Синодальне послання з нагоди 20-ліття легалізації УГКЦ, 65-ліття з дня смерті Митрополита Андрея Шептицького та 25-ліття з дня смерті Патріарха Йосифа Сліпого

СИНОДАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ

з нагоди 20-ліття легалізації Української Греко-Католицької Церкви,
65-ліття з дня смерті Митрополита Андрея Шептицького
та 25-ліття з дня смерті Патріарха Йосифа Сліпого

Дорогі у Христі!

Цього року, що наближається до свого завершення, ми відзначали 20-ту річницю легалізації УГКЦ після десятиліть тоталітарної заборони та переслідувань. Разом з тим на 2009 рік припало й дві інші ювілейні дати: 65-ліття з дня смерті слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького) і 25-ліття з дня смерті Ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Ми спільно просимо Бога прийняти наші молитви й упокоїти їхні душі «з духами праведних», спільно згадуємо славні сторінки нашої минувшини, яка ніби огранена силою їхнього духу й напоєна жертовністю їхньої праці. Звертаємо особливу увагу на ці дві великі духовні постаті, не бажаючи призабути двох інших церковних провідників — святої пам’яті Блаженнішого Верховного Архиєпископа Мирослава-Івана (Любачівського) та Архиєпископа Володимира (Стернюка), яких Боже Провидіння поставило служити Церкві в оцьому трагічному, а водночас геройському ХХ-му столітті.

Відзначення річниць смерті Митрополита Андрея та Патріярха Йосифа нехай стане для нас приводом особливої задуми. Яким шляхом іти нам, щоб бути вірними заповітам цих великих достойників? Чи їхня жертва й далі надихає нас свідчити про Христа у найскладніших обставинах нашого життя? Відповідь на ці питання ми спробуємо знайти, розважаючи над діяннями, думками й настановами цих світочів Української Греко-Католицької Церкви, що віддавна мають для нас силу дороговказів.

Праведність життя й особиста жертва
як «живі камені» християнської цивілізації

Не кожен, хто промовляє до мене: Господи, Господи!
— увійде до Царства Небесного,
лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі (Мт. 7, 21).

Великою школою віри й любові для нашого народу стало саме життя Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа. Так, іще юнацький вибір Романа Шептицького на користь Української Церкви та її скривдженого люду зігрівав серця багатьох українців і скеровував їхні дороги у бік служіння своєму родові. Ледь не кожна галицька родина передавала з покоління в покоління зворушливу оповідь про тверде рішення юнака стати греко-католицьким ієромонахом і про тривале, але любляче переконування ним свого батька, графа Івана Шептицького, благословити цей намір. Ця оповідь і досі має силу зразка для наслідування, яким надихаються нові покоління покликаних до чернечого подвижництва.

Митрополитові випала доля провести Церкву через дві світові війни. Мінялися влади, зникали цілі імперії, занепадав звичний світ з його традиційними вартостями, на зміну яким приходив культ сили й спокуса вседозволеності. Проте ніщо не могло збити орієнтації Владики Андрея на Творця і Його заповіді: «Програма нашої праці така: Будемо повинуватися владі, слухати законів, оскільки вони не противні Божому законові; не будемо мішатись до політики і світських справ, не перестанемо жертвенно працювати для Христової справи в нашому народі» (Пастирське послання від 9 жовтня 1939 року).

І кожній владі він нагадував: «Від уряду… очікуємо мудрого справедливого проводу та розпоряджень, які би враховували потреби та добро всіх громадян Нашого Краю, незалежно від того, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належать» (Пастирське послання з нагоди проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 року).

Цим своїм свідченням слуга Божий Андрей промовляє до нас і в нинішні непрості часи. Нас приваблюватимуть нові геополітичні союзи і жахатимуть старі форми рабства, спокушатимуть блага сучасного світу й насторожуватимуть рецидиви давніх утопій. Але хай дух наш вознесеться понад цими буремними хвилями, щоб ми, як і наш великий Митрополит, незмінно бачили гавань Христового спасіння.

Не менш промовистим є і життя Патріарха Йосифа. Воно стало символом Хресної дороги всього українського народу в ХХ столітті: «Нічні ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, „німий свідок Церкви“, що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві» (Заповіт).

