СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Василь Лостен про зародження покликання та довголітнє служіння Церкві: «Усе життя є подією»
Владика Василь Лостен вже впродовж кількох років розпочинає синодальні засідання складанням присяги як найстарший єпископ-емерит теперішнього складу Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Протягом свого життя він вже мав нагоду спостерігати за діяльністю семи Римських Понтифіків. Після знайомства із владикою Василієм Лостеном теперішній Святіший Отець Франциск із гумором запитав: «Розважіть мені, як Ви харчуєтеся?» Сьогодні ми спілкуємося із владикою про історію Української Греко-Католицької Церкви, свідком якої він став і яку він своїми ділами та мудрістю будував.
Преосвященний владико, розкажіть про свою сім’ю та зародження покликання до священства? Хто спричинився до Вашого вибору свідченням свого життя?
Я народився в американському штаті Меріленд. Я є десятою дитиною у сім’ї, іншими словами — наймолодший. Мама хотіла, щоб найстарший брат став священником, та він не захотів. Ми мусили дуже важко працювати. Коли ж прийшов час, я висловив своє бажання стати священником. Мама надзвичайно раділа через це.
Але як я отримав покликання? На візитацію до нашої маленької парафії у містечку Чесапік-сіті (штат Меріленд, США) прибув наш єпископ Костянтин Богачевський. Очевидно, у той час він був ще молодим та рухливим, а також мав дуже гарну бороду. Мені вона надзвичайно подобалася, — більше його борода, аніж він (Сміється — ред.). Відтак під час катехизації він запитував кожну дитину про те, ким вона хоче стати в майбутньому: «Чи ти хочеш піти до війська? А чи працювати у медичній службі?» Опісля, він вказав на мене і запитав: «А ким ти хочеш бути?» А я сказав: «Я хочу бути таким, як і Ви». Він же відповів: «Сину, якщо ти хочеш бути таким, як я, то спершу повинен стати священником». Добра відповідь! Мені тоді було десь 7–8 років. Згодом прийшов час записатися до вищої школи і я сказав мамі: «Я би хотів до семінарії». Вона мені дозволила і тим самим, підтримала моє покликання. Окрім того, уся родина мене підтримала у цьому покликанні, адже в цей час ми були змушені платити за своє навчання. У 1945 році я пішов до семінарії у Стемфорді, де зараз існує наша мала семінарія. Там я вчився впродовж восьми років. Потім по градуації я направився вивчати богослов’я у Католицькому університеті Америки. Це те, що стосується мого покликання.
Коли ж я завершив навчання, у 1957 році мене висвятив на священника той самий владика, якому я колись сказав: «Я хочу бути таким, як Ви» [ред. — Костянтин Богачевський]. На той час, нас було троє священників. Відтак ми отримали повідомлення про місце нашого майбутнього служіння. Я був призначений до величезного міста, де роблять автомобілі — Детройту. Натомість, інший священник був призначений до іншого місця. У Філадельфії тоді деканом був священник з України, який звався Олександр Трижневський. Окрім того, він був парохом у тому містечку, звідки походила моя мама. Він же мені сказав: «Ти не підеш до Детройту, і залишишся із нами у Філадельфії». Я був здивований. Я був готовий їхати, але декан мене кличе до себе: «Хтось інший буде призначений на твоє місце, а ти будеш призначений до катедри». Відтак кілька років я служив сотрудником у катедрі.
Протягом 1957–1961 років я був помічником в Курії нашого єпископа. Таким чином, до Детройту я не потрапив та залишився у Філадельфії.
