СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиЯ не вірю, що Божою волею може бути чиясь смерть. Життя української монахині в Ірландії
Між Україною та Ірландією — 3 450 кілометрів. А ще — досить багато спільного. І українці, й ірландці багато постраждали від жорстокого сусіда; і українці, й ірландці століттями боронять власну мову, культуру та близьку народові християнську конфесію; і українці, й ірландці розуміють, як важливо захищати рідну землю від загарбника.
Редакція Евакуація. City поговорила з Антонією-Зоряною Шелепило, греко-католицькою монахинею ордену редемптористів, про безумовну підтримку, яку українці отримали на Зеленому Острові.
Сестра Антонія на березі ірландського моря
Життя до війни
Сестрі Антонії-Зоряні Шелепило 34 роки. До монастиря вона пішла у 18. На питання «чому?» знизує плечима і відповідає: це те саме, що запитувати «чому ви разом» у закоханої пари.
Вибір вісімнадцятирічної дівчини впав на редемптористів, які проживають нетипову, в уявленні мирян, монашу долю: їздять по світу з проповідями, пишуть книги, записують пісні, ведуть сторінки у соцмережах.
До війни Антонія випустила власну збірку віршів та вела фотоблог в інстаграмі.
Працювала в Українському Католицькому Університеті менеджеркою проєктів, багато спілкувалась з молоддю. Окрім трьох уже отриманих освіт — економічної, маркетологічної та богословської — навчалась на психолога. Вечори проходили на кухні студентського колегіуму, де у редемптористок є окреме монастирське крило — з кимось пила чай і говорила про все на світі, з атеїстами вела дискусії про існування чи неіснування Бога.
Сестра Антонія в університеті
З 22 по 23 лютого сестри були у чернечому паломництві у Запоріжжі. У місці старої козацької слави зібралось понад сто ченців і монахинь з різних монастирів. Львівські редемптористки мали повертатись потягом Маріуполь-Львів.
Зранку прокинулись від того, що почалась війна
«Ми дуже боялись їхати на цю прощу — знали, що на кордоні стоїть дуже багато російських військ. Зо дня на день може початися щось страшне. Наскільки страшне, я ще не уявляла. О восьмій вечора 23 лютого ми сіли на потяг, а зранку прокинулись від того, що почалась війна. І ми кілька годин тому були в тих місцях, де зараз вибухають снаряди й руйнуються міста. Війна почалась в дорозі, і це був страшний момент — усвідомити, в якій реальності ми живемо», — розповідає Антонія.
Поїзд на ходу змінював маршрут — міста, де в аеропорти влучали ракети, залізничники оминали. Їхали майже добу, нервово скролили новинні стрічки.
Черниця тривожно продивлялась сторіс знайомих в інстаграмі. Кружечки-гарантії миготіли перед очима заспокійливо — принаймні на цей момент всі живі й здорові. У поїзді «Львів-Маріуполь» Антонії-Зоряні вперше прийшло усвідомлення, що тепер в Україні немає поняття «безпечно»: які б плани вона не будувала ще тиждень тому — всі зруйновані російськими бомбами.
Львів. Перші тривоги
Вночі 25 лютого потяг врешті прибув до Львова. Зранку Український Католицький Університет гудів болем і тривогою: студенти з Києва та Харкова плакали, страшно нервуючись за рідних. Монахині намагались заспокоїти та втішити їх, хоча самі ціпеніли від реальності, в яку з ласки хворого сусіда потрапила вся країна.
Сестри плетуть маскувальні сітки для українського військаАвтор: архів героїні
Посестри-редемптористки з Чернігова, в якому теж є греко-католицький монастир, прямо перед війною поїхали на курси домедичної допомоги до Львова. Монахині планували відразу повернутись додому, але, на щастя, не встигли. Завдяки цьому жодна з них не потрапила під обстріли.
Кожна з черниць по-своєму поралась зі своєю тривожністю: хтось з холодним розумом складав у тривожну валізку аптечки, сухпайки й питну воду; хтось молився; хтось заспокоював рідних дзвінками. Смартфони розривались у всіх і одразу.