Цей в’язень-каторжник став прикладом для багатьох мучеників української землі й великою духовною опорою для своєї пастви у найлютішу добу ҐУЛАҐУ. Мірилом вчинків і в цьому випадку не було кермо влади чи розкіш багатства. Навіть якщо й не знати, що цитовані думки взято із «Заповіт» Патріарха, вдумливий християнин відразу відчує, що ці слова звучать як заповітні: «Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви… любов до рідного Українського народу… визначали мій життєвий працелюбний шлях, моє думання та мою працю, на волі й у неволі. Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в’язнем Христа!»

Ось чому заповітом обох великих мужів нашої Церкви — і Митрополита Андрея, і Патріарха Йосифа — є на перший погляд дивний, але мудрий парадокс: бути «в’язнем Христа» — це єдиний шлях здобути справжню духовну свободу!

Придивляючись до життя цих видатних Предстоятелів УГКЦ XX століття, можемо помітити, що їхня мова, така звична для тогочасної епохи, стає деколи майже незрозумілою для прагматичної логіки епохи нинішньої. Вслухаймося, для прикладу, в молитву чернечого новика Романа Шептицького, якою він поручає Богові свою родину: «Дай їй християнських матерів, котрі вчили б дітей Твоєї служби, дай їй батьків, щоби вони явно і відважно визнавали Твою святу віру і жили в дусі Твоїх законів. Нехай за неї гинуть, як св. Йосафат».

«Просити в Бога, щоб моя родина гинула за віру? Що за глупота?» — сказав би якийсь «герой нашого часу», що обманом і безчестям стягає для себе і своїх близьких усе золото світу, будучи свято переконаний, що тим самим чинить їм добро. Або інші слова тієї ж молитви: «Зволь, Господи, вибрати собі з нашої родини священиків, апостолів, святих мучеників».

Просити в Бога мучеництва? А чому не просити матеріального достатку, високих посад, влади і слави? Цілком іншою логікою просякнуті діяння обох світочів нашої Церкви. Навіть своє високе становище і належну їхньому санові владу наші великі попередники вважали насамперед великою відповідальністю та жертовним служінням. Так, уже в своєму Пастирському посланні до вірних Станиславівської єпархії молодий Владика Андрей переконливо сформулював кредо усього свого дальшого архиєрейства: «Від сеї хвилі я, з приказу Христа, маю бути не лише вашим братом, але вашим пастирем, вашим вітцем; маю вже лиш для вас жити, для вас з цілого серця і цілої душі працювати, для вас все посвятити, за вас, як буде того треба, життя своє положити».

Чи не можна б ці слова, сказані єпископом про своє служіння, віднести до кожного з нас, кому доручено відповідальність за долю і благо своїх ближніх?

Подібним духом жертви було сповнене служіння Патріарха Йосифа, яке він так підсумував у своєму «Заповіті»: «Як ніколи раніше, розкрилася мені таємниця слів Христа: „І будете мені свідками…“ (Ді. 1, 9). Свідчити Христові — сповідувати Його перед людьми (пор. Лк. 12, 8), не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що „тіло вбивають“ (Лк. 12, 4).

«Але доки ж можна носити хрести?! Коли ж ми будемо просто жити?» — знову можуть запитати зневірені й нетерплячі. І поставлять собі за мету будь-якою ціною вирвати в долі безтурботне існування, не обтяжене усвідомленням власної гріховності та відповідальності…

Із цих прикладів постає перед нами уся міра дехристиянізації наших душ. Ми вже не готуємося до мучеництва й жертви, оскільки останні є для нас ознаками релігійного фанатизму й життєвої поразки. Чимало наших сучасників, захоплених здобутками секуляризованого світу, натхненно говорять про пріоритет ефективності й розумного використання ресурсів над тим, що вони зневажливо називають моралізаторством. Услід за цим світом, ми ставимо собі за мету будь-якою (а значить — і недозволеною) ціною уникнути страждань, які вже не є для нас Божим випробуванням та Богом даним шляхом до блаженства, і правдами чи неправдами здобути бажаний результат. Метою життя людини сьогодні часто стає не наслідування Христа, який через Свою жертву став Спасителем світу, а пошук якнайбільшої вигоди та задоволення. Тому якщо би «героєві нашого часу» довелося на місці Бога вирішувати, де саме мало б народитися Боже Дитятко, він обрав би не бідну яскиню, а царські палати як «найефективніше вкладення людського капіталу».

