Владика Михаїл Сабрига

Єпарх Тернопільсько-Зборівський

Народився	22 листопада 1940 року у с. Бортків (Золочівський район, Львівська область).
Священичі свячення	24 лютого 1974 року із рук архиєпископа Володимира Стернюка.
Єпископська хіротонія	11 жовтня 1986 року здійснив митрополит Володимир Стернюк.
Помер	29 червня 2006 року у м. Житомир.

Дитинство і родина

Преосвященний владика Михаїл Сабрига народився 22 листопада 1940 року у с. Бортків (Золочівський район, Львівська область). Ось як про свою родину та зростання у ній згадує сам владика Михаїл: «Я народився у селі Борткові Золочівського району у селянській сім’ї. Мій батько був бухгалтером у крамниці, а мати, як тільки утворилися колгоспи, пішла працювати на ферму. Коли наблизилися воєнні роки, то батькові запропонували працювати секретарем у сільраді, але він від цього відмовився. Тоді якраз брали людей для праці у Німеччину. Йому поставили ультиматум: або буде працювати у сільраді, або його вивезуть до Німеччини. Він вибрав друге, бо не хотів під час окупації видавати людей; волів мати чисту совість. Пам’ятаю, як одного сонячного дня, мама бігла через кладку на інший берег річки. Там ішов чоловік з валізою… То був мій батько, що повертався з німецького полону. Пригадую, як мати привіталася з ним. Потім він підійшов до нас, взяв мене на руки і заніс додому. Зібралися односельці. Розповідали, хто де був, що пережив. Після того батько ще деякий час працював у селі бухгалтером, але у нього виявили рак, і він швидко втрачав силу. Лежачи на ліжку, якось сказав: „Михасю, у тебе батька не було“. Через кілька днів він промер. У мене було дві сестри. Марія закінчила десять класів і померла. Молодша — Галина — живе у Брюховичах, має сім’ю. Вона пішла професійною дорогою батька і також працює бухгалтером».

Освіта

Навчався майбутній владика у Бортківській семирічній школі. «Початкову освіту я здобув у Бортківськоій семирічній школі. З раннього дитинства любив книжки. Особливо подобалися пригодницькі, у яких були справедливі, мужні і відважні герої. Іноді у бібліотеці таких книжок не було, то я ходив в навколишні села. Мати давала мені гроші на морозиво чи цукерки, а я збирав їх, щоби тільки купити якусь книжку. Одежа, взуття мене зовсім не цікавили. Пригадую, як захопився книжкою Стівенсона „Острів скарбів“. Я не міг її придбати, тому найцікавіші моменти переписував у шкільний зошит. І ще в мене у ранньому віці проявився хист до малювання. Між текстами я навіть ілюстрації вставляв. Любив також історію. У той час відчувався брак духовного слова, більшовицький терор проти Церкви і релігії. Атеїстична пропаганда унеможливлювала придбання релігійної книжки. Віруючі інколи мусіли навіть палити таку літературу, щоб уникнути заслання на Сибір. Пам’ятаю, як палили три томи Шпіраго, „Молитовники християнської родини“, а інші побожні книжки закопували у землю. Моя бабуся мала Біблію у перекладі Пантелеймона Куліша, якою дуже дорожила і ховала, щоб не пропала. Словом, відчувалася потреба Божого слова, а його не було.

З раннього дитинства я дуже любив самотність. У той час, коли хлопці збиралися компаніями, шукали різні заняття, розваги, то я хотів бути наодинці. Пригадую, як помирала моя однокласниця. Ми якраз прийшли зі школи і стали свідками її смертної агонії. Її смерть дуже вплинула на мене. І я уже тоді подумав: чого варте людське життя? Розмірковував як слід розпоряджатися ним, бо бачив, що чимало людей живуть всупереч тому, чого навчав священик у церкві. У селі було багато пияків і тих, що погано себе вели, чинили так, ніби ніколи не мали вмирати. Їхнє земне призначення для них самих було незрозумілим. Результат таких роздумів мені дуже пригодився. А схильність до роздумів, спілкування з Богом для мене є дорогоцінними до сьогодні. Я люблю ті розважання, роздуми, бо вони дають мені багато енергії, сили душі, для перемоги всього того, чим наповнюється людське серце.

