СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«У мене завжди були такі відчуття, що я «живу в кредит», — інтерв’ю з Блаженнішим Святославом з нагоди його 50-річчя
5 травня Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, святкує свій 50-річний ювілей. З цієї нагоди «Живе телебачення» підготувало ексклюзивне інтерв’ю з Главою УГКЦ. Про дитячі спогади та юнацькі роки, замполіта-атеїста та зустрічі з армійськими товаришами, а ще про «кредит довіри» та подарунки на день народження — про все це в нашому інтерв’ю!
Ваше Блаженство, Христос воскрес!
Воістину воскрес!
Ми сьогодні зустрілись з вами в особливий переддень. Завтра ви святкуєте свій ювілей, тож наше інтерв’ю не зовсім робоче, можливо, дещо з особистими запитаннями. Якщо дозволите, я б хотіла почати із власних спогадів. Я пригадую інтерв’ю Блаженнішого Любомира Гузаравідразу після обрання вас Главою Церкви. Тоді Блаженніший Любомир у своєму жартівливому стилі сказав таку фразу: «Якщо владиці Святославу як Главі Церкви ставлять в докір, що він надто молодий, то я маю вам сказати, що він з кожним роком виправляється». Можливо, ви пам’ятаєте це інтерв’ю. Відтоді минуло вже майже 10 років. Завтра ви святкуєте свій ювілей. Зазвичай, люди в такі круглі дати намагаються робити інвертаризацію свого прожитого життя. Ви можете якось, оцінивши свої роки, сказати, поділитися тим, що ви вважаєте найуспішнішим в своєму житті? Можливо, є щось таке, чим ви тішитеся, пишаєтесь найбільше, а можливо є щось таке, про що шкодуєте?
Мушу сказати, що час біжить. Час іде. Один мудрий чоловік говорив, що не так важливо скільки є років у твоєму житті, але скільки життя у твоїх роках. Я можу сказати, що життя у тих п’ятдесяти роках було дуже багато. І я хочу Господу Богу подякувати за ті всі активні життєві хвилі, моменти, які Він мені подарував аж до сьогоднішнього дня. Часами я мав такі відчуття, що я дуже спішився жити, що, дійсно, в такому короткому часі, — чи, можливо, як зауважив Блаженніший Любомир, в молодому віці, — треба було брати на свої плечі дуже багато різних обов’язків і велику відповідальність. Тоді у мене завжди були такі відчуття, що я «живу в кредит», що мені Господь Бог дав певний кредит, — чи то певних нагод, людей, яких біля мене свого часу поставив, певних дарів, чи тих чи інших здібностей, які, зрештою, має кожна людина.
Але найбільше я завжди відчував кредит довір’я, який до мене виявляли ті люди, які завжди були поруч. Я пригадую, що у мене завжди було таке відчуття в спілкуванні, здебільшого, з моїми батьками і родичами. Вони давали мені відчуття і зрозуміння, що вони мені довіряють. Ось це мене дуже стимулювало. І мені завжди було якось так боляче, коли я часом не оправдав того довір’я, тих сподівань, які до мене виявляли ті, які були поруч.
Якщо йдеться про, можливо, найважливіший дар чи кредит, який я отримав, думаю, що це — віра в Бога. Це — дар, який я отримав у своїй родині: від своїх батьків, від своєї бабусі, від свого дідуся. Про цей дар святий апостол Павло говорить, що віра робить тебе боржником по відношенню до інших людей, які ще цього не пережили. Каже апостол Павло: «Я відчуваю себе боржником перед тими, які ще не пізнали Христа». Я ж відчуваю себе боржником перед тими людьми, які ще, можливо, не вірять в Бога. Даром віри потрібно ділитися з іншими людьми.