Після смерті митрополита Костянтина Богачевського у 1961 році й до Другого Ватиканського собору я працював у Філадельфії. Відтак наступник митрополита Амвросій Сенишин поїхав на Собор. Оскільки я з ним працював, то перед від’їздом запитав його: «Владико, що я маю робити?» Він же відповів: «Я тебе висилаю на парафію». Отож, він мене зробив парохом у містечку, недалеко від Філадельфії. Там була дуже погана парафія. Він сказав мені, що вона потребує багато роботи. Коли я туди дістався, то відразу побачив, що ця парафія є не на місці, бо минулий священник був більше зацікавлений книжками, аніж парафією. Тому я розпочав парафіяльну працю: пошук місця для помешкання, відновлення церкви і т. д. Я зібрав усіх парафіян разом і сказав про те, що нам потрібно зробити. І люди виявилися дуже добрими, підтримали у всьому і зробили. Таким чином, я там служив доти, доки не повернувся митрополит Амвросій із Другого Ватиканського собору. «Добре, тепер я забираю тебе назад до канцелярії, а у парафію вишлю когось іншого», — сказав мені митрополит.
Таким був початок мого життя. Майже усе своє життя я працював у канцелярії. Також став єпископом-помічником для митрополита. По його смерті протягом 18-и місяців я був адміністратором архиєпархії. Відтак мене призначили єпархом Стемфордської єпархії.
Беручи до уваги Вашу біографію, свою освіту Ви здобули в Сполучених Штатах Америки. Відтак 10 червня 1957 року прийняли священиче рукоположення із рук єпископа Костянтина Богачевського та розпочали душпастирське служіння для українців у США. Із якими викликами найчастіше стикалася українська діаспора впродовж Вашого служіння? Що ставало найбільшим чинником їхньої єдності?
Варто сказати, що наш єпископ дуже сильно подбав про мігрантів т. зв. другої хвилі еміграції у 1950-их роках. Насамперед, в цей час було багато дітей і тому єпископ подбав про школи. Він сказав: «Кожна парафія, що має більше 100 дітей, повинна збудувати школу». Треба пам’ятати, що в ті часи обставини були цілком інакшими. Сьогодні нам би було важко це зробити із матеріальної сторони. Загалом, він збудував 16 нових шкіл в єпархії (єпархією в цей час була уся Америка). Очевидно, що нам вдалося об’єднати наших людей через дітей у школах. Окрім того, ми мали різні організації: «Пласт», СУМ та інші дитячі організації. Ми мали також організації для студентів вищих шкіл, до прикладу, «Українське суспільство», яке збиралося кожного місяця. В цей спосіб ми як одна велика українська родина радувалися.
Варто зазначити, що я не говорю про політичну сторону питання, бо я туди не вмішувався. Я дбав про церковні справи.
Натомість, єпископську хіротонію Ви отримали 25 травня 1971 року у Філадельфійській катедрі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії. Як будувалася та розвивалася синодальність та єдність нашої Церкви в катакомбний період її існування у Радянському Союзі? Якими були зустрічі нашої ієрархії за кордоном, у т. зв. «вільному світі»?
Єпископи у «вільному світі» збиралися майже кожного року тут, в Римі. Це були єпископи з Канади, Америки та Південної Америки. Тут, в колегії ми можемо тепер бачити фотографії із цих зустрічей. У цьому питанні, на мою думку, більше йдеться про звільнення архиєпископа Йосифа Сліпого і його уряд.
В той час наші люди були надзвичайно енергійними і тому прагнули, щоб наша Церква росла. Також Блаженніший Йосиф Сліпий пильно дбав про різні інституції та Церкву. І от постало питання, — від кого воно вийшло я вже не знаю, — про патріархат. Наші священники писали листи про справу патріархату вже від 1922 року, ще до того моменту, коли приїхав на служіння єпископ Костянтин Богачевський. Відбулася певна зустріч і близько 29 священників написали листи до Андрея Шептицького, який у цей час був у Львові. Відтак ця справа ширилася й далі. Переважно, саме Америка і Канада найбільше займалася цим питанням. Часто розмови були надзвичайно гарячими: деякі були більшими політикантами, а інші — хотіли отримати патріархат вже і зараз.
Ви вже володієте великим життєвим досвідом. Дивлячись на історію свого життя та оцінюючи її, які події із власної біографії для Вас є найбільш пам’ятними?