Свого часу, коли я ще ходив до школи, дуже любив національну класику, особливо Шевченків «Кобзар». Шевченковими словами я молився і куди тільки йшов, то повторював його поеми і вірші, у яких він згадував Бога, людську душу, справедливість».

Після завершення навчання у школі Михайло відправився в армію, а по її закінченні — повернувся до рідного села із багатьма мріями про майбутнє: «Після служби у війську я повернувся у село, але уже тоді серйозно мріяв про художній інститут. З нашого села вийшов видатний кінорежисер Григорій Кох, котрий працював у Києві на кіностудії імені Довженка. Під час навчання та служби в армії я листувався з ним. Він радив вступати до художнього вузу, надсилав мені книжки з мистецтва. Для вступу необхідний був паспорт, тому я подався до Одеси на будівництво дороги Полтава-Кишинів. Там працював шість місяців. Потім переїхав до Львова і знову мріяв про мистецький навчальний заклад, але для цього потрібні були ще й відповідні кошти. Мати не могла мені допомогти, тому я почав шукати добре оплачувану роботу. Рік працював у будівельному тресті, після того на заводі мотопедів, згодом — на „Кінескопі“. Звідти власне почався мій, так би мовити, духовний шлях. Тоді я подружився з одним хлопцем, який запросив мене додому. Його мама давала мені читати духовні книжки і познайомила з отцем редемптористом Смалем. Пам’ятаю, що прийшов до костелу, у якому отець сповідав. Я став до нього у чергу, але через те, що квапився на роботу, перший раз у нього так і не висповідався. Потім підійшов до нього вдруге, висповідався і заприятелював з ним. Згодом він познайомив мене з владикою Василем Величковським».

Священиче служіння

У 1963 році вступив до новіціяту оо. Редемптористів у Львові і одночасно почав богословські студії у підпільній семінарії. «Почався мій новіціат у підпільному монастирі у Львові на вулиці Лісній. Будинок новіціату був страшенно запущений. Отже, треба було робити його капітальний ремонт. Ми не тільки жили у цьому домі, але й мусіли працювати на державній роботі. Я, уже говорив, працював на заводі „Кінескоп“. Невдовзі після мого приходу до монастиря, туди прибув отець Євген Пелех, який почав нас вчити. Спершу ми знайомилися з монашими правилами, вчили історію Церкви, догматику, моральне богослов’я, інші предмети, які вивчають священики. Специфіка навчання полягала у тому, що ми майже не могли писати конспектів, тому що у той час відбувалися шалені обшуки практично у всіх духовних оселях, які були під контролем КДБ. Про наш будинок кадебісти ще не знали, але невдовзі довідалися, зокрема про перебування у нас отця Євгена Пелеха», — згадує про свій новіціат та навчання владика Михаїл Сабрига.

