СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Михаїл Гринчишин
Апостольський екзарх українців Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембурґу та Швейцарії, титулярний єпископ Зиґріський
Народився | 18 лютого 1929 року у с. Б’юкенен (провінція Саскачеван, Канада). |
Священичі свячення | 25 травня 1952 року із рук владики Максима Германюка, тодішнього єпископа-помічника Манітобського. |
Єпископська хіротонія | 30 січня 1983 року із рук Патріарха Йосифа Сліпого, Отця і Глави УГКЦ, у співслужінні митрополитів Вінніпезького Максима Германюка та Філадельфійського Стефана Сулика. |
Помер | 12 листопада 2012 року у м. Париж (Франція). |
Дитинство і родина
Народився 18 лютого 1929 року у с. Б’юкенен (провінція Саскачеван, Канада). Про свою родину та дитинство владика пригадує із теплом: «Я походжу з великої родини, був десятою дитиною з одинадцяти. Народився 18 лютого 1929 року у Б’юкенені, Канада. Коли мені було п’ять років, то якось сказав батькам, що буду священиком. Але це мій батько випросив у молитві до Бога, щоб хтось із його шести синів став священиком, служив Богові і людям. Тато був дуже віруючою людиною. Мені на все життя запало у серце, як батько стояв на колінах перед іконою і молився. Мої батьки побрались у Канаді. Мама виїхала з Тернопільщини у 1907 році, а батько через три роки. Дуже важко їм було, мешкали спершу у ліплянці, обробляли порослі лісами землі. Але пережили і витримали, бо були фізично, морально здорові і працьовиті. Щовечора ми всі клякали і промовляли спільну молитву, ходили разом на Богослужіння. Митрополит Андрей писав десятки послань, листів до родин, щоб разом молились. Це була традиція у здорових християнських сім’ях. „Нехай ціла родина: батько, мати, діти — спільно щодня відмовляють молитви, якщо можливо, то ранком і увечір, перед і після обіду, а коли це тяжко, то бодай увечір. Спільна молитва має більшу силу, ніж молитва кожного зокрема. Не лише тому, що тут один за другого молиться, один другому випрошує ласки з неба, але ще й тому, що Ісус Христос обіцяв особливішим способом бути з тими, що лучаться в Його імені“, — писав митрополит».
Священиче служіння
Опісля завершення навчання у середній школі вступив до Чину Найсвятішого Ізбавителя (редемптористів). 28 липня 1946 року скав вічні обіти у м. Йорктон (провінція Саскачеван, Канада). А 25 травня 1952 року був рукоположений на священика владикою Максимом Германюком, тодішнім єпископом-помічником Манітобським у м. Торонто (Канада). У 1955 році захистив докторську працю з канонічного права на тему «The Development of Oriental Rite Branches within Latin Religiosus Institutes» у Папському Східному Інституті в Римі. Цей період у житті майбутнього владики був надзвичайно важливим для зростання його покликання: «Ніколи не задумувався, ким би мав бути у житті, бо священство було моє покликання, і я свідомо вчився. Не мав жодних сумнівів. У 1946 році склав монаші обіти в чині отців-редемптористів у Йорктоні, а ієрейські свяченя отримав із рук єпископа Максима Германюка 25 травня 1952 року у Торонто. У 1955 році захистив докторську працю у Папському Орієнтальному інстититуті в Римі, якийсь час викладав у семінаріях. Всім у житті керує Господь», — продовжує свою розповідь владика Михаїл.
Відтак душпастирював у Нью-Йорку, Вінніпезі та Саскатуні, викладав у семінаріях Канади. 1970 рік став переломним для о. Михаїла, адже він був призначений постулятором у беатифікаційному процесі митрополита Андрея Шептицького. «Коли був у семінарії, то привозив пошту настоятелеві. І якось у листопаді 1944 року серед іншого була газета „Українські вісті“. На першій шпальті була фотографія митрополита Андрея і під нею підпис „Зо святими упокой“. Тоді внутрішньо відчув оту близькість, цей стан важко описати словами, це психологічний контакт, зв’язок. І вже тоді зацікавився постаттю Шептицького. Звісно, що у семінарії ми багато чули про владику. У грудні 1957 року я отримав лист від архиєпископа Івана Бучка, який, власне, і призначив мене постулятором у справі митрополита Андрея. Тоді були дуже строгі правила щодо беатифікації. Кир Іван Бучко був дуже зацікавлений, щоб розпочати процес беатифікації митрополита Шептицького.
У 1958 році я приїхав у Рим, щоб зайнятись справою. Там зустрів людей, поважних каноністів, які дуже допомагали, бо знали митрополита. У той час помер Папа Пій ХІІ, наступником було обрано кардинала Ронкаллі, Папу Івана ХХІІІ. Мені через кілька тижнів випала нагода потрапити до Святішого Отця. Іван ХХІІІ сказав, що знав Андрея Шептицького, що це була велика людина, яку не розуміли свої і чужі. «Дав би Бог, щоб він скоро став святим», — сказав Папа і завершив фразою, що прославлення святих — це велике Таїнство Боже. Після зустрічі з Папою відбулось офіційне відкриття процесу беатифікації митрополита Андрея», — підсумовує владика Михаїл своє призначення постулятором митрополита Андрея Шептицького.
