Владика Теодор Мартинюк: найбільший виклик — бути з тими, хто втратив рідних

26 жовтня 2024

Новопроголошений архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ владика Теодор Мартинюк ділиться своїми враженнями від Синоду, що проходить в Римі, та ділиться своїми думками про те, якими є найбільші виклики для Церкви і для українського суспільства на цьому етапі війни.

Владика Теодор Мартинюк: найбільший виклик — бути з тими, хто втратив рідних

«Для людей, які втратили своїх рідних, важливо єднатися у молитві. Для них дуже важливою є також особиста розмова з духовною особою, зі священиком, який не тільки може вислухати, але й здатний виразити духовну солідарність і запевнити: „Буду пам’ятати вас у молитві. Будемо разом молитися“», — зазначив в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News владика Теодор Мартинюк, якого нещодавно Синод Єпископів УГКЦ обрав архиєпископом Тернопільсько-Зборівської архиєпархії, в якій від 2015 року він був єпископом-помічником. Проголошення цього вибору відбулося під час перебування 50-річного владики в Римі, де він бере участь у другій сесії 16-ї Звичайної загальної асамблеї Синоду єпископів, присвяченої темі синодальності.

Владико, насамперед, хочу привітати Вас з обранням на архиєпископа і митрополита Тернопільсько-Зборівського. Що для Вас означає це призначення?

У Христовій Церкві існують різні служіння, і служіння єпископа, хоча воно є важливе, однак воно, властиво, не відрізняється від інших служінь. Адже Христос бажав, щоби ми творили одне тіло, і тому кожен, згідно харизми, згідно Божих дарів, виконує свою властиву функцію, своє служіння. Також служіння єпископа чи служіння архиєпископа інтегрально вплітається в це служіння в Христовому Тілі. Тому, так би мовити, якогось особливого здивування в тому, що треба служити, в цьому немає. Однак, звичайно, що це відповідальне служіння, і Христос каже, що кому багато дається, від того багато і вимагатимуть (пор. Лк 12,48). Тому саме з почуттям особливої відповідальності я прийняв вибір нашого Синоду і з Божою допомогою хочу це служіння виконувати.

Владика Богдан Дзюрах із владикою Теодором Мартинюком. Фото зроблене відразу після проголошення владики Теодора архиєпископом і митрополитом Тернопільсько-Зборівським. Фото: владика Богдан Дзюрах

Владико, тепер Ви перебуваєте тут, в Римі, на другій сесії XVI Загальної Асамблеї Синоду Єпископів. Якими є Ваші враження від цього Синоду?

Минулого року, коли ми всі з’їхалися з різних країн, з різних частин світу, континентів, ми знайомилися, і це був такий гарний період знайомства. Ми слухали одні одних, і кожен висловлював свої ідеї, свої переживання. Цього року приїхали, здебільшого, ті самі делегати, що були минулого року, і від самого початку це була дуже радісна зустріч, бо ми вже були знайомі: це була зустріч знайомих. І, на мою думку, найбільшим ефектом чи наслідком цього Синоду, цих двох сесій є те, що ми відчули, якою є Католицька Церква, ми побачили ту дружбу, ми побачили ту єдність, незважаючи на різноманітність, і на різноманітність поглядів також. Сесії цього Синоду дають можливість дуже близько пізнати, зокрема, для нас, українців, далекі частини світу, периферії. І це також дає нам можливість розповісти про нашу Церкву, про наш народ, про нашу біду, про війну. Як минулого року, так і цього року на Синоді ми, делегати з України, зустріли дуже велику солідарність з нами, з нашим народом. Дуже багато членів Синоду нам казали: «Ми є з вами. Ми молимося за вас».

Владико, від першого дня війни Церква постійно перебуває поруч з народом, який зазнає великого страждання. Допомога надається величезна в різних сферах. Що в цій діяльності, на Вашу думку, було новизною?

Від 2014 року, коли розпочалася ця агресія, наш Синод прийняв душпастирську стратегію «Лікування ран війни». Це було абсолютно нове, тому що до 2014 року наші плани, наш розвиток і наше душпастирство було скероване на молодь, на катехизацію. Тобто ми намагались розвивати нашу стратегію, яка мала назву «Жива парафія — місце зустрічі з Христом». Натомість, в 2014 році ми прийняли цілком нову стратегію, яка, звичайно, не відкидала попередню. Але новизна полягала в тому, що ми одразу поставили перед собою завдання лікування ран війни. І, відповідно, в цьому є дуже багато складників, які ми розвиваємо. Серед нових ділянок є військове капеланство, яке стало професійним, тобто був прийнятий Закон України «Про службу військового капеланства» для того, щоби священнослужителі могли здійснювати пастирську опіку над воїнами і їх супроводжувати. Другий момент — це також служіння капеланів-волонтерів. Це священики, які супроводжують військових і їхні родини як душпастирі, але не на професійній основі, а як волонтери.