Атмосфера в бомбосховищі УКУ на початку війни з Росією
«Я почала читати псалми. Вони мені допомогли зрозуміти ті емоції, які я переживаю. Там багато справедливого гніву і нарікання на ворога. У той момент вони мене дуже заземлили».
Як зброя, оточить тебе істина його, не злякаєшся страху нічного. Ні стріли, що літає удень, ні мари, що в пітьмі блукає, ані напасті і бісу полуденного. Впаде побіч тебе тисяча, і десять тисяч — праворуч тебе; до тебе ж не приблизиться. *Однак ти очима споглянеш і відплату грішників побачиш. (Псалом 90).
Атмосфера в бомбосховищі УКУ на початку війни з Росією
Рішення про евакуацію
«Я не тікала від війни. Сестри з усіх міст ордену зібралися разом онлайн, щоб обговорити можливі плани на майбутнє. Знайомі капелани змалювали нам найкращі та найгірші сценарії всього, що може відбуватися: коли місто в окупації, жінки під великою загрозою. Після Бучі, Гостомеля та Ірпеня ми це вже знаємо. Дівчата є вразливою категорією, а тим більше черниці в габітах. Російський солдат і беззахисна молода монахиня — нескладно передбачити, що може статися», — з огидою в голосі розповідає Антонія.
Сестри-редемптористки в одному з польських храмів
Між собою сестри погодили: кожен дім розробить для себе окремий план виїзду зі свого міста на випадок, якщо росіяни підійдуть критично близько. Ніхто з черниць не хотів їхати з України. Хоча найвища настоятелька ордену редемптористок — австрійка, яка проживає в Німеччині — дуже просила, щоб бодай кілька сестер таки виїхало зі Львова, як найбільшого осередку. Головна монахиня щодня гортала стрічку новин про Україну та дуже переживала за українських редемптористок.
«Настоятелька повторювала — дуже небезпечно, що більшість з вас є в одному місці. Спершу просто говорила про це. А потім відправила листа зі зверненнями священників, які зараз в Німеччині. Отці писали: приїхало дуже багато українців, які потребують духовного і психологічного супроводу. І що ми могли б долучитись до цієї праці — працювати для українських людей як волонтери. Цей лист прийшов у кожен монаший дім. Ті, хто трошки знає мови, і готовий долучитись — не просто переховуватись, а бути корисними», — підкреслює Антонія. Просто евакуюватись, як і всі інші люди, що мають повне право рятуватись від війни, місійні черниці вперто не хотіли.
Монахині-редемптористки
На місію зібралось п’ять сестер — не всі з них мали залишитись в країні Гете і Гейне, але волонтерство для інших мали запропонувати на місці. У Німеччину монахині поїхали на машині свого монастиря, Volkswagen Polo, яку сестри любовно охрестили Поліною.
«Ми розділились по різних містах. Одна сестра поїхала у Відень, має добрі знання з німецької — перекладає українським дітям уроки. Це її основне завдання: кожного дня ходити в школу, узгоджувати якісь домашні завдання. Крім того, вона волонтерить у різних прихистках для українців, які там відкрилися», — розповіла Антонія.
Ще дві сестри поїхали в Бон, де німецькі священники створили медичний центр для хворих дітей з проживанням разом з батьками. Одна з них має свій кабінет, як психотерапевтка, інша їй допомагає. Ще займаються оформленням документації ля українців: страхуванням та легальним статусом.
Львівські монахині на місії
«А я і ще одна монахиня, Юстина, поїхали за іншим запитом. До Ірландії — на запрошення друга наших священників, римо-католицького отця Шеймуса. Запросив нас, щоб ми допомагали з перекладами новопереселеним українцям. Спілкувались з нашими та передавали ірландцям — чого вони потребують, і скільки. Банальні, важливі речі», — поділилась монахиня.
Квитки на літак з Мюнхену для монахинь купувала церковна установа — ціна на них може коливатись від 30 до 200 євро. У березні, коли сестри їхали з Мюнхену, деякі українці звертались до посольства Ірландії в Польщі — воно сплачувало за переліт до своєї країни.
«Тобто хтось по 200 євро платив, хтось по 30. Залежало ще від наявності та ваги валіз. Знаю пару, яка сама купувала дорогі квитки з Будапешту, тому що чекати дешевших на орендованій квартирі їм обійшлось би куди дорожче. Люди, які діставались поромом, пливли безкоштовно. Словом, варіантів було багато — скільки історій чула, не було двох однакових», — коментує Антонія.
