СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Володимир Ющак: 40 років служіння Богові й українцям, що живуть не на рідній землі
40 років священничого служіння відзначає єпископ Вроцлавсько-Кошалінської єпархії Української Греко-Католицької Церкви та член Постійного Синоду Єпископів. Владика Володимир Ющак — приклад мудрої, національно свідомої людини та душпастиря, який ревно здійснює служіння українцям і Церкві, незважаючи на те, що народився та проживає у Польщі. Відзначаючи річницю священничого свячення, єпископ Вроцлавсько-Кошалінської єпархії закликає українців, які вимушено опинилися за межами Батьківщини, не втрачати своєї ідентичності, не забувати національної та церковної належності.
Напередодні засідання Постійного Синоду Єпископів УГКЦ, що відбудеться 23–26 травня у Вроцлаві, та з нагоди річниці священничого свячення владика Володимир Ющак розповів про свій шлях святительського служіння, особливості допомоги українським біженцям у Польщі й підготовку до проведення Постійного Синоду.
Про шлях святительського служіння єпископа
Насправді, не можу сказати, що шлях мій занадто довгий і складний. Я — монах-василіанин. Після закінчення українського ліцею в Лігниці, у 1976 pоці вирішив вступити до василіанського чину, з яким познайомився ще під час навчання у початковій школі. І вже 28 травня 1983 року прийняв священниче свячення як монах-василіанин.
Моє перше парафіяльне служіння відбувалося на півночі Польщі, у двох наших греко-католицьких парафіях — Бартошицях та Асунах, до яких згодом додалася ще й третя — Острому Барді. Парафії були створені для переселенців акції «Вісла».
Загалом, я служив там, працював як священник і душпастир до 1989 року. Тоді отець протоігумен Василь Медвіт, сьогодні єпископ-емерит, вислужений екзарх Києво-Галицький, запитав мене, чи не хотів би я працювати вихователем для наших василіанських братів-студентів. Я радо погодився, і цей шлях у Варшаві тривав чотири роки. Туди приїжджали студенти з України, Румунії, Словаччини. Тоді у Варшаві було близько 50 монахів. Це були часи, коли Греко-Католицька Церква в Україні і всіх колишніх комуністичних країнах виходила з підпілля. Опісля недовго знову працював на півночі Польщі, у Венгожеві, звідки 1984 року повернувся до Варшави на наступних п’ять років як настоятель та парох.
Після смерті попереднього єпископа, владики Теодора Майковича, із благословення Синоду Єпископів УГКЦ і потвердження Святішого Отця Івана Павла II у 1999 році я був призначений єпископом Вроцлавсько-Ґданської єпархії Української Греко-Католицької Церкви в Польщі. І от вже 24 роки я — правлячий єпископ Вроцлавсько-Ґданської єпархії, переіменованої 2020 року на Вроцлавсько-Кошалінську єпархію УГКЦ.
На Синоді Єпископів УГКЦ 2022 року, що з причини повномасштабного вторгнення росії в Україну відбувався у Перемишлі, обраний членом Постійного Синоду УГКЦ.
Про духовну опіку та допомогу потребуючим українцям у Польщі
Варто зазначити, що наша єпархія була створена для українців-греко-католиків, виселених 1947 року з рідних земель, із Закерзоння, на західні та північні землі післявоєнної Польщі. Ці вірні дали основу нашої Церкви в Польщі, зокрема й нашої єпархії. Отже, так історично склалося, що структура нашої Церкви в Польщі, створена для українців, вимушено переселених після закінчення Другої світової війни.
Справа суттєво почала змінюватися після Революції Гідності 2013 року. Тоді з України почала приїжджати до Польщі дещо більша кількість наших вірних. Ми приймали їх передовсім у наших традиційних парафіях, які діяли в більших містах Польщі. Люди з різних куточків України справді потребували нашої душпастирської опіки, адже вже тоді відчували в цьому велику потребу.
Вірян було щораз більше, тому 2016 року я почав вводити програму поширення нашої душпастирської мережі на місця й міста, у яких до того зовсім не було наших відправ. Тож почав просити наших владик в Україні, щоби вони відпустили бодай кількох священників зі своїх єпархій, які б могли розпочати душпастирське служіння в нових місцях, оскільки там дуже багато українців.
З 2016 по 2017 рік до нашої єпархії долучилося близько 10 священників, що розпочали служіння у понад 20 нових місцях. І це було переважно в центральній Польщі, де ніколи досі не було наших людей і парафій.
До початку минулого року було вже стабілізовано громади, які ми створили. Насправді, коли я ініціював їхнє створення, багато хто дивився на мене, як на божевільного, адже з новоприбулих ніхто не просив про це. Ми самі їх шукали, дивилися, де є багато людей з України, і висилали до них священників.
