Владика Костянтин Богачевський

Архиєпископ і митрополит Філадельфійський

Народився	17 червня 1884 року у селі Манаїв (Золочівський повіт, Австро-Угорщина, сьогодні — Зборівський район, Тернопільська область).
Священничі свячення	31 січня 1909 року з рук митрополита Андрея Шептицького.
Єпископська хіротонія	15 червня 1924 року в церкві Святого Атанасія в м. Римі (Італія).
Помер	6 січня 1961 року у м. Філадельфії (штат Пенсильванія, США).

Дитинство і родина

Народився 17 червня 1884 року у сім’ї священника Сильвестра та Олени із роду Зарицьких у селі Манаїв (Золочівський повіт, Австро-Угорщина, сьогодні — Зборівський район, Тернопільська область). Двоє рідних братів Костянтина Богачевського загинули на війні. Його родина була доволі знаною у цей час, адже із неї вийшла низка католицьких священників, а навіть один депутат до провінційного сейму.

Освіта

Сам Костянтин навчався у Львові, на богословському факультеті (раніше Єзуїтська колегія Canisianum) Інсбруцького університету (Австрія) в 1905–1910 роках.

Священниче служіння

Висвячений 31 січня 1909 року у м. Львові митрополитом Андреєм Шептицьким. Впродовж 1912–1913 років знову повернувся до навчання у м. Мюнхені (Німеччина). Після прийняття сану був префектом, пізніше духівником Львівської семінарії, референтом Львівської консисторії. Упродовж 1916–1917 років служив військовим капеланом 30-го (львівського) піхотного полку на італійському фронті, був нагороджений «хрестом заслуги з мечами» за виявлену хоробрість під час душпастирської праці серед боїв на фронтових лініях.

З 1918 року — віце-ректор Перемиської духовної семінарії та крилошанин катедрального собору в м. Перемишлі, згодом генеральний вікарій (1923 рік), Апостольський Протонотар (1923 рік). За національну працю серед українців Галичини був арештований польською владою і, таким чином, вісім місяців перебував у в’язницях Перемишля, Модліна і Домб’є. У 1923 році, через переслідування з боку польської влади, виїхав до Риму, звідки відбув до США.

Єпископська діяльність

З 20 травня 1924 року отець Костянтин Богачевський проголошений Святішим Отцем папою Пієм XI апостольським екзархом для українців у США, із титулярним осідком Амізосу. Своє призначення він прийняв покірно, але з повним усвідомленням, що на єпископа його поставив не хто інший, як наслідник апостола Петра. Він завжди носив подаровані папою Пієм XI перстень і хрест, хоч ніколи не згадував, що його клейноди — особистий дар папи.

15 червня 1924 року в церкві Святого Атанасія в Римі відбулася єпископська хіротонія отця Костянтина Богачевського. Головним святителем став владика Йосафат Коциловський, єпископ Перемиський, Самбірський та Сяноцький, а співсвятителями — владика Діонісій Няраді, єпископ Крижевецький, та владика Джовані Меле, єпископ Лунгро Італо-Албанської Католицької Церкви. 15 серпня того ж року вперше прибув до США.

Відразу ж після прибуття на Американський континент, у 1924 році відкрив Малу духовну семінарію (згодом вона стала Інститутом св. Павла) у м. Філадельфії (штат Пенсильванія, США). У період свого служіння екзархом владика Костянтин Богачевський розбудовував нові парохії, дбав про створення парафіяльних шкіл, колегій, будинків. Окрім того, владика заснував двомовний тижневик «Шляхи» (1940 рік), місячник «Ковчег» (1946 рік). Серед послань владики Костянтина варто пригадати про Звернення про голод в Україні (1933 рік), про підтримку незалежності Закарпаття України (1938 рік).

У 1933 році владика Костянтин Богачевський стояв біля витоків Української бібліотеки-музею в м. Стемфорд (штат Коннектикут, США). Метою першого за межами Європи Українського музею і бібліотеки-архіву було формування і наповнення такої культурно-просвітницької скарбниці української нації, з якої б черпали знання не тільки народжені в еміграції нові покоління українців, а й всі народи, які заселяли Америку. Зокрема, владика Костянтин Богачевський приніс ще в порожні стіни одного із залів замку загорнуту в мамин рушник книгу, свого часу привезену ним з рідного села Голін (Долинський повіт, нинішньої Івано-Франківщини). Нею виявився один із шедеврів німецького друкаря Швайпольта Фіоля, який побачив світ у Краківській друкарні українською мовою того часу у 1491 році «Октоїх». Власник сімейної реліквії тоді й гадки не мав, що офіційне оприлюднення згодом примірника цієї книги справить на Заході справжню сенсацію. Адже йшлося про нашу книгу, надруковану поза етнічними українськими землями на 83 роки раніше офіційно прийнятої в СРСР дати заснування прибулим з Москви Іваном Федоровичем українського друкарства (йшлося про вихід у Львові в 1574 році «Апостола» Федорова).

В організації нової для діаспори справи дуже знадобився короткий «музейний досвід» її ініціатора — владики Костянтина Богачевського. У десятих роках ХХ століття, коли на заклик митрополита Андрея Шептицького формувався Національний музей у Львові, тодішній викладач і віцеректор Львівської духовної семінарії Костянтин Богачевський неодноразово виїжджав в села Калущини для збору експонатів в майбутній музей.

