірландії, щоб обговорити безпосередні душпастирські й гуманітарні потреби наших українців там.
Зараз маємо лише одну громаду в Ірландії — в Дубліні, й одного священика — о. Василя Коренцького, який опікується цією громадою. Але тепер, коли після повномасштабного вторгнення росії в Україну 24 лютого до Ірландії прибуло понад 38 тисяч людей з України, разом із духовенством, зрозуміло, що потрібно приймати відповідні рішення, аби ці люди мали можливість одержати духовну опіку.
Про синодальність і соборність
Питання про синодальність і соборність — те, про що йшлося на останньому Синоді Єпископів УГКЦ у Перемишлі. Папа Римський говорить про потребу синодального шляху в Католицькій Церкві. Як ви розумієте ці терміни, як простими словами пояснили би їх загалу? І як у вашій єпархії намагаєтеся втілювати ці принципи?
Думаю, соборність і синодальність — це не є щось нове для нашої єпархії і Церкви. Це те, як ми живемо. Можливо, це трошки інноваційно для наших братів римо-католиків, бо вони такого не мали. А коли покійний блаженніший патріарх Мирослав-Іван Любачівський приїхав в Україну відновлювати нашу Церкву після років підпілля, майже відразу ми провели перший Собор, який об’єднав наших єпархів у цілому світі, і це була можливість пізнати один одного. До того єпископи, які були в діаспорі, не мали можливості зустрічатися і тим більше бути разом із нашою Церквою в Україні. Тоді відбувся Собор, асамблея, а це можливість для єпископів слухати, чути голос наших вірних.
Цей наш Собор, який проводиться кожні чотири роки, починається в парафії — там має бути перший маленький Собор. Зустріч, на якій вірні — і духовенство, і миряни — обговорюють дороги і мрії. Тоді всі ті думки подають до Синоду — як ми, як Церква, хочемо думати й говорити, як хочемо це реалізувати.
Вважаю, синодальність — дуже добрий спосіб пізнати нашу Церкву як для єпископів, так і для Блаженнішого Святослава. Ми всі різні, унікальні, але є однією великою Церквою. Україна в оці кілька останніх років ніколи не була такою глобальною, як зараз. І це свідчить про те, що ми — глобальна Церква, а отже, нам потрібно думати, як найкраще нести своє душпастирське служіння.
Розмовляв о. Тарас ЖеплінськийНад текстом працювала Оксана Козак
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Локації
Персони
Владика Кеннет НоваківськийЄпископ Єпархії Пресвятої Родини із осідком у м. Лондон (Великобританія), Апостольський візитатор для українців греко-католиків, які проживають в Ірландії та Північній Ірландії
