СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Тут говорили пошепки»: мандрівка до дому священномученика Василія Величковського
Ми відвідали оселю святого у останні дні червня, пов’язані не лише зі знаковими датами його життя, а й з річницею апостольського візиту в Україну Папи Івана Павла ІІ, в часі якого Святіший Отець проголосив священномученика Василія і ще 27 преподобних і новомучеників УГКЦ блаженними. Цей час для квартири-музею особливий, адже у червні 2023 року виповнилося два життєві ювілеї владики Василія: 1 червня — 120-ліття з дня уродин, а 30 червня — 50-ліття народження до Неба.
Історії святих — це для християнина перший життєвий зразок, який найчастіше шукають на сторінках Святого Письма і в стінах храмів. Втім, житія святих пишуться найперше серед буденних подій та звичайних людей. Часом, ходячи знайомими з дитинства вулицями, ми й не здогадуємося, що святі — це наші сучасники, які живуть по сусідству. І Львів не є винятком: протягом століть свого існування він став домівкою багатьох праведників і блаженних, а ХХ століття по-особливому зробило його і містом мучеників, які постраждали за Христа в час радянського режиму. Тож духовна мапа міста надзвичайно багата місцями святих, одне з яких — квартира, а тепер і музей, блаженного священномученика Української греко-католицької церкви Василія (Величковського).
Ми відвідали оселю святого у останні дні червня, пов’язані не лише зі знаковими датами його життя, а й з річницею апостольського візиту в Україну Папи Івана Павла ІІ, в часі якого Святіший Отець проголосив священномученика Василія і ще 27 преподобних і новомучеників УГКЦ блаженними. Цей час для квартири-музею особливий, адже у червні 2023 року виповнилося два життєві ювілеї владики Василія: 1 червня — 120-ліття з дня уродин, а 30 червня — 50-ліття народження до Неба.
Вповні передати атмосферу музею та розповісти про всі його скарби у одній статті — неможливо. Відчути його значимість, довідатися про кожен експонат і помандрувати сторінками історії підпільної Церкви можна, лише особисто відвідавши це місце. Проте спробуємо частково поділитися з читачами враженнями від зустрічі зі справжнім храмом, у якому продовжують жити святі.
Над престолом у квартирі збережений автентичний образ, перед яким молився владика Василій
Не буде помилкою сказати, що ми побували саме вдома: крихітна квартира на площі Соборній не просто експонує речі священномученика, а й уповні зберігає атмосферу його присутності завдяки зусиллям багатьох осіб, які досвідчили його праведність як за життя, так і після тілесної смерті. Це непримітне однокімнатне помешкання у самому серці міста має колосальний історичний і духовний зміст: свого часу воно стало осередком Української греко-католицької церкви, а зараз дозволяє побачити найдраматичні сторінки її життя у підпіллі. Здається, воно зберегло цю скритну атмосферу навіть для сучасних гостей — знайти квартиру можна за меморіальною дошкою та невеликою табличкою на фасаді будинку 11 площі Соборної, потрапити ж усередину можливо, подзвонивши до квартири № 3. Інших вказівників музей не має і нічим не вирізняється серед сусідніх будинків.
«Ця квартира з 1955 року до 1991 року була підпільним монастирем, тобто ця кімната була келією», — розповіла «Духовній величі Львова» Лідія Гривна, співробітник музею. «Тут жили два монахи-редемптористи — це брат Іриней (Манько) і отець, а пізніше єпископ, Василь (Величковський). При чому отець — а згодом владика — Василь тут проживав трошки більше тринадцяти років, між двома арештами. А брат Іриней із того 55 року — вони тут разом практично оселилися — аж до 1991 року, тобто аж доки на Голоско відкрили монастир, куди брат і перейшов».