Прибуття до Ірландії. Коли для тебе продумали кожну деталь
Як тільки українці приїжджають чи прилітають до Ірландії, на смарагдовій землі їх зустрічає уважний прикордонник зі встановленим на телефоні додатком-перекладачем.
Ірландія має схожу історію до нашої. Англія забрала в них Північну Ірландію. Тому вони розуміють, що таке мати поганого сусіда.
«Я це відчула від першої ж хвилини, коли ми тільки зійшли з літака, і нас відразу зареєстрували як емігрантів — тут тільки так реєструють українців, які приїхали з 24 лютого. Від того моменту як ви приїхали, вами займаються. Ведуть прямо з літака в те місце, де треба зареєструватись, там годують, і звідти вирішують, де вас поселити. Дивляться, чи є у вас діти, чи тварини та відтак направляють у тимчасові помешкання, які для нас облаштували», — пояснила Антонія.
Монахинь забирала сестра отця Шеймуса — на відміну від інших українців, черниці вже мали дім. Проте їх все одно зареєстрували, видали першу посвідку про перебування та номер ірландського мобільного. Три місяці від прибуття він автоматично поповнюватиметься від держави, щоб українці мали безоплатний зв’язок з рідними.
Сестра Антонія на вході до ірландського монастиря
«Від службовців відчувалась якась і делікатність, і водночас бажання допомогти. Коли я зустрічаю людей у формі, зазвичай розумію — це строгість, ніяких тобі емоцій. А ірландці поставились дуже тепло: ми вас радо приймаємо, давайте так, щоб вам було якнайкраще, давайте ми вас зареєструємо, давайте допоможемо. Коли для тебе продумали кожну деталь — щоб ти не почувався чужим. Ці моменти вражали — дуже гідне ставлення до людей», — з вдячністю згадує Антонія.
Ірландці максимально мінімізували бюрократичні процедури для українців. Після реєстрації, кожен, хто врятувався від війни з Росією, отримує щотижневу грошову допомогу, яка нараховується від першого дня прибуття до країни, а також страхівку та право на медичну допомогу. Щотижня доросла особа отримує 208 євро на тиждень, а дитина — 117 євро.
«Обрати собі центр чи місто самостійно здебільшого не можна, Ірландія сама направляє людей відповідно до їхніх потреб. Переважно в центрах є харчування. Протягом першого місяця українців годують, а далі вже можуть привозити продукти, щоб люди самі готували, їм облаштовують кухні. Мені здається, що цих грошей вистачає — українці не платять оренду і комунальні. Є готелі, щоправда, де немає харчування, але порівняно їх менше. Продукти тут дорожчі, ніж у всій Європі. Але 800 з чимось євро на місяць — то мало би вистачити,» — розповідає Антонія.
Сестри в одному з центрів для евакуйованих українців
Сестри на допомогу від держави не подавались — їхнім добробутом опікувались римо- і греко-католицька церкви Ірландії, тому монахині відразу поїхали до дублінського монастиря сестер-редемптористок. Пробули там, щоправда, недовго — ірландки масово почали хворіти на ковід. Тому українок швидко перевезли під патронат отця Шеймуса в Лімерику — третього найбільшого міста в Ірландії.
Лімерик: місто, побут, ірландці
В Ірландії живе менше людей, ніж виїхало з України під час війни — 5,6 мільйонів евакуйованих українців проти 4,95 мільйонів ірландців. Технічно, з України виїхала ціла Ірландія.
«Міста тут невеликі. Навіть столиця має 500 тисяч населення, а Лімерик — 90. Тут є багато навчальних закладів, багато студентів, багато шкіл. Місто дуже привітне, просте — тут всі питають, як у тебе справи, вітаються на вулицях. Це було супер незвично. Людини не знаю, а мені хтось каже — хай, сестро!», — дивується Антонія.
Посеред Лімерика тече велика річка Шеннон — львівські сестри, не балувані міськими водоймами, оцінили, наскільки це додає місту краси.