У 1972–1981 роках виконує служіння протоігумена провінції Чину Найсвятішого Ізбавителія (редемптористів) у Канаді та США.
Єпископська діяльність
27 листопада 1982 року Папа Римський св. Іван Павло ІІ номінував о. Михаїла Гринчишина титулярним єпископом Зиґріським та призначив екзархом Апостольського екзархату для українців-католиків візантійського обряду у Франції. Таким чином. 30 січня 1983 року Патріарх Йосиф Сліпий у співслужінні митрополитів Вінніпезького Максима Германюка та Філадельфійського Стефана Сулика уділив ієромонаху Михаїлу Гринчишину архиєрейську хіротонію. Невдовзі, архиєпископ Анджело Філічі, Папський нунцій у Франції, в римо-католицькому храмі Сен-Жермен-де-Прес звершив Чин інтронізації владики Михайла Гринчишина на екзарха Апостольського екзархату українців-католиків візантійського обряду у Франції.
29 вересня 1987 року Папа Римський св. Іван Павло ІІ номінував владику Михаїла Гринчишини Апостольським адміністратор Екзархату українців Великої Британії у зв’язку смертю їхнього владики Августина Горняка. Та, вже 24 червня 1989 року владика Михаїл Гринчишин передав уряд екзарха Великої Британії новопризначеному екзархові — Михаїлу Кучмяку
21 липня 2012 року Папа Римський Венедикт XVІ прийняв відставку єпископа Михаїла Гринчишина у зв’язку із виходом на емеритуру (пенсію).
Владика Михаїл Гринчишин помер у Парижі 12 листопада 2012 року на 83-у році життя. Похований у гробниці отців-редемтористів у м. Вінніпезі (Канада).
Впродовж 55 років владика Михаїл Гринчишин займався справою беатифікації митрополита Андрея Шептицького. «Найважче було зібрати все те, що написав Шептицький. Ми знали, що є документи у Львові, але які саме, не знали, все було недоступно у радянський час. За 10 років, з 1959 до 1969-го, зібрали 21 том. Багато праць знайшов у Римі. Дві валізки документів приніс у Конгрегацію, на той час ще не було окремого адміністративного органу у справах святих. Навіть, щоб тільки розпочати процес, потрібно було два чуда, це коли людина в молитві зцілюється за посередництва митрополита, а потім ще два, щоб проголосити блаженним. 90 осіб свідчили у справі митрополита. Процес Шептицького пройшов два процеси: дієцезіальний і апостольський. Матеріали перевіряли 9 богословів. На початку процесу кардинал Вишинський із Польщі двічі домагався закриття. Але у 1959 році в Рим приїхав із власної ініціативи старший син львівського рабина Курт Левін, котрий свідчив про митрополита, що переховував його й інших євреїв від нацистів у роки Другової світової війни. Курт Левін довів праведність життя митрополита. Папа Іван XXIII відновив процес беатифікації. Але через два роки кардинал Вишинський знову звернувся до Конгрегації — і процес Шептицького знову був завішений. Але у Рим у 1963 році повернувся з заслання кардинал Йосип Сліпий, який свідчив у справі Андрея Шептицького. І папа поновив процес».
Своє життя владика Михаїл Гринчишин провів у товаристві Андрея Шептицького, про що ніколи не шкодував: «Андрей Шептицький — найвеличніша церковна постать в історії всієї української Церкви. Яка б була наша церква бідна без Шептицького! Він залишив надзвичайно велику спадщину. Я подивляю, як митрополит у таких важких умовах зміг так багато написати, не втратив над собою опанування, коли не міг писати правою рукою, бо була паралізована, писав лівою, і так до останнього дня думав і працював. Митрополит відчував, що це його обов’язок бути пастирем, і хотів причинитись до добра вірних. Найбільша ласка, що я провів своє священиче життя у товаристві цієї великої Людини — митрополита Андрея Шептицького. Це півстоліття життя з його листами, документами, помислами і задумами. Для мене це найбільша благодать».
Духовний заповіт-тестамент владики Михайла Гринчишина
Благослови, дуже моя, Господа, і все нутро моє, ім’я святеє Його. Благослови, душе моя, Господа, і не забувай усіх дарувань Його. Він очищає всі беззаконня твої, і зціляє всі недуги твої. Він визволяє від тління життя твоє, вінчає тебе милістю і щедротами.
Щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий. Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє, ім’я святе Його. Благословенний Ти, Господи.
На склоні життя мого, серце моє заповняють думки й почування вдячності супроти Господа й Сотворителя мого. Ввесь час зазнав я ласки й добродійства один по другій. Дивлячись назад, на путь моєї жизни, бачу якими дарами Господь наповняв моє життя.
Дав мені праведних і глибоковірючих батьків. І тато мій і мама моя, були між першими українськими емігрантами, які, шукаючи кращої долі, приїхали до Канади з глибокою вірою в Бога, з упованням на Боже Провидіння, з працьовитістю та витривалістю. Побралися вони в Канаді і своїм дітям перещепили віру в Бога та любов до рідної спадщини.