Від початку повномасштабної війни, з 24 лютого 2022 року, українців почало прибувати ще більше. Загалом до Польщі приїхало близько трьох мільйонів біженців. Тож для цих людей ми почали створювати нові місця. Тепер майже половина громад єпархії утворені для вимушено переселених осіб, новоприбулих після 2013 чи після лютого 2022 року. Ми завжди готові вміло й ревно виконувати своє душпастирське служіння для кожного, хто цього потребує.
Зараз переселенці не знають, що з ними буде, адже багато хто не вирішив ще своєї долі. Насправді, що довше триває війна, то, на жаль, менш правдоподібно, що українці повернуться на рідну землю. У нових місцях люди адаптуються, стабілізуються, інтегруються та, на жаль, асимілюються. І тому ми намагаємося знайти їх і духовно заопікуватися ними. Це — наша основна душпастирська місія і стратегія у єпархії на сьогодні. Кожна наша єпархія у Польщі, яких є три, зібрані в Перемишльсько-Варшавську митрополію, у різний спосіб намагається забезпечити духовний супровід, духовні потреби тих українців, які приїхали до Польщі.
Зараз уже починаємо зауважувати таку тенденцію, що українців стає менше. Багато поїхало в Західну Європу чи за океан. Велика частина повернулася в Україну, бо сумувала за рідним домом. Але коли йдеться про Схід України, то ці люди майже не повертаються, адже втратили все і не мають куди повернутися. На жаль, чимало міст знищено — люди втратили рідні домівки.
Варто зауважити, що більшість зі Сходу не є вірянами нашої Церкви. Багато продовжують жити тут, як жили і в Україні, а з Церквою пов’язані лише на великі свята. У Вроцлаві, до речі, цього року на Великодні свята в соборі було близько 5–6 тисяч людей. Годі й порахувати. Але це, на жаль, не буденність — це лише на великі свята.
Про активну підготовку до засідання Постійного Синоду Єпископів
Уже 23–26 травня у Вроцлаві відбудеться засідання Постійного Синоду Єпископів УГКЦ. Я є одним з п’яти його членів і можу сказати, що зараз відбувається активна підготовка до цієї події.
Формальною підготовкою Постійного Синоду Єпископів УГКЦ займається Секретаріат Синоду в Києві, владика Андрій Хім’як, який працює над програмою. Ми отримуємо повідомлення про теми, які обговорюватимемо, і наразі активно готуємося до цього.
На прохання Блаженнішого цього разу Синод буде у Вроцлаві. Владики й допоміжний персонал житимуть у готелі. Ми займаємося логістикою. Забезпечення усіх обставин для проведення Синоду вже виконані.
Щодо програми, то в найближчу середу в нашому соборі відбудеться зустріч Блаженнішого з молоддю. У четвер о 10:00 — Архиєрейська Літургія на чолі з Блаженнішим та за участю наших владик і священників. Після Служби Божої запланована зустріч із вірними. А в п’ятницю, 26 травня, ввечері буде презентація книжки Блаженнішого Святослава. Крім того, також маємо зустріч із представниками влади у Вроцлаві. Тож усе вже сплановано і ми чекаємо на приїзд Блаженнішого.
«Не забувайте рідної мови, своєї національної і церковної належності»: Настанови єпископа багатостраждальним українцям
Найперше моє побажання — це, однозначно, закінчення війни перемогою України. Щиро бажаю і молюся, щоб це все якнайшвидше завершилося, щоб Україна залишилася у своїх кордонах і кожен українець зміг повернутися до Батьківщини.
Друга важлива річ — сьогодні дуже багато людей перебуває поза Україною, зокрема і в Польщі. Перше моє прохання і водночас очікування — це щоб наш народ не пропадав за кордоном. Розуміємо, що ця еміграція вимушена через війну, але щоб ті, які країну залишають, не забули те, ким вони є, незалежно від того, де опиняться.
Не забувайте рідної мови, своєї національної і церковної належності. Обов’язково будьте вдячні за гостинність країнам, які вас підтримують. Але водночас прошу: не втрачайте своєї гідності й ідентичності, інтегруйтесь у нових місцях перебування, але не асимілюйтеся!
Я, наші священники й вірні, народжені в Польщі, виховані тут, але стараємося робити все, щоби зберегти свою ідентичність. Звісно, є перешкоди та виклики, але ми намагаємося їх долати. Бо було би великою втратою для всіх, для України особливо, для української діаспори, коли б ті мільйони людей, чи частина з них, були втрачені через асиміляційні процеси.
Варто пам’ятати, що в Польщі й інших країнах є парафії Української Греко-Католицької Церкви. І ті, хто хочуть їх знайти, обов’язково знайдуть. Це неправда, що ті, хто виїхав за кордон, не мають можливості бути собою. Мають! Все залежить від їхньої волі й бажання.
Підготувала Віра Вальчук для Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