Вже від початку новіціату радянські спецслужби взялися за молодого юнака Михайла, який хотів стати священиком. Владика Михаїл так згадує про цей нелегкий період свого життя: «Вони взялися за мене ще на заводі. Одного разу мене викликали у кабінет директора, де я побачив кількох людей, які сиділи і, очевидно, очікували мене. Директор запитав, як мені працюється. Потім почав мене розпитувати про те, як я ставлюся до марксизму-ленінізму. Я відповів, що, як віруючий християнин, не вважаю марксизм-ленінізм за вчення і тому сповідую Христову віру, Католицьку Церкву. Потім мене запитали: „Що я думаю і чи мені подобається радянська влада?“ Я сказав, що якби всі закони радянської влади виконувалися, то можна було б жити. Потім невідомі цікавилися, що я читаю, куди ходжу. Я їм назвав кілька книжок. Після цього адміністрація почала брутально чіплятися до мене, мовляв, я належу до якоїсь секти. На мене наговорювали людям, щоб ізолювати від колективу. Тому, я був змушений звільнитися і влаштувався на авторемонтний завод. Одного разу мене викликали у відділ кадрів. Я підійшов (було приблизно четверта година) під двері відділу кадрів і побачив молодого чоловіка, орієнтовно моїх літ, який рукою перекрив вхід до відділу кадрів. Назвавши моє прізвище, сказав, що це він викликав мене і хоче поговорити. Ми пішли у парк біля заводу. Дорогою він розпитував, як працюю, чи мені подобається робота. А коли вийшли за прохідну, він вийняв з кишені піджака посвідчення співробітника КДБ — капітан Шаповалов. Тоді я сказав до нього: „На яку службу, по вашому я працюю на ЦРУ чи Скотланд Ярд?“ А він відповів: „А чому Ви так думаєте, Михайле Йосифовичу? Ми ж боремося з валютчиками і всякими негідниками“. Я кажу: „Може, я до них належу?“ „Ви, напевно, не належите, але я маю з Вами говорити про серйозну справу“, — відповів капітан Шаповалов, — „нам є відомо, що Ви хочете бути священиком“. А я відповідаю: „Якщо це є в Божих планах, то Ви зарадити цьому не зможете. Навіть при Вашій співпраці з Київським чи Московським КДБ. Божа думка сильніша, ніж людська злоба“. Паличкою на піску біля лавочки він намалював коло і сказав: „Оце держава, а всередині ми. Неможливо, щоби те, що робиться у ній, не було відомо“. Я запитав: „А що робиться?“ А він повідомляє, що я готуюся до священства: „Ми можемо перешкодити твоїй кар’єрі“. „Але ж повірте, що я не боюся“, — дав йому відповідь на його погрози. „Ми вас випишемо зі Львова“, — продовжив кагебіст. Я ж кажу: „Я живу за 50 кілометрів від Львова і буду доїжджати автобусом на працю, яку буду вважати за потрібну“. Він далі: „Ми вас вивеземо в Сибір“. Я ж знову відповідаю: „Сибір вже заселений українцями. Там є багато наших людей, нам не звикати. Якось собі раду дамо. То вже не ті часи“. Присуваючись ближче, дивлячись мені у вічі, він сказав: „Ми тебе вб’ємо, знищимо“. А я йому: „Це ваша робота: вбивати, нищити, шкодити. А наша — служити Богові. Як вважаєте за потрібне“. „Працюй з нами“, — раптом заговорив капітан. А я кажу: „Ні. Я з вами не маю про що говорити. Я не хочу, належати до церкви, якою керує КДБ!“

Протягом тривалого часу він мене переслідував і шантажував. Брав трамвайний квиток і віз вулицею Дзержинського. Дорогою, між іншим, в різних розмовах з особливою люттю говорив проти Бога. Ось який злий ваш Бог, він дав би погоду, а то падає дощ і дме вітер. Так ми приїхали у КДБ. Пропуск вже був готовий. Отже, туди зайдеш — назад не вийдеш. Мусиш мати пропуск туди і назад. І це все мусить бути при озброєних бійцях. Коли ми прийшли до його кабінету, він взявся доказувати, що Українська Греко-Католицька Церква служила німцям. Особливо нападав на Митрополита Андрея Шептицького. І щоб мені доказати правдивість своїх слів, витягнув з своєї тумбочки фотографії ще з часів німецької окупації і почав коментувати: «Ось ваш отець правив Службу Божу. А тут стоять есесівці. А там ось доктор Лаба стоїть на трибуні при торжестві проходу німецьких військ. І так далі». Я, як міг, так боровся з ним і сказав, що у німецькій армії теж були люди віруючі, але Гітлер не запитав, віруючий він чи ні. Якщо це був священик, він міг його призначити санітаром. Монахів — також направляли в лазарет, якщо вони не хотіли брати до рук зброї. А було також багато вояків, які визнавали християнську віру. Невіруючими були самі есесівці, спосіб життя яких і вчинки не збігалися з християнською вірою в Бога. А те, що це сфотографовано, нічого дивного, бо прийде час (я тоді ніби говорив пророчими словами), коли ми також піднімемо фотографії КДБ теперішнього і там побачимо не одного єпископа і священика, сфотографованого під час вашої окупації України. То що ми будемо про це говорити? Та ж сама історія.