Проте таке намагання уникати у своєму житті морально-етичного виміру обертається тим, що саме воно стає головною причиною наших життєвих поразок. Церква не виступає проти ефективності, віри в свої можливості чи розумного використання ресурсів: все це є речі, які, якщо вони випливають з віри в Бога, справді стають чинниками успіху. Однак ключем тут є віра в Бога, яка формує нашу позицію і відсікає з наших дій ті, що супротивні Божій волі. Інакше ми стаємо «своїми» для гріховного світу і разом з ним котимося в духовну пастку. І тоді нам так чи інакше треба буде платити — скажімо, чи не платить сьогодні світова спільнота велику ціну за безконтрольну аморальність у фінансових справах? Своєю енциклікою «Любов у Правді» (Caritas in Veritate) Папа Венедикт ХVІ якраз нагадав нам, що людська нечесність має фінансовий вимір. Але цього разу нам доводиться розплачуватися за своє небажання зважати на Божий закон.

Тому заперечувати потрібність жертви — це думати так, як Юда, який по-своєму також любив Христа, але прагнув для Нього розкошів влади й пишноти царського трону, бо ставив він їх понад усе. Саме цю земну логіку Юди ми часом не хочемо визнати в собі самих. Натомість мати за взірець Христа — означає бути духовно готовим до жертви, якщо Господь нас до неї колись покличе. Навмисне шукання страждань є спокушенням Бога, але смиренна й довірлива готовність прийняти їх з Божої волі як дар, що наближає нас до Царства Небесного, — це єдино можлива позиція, завдяки якій ми справді стаємо християнами.

«Шукайте горішнього!»

А коли ви з Христом воскресли,
то шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога.
Думайте про горішнє, а не про земне (Кол. 3, 1–2).

Обидва згадані предстоятелі нашої Церкви, здійснюючи своє служіння та відчуваючи відповідальність перед Богом, ставили перед собою і своєю паствою великі завдання.

Митрополит Андрей (Шептицький) був будівничим граду Божого — великої християнської цивілізації, одним із наріжних каменів якої є свідчення «аж до пролиття крові». Ще на початку ХХ століття йому розкрилася головна мета його служіння, яка була частиною Господнього промислу для його народу, а саме: духовно підготувати Церкву до мучеництва: «Може прийти хвиля, в якій треба буде кров пролити за святу віру. На ті тяжкі часи, що настають, треба Вам і мені приготовитись» (Пастирське Послання до духовенства «О достоїнстві і обов’язках священства» 30 січня 1901 року).

З усією ревністю і енергією Христового Пастиря Митрополит узявся за це важливе діло духовного скріплення і утвердження свого народу у вірі. А коли приходила пора випробувань, сам він подавав приклад стійкості та мужності, незважаючи на загрозу для себе. Так, на початку Першої світової війни Владика Андрей звернувся до своєї пастви з гарячим закликом зберігати вірність своїй Церкві, «хоч би мали для неї багато посвятити, а навіть власне життя», за що змушений був витерпіти ув’язнення. Коли ж під час Другої світової війни радянські війська окупували Західну Україну, галицький архиєрей звернувся до Папи Пія XII з особистим проханням уділити «апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву… Ми сповнимо наше завдання і Голіаф радянського комунізму відійде». У цьому запевняв Митрополит Андрей з глибоким переконанням, що пекельні ворота не здатні здолати Обручниці Христової, а перемога сил темряви не може бути вічною.

З цією ж заснованою на глибокій довірі до Господнього промислу мужністю він захищав святість людського життя, звертаючись з листами до провідників нацистської Німеччини та організовуючи акцію порятунку євреїв. Цю впевненість у торжество Істини, попри усвідомлення неминучості жорстоких переслідувань, що очікують ієрархію та вірних УГКЦ, він висловив на своєму смертному ложі: «Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками. Але держіться, не відступайте від віри, від св. Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який впаде на нашу Церкву, є хвилевий. Я виджу відродження нашої Церкви. Вона буде гарніша, величавіша від давньої та буде обіймати цілий наш народ».

Без духовного гарту епохи Шептицького ми, вірні його Церкви, напевно, не змогли б вистояти перед натиском богоборчих режимів, а головне — не могли б сподіватися, що після такої страшної руїни можливе відродження. Так Господь діяннями Митрополита Андрея згуртовував наш народ перед великим випробуванням.