Таким самим кредитом, який я свого часу отримав, — це була нагода вчитися. Я завжди дуже хотів вчитися, мені завжди хотілося пізнавати той світ, в якому я живу. Але велику жагу до знань, зокрема знань богослов’я створили, мабуть, обставини переслідуваної Церкви. Бо ми не могли мати доступу до звичайних обставин життя в семінарії чи богословської освіти. І от, коли стало можливим вчитися, я завжди навчався з думкою, що я вчуся для когось, не для себе. Я пам’ятаю, що тоді в дев’яностих роках було дуже багато семінаристів, було дуже багато молодих хлопців і дівчат, які хотіли віддати своє життя Господу Богу, але не всі вони мали можливість здобувати освіту, наприклад, закордоном. Я вчився за кордоном з таким відчуттям, що мушу щось привезти додому, що я є боржником перед тими, які не мали нагоди потрапити на навчання туди, куди я поїхав. І кожного разу, коли я повертався на літні канікули додому, я контактував з середовищем студентів, священників, семінаристів і мені завжди ставало цікаво, що їм потрібно. От що потрібно для них мені здобути з-за кордону, щоб потім то привезти і тим поділитись.
Потім, коли я повернувся після закінчення навчання закордоном в Україну, я, знову ж таки, відчував себе боржником перед тими, кому я мусів ті знання передати. Святий Августин так і говорить, що мистецтво вчителя, викладача полягає якраз у тому, щоби передавати те знання, тим, які його, можливо, не мають.
Є ось те відчуття постійного кредиту, який ти повинен повертати. Очевидно, в такій великій мірі, чи, я би сказав, чи не найбільшій мірі, це сталося 10 років тому, коли мої брати у єпископстві виявили до мене аж таку велику довіру, аж такий великий кредит довір’я мені вручили, вибравши наймолодшого з-поміж себе обрали Главою Церкви. Багато хто тоді так на мене дивився із подивом: «Хто то є той такий молоденький юнак, який ось тут тепер буде виконувати такий уряд?» Я 10 років вже віддаю борги, намагаючись ділитися тим, що мені Господь Бог подарував. І якось так хочу не підвести нікого у його сподіваннях: чи то вірних нашої Церкви, чи то ширшу спільноту нашого народу в Україні і закордоном. Прошу Господа Бога, щоб дав мені сили весь той кредит, який я отримав впродовж тих 50-ти років, все ж таки віддати, щоби ту життєву місію, яку Господь Бог мені доручив, можна було сповнити, нічого не лишивши в собі — в своїх кишенях чи в своєму серці. Все, що я отримав, — все віддати. Тоді, я думаю, що буде відчуття виконаного обов’язку і сплачено кредиту.
Ви згадали про здобуті знання. Якщо почитати вашу біографію, то можна зробити висновок, що ви спробували себе в дуже різних сферах. Наприклад, медична освіта. Поділіться тим, наскільки здобуті знання допомагали чи ставали Вам коли-небудь в нагоді як священнику, як Главі Церкви? Можете якийсь приклад навести?
Я хочу подякувати Господу Богу за дар і нагоду навчатись у медичному училищі. Освіта фельдшера давала, з одного боку, нагоду бути помічником лікареві, який піклується здоров’ям людини, але теж давала можливість, до певної міри, самому приймати рішення, якого типу лікарську допомогу, опіку потребує та чи інша особа. Зокрема, я пригадую своє служіння в радянській армії. Там я, властиво, виконував функції фельдшера. З іншого боку, такого типу медична освіта завжди ставила мене в обставини по догляду за хворими. Знаєте, хворих ніколи не бракує. Колись казав Ісус Христос, що бідних завжди будете мати поруч себе. Я думаю, хворих так само. І ось ці знання догляду за хворим, і ці вміння, навички, необхідні маніпуляції чи інші види опіки над хворими, які повинен здобути фельдшер чи медична сестра, мені завжди ставали в пригоді, де б я не був: чи закордоном, чи вдома.
Навіть коли я був ректором семінарії, часами були такі обставини, коли я мусів робити навіть ін’єкцію своїм студентам. У нас була медична сестра в семінарії. Бо семінарія — це як велика сім’я, де потрібно дбати про не тільки виховання, навчання студентів, але й про їхній побут. Але часами — у суботу чи неділю — медична сестра має вихідний, а хтось ці призначення мусить далі виконувати. Власне, нагода доглядати за хворими в різних країнах, в різних обставинах було дуже цікавим способом послужити іншій людині.