Далі я продовжував: «Митрополит Андрей не міг служити німцям, ви це прекрасно знаєте. Він три рази писав до Гітлера з приводу нищення жидів, аби той припинив геноцид проти них та інших народів, як він це робив у Львові і на Галичині. Тут, де ви тепер, під час німецької окупації було гестапо. Митрополит Андрей вже був на возику, спаралізований і гестапо йому відповіло через священиків, яких він посилав: „Скажіть Вашому Митрополитові, що якщо він буде втручатися у наші справи, то ми йому те саме зробимо“.

І хоч Андрей Шептицький три рази писав Гітлерові, проте жоден з листів не був опублікований у вашій пресі. Ви про це чудово знаєте, але зневажаєте Митрополита. Не треба його чіпляти, його діла справи говорять самі за себе. Прийде час, коли ми йому поставимо пам’ятник з білого мармуру. А зараз такий уже стоїть у Тель-Авіві на центральній площі. Якщо не вірите, можете подивитися».

Окрім цього, періодично владика потерпав від обшуків. «Перший — у 1972 році, а другий — у 1987-му. Ранком близько сьомої години задзеленчав дзвінок. Увійшли представили КДБ з ордером на обшук. Грошей не знайшли. Забрали більше тридцяти духовних книжок. Сфабрикували справу, нібито я продавав „церковную утварь“, тобто церковні речі під костелом святого Антонія. Однак, ні релігійної літератури, ні церковних речей ми не продавали, бо самі нічого не мали. А кожну книжку, молитовник, хрестик, медалик, усе, що дихало релігією, ми цінували на вагу золота. Через кілька днів я пішов у міліцію і знайшов того працівника, який відповідав за обшук. Це був старший лейтенант Бедрило. До мене він поставився дуже вороже. Пам’ятаю, біля нього стояла велика сумка. Я йому розказав, що в мене робили незаконний обшук, бо все сфабриковано. Він відкрив цю сумку і почав викидати з неї різні книжки: великі, більші, менші і сказав: „А це що, фабрикація?“ Я ж кажу: „Не маю відношення до тих книг. Я ніколи їх не бачив“. „Ну, я розберуся. Прийдеш через тиждень“, — відповів лейтенант. Я прийшов у вказаний термін, чекав кілька годин, але коли він надійшов, то сказав: „Що, тобі горить? Прийдеш ще за тиждень“. Я прийшов знову, а він повідомив: „Начальник розпорядився не віддавати твоїх книжок“. І на тім закінчилася уся справедливість за радянськими законами. Я нічого не отримав, а преосвященний Володимир Стернюк мені сказав: „Не йди і не шукай, бо нічого не отримаєш. У мене забрали багато чого, але також нічого не повернули“.

Постійний тиск кадебістів, стеження за кожним моїм кроком призвели до того, що я звільнився із авторемонтного заводу та довгий час не міг влаштуватися на роботу. Навіть служив у цьому наміренні Службу Божу і перед освяченням сказав Ісусові, щоб допоміг мені. Тоді я направився у книгарню. Думав, попробую і таку делікатну, інтелігентнішу працю. До того, що так любив з дитинства. Зайшов у крамницю, дивлюся — на вікні оголошення: «Книгарня № 1 потребує книгоноша». Я не знав, що таке книгонош. Думав, що це той, хто носить книжки. Виявилося, що книгоноші це ті, особи які продають літературу в кіосках. Але, не знаючи цього, прийшов до директора. А він на мене дивиться і каже: «Є тут такий несерйозний хлопчина, який день приходить, а три його нема. Ми хочемо його звільнити. Приходь у четвер ми цю справу з тобою вирішимо. Я оформився на роботу, але незабаром і там мене знайшло КДБ. То вже був 1989 рік. Одного разу представник служби держбезпеки зайшов у книгарню і попросив директора надати на кілька годин кабінет. Почалася розмова про те, що у суспільстві проходять великі зміни і, не виключено, що Католицька Церква буде визнана й зареєстрована. А потім запитав: „Процес мав би бути спрямований і що треба зробити?“ Я йому сказав, передусім треба, визнати, що ви протизаконно чинили усі ворожі акції Католицькій Церкві; щоб повернули храми, монастирі, бібліотеки, духовне добро, яке ви награбували. Ми з ним говорили про церковні справи приблизно годину. І це була моя остання зустріч з представником КДБ. Більше я їх, на щастя, не бачив.