Ще в дитинстві Господь поклав у мою душу бажання статися священиком. Священиче моє покликання завдячую молитвам мого батька, який маючи шість синів, молив Господа, щоб один з них став священиком. Щасливий цей вибір припав мені. І в моєму серці ніколи не було найменшого сумніву відносно автентичності того поклику. Не було в мене ніколи спокус чи сумнівів про те, до чого Господь мене покликав. Зложив я монаші обіти як редемпторист, та відбувши студії, був рукоположений Митрополитом Максимом Германюком 1952 року.
Тодішний протоігумен, отець Володимир Маланчук вислав мене до Риму на дальші студії, які я щасливо відбув, включно з докторською дисертацією на Папському Інституті Східних Наук.
Цей побут у Вічному Місті був цінним добром для мене. Під час років тих студій великодні й літні вакації послужили на те, що я міг голосити духовні науки та місійні вправи у Франції, Німеччині, Італії.
Після того, як повернувся з Риму, перше моє душпастирське призначення було на ректора Інституту ім. Митрополита Андрея Шептицького в Саскатуні. Будучи настоятелем цього студентського дому почав запізнаватись з постаттю Великого Митрополита.
По двох роках — 1957 — був призначений настоятелем семінарії отців редемптористів у Медовейль, біля Торонто. І того самого року — 1957 — одержав я від Кир Івана Бучка призначення на постулятора справи беатифікації Слуги Божого Митополита Андрея Шептицького.
І хіба це — цей зв’язок з особою Кир Андрея — найбільша духовна благодать у моєму житті як священика та єпископа. Ціле своє життя провів я у товаристві цієї найбільшої церковної постаті українського народу. Мав я можність збирати й читати його письма й твори. Запізнатись з його думками, його задумами, з його працею, його жертвою й посвятою. Могутня та постать мене манила та мені імпонувала. Богувгодний той взір стояв мені перед очима.
У своїх відвічних задумах Провидіння Боже уложило цікавий та багатий план для мого священичого й єпископського життя. Мав можність голосити місії по різних парафіях та духовні вправи священикам і сестрам в Канаді та ЗДА. Був парохом у різних парафіях: Вінніпег, Саскатун, Нюварк. 1979 р. був назначений ієрархією УГКЦ генеральним секретарем святкувань Ювілею Тисячоліття Хрещення Руси-України. І негайно після єпископської хіротонії (1983) вибраний був секретарем Синоду Ієрархії УГКЦ. Виконував цей уряд до повернення глави УГКЦ до Львова. Опісля, через три каденції перевибраний був членом Постійного Синоду.
Будучи апостольським екзархом у Парижі був назначений апостольським адміністратором екзархату у Великій Британії. Виконував той уряд два роки (1987–1989), стараючись погоїти рани й протистояння серед церковної громади в Англії. Опісля, продовж чотирьох років (1996–2000), на зарядження Апостольської Столиці завідував апостольським екзархатом у Німеччині й Скандинавії. Коли 1994-ого року Іван Павло II створив Центральний Комітет Ювілею року 2000, призначив він мене головою Комісії Нових Мучеників.
По клопотаннях та важких зусиллях вдалося відкрити у Львові подвійне постуляційне бюро. На доручення конгрегації для справ святих Постуляція приготовила документацію для 27-ох мучеників УГКЦ, що їх Папа проголосив блаженними під час своєї візити в Україні 2001 року.
Ця не легка, але вдячна й благородна праця Постуляції продовжується. Появляються друком різні твори й писання Митрополита Андрея. Відкривається його велич. Українці греко-католики щораз краще його пізнають.
З глибини душі дякую Господеві, що дозволив мені бути учасником таких гарних могутніх задумів непроглядних тайн його Провидіння. Життя моє не було ані монотонне, ані нудне. До праці не був я лінивий. Дарів-талантів не закопав. До самого кінця старався виконати свої обов’язки й завдання. Ніколи не було в моїй душі задрости супроти досягнень інших — зокрема моїх співбратів у священстві чи єпископстві. Господь захоронив моє серце від цієї грішної настанови — invidia clerical, радше, я тішився досягненнями інших. Не шукав похвали в нікого. До себе радше примінював слова Євангелії: «Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк. 17:10)
Перед моїми очима могутня постать Павла Апостола, який ось так підсумовував твоя трудяще життя благовісника Христової Євангелії: «Я вже готовий на ливну жертву, і час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу». (2 Тим 4:6–8)
Понад п’ятдесят років працюю для справи Митрополита Андрея — його прослава. Не маю найменшого сумніву, що вона здійсниться. Господь випробовує нашу віру й витривалість. «Але хто витриває до останку, той спасеться» (Мт. 24:13) За оце моє життя переповнене небесними дарами й ласками та xoч деякими досягненнями, за силу витривати на служінні Триєдиному Богові, заношу славословіє: «Цареві ж віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богу честь і слава на віки вічні. Амінь» (1 Тим. 1:17).
Венсан, Франція
дня 13 кітня 2008 року