Проте зрозуміти значення цього місця неможливо, якщо не познайомитися із життєвою історією його найвідомішого мешканця блаженного священномученика Василія, повною випробувань, співпадінь та пригод. Відвідувачам музею пропонують переглянути короткий документальний фільм. Ми ж пригадаємо основні життєві віхи, які допоможуть краще зрозуміти значимість постаті єпископ Василія в житті УГКЦ. Зрештою, ця квартира допомагає доторкнутися до кожної з них.
Життя для Богородиці
Майбутній єпископ народився 1 червня 1903 року у Станіславові у священничій родині (його матір Алла Теодорович теж походила зі священничого роду). Дід, о. Юліан Величковський, був однодумцем о. Маркіяна Шашкевича. Він став одним із трьох греко-католицьких семінаристів, що 1836 року виголосили проповідь українською мовою: Юліан проповідував у львівському храмі Успення Пресвятої Богородиці. Коли Василеві було 2 роки, його батька, о. Володимира, призначили на служіння у с. Шупарка на Тернопільщині. Тут Василь прийняв першу Сповідь та Причастя, а в майбутньому — звершив і першу свою Літургію як ієрей. У 1911 році хлопчик побував на місіях, де, на прохання матері, отець-місіонар поручив його опіці Матері Божої Неустанної Помочі. Ця опіка тривала все його життя. Більше того — вона стала його основою і дозволила прийняти життєве покликання.
Глибоку набожність до Богородиці Василій зберіг до останнього свого подиху, а вервицю не випускав із рук навіть у тюрмах та на засланні. Ця набожність ще з молодого віку рятувала його життя. Вперше це сталося, коли у віці 15 років Василь вступив до лав Січових Стрільців, а згодом потрапив у польський полон і був засуджений до страти. Хлопця змусили власноруч копати собі могилу, очікуючи розстрілу; за його спогадами, у цей час він молився до Богородиці — і цю молитву почув польський офіцер, що проходив поруч. Страту відмінили, а Василя замкнули в підвалі, з якого він пізніше зміг утекти і повернувся додому.
По завершенні Першої світової війни хлопець вступив до семінарії, в 1924 році Митрополит Андрей уділив йому дияконське рукоположення, цього ж року він вступив у новіціят редемтористів — Згромадження, що у особливий спосіб почитає Матір Божу Неустанної Помочі. Його випадок був безпрецедентним: бажання якомога швидше священнодіяти й проповідувати змусило юнака особисто приходити з таким проханням до свого духовного батька, Митрополита Андрея. З огляду на молодий вік Митрополит спершу відмовлявся, лагідно переконуючи його почекати; але прохання було таким наполегливим, що врешті Андрей звернувся до Рима й одержав диспензу на свячення Василя. Тож у 1925 році диякон Василь був рукоположений у священство, а також склав монаші обіти. Вже невдовзі молодий ієромонах вирушив до Станіславова. Наступні роки присвятив відновленню монастиря і праці для з’єднання між православними. У 1940 році організував вулицями Станіславова процесію на честь Матері Божої Неустанної Помочі. Під час неї на отця Василя здійснили замах, проте Богородиця вдруге урятувала його життя. Піднісши високо цеглину, якою хтось із натовпу кинув у нього, і яка пролетіла над його головою, ієромонах сказав: «Це є ще один знак опіки Матері Божої Неустанної Помочі для мене, грішного». За організацію велелюдної релігійної ходи радянська влада заарештувала отця Василя, але, побоюючись можливого бунту людей, які щиро любили священника, його було звільнено.