8 листопада 1971 року склав монаші обіти. «Наше життя на Лісній (підпільний монастир у Львові) починалося о п’ятій ранку. Ми робили півгодинне розважання, брали якусь тему з правди віри чи про останні речі — смерть, суд, Боже небо, пекло і роздумували над ними. Один з нас читав уголос і ми застановлялися над правдами нашої святої віри. О шостій годині була Служба Божа у нашій каплиці. Потім 15 хвилин благодарення і часослов. Після полуночниці, утренніх часів ми йшли на сніданок і до праці. Поверталися пізно, тому після вечері кожний мав у відповідні години якусь роботу. А в ті запрограмовані години для занять отець Євген викладав різні богословські науки Так тривало кожного дня. Як я говорив, ми нічого не писали, а більше слухали. Не можна було, щоби кадебісти не довідалися, що ми готуємося стати священиками. Це було б дуже сильним аргументом, аби вони могли нас чи отця ув’язнити, чи, розігнати нас. Ми мусіли бути завжди на сторожі, щільно закривати вікна, бо на наших дверях, та вхідній хвіртці вже з’явилося слово „монахи“ написане крейдою. На роботу мусів раненько виходити з дому і побачив чоловіка, який стояв біля хвіртки і супроводжував мене до трамваю і з нього до самої праці. Отже, за нами стежили. Ми це знали… У 1967 році тодішній протоігумен редемптористів, пізніше владика, Филимон Курчаба підготовив нас та благословив на облечини. Перед кожними обітами і облечинами ми проходили так звані реколекції. Перші з них нам давав отець Лемішка, а другі — отець Мисак. Дальше поступ по цій духовній драбині відбувався у такому поряду: 1 березня 1970 року місцеблюститель владика Володимир Стернюк уділив мені піддияконат у каплиці на вулиці Рясній. 12 травня 1971 року я склав обіти на шість місяців, а 8 листопада — вічні».

24 лютого 1974 року Архиєпископ Володимир Стернюк уділив Михаїлові Сабризі ієрейські свячення. «Мої свячення на диякона і священика — то окрема історія. У підпіллі були два брати Либ’яки — Іван і Дмитро. Мене святили у той день коли отець Дмитро помер і лежав на катафалку… Я ніби його замінив, брав естафету Христа з його рук і мав продовжувати справу, до якої нас покликав Бог. Ці свячення запам’яталися на все життя. Ми прийшли у відповідну годину, переодяглися. Мені уділяли дияконство і священство водночас. Якраз у пору Літургії хтось задзвонив, у кімнаті було чути найменший шелест, скрипів кожний кусок паркету, а дзвінок не зупинявся протягом 15 хвилин. Тоді нам приходили різні думки. Ми не боялись, що нас заарештує КГБ, але було шкода, що заарештують нашого святителя, який був дуже ізольований. Йому було важко вирватись кудись, бо за ним стежили. То був наш Кир Володимир, владика Стернюк. Ми пошепки відправляли Службу Божу, уділяли Святі Тайни і чули як на площадці говорили: „Он єсть. Он почту брал“. Мова йшла про господаря тієї квартири, а ми думали, що КДБ нас вистежило і хоче арештувати. Це була Сиропусна неділя святого священномученика Власія — 24 лютого 1974 року».