Усе життя є подією. Першою пам’ятною подією для мене є: коли Йосиф Сліпий ще перебував в ув’язненні, мене призначили зібрати усі матеріали про нього та говорити про його життя. Тому я пішов на радіо та передав інформацію в газети. Вкінці, владики написали пасторальний лист у справі його звільнення і передали його мені задля поширення. Це був доволі довгий лист. Окрім того, мені прийшлося перекласти його на англійську мову для американської аудиторії. Відтак я зробив із цього листа брошуру і надрукував близько 10–15 тис. примірників. Я його назвав «Пастир в кайданах» («Shepherd in chains»). Публіка сприйняла його дуже позитивно, адже там були також фотографії та ціла історія його життя. Це був мій перший публічний виступ у справі щодо нашої Церкви. Ми робили дуже багато речей, особливо у той час, коли митрополит був на Соборі. Він дзвонив до мене і казав про усе, що потрібно було зробити. Очевидно, я повинен був це виконати. Натомість, найкраще, що зробив митрополит є те, що він видав книжечку про східні обряди, яку я також друкував. Відтак я сам привіз її сюди [до Риму — ред.] задля того, щоб митрополит міг її роздати на Соборі. Коли вони писали документ про Східні Католицькі Церкви, багато із написаного митрополитом Амвросієм Сенишином увійшло до того документу. Дуже мудро зробив, бо Собор нічого не знав про Східні Католицькі Церкви — tabula rasa.
Існувало багато клопот та суперечок щодо того, хто має право, хто володіє юрисдикцією, чи то Блаженніший, а чи митрополит Амвросій Сенишин. Була така неприємна ситуація між усіма. Мимо того, коли мене і ще одного священника Івана Стаха призначили на єпископів, то він отримав повідомлення про номінацію вже у лютому. Я ж дістав повідомлення про свою номінацію 25 березня, але її не публікували аж до 5 травня. Це сталося через ті нещасні непорозуміння між тими, хто був за Сліпим, та тими, хто був за митрополитом. Потрібно багато читати і досліджувати джерела, щоби розуміти те, що відбувалося у цей час. Цілком слушно, що деякі люди розуміли про патріархат набагато більше, аніж інші. Багатьом слово «патріархат» було чуже. Отож, я був висвячений 25 травня 1971 року. Звичайно, були люди, які не розуміли цієї справи. Було кілька жінок із Нью-Йорку, імена яких я не називатиму, що прийшли із гучномовцем на подвір’я храму і кричали: «Анаксіос! Анаксіос!» [гр. «недостойний» — ред.]. Однак, це для мене не породжувало жодного гніву чи щось такого. Я це прийняв спокійно. У кожного є своє бачення, але я є тут, володію певними своїми обов’язками задля здійснення церковних справ.
Пізніше, після хвороби і смерті митрополита Амвросія Сенишина у вересні 1976 року, я був призначений Папою Апостольським адміністратором sede vacante (лат. вакантного престолу) [йдеться про Філадельфійську архиєпархію — ред.]. Там я служив впродовж 18 місяців як адміністратор цілої митрополії. Далі я був призначений третім єпископом Стемфорду. Цікаві речі!
Коли я був призначений, до мене подзвонив Апостольський делегат о 23:00 год. і сказав: «Я щойно отримав факс із Риму про те, що ти є призначений третім єпископом Стемфорду. Чи приймаєте?» А я його запитав: «Чи я можу вибрати щось інше?» Він сказав, що ні. Тоді, я йому: «Якщо ні, то я приймаю». Таким чином, Йосиф Шмондюк, що був у Стемфорді, був переведений у Філадельфію, а я зайняв його місце у Стемфорді. Там я здійснював служіння як екзарх впродовж 27-и років. Тепер же я вже 15 років на емеритурі.
Ми святкували тисячоліття Хрещення України. Очевидно, ми повинні були робити це спільно із чотирма єпархіями в Америці. Всі погодилися, але вкінці уся справа була покладена на руки Стемфорду. Варто сказати, що владика Роберт Москаль дуже гарно співпрацював із нами та допоміг приготувати цей тисячолітній ювілей Хрещення України. Ми мали різноманітну величезну програму, але найбільшим досягненням було те, що ми видали у одній із найкращих газет у світі цілу сторінку про нашу Церкву. Ми зробили велику рекламу у тій газеті про нашу Церкву-мученицю. В той час мене викликали до Риму і я сідав на літак у Нью-Йорк. Там якась дівчина роздавала газети і я її взяв. Я розгорнув цю міжнародну газету і я побачив, що ті реклами, які я подав в Америці є тут! То цілий світ читав про це. Окрім того, ми мали багато програмних заходів.