«Всюди старовинні будівлі, всі плюс-мінус в одному стилі. Що цікаво, в Ірландії майже немає хмарочосів і багатоповерхівок — ці люди люблять жити у своєму маленькому приватному будиночку з садочком всередині, якого не видно знадвору. У багатоквартирних оселях живуть хіба бідні містяни, або якась інша категорія населення, яку я ще добре не знаю. Кожен має якийсь маленький будиночок, але водночас немає пишноти. Немає гонки, в кого ліпша хата. Простий народ,» — розповідає монахиня.
Така любов ірландців до приватності та наплив українців створили проблему для поселення тих, хто врятувався від війни — у країні немає достатньо житла для всіх, кому воно зненацька стало потрібним. Загалом в ірландській республіці отримати домівку досить дорого. Найрозвиненіший сектор економіки тут — IT-індустрія, тож ціни на будинки на Зеленому острові захмарні.
Проте винахідливі нащадки кельтів почали облаштовувати під житлові приміщення все, що до цього хоч якось надається: школи, колишні лікарні, середньовічні замки, церкви та храми. Ірландці увімкнули турбо-режим: швидко роблять ремонти, та проводять опалення, щоб достойно прийняти українців.
Один із колишніх будинків аристократії, який ірландці використали для розміщення евакуйованих українців
Коли люди відходять від першого шоку, за тиждень-два усіх повнолітніх починають викликати до Intreo — громадського центру працевлаштування Ірландії та водночас центру соціального захисту.
«Кожну людину дорослого віку запрошують до Intreo для співбесіди. Питають, яка у вас освіта, чим ви займалися, що вмієте. Люди хочуть працювати — неможливо сидіти постійно в центрі та чекати, поки закінчиться війна. Тому ірландці пропонують різні роботи з різним рівнем знання англійської», — розповідає Антонія.
Допомагає Ірландія і з дитячою освітою: українських дітей безоплатно влаштовують до шкіл, проте відбувається цей процес нешвидко та досить сильно залежить від локації.
«Інколи люди живуть за містом, і до школи дітям треба якось діставатися. Тут є такий готель — шість кілометрів від Лімерика. Там є триста українців, з них 80 дітей. Рейсовий автобус стільки не візьме — коли бачить, що стільки людей, не зупиняється — може брати лише сидячі. До того ж кожна школа має свою шкільну форму, яку треба купити. Отці-редемптористи мають школу для хлопчиків, і багатьох українців потрошечки починають приймати до неї», — пояснює монахиня.
На початку евакуації транспорт для українців був безкоштовним — зараз він вже платний. Проте водії не беруть вартості за цілу відстань, лише мінімальну ціну.
Be friendly: як святкували українську Пасху в Ірландії
Лімерику ніби судилось зустріти українських сестер — перші древні монастирські комплекси тут збудували ще у п’ятому столітті нашої ери. Греко-католицька церква в Ірландії є лише в Дубліні, тож редемптористок прийняв римо-католицький монастир. Монахині відразу попросили собі роботи. Проте головне завдання, яке їм дав отець Шеймус, відповідальний від міста, щоб допомагати українцям, було не фізичним. «Be friendly» — будьте дружніми.
Римо-католицький храм, який прихистив українських монахинь
«Дуже багато робить сама держава, тому практичної допомоги від нас не вимагається. Отець Шеймус дізнається, що є новий центр, куди приїхала група людей. Ми їдемо туди, спілкуємось з ними, питаємо, що їм потрібно, намагаємось по можливості забезпечити», — пояснює сестра.
Під кінець травня до Лімерика приїхали українці з найтяжчих місць: ціла зболена делегація з Маріуполя.
«Мали з собою тільки той одяг, який носили на собі. Отець зорганізував, щоб люди змогли взяти речей у так званому Zero Shop — це благодійний магазин, який заснували поляки. Як секонд-хенд — де хтось знає, що можна принести, а хтось — що можна собі щось знайти. Ми в кожному центрі займаємось тим, чого від нас просять: комусь треба в школу влаштуватись, комусь взуття, комусь іграшок, комусь ще чогось. А потім все перекладаємо власникам цього центру, і українцям стараються допомогти,» — розповіла Антонія.