Провадив підпільну душпастирську діяльність у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях. Його душпастирське служіння проходило в умовах постійних небезпек та переслідувань, однак Господь беріг отця Михаїла і готував до особливого служіння. «Після того мене направили до Тернополя, де існувало братство Матері Божої Неустанної Помочі. І завжди, в останню неділю місяця, я приїжджав до цього братства, яке збиралося конспіративно у різних будинках… Інколи ми збиралися ранками, аби не було помітно і щоб ніхто не доніс про наші відправи у каральні органи. Там ми правили Службу Божу, виголошували духовні науки. Згодом я отримав направлення на Золочівщину, де відвідував сестер-василіянок. Так почалася моя діяльність на Тернопільщині і Львівщині, я відправляв у приватних будинках, де збиралися люди на таємні Служби Божі. Я давав шлюби, хрестив, хоронив, відправляв і чим міг підтримував наших вірних».

Єпископська діяльність

11 жовтня 1986 року таємно відбулася єпископська хіротонія, яку здійснив митрополит Володимир Стернюк. «Преосвященний Володимир Стернюк був ізольований настільки, що дуже занепокоївся майбутньою долею нашої Церкви. Адже тоді були і священики, кандидати, яких треба було святити, і необхідний був контакт зі священством. А там, де він жив, біля воріт завжди чергував представник КДБ. Багатьох він знав в обличчя, тому просто виганяв отців, які йшли до Преосвященного. Цим занепокоївся Митрополит і вирішив, що треба святити відповідну кількість єпископів, які могли б у цій критичній ситуації працювати і далі продовжувати справу нашої Церкви. Тому він висвятив Юліана Вороновського, Филимона Курчабу, а 11 жовтня 1986-го року й мене. Пам’ятаю, був дуже гарний день. Я йшов до його брата на вулицю Маяковського у Львові, де ми мали зустрітися з ним на свяченні. Преосвященного Володимира ще не було, але через двадцять хвилин чи півгодини він прийшов стривожений і каже, що петляв різними вулицями, оглядався, чи кого немає, бо за ним дуже стежили. Коли Преосвященний виходив з дому за покупками, то за ним завжди ступали кадебісти. Пам’ятаю, він сказав: „Треба трохи почекати. Я намагався бути непомітним, але не знаю, чи мені це вдалося. Ми спостерігали з вікна, що діється на вулиці, бо обстановка була дуже напруженою. Потім владика дістав зі сховку старий Требник і розпочав свячення. При цьому був присутній його брат отець Остап. При свяченні єпископа зазвичай мали бути присутніми три єпископи, але у надзвичайних умовах про це не могло бути й мови. Після свячень ми знову переживали, як вийти з дому. Спершу вийшов він, потім я пішов і весь час напружено оглядався, чи бува хто за мною не йде. Бо коли висвятили єпископа Курчабу, то наступного дня його викликали у КДБ і співробітник цього відомства відразу сказав: „Вітаю Вас, ексцеленціє“. Очевидно, що помешкання митрополита прослуховували“, — згадує про день своєї єпископської хіротонії владика Михаїл Сабрига. Відтак розпочалося єпископське служіння владики Михаїла у підпіллі: „З прийняттям єпископського сану я відчував більшу відповідальність, бо вже мав обов’язок святити отців, слідкувати за їхнім зростанням у духовності та науці. Отже, ми переживали за це і відчували відповідальність, щоб ті, хто хоче стати Христовими священиками, провідниками нашого народу, його апостолами, були належно вишколені і готові прийняти різні труднощі пастирського життя. Ми ішли на свячення, як на смерть. Пригадую перше свячення отців, яке відбувалось у приватному будинку. Я подивився на свою кімнату і подумав, чи повернуся сюди, чи там мені ребра поламають… Коли б кадебісти нас спіймали, навіть не при свяченні, а тільки б знайшли наші речі, то вони б не поступали, як зі владикою Стернюком, а нас просто знищили б. Вони ж звітували Москві, що з Уніатською Церквою покінчено, а тут появляються нові владики. Звідки? Хто святив? Може, вони б знущалися з нас, а тоді позбавили б життя. У підпіллі з 1986 до 1990 року я висвятив вісім священиків. Коли дізналися, що Президент Союзу Горбачов поїхав до Рима і має зустрітися зі Святішим Отцем, то зразу сказали: „Це початок нашої свободи“. І ми не помилилися. Святіший Отець у тій розмові, зробив те, що належалося зробити. Ми були з ним на зустрічі під час першого Синоду нашої помісної Церкви і переконалися, скільки Папа зробив для Української Греко-Католицької Церкви, нашого народу своїм старанням для того, щоб нас визволити з катакомб, дав нам свободу дітей Божих. То була найрадісніша новина і оптимістична нота настрою нашої душі. Це відбулося під кінець 1989-го року. Ось тут, у Тернополі, 22 грудня греко-католики уже увійшли до храму після свята Непорочного Зачаття і тому цей храм назвали Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії. Блаженна хвилина, історичний момент, який ніколи не забудеться“.