Очевидно, що медична освіта дає можливість по-іншому поглянути на людину, глибше зрозуміти, що вона переживає, глибше розуміти, які процеси відбуваються у її тілі, психіці. Очевидно, це дуже допомагає священникові у його душпастирстві, — він краще розуміє, як можна помогти людині, як можна їй послужити. Хтось говорить, що священнослужіння є також і терапевтичним служінням. Зокрема східно-християнська духовність є терапевтичною духовністю. Ми всі є хворі гріхом, а Церква — це такий великий шпиталь, де всі виздоровляємо, позбуваємося своїх немочей, своїх вад і розвиваємося, ростемо до повноти нашого здоров’я: духовного, душевного і фізичного.
Для мене завжди дуже було цікавим спілкуватися з моїми однокласниками, одногрупниками, які сьогодні працюють в різних сферах, зокрема, медицини в Україні. Свого часу я був також таким духівником, опікуном Українського Лікарського Товариства у Львові, де наші віруючі лікарі справді хотіли виконувати по-християнськи свою лікарську професію. Пригадую, що тоді в Україні лише входило в навіть науковий обмін поняття біоетики, лікарської етики, тобто певних моральних засад, принципів, яких потрібно дотримуватись лікареві, щоби правильно лікувати хворого. Я пригадую, тоді наші лікарі поставили таке питання, яке, з одного боку, медичне, але, з іншого, філософське-богословське: «Що таке здоров’я?» От коли можна сказати, що якась людина є здоровою? Що включає в себе поняття «здоров’я»? І очевидно, що здоров’я всесторонньо розвиненої, повноцінної людини включає в себе не лише добрий набір аналізів, які хтось здає. Здоров’я включає багато більших ознак, проявів загального стану людини.
Тому я думаю, що і лікар, і священник повинні допомогти людині бути здоровою, зокрема, коли ми зараз говоримо про новий етап людства посткоронавірусного світу, де питання здоров’я є дуже особливим, чутливим. Всі запитують себе: яку роль тут повинна відіграти Церква в тому суспільстві, яке зустрічається із новими викликами для свого життя, свого здоров’я, існування?
Я не можу не запитати вас про ваше дитинство. В одному з ваших останніх інтерв’ю, ви сказали, що цього року у переддень Великодня ви відчували таке дежав’ю. Ви згадували дитинство, про те, як ви зі своєю родиною збирались навколо радіоприймача і освячували у такий спосіб Великодні кошики. Сьогодні, ми десь приблизно те саме відчуваємо, переживаємо, коли церкви закриті, і люди не можуть туди потрапити. Можливо, ще є такі яскраві теплі дитячі спогади, про які хочеться згадувати. Може, ви поділитесь?
Моє дитинство пройшло у містечку Стрий у західній Україні. Я думаю, що кожен із нас, у певній мірі, є плодом своєї особистої історії. Те середовище, в якому ми виростали, воно завжди стає невід’ємною частиною особистої історії кожного з нас. Західна Україна, ще тоді, в радянських часах, — це був дуже специфічний регіон тодішнього Радянського Союзу. Чому? Я пригадую, що в тих часах у Стрию ми мали дуже цікавий набір культурних середовищ, які були сконцентровані на одній маленькій території. Наприклад, місто Стрий — це було місто, де було дуже багато радянського війська. Відповідно, там було і дуже багато різних людей з цілого Радянського Союзу.
Я пригадую одну таку ситуацію, яка мене вразила. Уявіть собі ринок, куди приїжджають селяни, продають свою продукцію ще в радянських часах, і кожна жінка, яка там торгує молоком чи городиною на ринку, закликає: «Купіть у мене, купіть у мене!» І от одна жінка так кликала, а я підійшов зі своєю бабусею, та жінка каже: «Прошу пана, купуйте в мене!» І той пан обертається і каже до неї: «Я тебе не пан, я — гражданин Советского Союза». Ця фраза викликала вибух сміху у всіх тих, які це почули. Для мене, справді, це був такий культурний шок, тому що мене завжди вчили звертатися до іншої особи, зокрема старшої, з повагою. Для галичана «Прошу пана» — це була фраза вияву поваги до старшої людини, а показалося, що ця фраза могла мати інші асоціації в тих, хто перебував у полоні якоїсь радянської культурної парадигми. Я тоді вперше зрозумів на тому ринку, що ми живемо в певному культурному середовищі, яке десь, можливо, є в опозиції до загальної радянської парадигми суспільства. Це було дуже цікаво мені відкрити.