Я пригадую, що Блаженніший видав плакат з нагоди ювілею. Навіть один із цих плакатів висить тут [ред. — в Українській папській колегії святого Йосафата]. Я взяв цей плакат і зробив кілька копій, закликавши, що кожна парафія повинна мати його і повісити у притворі церкви. Таким чином, усі наші церкви мали цей плакат і надалі його мають. То є один із споминів.
Тоді ми також мали велике святкування тут, у Римі. Святий Папа Іван Павло ІІ став головним служителем Літургії разом із кардиналом Мирославом Любачівським та нашим Синодом. Я думаю, що не помилюся, коли скажу, що з Канади, Америки та Європи ми привезли 4 тис. осіб задля перебування на святкуванні. Скільки осіб вміщає ватиканський зал Павла VI? (ред. — 6500 осіб) 6000? Майже половина була наших людей на тому концерті, на який також приїхали Папа, близько 12–15 кардиналів та єпископи. Ми мали тут дуже великі успіхи, адже розпочали питатися про нас: «Хто ми є? Звідки ми походимо? Що то є за люди?» Адже ще у 1988 році було підпілля. Таким було тисячоліття Хрещення. Блаженніший Йосиф Сліпий помер у 1984 році, тому ці святкування ми вже мали без нього, але із кардиналом Любачівським.
Опісля, ми почули про те, що Михайло Горбачов має мати зустріч із Папою 1 грудня 1989 року. Ми довідалися про це близько 6–8 місяців перед тим. Відразу виникла думка: «Треба щось робити, треба підтримати Папу». Я особисто заангажував фірму у Вашингтоні заради того, щоб дістати листи від усіх наших політиків, включно із Президентом, в яких буде написано до Горбачова про звільнення нашої Церкви. Таким чином, коли він побував у Папи, розпочалися перші кроки полегшення, але ще багато осіб залишалися ув’язненими. Я зробив копію кожного цього листа. Відтак я створив таку білу книжку із усіма тими листами і вислав її через ніч літаком до Ватикану, щоби Папа дістав її вчасно. Що цікаво, що Горбачов уже мав усі ті листи, він дістав їх по одному. Ці зустрічі вони транслювали по телевізору, і що я бачу, — на столі лежить та папка, що я йому вислав! Мені було надзвичайно приємно це побачити. Навіть можна було почути, по завершенню їхніх справ, як Папа сам порушив справу про нашу Церкву в Україні. Так воно тоді й сталося.