З виходом УГКЦ із підпілля владика Михаїл був єпископом-помічником Львівської архиєпархії. «Наприкінці 1989 року до мене прийшов владика Филимон Курчаба і сказав: „Подавай заяву на розрахунок і на Різдво Христове поїдеш до Тернополя“. Тоді, я пішов до нашого місцеблюстителя Володимира Стернюка, який планував мене залишити у Львові. Преосвященний підтвердив моє направлення на Тернопільщину, бо там люди також навертаються до своєї віри. Таким чином, уже на Різдво я відправляв у Тернополі, але мене попередили, щоб я ще не виказував свого єпископського сану, а був нібито представником Митрополита Володимира Стернюка на Тернопільщині. І лише у 1990-му, у березні, вночі отець Смаль з сьогоднішнім владикою Колтуном забрали мене до Львова на відправу. Там вперше нас обнародували як владик у присутності Папських легатів Мирослава Марусина і Митрополита Стефана Сулика. Преса тоді проінформувала, що існує ієрархія Греко-Католицької Церкви. Серед інших було названо і моє прізвище як єпископа, але не тернопільського єпископа, а просто помічника Патріарха».

З січня 1990 року він служить у Тернополі. У 1992 на Синоді Єпископів УГКЦ було ухвалено створити Тернопільську єпархію, а владику Михаїла призначили її екзархом. У 1992 році, у день верховних апостолів Петра і Павла, Святіший Отець Іван Павло ІІ затвердив рішення Синоду.

У 1993 році була створена сьогоднішня Тернопільсько-Зборівська єпархія і владику Михаїла було номіновано її єпархом. «Після утворення Тернопільської єпархії у 1993 році мене призначили її єпархом. Перед Собором Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці відбулася моя інсталяція, на якій були присутні Блаженнійший Мирослав Любачівський, Папський нунцій Антоніо Франко та багато вірних. З тих пір я відчуваю обов’язок бути батьком, провідником мені довіреного народу. За словами апостола Павла, я намагаюся бути всім для всіх. Не завжди вдається усім догодити, але, як кажуть, ще такий не вродився, щоб усім догодив. І все ж стараємося, щоби не робити нікому кривди, оскільки це можливо для добра Церкви, для добра людських душ», — продовжує свою розповідь про власне життя владика Михаїл.

Помер блаженної пам’яті Слуга Божий владика Михаїл Сабрига 29 червня 2006 року Божого у м. Житомир на 66 році свого життя. Похований у с. Зарваниця (Теребовлянський район, Тернопільська область).

Як ініціатор відродження УГКЦ освятив новозбудовані і відновлені храми та богослужбові споруди на Тернопільщині.

Співзасновник благодійного міжнародного фонду «Карітас» (1994). Засновник (1995) і видавець газети «Божий сіяч». Благословив відбудову Марійського духовного центру у Зарваниці (Теребовлянський район, Тернопільська область).