Українці монахині з місцевими ірландськими волонтерами
Великою роботою для львівських монахинь було організувати людям святкування Воскресіння Христового. У ірландців нема традиції освячення страв на Великдень, але вони заповзялись обов’язково влаштувати українцям таку Пасху, як вони звикли. Тож сестри знайшли рецепт пасочок, а отець Шеймус замовив в пекарні 400 хлібів. З Дубліна викликали греко-католицького священника, і у Страсну п’ятницю, Велику суботу та на сам Великдень українські християни мали звичні богослужіння, сповідь та Причастя.
Сестри робили афіші, розповсюджували інформацію, складали списки людей, які захочуть приїхати. Ірландія замовила автобуси, щоб привезти та відвезти назад всіх охочих на служіння з різних міст — абсолютно безплатно.
Українські великодні паски в ірландській пекарні
«Десь 500–600 людей точно було на службах. Таке було відчуття, що в тій церкві стоїть вся Україна. Ми є греко-католики, але дуже багато було православних — вони прийшли в хусточках, по-православному, хоча в нас немає такого обов’язку. Хтось приїхав з дуже болючих точок України. І нам було добре молитися разом — всі ми були дуже спраглі Божої благодаті. І дуже сумно водночас — відчуття такої єдності було дуже сильним,» — ділиться монахиня.
Українці на службах Страсного тижня в Лімерику
Всі українці в римо-католицькому храмі, за тисячі кілометрів від дому, молились за одне і те саме — за мир в Україні.
«За тих, хто там залишився сьогодні. Коли ми вийшли благословляти їжу на вулицю у монастирський сад, то люди якось так тішились одне одним. У кожного є своя потреба молитви та потреба Бога, але в той момент дуже сильна відчувалась і потреба одне в одному. Потреба буття в українському середовищі. Я була щаслива на Пасху. І плакала багато, але була щаслива, що нам вдалось всіх об’єднати,» — згадує сестра.
Українці в Лімерику Великоднього ранку
Ірландці виділили греко-католикам невеличку кімнатку біля храму — раз на тиждень всі охочі можуть прийти на молитву українською, а потім на чай з сестрами. Люди приходять до монахинь кожен зі своєю потребою — хтось виговоритись, хтось виплакатись, а хтось поділитись радістю. Черниці придумали такий нетворкінг, щоб українці обмінювались між собою інформацією та зміцнювали зв’язки: хтось підкаже іншому, куди піти на роботу, хтось — куди віддати дитину в школу; хтось — які курси англійської він щойно почав.
«Нещодавно був фестиваль у Лімеріку — River Fest. Наші люди пішли, а там же планувались феєрверки. Дуже переживала, як вони на ці звуки вибухів будуть реагувати. Одна ірландська волонтерка, виявляється, не мала спокою цілу ніч — турбувалась, як українці під час тих феєрверків себе почували. А вийшло на ліпше: наші люди змогли, по-перше, побути разом, трошки просякнутись духом свята і спокійно розрізнили — це феєрверки, а не бомби. Росія далеко», — посміхається Антонія.
Українці з сестрами у кімнатці біля храму
Додому
Обидві сестри хочуть повернутись додому. Попередня домовленість складала 2 місяці, і вже в кінці травня-початку червня черниці хочуть назад до Львова.
«Думаю, нашої допомоги вже достатньо. Українці дуже самостійні. На початку можливо треба підтримка, а потім процес адаптації йде сам собою. В інтернеті мені часто пишуть: чого Бог таке допускає? А я запитую у відповідь: як люди до такого допускають? Якщо я роблю погане, то це Бог чи я винна? Якщо якась країна робить погане, то хто винен? Бог?
Я не розумію, чому деякі священники говорять, що війна — це Божа воля. Мене це дуже дратує. Я не вірю, що Божою волею може бути чиясь смерть. Особлива насильницька, особливо зґвалтування. Це є воля божевільного Президента Російської Федерації. І все. Воля диявола. Ірландці часто кажуть — він і є диявол, який себе яскраво показав. Насправді всі вони вже вивчили географію України, знають, де яке місто. Всі говорять, що Путін придурок. Не кажуть, що треба примиритись. Кого б в Ірландії я не зустріла, тут кажуть «моє серце розбите через Україну. Ми за вас молимось», — тепло, і якось дуже гордо розповідає сестра Антонія.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