У 90-их роках, коли стало дещо легше, я приїхав в Україну для того, щоб відвідати наших владик. Я розпочав співпрацювати із митрополитом Стернюком. Найпершим нашим клопотом було те, де знайти семінарію. Коли я приїжджав рік перед тим, то вони всі мали виклади по церквах. Холодно, двісті студентів замерзають! Коли я пішов туди викладати, я сам не міг того витримати, адже було занадто холодно. Тому я відправив їх додому. Тоді, я пішов до митрополита Стернюка і сказав: «Так не може бути. Ми мусимо купити десь будинок, щоби мати семінарію». На той час, ми вже мали приятелів у Верховній Раді, які належали до нашої Церкви. Вони нам показали будівлі, які місто має на продаж. Ми оббігли усе, та мені це не подобалося, бо усі вони потребували ще два-три роки для ремонту та реконструкції. Я не знаю, як це сталося, але ми направилися у сторону Зимної Води і Рудно. Ми довго їхали і відтак натрапили на будівлю колишнього комуністичного піонерського табору. Він вже був зліквідований, тому ми заїхали всередину і побачили чудові великі будинки. Два будинки для спання, ще один, де була кухня. Однак, в одному із них дах провалився усередину. Але то нічого. Ми пішли далі оглядати, а Стернюк каже: «Як ми то будемо робити? Дивіться, тут треба зремонтувати, і тут». А я йому кажу: «Митрополите, дивіться на шлунок. Якщо хтось матиме повний шлунок, то він і працюватиме». У тому третьому будинку у них колись був рефектар (ред. рефектар — «трапезна»): п’єци знамениті, посуд, тарілки. Все там було. А то є перший крок, адже ми маємо місце, де можна сісти й їсти. Тому я сказав: «Ми повинні це все у якийсь спосіб купити». Проте, нам важко його було купити, бо 17 осіб вже мали якесь зацікавлення щодо цього будинку. Ми розпочали контактувати із власниками будівель. Я не сказав, що ми хочемо їх купити, я не сказав, щоби вони нам дали їх, я лиш сказав: «Дайте нам в оренду. Ви мені скажіть, скільки ви хочете плати за місяць, щоб ми це розпочали». Вкінці, погодилися всі. І тут — 400 чоловік. Зо чотири тижні ми все вичистили і все було готове для помешкання. Не так, як би мало бути, та все ж. Адже й вікна були зіпсовані, і ще кілька нюансів, — багато потрібно було ще праці. І ми послідовно це робили. Найважливіше — це кухня. Кухня була знаменита. На другому поверсі цього ж будинку була аудиторія і ми доробили каплицю. І так розпочався навчальний рік в Рудно — початок семінарії у Львові. А потім — вже все інше. Я допоміг священникам купити автомобілі, щоби вони могли їздити по парафіях, хлопці не мали матеріалу для риз, тому я поїхав до Бельгії, купив матеріал і вислав його через Чоп. Це все передали через одного знайомого чоловіка до Львова, до собору Святого Юра. Відтак були віднайдені кравці для пошиття ряс для семінарії. Це дрібні речі, але відіграє важливу роль. Я часто приїздив до семінарії, щоб відвідати хлопців, — та яких там хлопців, старших людей! Це був період поїздок до України кожного третього місяця, щоб подивитися, хто поступає до семінарії.
У березні 1991 року повернувся в Україну Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Я також їздив із ним, щоб показати усе. Він замешкав в митрополичих палатах на Святоюрській горі. То були такі початки в Україні. Такі дрібні речі. Я також делегував в Україну кількох своїх священників, щоби викладали у семінарії: монсеньйор Терлецький, Кеннес та інші. Вони приїжджали раз на три місяці до Америки, щоби трішки відпочити, але в більшій мірі, щоб закупити товар для семінарії. В цей час я мав гарні зв’язки із FinAir (Фінляндія), тому вони взяли ці пакунки як гуманітарну допомогу, тобто не взяли нічого за це, безплатно. Ми були такі щасливі! Пачки висилали кожних три місяці до семінарії. То були гарні часи. То були веселі часи. Ми бідували, ми інколи були голодними, але ми сміялися багато.
Очевидно, помежи того, я повинен також пильнувати свою єпархію. Але ми настільки все організували, що мене й не треба було. Священники та сестри знали все, що потрібно було зробити і робили. Я ж більше був дипломатом. Я служив там протягом 27-и років і потім на моє місце прийшов владика Павло Хомницький. Це сталося 15 років тому і тепер я є на емеритурі.
Найвідомішою історією із Вашої біографії є, мабуть, історія із створенням мозаїк святої княгині Ольги та рівноапостольного князя Володимира у базиліці святого Петра. Розкажіть, будь ласка, звідки з’явилася така ідея, як вона втілювалася у життя і як же Вам вдалося зробити так, що український герб є єдиною національною символікою, — окрім ватиканської, звичайно, — у базиліці?
Тисячоліття… Треба залишити якусь пам’ять у Римі. Я у свій час говорив Синоду, що ми мусимо щось робити: якийсь пам’ятник чи щось інше, але тут, у святім Петрі, бо папа Іван ХХІІІ, коли ми посвятили нашу катедру у Філадельфії, подарував нам камінь від оригінального собору тут в Римі, і ми його вклали у нашій катедрі. Якщо ми маємо пам’ятник у Філадельфії від Риму, то і в Римі мусимо щось залишити. Я підняв це питання на Синоді: як би ми могли це профінансувати, якщо ми не маємо коштів.