Пізніше я побачив, що це наше середовище, зокрема околиця міста Стрия, де ми жили, складається з багатьох людей, які прожили свою окрему історію. Було багато священників на нашій околиці. Одні з них підписали православ’я і були православними священниками Російської Православної Церкви. Були священники, які діяли в підпіллі. Були особи, які були переселені під час акцій переселення з території сьогоднішньої Польщі, які пережили свою важку історію. Багато було переселенців з Лемківщини, які прожили свою рану, вони нею боліли в тому часі. Дуже багато було людей, які з села переїхали до міста. Можна було бачити і наших горян з Бойківщини і людей з тих сіл, які були довкола Стрия. Це все вибудовувало дуже такі цікаву культурну парадигму.
Пригадую, як моя бабуся мене вчила спілкуватися з різними людьми. В тому середовищі було багато євреїв. Пригадую нашу сусідку, до якої навіть ходив на лекції російської мови, яка пізніше виїхала до Ізраїлю. Знову ж таки, я пригадую наших сусідів, які вчащали до Римо-католицького костелу, і в тому середовищі я навіть ходив на лекції польської мови. Це було якесь дуже багате середовище. Але кожна людина була, справді, відкритою книгою. Це був інакший період такого пізнання, коли ми пізнавали здебільшого не з якигось книжок, бо тоді це було дуже регламентоване, не з Інтернету, як сьогодні, а через зустріч з окремими людьми.
В певний момент я для себе зробив відкриття, в якій родині я живу, які життєві історії, зокрема, Другої Світової Війни перетинаються у моїй сім’ї. Мій дідусь був польським вояком. Його в 1939 році мобілізували до польського війська, і він був військово полоненим польського війська в німецькому полоні. Моя бабуся була вивезена на роботу до Німеччини, і там у Німеччині вони познайомилися і втекли: він з полону, а вона втекла з тої роботи, до якої її вивезли. Вони переховувалися на нелегальному становищі в час Німецької окупації в селі біля Стрия. Як мій дідусь розказував, як вони з бабусею втікали через різні кордони, як вони мусіли собі шити одяг, як вони мусили діставати квитки на залізничні дороги. Ну, це був детектив.
Пізніше моя бабуся мені розказувала про свого старшого брата, який загинув в УПА. Ця історія боротьби повстанської армії є частиною історії нашої сім’ї, а молодший брат бабусі був мобілізований в радянське військо в 1944 році і пройшов аж до Берліну, повернувшись додому радянським солдатом-орденоносцем. І завдяки йому нашу родину не вивезли до Сибіру. Вже всі були готові до того, щоб їм зачитали вирок про виселення як родину упівця. Очевидно, що ті всі історії переповідалися в хаті у великому секреті. Гимн «Ще не вмерла України» мене навчила співати моя бабуся, наказуючи, щоб ніде тоді на вулиці не співати. Але мені було тоді 6 чи 7 років.
Очевидно, що в тому культурному історичному контексті важливим елементом була віра в Бога. Я просто розумів, що ті всі люди ніколи б не змогли пережити такі драматичні історії свого життя після Другої Світової Війни, живучи в радянській дійсності, якщо б стержнем їхнього життя, все ж таки, не була глибока і щира віра в Бога. Ті всі свята, які ми святкували як родина, — Різдво, весь різдвяний цикл з колядою, Пасха чи інші події, — вони завжди були пронизані тою християнською культурою, яка, властиво, мене сформувала і дала зрозуміти мені, ким я є в тих обставинах, зокрема, коли та система Радянського Союзу почала давати тріщини і вже мала розпадатися.
