СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиУкраїна на виставці вертепів у Ватикані: про біль українців та надію на перемогу добра
Серед експонатів виставки «100 вертепів у Ватикані» є також два вертепи, що представляють Україну. Про них в інтерв’ю для Радіо Ватикану- Vatican News розповіли Посол України при Святому Престолі Андрій Юраш та італійський скульптор Лучано Капріотті, автор одного з вертепів.
Україна є невід’ємною частиною християнського світу, тому її участь у виставці «100 вертепів у Ватикані», що триває від 8 грудня 2023 року до 7 січня 2024 року, є дуже важливою. Через вертеп український народ завжди намагався продемонструвати свої глибокі християнські переконання, любов до Бога і Церкви. Такі думки в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News висловив Посол України при Святому Престолі Андрій Юраш. Цього року Україна представлена на цій виставці двома вертепами, які відрізняються один від одного, але доповнюють один одного за своїм посилом. Один з них — це скульптура Пресвятої Родини з глини італійського митця Лучано Капріотті, а інша, привезена з України, представляє давню ремісничу традицію з Яворівщини (Львівська область).
«Ми горді і раді, що вже другий рік поспіль беремо участь у цій виставці вертепів, — підкреслив посол. — Дуже пам’ятним був минулий рік, коли українська шопка-вертеп був центральним, тобто ним відкривалася ця виставка, і це був ще один дуже потужний жест єдності, близькості Святого Престолу з Україною. Окрім головного вертепу, минулого року ми мали ще два менших вертепи. Один з них — вертеп „Маріупольське підземелля“ — був дуже символічним».
Прослухати повне інтерв’ю з Андрієм Юрашем можна тут.
Шопка виготовлена за давньою традицією
Шопка-вертеп, привезена цьогоріч з України, була виготовлена у майстерні «Яворівська іграшка Остапа Сойки та Оксани Когут» за традицією виготовлення Яворівської дерев’яної забавки, яку минулого року внесли до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. У цій майстерні були виготовлені також іграшки, що прикрашають ялинку поруч з шопкою. «Це дуже яскравий і життєрадісний вертеп, — зазначає посол, — і він є немов би доповненням великої і дещо сумної фігури, яку зробив пан Лучано Капріотті. Ця шопка відображає іншу сторону буття — надію на краще, на народження, переродження і перемогу добра і світла над усіма силами зла». Наш співрозмовник додав, що цей вертеп, створений за давньою ремісничою традицією, також показує, що Україна «завжди була невід’ємною частиною єдиного західного цивілізаційного християнсько культурного світу». Посол висловив вдячність авторам, які виготовили шопку, та Благодійному Фонду Козицького, «який профінансував придбання цього вертепу і його доставку до Риму».
Вертеп, виготовлений у майстерні “Яворівська іграшка Остапа Сойки та Оксани Когут”
Українські вертепи у Ватикані
На думку Посла України при Святому Престолі присутність українських експонатів на виставці «100 вертепів у Ватикані» є закономірною, бо «Україна — це держава, яка творить і є невіддільною частиною християнських світу». За його словами, участь у цьому заході важлива як для самої України, так і для світової християнської спільноти, «бо для всіх зрозуміло, що без України, без української традиції, не може бути культурної, духовної і церковної повноти, а вертеп — це один із способів, у який церковний народ, віруючі завжди намагалися продемонструвати і засвідчити свої глибинні християнські переконання, це один із способів осягнення Бога і демонстрування любові до Бога та до Церкви».
«Прийде зірка»
Посеред жахливої реальності, яку переживають українці, Різдво з його головним посланням, — це також час для того, щоб доторкнутися до джерела надії, надії, яку випромінює українська шопка на виставці вертепів у Ватикан. «Ніхто не може жити без надії, — наголошує пан Андрій Юраш. — Якщо нема надії, то немає стимулу, мотивації, немає бажання перемагати і йти вперед. А такими стимулами для кожного можуть бути різні речі. І звісно, Церква — це одне із найпотужніших духовних натхнень, яке отримує громада в цілому, і кожна людина зокрема». Він додав, що в цьому контексті вертепи є надзвичайно важливим компонентом, відшліфованим протягом багатьох сторіч в різних християнських традиціях, «компонентом, який несе надзвичайно потужний емоційний заряд». Це один із промовистих способів «наближення до першоджерела впевненості, віри і досконалого єднання з Богом, тобто, до релігії і до Церкви». «І Яворівський вертеп показує, що попри всі жахи війни, попри всі трагічні речі, які переживає українське суспільство, мусить бути впевненість у тому, що всі жахи минуть, що прийде зірка, Вифлеємська зірка, зірка надії, і, звісно, зірка перемоги», — наголосив посол.