Про просування Українського музею в Стемфорді може свідчити таке порівняння. Якщо через три роки після його відкриття тут було понад 700 експонатів, то сьогодні їх кількість наближається до 12 тисяч. З них близько семи тисяч — предмети народної творчості, понад три тисячі картин і скульптур, близько тисячі релігійних предметів. Гордістю музею є колекція унікальних українських стародруків. З огляду на те, що окремі з цих раритетів важко знайти навіть в найбільших бібліотеках в Україні, ця тема заслуговує окремого наукового дослідження.

У 1933 році ініціював серед українців США масову допомогу жертвам голодомору 1932–1933 років в УРСР.

На сторінках першої української газети в США «Америка» у 1933 році знаходимо інформацію про те, як недавно прибулий зі Львова митрополит Філадельфійський УГКЦ Костянтин Богачевський всюди організовує збір коштів на купівлю у багатих американців дорогих маєтків, як послідовно і ревно переконує українців в необхідності, важливості, своєчасності і перспективності цього наміру. Адже, за американськими законами, приміщення та землі, придбані церквою, закріплювалися за нею довічно і звільнялися від обтяжливого оподаткування.

Задум, таким чином, придбати і закріпити постійну осілість і започаткувати широку програму для виховання українців першої та наступних хвиль еміграції в національному дусі, і вишколи своїх духовних провідників визрів у непростий час. На теренах радянської України більшовики приступили до знекровлення всього українського: після розправи над селянством, інтелігенцією, знищувалася Українська церква, набирав обертів інспірований кремлівським керівництвом геноцид нескореного народу. Таким чином, українські емігранти в Америці і вільному світі повинні були ставати захисниками й охоронцями не тільки церкви, а й національного духу, рідної мови, традицій і обрядів предків. Це вимагало великих коштів, які ні держава нового поселення, ні чужоземні бізнесмени не могли дати.

Мудрість і харизма митрополита, що походив із давнього українського галицького роду, в якому, за переказами, 400 років були священники, зробили свою справу. Українці з усієї Америки зібрали потрібну суму важко зароблених коштів на загальнонаціональну справу: маєток, в якому повинна була розміститися перша українська школа в Америці, яка назавжди переходила в їхню власність.

Урочисте відкриття школи відбулося 4 вересня 1933 року. Про те, який інтерес викликала ця подія у наших земляків, читаємо в одному зі свідчень очевидців, що зберігається в архіві: «Не дивлячись на те, що майже цілий день падав дощ, іноді переходячи у зливу, на урочистості прибули майже чотири тисячі віруючих. Народ заповнив усі зали цього будинку і площу. Приїжджали на поїздах, автобусах, автомобілях. Співав хор, що складався з 300 співаків, які до цього свята готувалися чотири місяці… Після Служби Божої відбувся банкет і концерт. На святі був мер міста, директор поліції і капітан, римо-католицьке священство і наші брати закарпатці».

Дуже зворушливим був виступ одного з найстаріших емігрантів Дмитра Капітули, який приїхав в Америку в 1888 році. Закликавши земляків і надалі не шкодувати грошей для перебудови цього загального українського двору, він зазначив, що в цьому купленому за кревні долари простих українців палаці повинен назавжди оселитися не черговий багач, а дух України, і оберігати і підживлювати його є святим обов’язком кожного українця.

Відкриття першої української школи в Стемфорді поклало початок новій історії українців Америки. Багато наших земляків відчули, як важливо мати в своїх лавах авторитетних, патріотично налаштованих і чесних провідників, кому можна вірити і хто ніколи не зрадить. Кажуть, що митрополит Богачевський був дуже скромним у побуті, ніколи не мав особистого банківського рахунку. Все, що заробляв, що йому дарували, — віддавав на спільну справу. А найголовнішою справою було його намір створити в Стемфорді Український єпархіальний коледж, який став би прообразом майбутнього університету на зразок американських католицьких коледжів і університетів.

У 1952 році стараннями єпископа Костянтина було відкрито Велику духовну семінарію у Вашинґтоні.

Після Другої Світової війни єпископ Костянтин Богачевський створив Допомоговий комітет для емігрантів з України.

У 1950 році папа Пій XI іменував його асистентом Папського Трону й Графом Римським.

5 квітня 1954 року Апостольський Престіл надав єпископові Костянтину Богачевському титулярний архиєпископ Берое. Ініціатор видання журналу «Ковчег» (1946–1956 роки, м. Стемфорд).

10 липня 1958 року владика Костянтин Богачевський став першим митрополитом Філадельфійським Української Греко-Католицької Церкви для українців візантійського обряду у Сполучених Штатах Америки. Здійснював це служіння до своєї смерті у 1961 році.

Підніс Американський екзархат з релігійної, освітньої, національної, організаційної та економічної сторони. Меценат українських установ та науки і преси.

Помер митрополит Костянтин Богачевський 6 січня 1961 року у Філадельфії, де й був похований. Як писала «Свобода»: «Вістка про смерть Митрополита, яку передано в радіо та яку принесла вся американська преса, подаючи рівночасно інформації про стан і розвиток очолюваної ним Української Католицької Церкви в ЗДА, глибоко схвилювала всю українську спільноту в цій країні, як напевно і в інших країнах українського поселення».