Не знаю як це сталося, але ми мали знайомого професора Уго Маццеі тут, в Римі. Він мав студію мозаїки недалеко звідси. Він працював у нас: нашу каплицю зробив у семінарії, він зробив мозаїки у церкві св. Юра, також працював у Канаді, в м. Місісаґа, де робив мозаїки від своєї студії, розташованої в Римі. Я нікого іншого не мав і просив, щоб він був такий добрий і довідався, чи це можливо зробити у соборі Святого Петра. І відповідь прийшла «ні, нема нагоди», що значить — забудьте. Я не знаю, Святий Дух має свій спосіб. Чекаю трошки.
В який спосіб я довідався, я вже не пам’ятаю, хто мені сказав, чи то Маццеі чи хтось інший, що в соборі залишилися два останні місця, які вони пропонували філіппінцям, щоб вони купили, але ті не взяли. Тоді, я пішов до Маццеі й сказав: «Спитайте, чи є місце?». Далі він пішов до того єпископа чи кардинала, що на той час був головою у соборі Святого Петра, спитати за цю справу. Маццеі довідався, що є. Тоді ж він подав пропозицію, щоби дали українцям. Вони відмовили. І він прийшов до мене і все оповідав. Вони також побожні люди, вони також є католиками, Маццеі ж також був побожний. Дискусія тривала. Нарешті, після 16:00 години після обіду вони поступилися: «Ну, чоловіче, не можемо дати ради. Вже робіть українці ті мозаїки, там у святім Петрі».
Опісля, я заангажував художника, який називався Гординський, дуже знаний, і він зробив ці малюнки, які мали бути у Святім Петрі. Ми апробували. Він це взяв сюди, до студії. І відтак саме він пильнував, щоб це було так, як художник написав. Відтак я попросив свою родину, щоби ми разом зібрали кошти, — бо я мав велику родину, — щоб ми це зробили для українського католицького світу. І ми це зробили.
Мені здається, та можу помилятися, що саме папа Іван Павло ІІ освятив цю мозаїку на наступний рік після її встановлення. Я був присутній тоді, цілий Синод наш був присутній. То стало нашою пам’яткою тут, у соборі Святого Петрі у Римі. Знаєте, то не є зроблено на 50 років. То є вічне, бо то є вічне місце.
Впродовж свого життя Ви мали нагоду спостерігати діяльність вже семи Римських Понтифіків. Дивлячись із перспективи сьогоднішнього дня, як розвивалися стосунки між нашою Українською Греко-Католицької Церквою та Апостольським престолом протягом цього періоду? Які жести Римських Пап у стосунку до нашої Церкви Вам запам’яталися найбільше?
Я пам’ятаю про звільнення архиєпископа Йосифа Сліпого таке: тоді був в Конгрегації такий монс. Віллебрандс. Властиво, справа за Сліпого виникла тоді, коли Хрущов, який був після Сталіна, приїхав до Америки на засідання ООН. Наші політики зв’язалися із президентом Кеннеді і переконали його, щоби він просив папу Івана ХХІІІ, щоб він зініціював в якийсь спосіб його звільнення. Як я пригадую, Кеннеді перед тим приїхав до Риму на візит до Папи Івана ХХІІІ. Папа також тут згадував про Йосифа Сліпого, зокрема, чи міг би він (ред. — Джон Кеннеді) щось зробити для того, щоб Сліпий зміг приїхати на Другий Ватиканський собор 1963 року.