Фрагмент документального фільму про священномученика Василія
В 1944 році ієромонах добровільно поїхав у монастир редемптористів у Тернополі, не зважаючи на наступ радянських військ. А в 1945 році КДБ заарештувало його. Ієромонахові Василеві пропонували зректися УГКЦ та перейти у православ’я. Відповідь була однозначною: «Ні, ніколи!» Після багатьох годин допитів отця було засуджено на смерть через розстріл. Три місяці ієромонах очікував смерті в тюремній камері, не припиняючи проповідувати та священнодіяти — він навіть провів для смертників десятиденні реколекції, протягом яких жодного з них не стратили. Відтак вирок замінили десятьма роками заслання. Отець Василь працював на шахті у Воркуті. Після повстання, що відбулося в цьому таборі, його звинуватили в організації бунту і перевели в тюрму в м. Володимир. Пізніше він знову повернувся у Воркуту, де працював у тюремній лікарні.
Монаша келія і Архиєрейська катедра в однокімнатній квартирі
9 липня 1955 року ієромонаха було звільнено і він приїхав до Львова. Саме з цим періодом його життя пов’язана квартира на Соборній, що в радянський час іронічно-символічно називалася площею Возз’єднання, де він прожив наступні 13 років. У цей час він став єпископом підпільної церкви — після смерті владики Миколая (Чарнецького) у 1963 році Патріархові Йосифові вдалося хіротонізувати отця Василя під час їхньої короткої зустрічі у Москві. У музеї збережено фотокопію листа, яким Патріарх викликав отця Василя у Москву, а також знімок топірця — Архиєрейського жезлу, який він одержав на хіротонії. Відтак владика Василій повернувся до Львова, де прожив до другого арешту в 1969 році.
«Цю квартиру зі свого щирого серця подарувала для підпільного монастиря стара полька Анна Обач, яка вже на той час потребувала догляду — і вона для того, щоби дати можливість тут діяти монахам, сама перейшла спати до кухні», — розповідає Лідія Гривна. «Оскільки тут жив священник, то щодня біля цього престолу відправлялася Свята Літургія. Крім того, це був також відділ підпільної семінарії, бо отець Василь мав велику бібліотеку. Кажуть, були стелажі до самого верху з книжками. І хлопці, або часто це були вже теж одружені чоловіки, які в підпільній Церкві відважувалися стати священниками чи монахами, сюди приходили брати книжки. А після того, як в 1963 році Патріарх Йосиф висвятив отця Василя на єпископа, це теж стала підпільна єпископська катедра. І тут висвячували священників, тут сестри приймали вічні обіти; за певною інформацією, тут теж був висвячений митрополит Володимир (Стернюк)».
Пані Лідія показує нам підлогу, на якій паркетні тафлі викладені у формі хреста — вже навіть цей елемент перетворює атмосферу звичайної квартири на відчуття храму. Але й окрім того такого пережиття не бракує: інтер’єр квартири збережено майже автентичним, і кожна його деталь передає відчуття святості. Стелаж наповнений книгами із підписом єпископа, у шафі — особисті речі владики, на накаслику — невеличкій тумбочці біля ліжка — лежить молитовник із образком із першої Літургії о. Василя. На стінах — світлини й ікони; одна з них — копія ікони Матері Божої Неустанної Помочі «Прострелена», оригінал якої за часів проживання тут єпископа перебував у цій кімнаті, а пізніше був перенесений до храму священномученика Йосафата. Проте найголовніше місце займає престіл у куті кімнати — на ньому, як це було постійно від часу владики, лежить антимінс, стоїть кивот і крихітний літургійний посуд, а також хрест із мощами священномученика і складений єпитрахиль, що очікує священника. Літургій тут не звершують, проте регулярно моляться молебні й акафісти. Окрім того, до квартири приходить багато різних людей — не завжди на екскурсію, часто — просто помолитися.