Ви, коли журналістам розповідаєте про свою юність, дуже часто згадуєте про службу в радянській армії. І досить часто згадуєте історію про те, як у вас виникали релігійні дискусії з замполітом-атеїстом. Я хотіла завжди поцікавитись, чим історія закінчилася. Ви змогли його навернути, чи так і залишились кожен при своїх думках?
Бачите, я почав розповідь про кредит. Бути військовим фельдшером — це великий привілей. Медслужба в радянській армії тебе ставила в трошки іншу, більш привілейовану позицію по відношенню до інших: чи то офіцерів, чи солдатів. Я служив у медслужбі в Луганську, і це була медслужба при військовому училищі. Вона мала свої ще більше своїх особливостей. Військове училище, яке готувало штурманів, повинно було мати медичну службу, оскільки кожен, хто допускався до польотів в радянській армії, повинен був проходити періодично медичний огляд. Я пригадую, що навіть начальник училища, генерал-майор, коли він проходив медслужбу, він просто трясся, бо дуже переживав, якщо його «спишуть», він не зможе літати, він тоді не зможе лишитись на своїй посаді. Я би сказав, що у тому середовищі військових льотчиків, штурманів відношення до медичної служби було особливе.
Очевидно, я тоді як військовий фельдшер мав певні права пересування по частині, певні окремі обов’язки щодо медичного забезпечення військовослужбовців, навіть їхніх сімей, які мешкали у військовому містечку. Але особливим привілеєм було те, що я мав доступ до нашого кабінету медслужби, де було радіо. Це був особливий привілей. Зокрема, привілей оправдатися, чому під час моментів, коли в нашій роті відбувались політзаняття чи інші речі, я міг бути легітимно відсутній.
Я, очевидно, ніколи не ходив на політзаняття, бо вони завжди проводились у неділю, а я в неділю йшов у медслужбу і слухав Службу Божу з ватиканського радіо. Якби хто-небудь довідався, що там щось подібне відбувається, я був би дуже тяжко покараний. Хоча у мене потім такі сумніви закрадалися, що, певно, чули, знали, що я там щось слухаю в неділю по радіо. Але, мабуть, певні добрі серця до цього поставились якось лагідніше, ніхто мене не продав. Два роки — це досить великий шмат часу.
З замполітом була історія дуже проста. Одного разу до мене він прийшов з великою претензією, тому що я ніколи не був присутній на політзаняттях, але прийшов до мене в дуже особливий період свого життя. В нього жінка була в родильному будинку, очікуючи народження дитини, і йому потрібно було бинту й вати. Він пішов у медслужбу до мене і почав на мене «наїжджати» як начальник.
Вкінці я зрозумів, чому він прийшов, — йому потрібно було у мене дещо випросити. Зрозумівши це, я почав себе більш впевнено тримати, але одну фразу з такої досить гострої розмови я пам’ятаю по сьогоднішній день. Він до мене каже так: «Славик, ну ти же умный человек, как ты можешь верить в Бога?» А я йому відповідаю: «Товариш старший лейтенант, якраз через те, що я умный человек, я тому і вірю в Бога». Він: «Да ти что!» І тоді почалась між нами розмова вестись трошки по-іншому. Йшлося не про тиск ідеологічний, але це був такий момент обміну аргументами. Очевидно, що ми з ним не договорилися, бо він не хотів мене слухати. Він не хотів пізнати ті чи інші рації моєї поведінки. Він пішов до мене за бинтом і ватою. Я йому це гарно приготував і передав. Він задоволений пішов. Але я пригадую, що результат був такий, що він більше ніколи мене не утискав і не переслідував за те, що я не ходив на політзаняття. Що це було? Чому так сталося? Я думаю, що кожен може собі по-своєму той висновок зробити, але я дякую Господу Богу, що навіть в радянському війську частина мого особистого життя, як віруючої людини, все ж таки, знайшла своє місце, свій простір, де це можна було реалізувати.
А ви спілкуєтеся зі своїми армійськими товаришами, колишніми однокурсниками медиками, однокласниками? Можливо, якісь зустрічі у вас відбуваються?