Коли ж вони мали зустріч, — Кеннеді і Нікіта Хрущов, — останній не приїхав у Вашингтон і наполягав на тому, щоб мати нейтральне місце. Всі погодили на місце між Вашингтоном і Нью-Йорком, посередині. Вкінці було питання про те, щоби Хрущов спричинився до звільнення Йосифа Сліпого з тюрми, щоби єпископ зміг поїхати на Собор, так як мені оповідали. А Хрущов питав Кеннеді: «Чи він ще живе? Я довідаюся про це, але я думаю, що він пішов уже на другий світ». Це була відповідь Хрущова. Але Хрущов тримав слово, і тому довідався, чи є живим Йосиф Сліпий. Він же на той час утримувався у в’язниці, де вони працювали із лісом. Тоді, його допровадили до Москви, де його нагодували, де його привели до порядку щодо одягу, щоб не їхав голий-босий. Я бачив його убрання, яке він мав із собою в тюрмі! Не знаю, як він міг із собою його взяти, бо вони звичайно викидали це. Я бачив ті зимові підштанки, штани і все інше.
Отже, знайшли Сліпого, і Хрущов повідомив Кеннеді, що є такий Сліпий і ми його можемо пустити поїхати на Собор. Тоді монс. Віллебрандс працював у Бюро єдності у Римі, його заангажували поїхати до Москви для того, щоби його забрати і привезти до Риму. Монсеньйор, коли вже став кардиналом, ми з ним мали зустріч і він мені розповідав, що Сліпий хотів на годину вийти у Львові, щоб побачити Св. Юра, але комуністи сказали: «Ні!». Вони взяли газети, і заліпили усі вікна у його вагоні, щоб він не міг бачити, коли будуть Львів проїжджати. Про що ми зараз говоримо? Пригадайте мені…
Про кроки Римських Понтифіків назустріч нашій Церкві, найбільш пам’ятні.
Я тільки пам’ятаю, як Іван ХХІІІ мав зустріч з Йосифом Сліпим. Того дня я бачив газети: стоїть Іван ХХІІІ, а біля нього єпископ стоїть якийсь, а я його не знаю, — читаю «Сліпий». Він цілком інакше виглядав, ніж я його знав до того. І так почалася праця для добра нашої Церкви.
На поселеннях раз на рік ми всі приїжджали до Риму, щоб мати зустріч з Папою. Очевидно, що ми дійшли до того, що між нами вже був архиєпископ Йосиф Сліпий, і саме він був головою єпископату. Помалу ми зробили багато справ. Від того Синоду до його смерті ми мали Синоди від 1965 до 1984 року в Римі. Папа Іван Павло ІІ скликав Синод тут, щоб ми вибрали помічника і наслідника архиєпископа. Очевидно, ми зробили багато поступу, це було дуже добре. Церкву на площі Мадонна деі Монті купив митрополит Ізидор, мені здається, потім єзуїти це мали. Вони продали, а Йосиф Сліпий відкупив у них.
Йосиф Сліпий дуже хотів поїхати в Україну, але не міг. Він мав осередок у Св. Юра, був ректором семінарії. Згадувати про це було для нього дуже сумно. То було дуже прикро. Шкода…
Потім прийшов на його місце кардинал Любачівський. Це було вже нове, потім — Любомир Гузар, а відтак Святослав Шевчук. Але за моїх 47 років єпископства ми багато зробили для нашої Церкви. Без того, що ми зробили за цей час, не було би нашої Церкви, якою вона є сьогодні. Було багато боротьби, але це вартувало. Поза тим, я мушу більше пригадувати.
Окрім цього, при багатьох нагодах Ви стверджуєте, що ми вже маємо патріархат. Що це значить?
У справі патріархату я пам’ятаю таке. Блаженніший Йосиф стояв на тому, що наша страждаюча Церква повинна мати якусь винагороду. Очевидно, найкращою нагородою було б зробити нашу Церкву патріаршою. Але в той час, ми не мали Церкви, бо вона перебувала у підпіллі, держава перебувала у руках комуністичного уряду. Тому ми не могли його дістати у жодний спосіб. В свій час папа Павло VI пропонував кардиналові Йосифові Сліпому надати титул патріарха, так би мовити, титулярний патріарх. Навіть я був на цій зустрічі. А Блаженніший сказав до Папи: «То не для мене, то для народу!» Папа думав, що Йосиф Сліпий прийме його пропозицію, та він відмовився від неї. І так воно тривало надалі: смерть Йосифа Сліпого, звільнення України, перші Синоди. Увесь час ми говорили про цю справу патріархату, однак, не мали жодного успіху.