Тут говорили пошепки — але вхідні двері завжди були відчинені
Так було завжди, пригадує Лідія Гривна. Хоч, звісно, за квартирою стежили. «За стіною жив старий єврей — від сусіда зверху ми дізналися, що він називався Антон Сімьоновіч Ґальпєрін. Його кімната використовувалася для прослушки. В його квартирі вони встановлювали апаратуру — і тому тут говорили пошепки. Але теж кажуть, що взагалі сусіди в більшості дуже добре ставилися до блаженного Василя, і що той єврей також старався, коли вже прийшла прослушка, вийти і знаками показати, що слухають», — розповідає пані Лідія. Тут неодноразово проводили обшуки — із них збереглися знімки, завдяки яким пізніше вдалося відновити інтер’єр квартири. Утім, стеження не зупиняли діяльності редемптористів, що жили тут. В домі завжди очікували — як каже Лідія Гривна: «Якщо приходили зблизька — владика діставав чай і канапку, якщо здалека — то й обід».
Квартира зберігає взірці усієї діяльності, яку провадив у Львові священномученик Василій. «Це є одна можливість побачити власними очима через таке маленьке віконце в цьому куточку, як виглядала наша Церква в підпіллі», — зазначає пані Лідія.
Серед книг — конспекти для семінаристів, переписані вручну або надруковані на машинці. Будь-яке виготовлення нелегальної літератури було загрозою, проте владика навіть придбав фотозбільшувач, за допомогою якого тиражував образки, книги й календарі. Така практика серед підпільного священства була досить поширена. Цей апарат теж зберігся у музеї, але він став одним із пунктів обвинувачення при другому арешті — «нелегальна фотолабораторія для виготовлення уніятської і націоналістичної макулатури». Окрім того, владика слухав передачі Радіо Ватикану і не лише радив слухати іншим, а й сам записував та розповсюджував їх. Але, напевне, найзворушливішим є перший пункт обвинувачення: другий арешт і ув’язення єпископ отримав за книгу «Історія чудотворної ікони Матері Божої Неустанної Помочі».
«Вона зберігала його ціле життя, але потім він за Неї віддав своє життя», — підкреслює Лідія Гривна. Книгу про чудотворну ікону Богородиці, прославу якої було поручено Згромадженню редемптористів, було визнано такою, яка передає «завідома неправдиві вигадки, що порочать радянськи державний і суспільний лад, про переслідування віруючих в нашій країні, поневолення українського народу, відсутність свободи слова і совісті».
Владика Василій працював над цією книгою з нагоди 100-ліття коронації ікони — і з особистої вдячності до Богородиці. Свідченням його наполегливості є умови, в яких її було створено; автор не зупинився перед загрозою і зрештою був ув’язений.
Після другого арешту сюди приходили інші священники. За свідченнями сусідів, тут відбувалися хрестини, перша сповідь, до якої готував брат Іриней, що проживав у цьому помешканні. Опікувалися квартирою сестри-василіянки, зокрема духовна донька владики сестра Теофіла. Їхніми зусиллями збереглися єпитрахилі владики, а ще особливий експонат — куфайка, найімовірніше, пошита руками сестер-монахинь, що пройшла все 10-літнє ув’янення ієромонаха і навіть перші роки життя у Львові. Речі владики намагалися зберігати у якнайкращому стані — очевидно, тому, що вже тоді його сучасники розуміли його святість.
Під час другого ув’язнення єпископ три роки пробув у тюрмі м. Комунарська (теперішній Алчевськ), де поряд з фізичними катуваннями зазнав психологічних тортур та введення психотропних препаратів. Це ув’язнення підірвало здоров’я владики Василія сильніше, ніж 10 років сибірських таборів та Володимирської тюрми: після звільнення 27 січня 1972 року він прожив лише півтора року. Речовини, які вводили в його організм, мали повільно вбити владику. Втім, за його ж словами, «Всюди були люди»: навіть у тих нелюдських умовах одна із бригад, що чергувала в лікарні, не вводила йому цієї смертельної ін’єкції. Цим вона трохи продовжила владиці Василію життя. Звільнення відбулося разом із вигнанням з України. Єпископ устиг побувати в Римі, де зустрівся із Патріархом Йосифом, а відтак поїхав до Канади. Тут говорив про ув’язнену Церкву і проводив реколекції в українських єпархіях аж до весни 1973 року, коли знову тяжко захворів. 30 червня 1973 року владика Василій відійшов до вічності.