Зі своїми однокурсниками я спілкуюся, бо кожен із них мав іншу дорогу. Дехто з них залишився середнім медпрацівником. Дехто поступив в медінститут і працює сьогодні в різних сферах медицини, зокрема у Львові. Я дуже радо з ними підтримую стосунки і контакти. Вже як Глава Церкви я зміг відвідати Луганськ. Якщо я не помиляюся, це був 2012 рік. Тоді наш парох в Луганську, я не знаю правда, як йому це вийшло, він мені організував зустріч з тими моїми сослуживцями у військовому училищі. Назва цього училища була цікава ВВАУШ. Ця абревіатура розшифрувалася так — Вище військове авіаційне училище штурманів імені пролетаріату Донбаса. Очевидно, що з розпадом його Радянського Союзу його вже не існувало, але люди, які працювали, офіцери, які служили, деякі з них залишилися. Я пригадую, що на цю зустріч прийшло близько двадцяти осіб: лікарі, які вже є у відставці, і так дальше… Їм було цікаво побачити мене, а мені було дуже цікаво побачити їх. Було багато цивільних працівників, службовців і лікарів, медсестер і санітарок. Я пригадую, що у нас була така досить цікава зустріч. Ніхто з нас собі не міг уявити, що буквально за два роки Луганськ знов буде окупований. Наскільки мені відомо, сьогодні те місце у Луганську, де був цей військовий аеродром, військове училище, є місцем, де стоять війська. Мабуть, доля тих людей сьогодні в Луганську є особлива. Пригадуючи їхні обличчя, завжди згадую їх у молитві, щоб Господь допоміг їм всім там, за лінією розмежування, пережити ці складні часи.
Я пам’ятаю, на одній зустрічі із мирянами у Києві хтось із них у Вас запитав, яке досягнення як Глава Церкви Ви вважаєте найбільшим, найвизначнішим? Ви тоді пожартували і сказали основне те, «що я вижив». А якщо серйозно сформулювати це питання. Якщо згадувати перший рік служіння як Глави Церкви, як Отця Церкви, що було для Вас найважчим? І що найважче зараз? Є якась різниця за ці майже 10 років?
Я, коли оцінюю ці події, які сталися, завжди маю таку думку, що найважчого ще не було. Господь Бог дав можливість все якось спокійно пережити. Тому я не можу сказати, що були важкі моменти. Були такі, які були важкими для мене як і для кожного громадянина України, і до яких ніхто не був готовий, — це перша половина 2014 року. Коли почалася війна. Коли бачили загиблих на Майдані. Це були дуже важкі часи. Коли справді ми жили в очікуванні. З якого боку увійдуть нові війська на територію України? Чи зможемо ми себе оборонити? І так далі. Бачимо, що ми і це пережили. Господь Бог дав нам силу вистояти.
Сьогодні ми переживаємо дуже важкі часи, пов’язані з пандемією цього нового вірусу. Таке відчуття, що весь цей свій, в якому ми народилися і виросли, в один момент зник. А тепер живемо у немовби новому світі. В нових обставинах. Хтось може сказати: «Нові тяжкі часи наступили». Але я думаю, що ми і це переживемо з Божою допомогою, з Божою силою.
Очевидно, що ми зможемо пережити всі ті непрості виклики, коли будемо намагатися зробити це разом з іншими людьми, коли не будемо шукати своєї власної вигоди і не будемо за всяку ціну рятувати свою власну шкіру. Господь завжди нам допоможе знайти у собі той потенціал, можливо, якийсь новий, скритий, який до цього часу ми не добачали. Він поставить поруч нас тих людей, які саме у Його предвічному задумі приготував для нас цією ситуацією. Якщо ми так будемо жити, то думаю, ми все переживемо.