Змінювалися люди, як і кожного разу, змінюються генерації. Це тягнулося так аж до вибору Любомира Гузара. Коли помер кардинал Любачівський, очевидно, був скликаний Синод, щоб обрати його наступника. На нього зібралося 27 єпископів з України та поселень. Тоді Синод обрав Главою нашої Церкви Блаженнішого Любомира Гузара. Ми не мусили довго чекати, щоб у Римі підтвердили цей вибір нашого Синоду. Так воно було.
Коли ж ми мали перші наради із патріархом Любомиром Гузаром, я сів біля нього, підніс руку й кажу: «Це формальна справа. Але чи маємо Патріарха?» І тут щось нема відповіді. Чекаю пів хвилини, а тоді: «Блаженніший, чи маємо Патріарха?» «Якщо владики бажають, щоб ми мали, то ми маємо Патріарха», — відповів він тоді. Я був задоволений, адже ми розпочали працювати над цим.
У 2002 році ми мали наші наради у Львові всі владики погодилися підписати створення патріархату в Україні [правдоподібно, йдеться про ІІІ-ю Сесію Патріаршого собору, яка проходила у липні 2002 року, та Синод Єпископів цього ж року, за підсумками яких було скероване відповідне прохання до Папи Римського щодо визнання патріаршого устрою УГКЦ — див. https://docs.ugcc.ua/1158/]. Не просити, бо вони багато просили до цього, але ми створили патріархат у 2002 році. Ми голосували, підписали, написали листа до Папи італійською щодо того, що ми вирішили на цьому Синоді. Кардинал Гузар особисто привіз цей лист до Риму і передав папі Іванові Павлові ІІ. Папа прийняв цей лист від кардинала, вийшов і перечитав. Його секретарем у той час був кардинал Дзівіш, що зараз є на емеритурі. Секретар запитав: «Що я маю із цим зробити?» А папа відказав: «Залиште тут, це не горить». Він положив лист збоку. До сьогодні нема відповіді ні «так», ні «ні», а значить, то є «так». Я вірю, що від того моменту ми отримали патріархат. Такою є моя інтерпретація. Тому я завжди кажу, коли люди запитують про те, коли буде патріархат: «Патріархат ми вже маємо. Справа закінчена». На цьому Синоді я говорю те ж саме. Патріархат маємо, маємо вже третього Патріарха, справа закінчена. Більше нема дискусії. Звичайно, я чую, що подекуди з’являються дискусії, але ми повинні розуміти історію, яка тягнеться до І, ІІ, ІІІ Соборів і до апостольських законів. Не до якихось римських законів, але до законів із апостольських часів. То є моя думка, і я буду на цьому стояти, бо я знаю, що є правий у цьому.
Впродовж інтронізації владики Бориса Ґудзяка у Філадельфії у багатьох ЗМІ з’явилася новина про те, що Ви матеріально підтримали проєкт заснування Центру українських церковних студій при Інституті досліджень східного християнства Католицького університету Америки у Вашингтоні. Розкажіть дещо про цей проєкт та про його розвиток надалі?
Ми маємо зустрічі східних католицьких єпископів в Америці. Впродовж останніх 25 років ми вже неодноразово говорили про Фундацію в Американському католицькому університеті у м. Вашингтон. Очевидно, що прийшов час приймати рішення, але наші владики сказали, що не мають фінансів. Таким чином, я взяв цю справу у свої руки. Майже уся моя родина вже померла, залишивши мені певні землі, тому я продав наші ферми та передав отримані кошти для цієї Фундації досліджень східного християнства в Університеті. Це доволі проста річ: нам було потрібно, я мав нагоду і я це зробив.
Наразі цей проєкт покликаний досліджувати східне християнство та українську Літургію. Однак, Блаженніший Святослав ще має свої ідеї для його розвитку.
Розмовляв Іван ВихорПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