Після того, як владику беатифікували, 16 вересня 2002 року відбулася ексгумація його тіла. Коли відкрили труну, то побачили, що мощі блаженного збереглися нетлінними. Відтак їх було перепоховано. У 2014 Глава УГКЦ Блаженніший Святослав проголосив його покровителем пенітенціарного служіння — про це нагадує декрет на стіні музею, а ще — фото в рамці, яку власноруч виготовив один ув’язнений чоловік.
Тут відбуваються дива
Спочиває священномученик Василій у Вінніпезі (Канада), і тут є найбільший музей із великою кількістю його особистих речей. Пані Лідія каже — це було б великим кроком, якби все-таки тіло блаженного перенесли до України. Врешті, за спогадами однієї сестри-монахині, з якою єпископ зустрівся під час подорожі до Рима, він планував за пів року повернутися і завершити справу книги. Так склалося, що справа справді знайшла завершення: оскільки вона була зафіксована в обвинуваченнях, за її пошук взявся о. Іван Сіянчук, пізніший директор музею. Magnum opus священномученика Василія було врешті видано — а в ювілейний рік — і перевидано новим тиражем. Цю книгу разом з іншими працями про життя блаженного можна придбати у квартирі-музеї. Тут також отримують його реліквії та єлей, освячений на мощах.
Сам музей постав задовго після смерті владики Василія. Коли брат Іриней полишив квартиру, тут жила стороння особа, яка, проте, зберегла її в автентичному вигляді. Пізніше квартиру викупили, а в 2007 року дослідженнями й зусиллями о. Івана Сіянчука тут заснували музей. Оселя священномученика стала місцем молитви; а тому, що вона в особливий спосіб пов’язана і з життям іншого великого сподвижника УГКЦ, «українського Миколая-чудотворця» блаженного священномученика Миколая (Чарнецького), чимало паломників приходять сюди і заради нього. Тут панує мир і відчуття затишної присутності святого. І очікують усіх: музей працює в будні (окрім понеділка) з 10:00 до 16:00, у неділю — 13:00–16:00. Про більші групи відвідувачів просять повідомляти заздалегідь задля зручності — але кожна особа, що переступає цей поріг, може отримати безкоштовно повноцінну екскурсію. Все залежить тільки від часу, яким оперує відвідувач.
З пані Лідією Гривною на вході до музею
У невеликій публікації неможливо передати атмосфери цього дому. Найкраще її охарактеризує стихира на Вечірні свята Сященномученика Миколая (Чарнецького) і тих, що з ним: «Не полишили служіння ісповідники, не занедбали ні любови до ближнього, ні правила церковного: в сутеринах і лісах, у віддалених хатинах і малих міських покоях Жертву Євхаристії приносили. О чудо! не знищив ворог Церкву, відібравши храми; хоч повбивав одних — інші ісповідники явилися. Не в самих бо храмах жива Церква — Дух і Правда всюди храм собі будують! Непримітна оселя кочегара чи чорнороба — стає пишносяйним храмом і на землі Небом; чоловік непоказний і струджений — ось ієрей достойний і величний! Не долають врата адові Церкву — жнива страждань її ще більший плід приносять». Все це можна побачити у квартирі на площі Соборній — скромне та водночас величне помешкання, престіл та образ Христа, перед яким щоденну Літургію звершував святий, фото, книги й речі, а головне — відчуття святої присутності в місці, де кожен знаходить для себе щось сокровенне.
Фото: Андрій ТолстойЗа матеріалами Марії Цьомик для релігійного інтернет-ресурсу «Духовна велич Львова»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Персони
Владика Василь ВеличковськийАрхиєпископ Луцький, адм. місцеблюститель Глави УГКЦ, блаженний священномученик УГКЦ