Один класик сучасного гумору каже, що людина, яка відчуває, що має дар від Господа Бога, менше потребує. Адже те, що вона зустрічає довкола себе, порівнює з чимось, що має в собі, і тоді не потребує зайвого. Коли ми як віруючі християни відкриємо, що ми маємо якісь скарби всередині нас, тоді, зустрічаючи нові проблеми, виклики, труднощі довкола, будемо співставляти з тим, що ми маємо в собі, і нам не буде потрібно зайвих і непотрібних речей. Будемо завжди мати нагоду розрізняти між основним і другорядним. І того основного нам ніколи не забракне.
Це, я б сказав, є моїм особистим, внутрішнім оптимізмом — тяжкі часи ще не наступили. Дасть Бог, і ці важкі часи в майбутньому ми зможемо пережити. А потім в кінці нашого життя зможемо побачити, що в житті були справді великі небезпеки, через які Господь Бог нас перевів, і ми все це разом з Ним, з вірою в Бога перетривали. Каже Христос: «Немає нічого неможливого для того, хто вірує!»
Якщо продовжувати тему про нові важкі часи, про державу у смартфоні, про церкву у смартфоні, як дехто жартує, хотілося б запитати Вашої думки. Коли нарешті церкви відчиняться, і люди матимуть змогу туди повернутися, як ви думаєте, вони повернуться інакшими? Але якими? І що, в свою чергу, Церква має дати цим оновленим людям? Можливо, вона також інакше має поводитися, запропонувати щось нове, змінитися якось?
В мене таке відчуття, що кожної неділі люди повертаються до своєї церкви, до свого храму іншими. Грецький філософ говорив, що ніколи не можна ввійти два рази в одну і ту саму ріку. Очевидно, що нові обставини для всіх нас ставлять нові запитання, зокрема щодо ролі і місця мого духовного, релігійного життя в сучасних обставинах. Яким чином я можу бути християнином в тому дивному світі, який тепер довкола нас виникає?
Тут, можливо, наведу таких два спостереження. Перше спостереження — це багато хто серед священників як з-за кордону, так і з України, серед наших єпископів, сьогодні говорить, що ці обставини вимушуваної ізоляції, неможливості збиратися разом в великій християнській родині, витворюють у духовному житті ефект здавленої пружини. Коли люди очікують, коли нарешті ті обмеження впадуть, коли ми зможемо вийти і бути знову разом, разом прогулятися в парку, разом зустрітися зі спільними знайомим, рідними, близькими. А християни чекають того часу, коли знову ми разом зможемо бути у храмі. І ось цей час вимушеної ізоляції є часом, коли та енергія, духовна енергія, акумулюється. Ми відчуваємо, що росте спрага і голод за спільнотою. Тому, що християнин завжди є членом спільноти.
Навіть коли сьогодні сучасні обставини карантину акцентують тенденцію крайнього індивідуалізму сучасної культури, ми відчуваємо, що християнин ніколи не може бути християнином з приватними релігійними виконаннями. Бути християнином — означає бути членом спільноти. І навіть, коли ми в обставинах пандемії молимося в себе вдома, беручи участь в богослужіннях онлайн, ми все ж таки відчуваємо себе членом спільноти. Онлайн означає, що я не є сам. Я молюся синхронно із іншими, хоча простір, на жаль, нас розділяє. Християнська молитва ніколи не може бути відокремленою від молитви іншої людини.
Я пригадую, колись мене вчили, навіть в час переслідуваної Церкви, що коли ти молишся, ти завжди молишся з Церквою і у Церкві. Бо коли християнин молиться, то у ньому молиться Дух Святий. Я завжди молюся як член Тіла Христового, Главою якої є сам Ісус Христос. Я завжди молюся разом з усіма ангелами і святими, які є поруч мене, ціле небо і разом зі мною, я входжу у спільну молитву великої широкої спільноти, хоча велика частина дійових осіб тієї молитви є невидимими. Очевидно, ми відчуваємо, що ми потребуємо навіть фізичної присутності інших людей поруч для того, щоби переживання спільноти, навіть на фізичному рівні, було повним. Тому що ми не є безтілесними духами. Людина це дух воплочений. Оскільки я маю тіло, я є фізично присутній, ми мусимо відчувати фізичну присутність інших людей поруч мене.