І зрозуміло, що найбільшим викликом була душпастирська опіка вимушено переселених осіб, які, особливо, з початку 2022 року, після повномасштабного вторгнення приїхали до Галичини, на Поділля, в центральну Україну, зокрема, в Київ. Найбільша кількість ВПО осіла в прифронтових областях, таких як Дніпропетровщина та Запорізька область. І це був дуже серйозний виклик, щоби не тільки надати гуманітарну допомогу, бо ті особи прагнули поговорити зі священником, шукали розради, шукали духовної допомоги. І звичайно, що донині це є викликом, і ми продовжуємо приймати вимушено переселених осіб, зокрема у Зарваниці, в Марійському духовному центрі. Ось особливо тепер, коли такі великі міста, як Покровськ, наприклад, були змушені здійснювати евакуацію, частина вимушено переселених осіб знову потрапила на захід України і в тому числі до наших церковних, так би мовити, осередків.

Що, на Вашу думку, є найбільшим духовним викликом, що стоїть не тільки перед католиками, але й перед усім українським суспільством на цьому етапі війни?

Це допомога і супровід сімей, які втратили своїх рідних, або рідні яких перебувають у полоні чи пропали безвісті. На мою думку, найбільший виклик тепер — це бути з тими родинами, бути поруч, бути як брат, як сестра, як той, хто є дуже близько. Адже ці сім’ї переживають дуже складні моменти їхнього життя. В нашій архиєпархії митрополит Василій доручив кільком священикам душпастирство таких родин. Ми їх збираємо як в Тернополі, так і в Зарваниці. Найчастіше це є матері загиблих. От вони мають такі спільноти, де проводяться молитви, зустрічі, завжди є психологічна допомога. Ми побачили, що це вимагає комплексного підходу. Наприклад, матері загиблих разом висадили дуби в знак пам’яті про кожного загиблого. Опікуємося дружинами, дітьми наших загиблих воїнів, а також надаємо душпастирську допомогу родинам, рідні яких зараз перебувають на фронті. Найбільшим і найскладнішим викликом є доля тих, які пропали безвісті. Це офіційно понад п’ятдесят тисяч осіб. Їхні батьки, їхні матері, їхні дружини, діти не знають, чи вони живі, чи не живі, вони перебувають в постійному очікуванні, що, можливо, буде якась звістка завтра, післязавтра. Це очікування дуже виснажливе, і тому ми намагаємося послужити цим родинам.

Як конкретно надається духовна підтримка людям, що переживають втрату? Чи могли би Ви щось порадити?

Насамперед, ми їх запрошуємо на молитву, і вони дуже охоче беруть участь у молитві. Матері загиблих часто приносять з собою портрет свого сина, дружина — свого чоловіка. Наприклад, у Зарваниці ми маємо окрему капличку, яка присвячена воїнам. Після богослужіння у храмі всі процесійно йдемо до тої каплички, де відбувається панахида. Отже, перше — це єднання у молитві. Друге — це особиста розмова. Для них дуже важливою є особиста розмова з духовною особою, зі священиком, який не тільки може вислухати, але й здатний виразити духовну солідарність і запевнити: «Буду пам’ятати вас у молитві. Будемо разом молитися». Отже, в дуже важкі для людини моменти важливо підтримати її в індивідуальний спосіб. І потім, коли проходить цей важкий період, ті особи потім повертаються і кажуть: «Дякуємо вам, що ви були з нами». Думаю, що це найважливіше. Звичайно, що цю реабілітацію ми намагаємося розвивати дедалі більше, і на найближче майбутнє в контексті лікування ран війни така комплексна реабілітація сімей буде стояти на першому місці. Важливо, щоб вся сім’я, яка пережила втрату рідної людини, або пережила досвід, коли хтось повернувся з полону, щоби ціла сім’я пройшла реабілітацію. На це ми тепер звертаємо найбільшу увагу, щоби приготувати і ресурси, і також відповідний персонал.

Владико, перебуваючи тут на Синоді, мабуть, делегати з України, як і більшість українців за кордоном, стикаються з тим, що, з одного боку, тут люди живуть своїм життям, а з іншого, думки постійно линуть до того, що відбувається вдома. Чи тут під час Синоду Ви відчули, що є місце для того, щоб виразити свій біль, говорити про рани і виразити солідарність також з усіма іншими, хто страждає?

Під час самих засідань, коли була можливість промовляти у вільних виступах, ми побачили, що багато осіб говорить про рани сучасного світу, спричинені війнами на різних континентах і в різних місцях. Тобто ми не самі. Є люди, які добре нас розуміють, бо тільки той, хто переживає подібне, може зрозуміти тебе. Друге, що хотів би відзначити: в контексті Синоду була можливість брати участь в різних ініціативах, які організовували конференції єпископів, чи інші організації. Наприклад, Католицька Акція організувала молитву з представниками своєї організації в різних частинах світу. Ініціатива проводилася в Римі, а також онлайн. І ми були запрошені як делегати з України, щоби дати свідчення про ситуацію в нашій країні. Була також молитва, яку провадив один священик, делегат Синоду зі Східного Тимору. Крім того, Блаженніший Святослав кілька днів тому повернувся з Сардинії, де брав участь у конгресі, організованому однією із місцевих дієцезій для членів Синоду з різних країн, щоби вони розповіли, як там живе Церква, як живуть конкретні народи. Наш Блаженніший мав чудову можливість розповісти також про нашу Церкву, про наш народ, про агресію Росії проти нашого народу. Отже, ми використовували всі можливості, щоби доносити правду про цю страшну війну. Ми хотіли бути голосом нашого народу.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