Яворівська ялинкова прикраса
Скульптура Пресвятої Родини, як символ біженців
У скульптурі Лучано Капріотті, який зобразив Пресвяту Родину як сім’ю біженців, також присутній елемент надії, хоча тут шлях до надії, до воскресіння проходить через страждання і смерть. «Людина завжди тікає від чогось несправедливого, від війни, від насильства, і тому в єдиній статуї з глини я хотів зобразити трьох персонажів — святого Йосифа, який обіймає Богородицю, яка тримає на руках сплячого Сина, — розповідає автор. — Біля підніжжя цієї скульптури зображені маленькі віл і осел, які нагадують про магію святої ночі». Ця магія, як пояснює скульптор, присутня «в люблячому погляді Марії, яка дивиться на своє Дитя, в той час як у погляді Йосифа багато тривоги, страждання, тому що він постійно думає про необхідність захистити свою сім’ю від неминучої небезпеки». Власне, зворотна сторона скульптури також повна символів: на капюшоні святого Йосифа — зображення втечі до Єгипту. Також на плащі, який покриває його плечі, є різні символи: викарбувана гора, що представляє Голгофу, всередині якої зображена братська могила з тілами, — образ, який, за словами Лучано Капріотті, нагадує про братські могили в різних українських місцевостях, таких як, наприклад, Буча в Київській області.
«На вершині гори є хрест, з якого в братську могилу стікає кров, а на дні братської могили — колосся пшениці, знак воскресіння і відродження, — пояснює митець. — Поруч з хрестом — два уламки російських ракет, випущених під час обстрілів Харкова. Вони розташовані праворуч і ліворуч від хреста, подібно до Голготи. Ця картина страждання передає ідею, що ці тіла, оживлені кров’ю хреста, можуть відродитися, воскреснути. Для них теж настане Пасха. І пшениця представляє саме це: зерно, яке вмирає в землі, щоб потім зродити колос. Колос, пшениця — це символ України».
Дружба скульптора з українцями
Скульптор розповідає, що саме з символу пшениці розпочалася його дружба з українською греко-католицькою парафією Святої Софії в Римі та її парохом о. Марком Семегеном. У лютому, з нагоди першої річниці війни, скульптор організував там виставку під назвою «Ангели в час війни», «на якій кожен ангел супроводжувався малюнком дитини-біженця, який зробив свій малюнок спонтанно, використовуючи вугілля і попіл пшеничних полів, підпалених армією окупантів».
Мистецтво не може бути нейтральним
Лучано Капріотті — кардіолог, але завжди був одночасно митцем і скульптором. «Я завжди слухав серця людей, — каже він, — а коли я створюю скульптуру, то слухаю своє серце». Процес творчості для нього — це «спосіб вивільнення емоції, почуття з серця, з надією, що в матеріалі, в глині, в створеній скульптурі залишиться щось від цієї емоції, яка, в свою чергу, може зворушити очі, серця тих, хто їх бачить». Голос митця, за словами пана Капріотті, «це голос його творів, які можуть зворушувати, переконувати, спонукати людей думати і ставати на бік справедливості». «Твір залишається як свідчення болю, як бажання миру, як бажання відродження, — наголошує він. — Але, звичайно, війну мистецтвом не зупинити, навіть якщо мистецтво, як кажуть, не може мовчати. Мистецтво повинно бодай кричати чи плакати, робити так, щоб його голос був почутим». Тому мистецтво, як і культура загалом, не може бути нейтральним, «бо за мистецтвом стоїть митець, у митця є сумління, є серце, є розум». «Як він може бути байдужим, як він може не зайняти позицію, особливо перед обличчям актів зухвалості? — запитує італійський скульптор. — Слабким треба допомагати, невинних треба рятувати, а коли це неможливо, то треба плакати і страждати разом з тими, хто страждає. Це і є співчуття».