Тому я думаю всі ці елементи, ці вічні істини про те, ким є християнин, що таке молитва, як нам молитися разом, вони, можливо, у нових обставинах переосмислюються. Ми наново відкриваємо старі істини. Часто ми кажемо, що відчуваємо дежавю в умовах карантину — як це було в умовах переслідуваної Церкви і життя у підпіллі. Але навіть тоді, коли Церкву переслідували, ми завжди відчували, що я є членом Церкви, тобто спільноти.
В моїй уяві як маленької дитини Церква ніколи не була пов’язана з якимось храмом чи матеріальною конституцією. Для мене Церквою були люди, які разом сходилися. Я можу у Церкві відчути дію Бога через посередництво іншої особи: щоби посповідатися, біля мене має бути фізично присутній священник; щоби відслужити богослужіння, я мушу мати відповідні обставини. Хліб стає Тілом Христовим, вино стає Кров’ю Ісуса Христа під час богослужіння — для того, щоби це відбулося, потрібно, щоб на престолі фізично були присутні хліб і вино. Отож, не можна все в духовному житті Церкви перевести у смартфон. Навіть коли Церква має якийсь елемент, який можна перевести у спілкування онлайн, все ж таки існують суб’єкти того спілкування, які є не віртуальними, але реальними особами. Тому я думаю, що у нових обставинах ми мусимо всі ці речі для себе наново відкрити і навчитися повноцінно жити.
Ви собі уявіть, що, якщо ми могли бути християнами і могли молитися Службу Божу в радянській армії, змогли наповнити Богом і ті обставини, які ми тоді жили, думаю ми зможемо наповнити Божою присутністю і нові обставини того світу, який ми вже тепер охрестили як посткоронавірусний світ.
Дякую за відповідь. Поділіться, будь ласка, як ви плануєте святкувати свій ювілей, якщо це не таємниця?
Я дякую Господу Богу, що мій ювілей буде проходити в час карантину — скромно, без надмірного пафосу, — але я дуже буду вдячний усім тим, які в той день, згадавши про мене грішного, за мене помоляться. Я дуже прошу молитви, тому що молитва Церкви як спільноти це те, що додає нам сили, оптимізму і відчуття, що, навіть коли є великі проблеми, ти ніколи не є наодинці з ними. Тому центральним стержнем будь-якого ювілею, зокрема, цього, який я буду переживати, буде молитва. Молитва подяки Господу Богу за дар життя, за дар тих всіх кредитів, з яких ми почали сьогоднішню нашу розмову.
Святкування, якщо Ви і зможете уникнути, то подарунків навряд чи. Можете пригадати, який зворушливий подарунок ви отримували у своєму житті?
Я дуже хочу попросити усіх не дарувати мені ніяких подарунків. Все те, що ви би хотіли подарувати мені, будь ласка, складіть як пожертву на наш фонд боротьби з наслідками коронавірусу, який наша Церква відкрила як інструмент онлайн пожертви. Все те, що ви хочете подарувати для мене, подаруйте для допомоги тим, які справді цього потребують. Це для мене буде найбільший подарунок.
Якщо йдеться про подарунки, які я коли-небудь отримував, я не хочу зараз це перераховувати, бо це може бути розцінене як те, що я прошу. Знаєте, для мене завжди було великим подарунком відчувати, що хтось про мене говорить з Господом Богом. Ми говоримо про молитву. Справді, молитва — це неоціненний скарб і подарунок. Тому, якщо ви поспілкуєтесь, поговорите про мене з Господом Богом, про мої немочі, про ті потреби, які я маю, а ви їх бачите, тоді Господь Бог справді буде тим, Хто в найбільш слушний момент подарує мені саме те, чого я найбільше потребуватиму. Тому моє прохання: помоліться за мене.
Користуючись нагодою вітаємо вас з ювілеєм. Многая літа!
Дуже дякую. Нехай Господь Бог поблагословить усіх нас. Дякую всім тим, які слухали це наше інтерв’ю і бодай тих кілька хвилин були разом з нами. Христос Воскрес!
Розмовляла Марина ТкачукЗа матеріалами Департаменту інформації УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