Це неймовірно важке, але не менш величне завдання: провести Церкву через мучеництво і катакомби та підготувати її до воскресіння випало на долю його наступника на Галицькому престолі — Патріарха Йосифа (Сліпого). Як у неволі він повною мірою усвідомлював цей незбагненний задум Божого Промислу — «дати живе свідчення нашій Церкві», так і, визволившись із лабет червоного змія, почав докладати усіх своїх зусиль, щоб далеко поза межами батьківщини «завершувати те, чого не міг довершити як в’язень». У своїх діяннях він також черпав натхнення з віри: «Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити» (Заповіт).

Щоб збагнути усю пророчу силу цих слів, потрібно пам’ятати, що сказані вони були тоді, коли ще тривала «Страсна п’ятниця». Що більше, з глибокого Сибіру, з каторги Патріарх пише своє славне послання «Великого бажайте!», в якому закликає своїх переслідуваних духовних дітей вірити у Бога. Бо те «велике», про яке він говорить, це не мрія про земні багатства і славу, а віра в Бога, в руках якого перебувають долі людей і народів; це святість, до якої Бог закликає кожну людину і кожного Христового учня. «Великого бажайте!» Це незвичайно змістовний і гідний Христовий вислів і зазив! Що ж можна великого бажати, очевидно, маючи перед очима Бога? … Співдіяти з Божими поривами, не губити їх і не тратити сил на дрібниці і переминаючі речі, не спинюватися на марницях, поширювати і закріплювати Христову Церкву, а передусім — здобути велику святість, бо призвав нас Бог не до нечистоти, але до святості (1 Сол. 4, 7), — оце те велике в головних зарисах, якого повинен бажати Христовий ученик.

Що робити сьогодні нам, нащадкам цих великих провідників Церкви? Спочивати на здобутих ними лаврах? Прагматично обмежитись куцим здобуттям можливого? Чи, як і вони, відчути велику відповідальність перед Богом, а тому «забажати великого»?

Зовсім недавно, у дні паломництва Слуги Божого Папи Івана Павла ІІ до України, коли величава літургійна молитва зібрала у Львові майже півтора мільйона молільників, дух наш знову вознісся понад повсякденними турботами, а наша Церква заявила про готовність «до здійснення нових завдань, які випливають з нашої богоносної східної традиції й церковного управління, а також з почесного нашого обов’язку перед усією вселенською Церквою»: «Для кращого майбутнього в новому столітті ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, готуємо план душпастирської праці, суть якого можна передати такими словами: святість об’єднаних людей у паломничанню на шляху до церковного сопричастя, щоб здійснити волю Христа-Спасителя» (Привітання Блаженнішого Любомира).

Ми — народ, духовно травмований безбожним тоталітаризмом і занапащений вічними роздорами, — маємо стати народом святим та об’єднаним, щиро прагнучи церковного сопричастя з усіма християнами. Отож тримаймо свій дух високим, щоб не стратити з поля зору цю велику й гідну мету — «святість об’єднаного народу».

У перспективі єдиного патріархату

Ось нове творю все
(Одкр. 21, 5).

Кожна Церква звершує свою місію серед конкретного народу, в певному історичному часі та географічному просторі. Подібно як Ісус Христос, ставши людським дитям, «зростав мудрістю, літами і ласкою в Бога та в людей» (Лк. 2, 52), щоб осягнути вік зрілого мужа, так і св. Церква — Його Тіло — має різні етапи свого розвитку та ступені зрілості. Різні форми організаційної структури ми по-церковному називаємо єпархіями, митрополіями та патріархатами. Серед останніх особливою пошаною втішаються п’ять найдавніших патріархатів: Рима, Царгорода, Олександрії, Антіохії та Єрусалима (т. зв. Пентархія), які були встановлені Вселенськими Соборами в першому тисячолітті християнської історії. Упродовж другого тисячоліття патріаршої гідності, насамперед за підтримки відповідної державної влади, домоглися Московська, Сербська, Болгарська й Румунська Церкви.

Ідея патріархату Київської Церкви зродилася на початку XVII століття у дещо інших обставинах та мала свою унікальну специфіку, оскільки визрівала не з політичних мотивацій, а з насущних потреб церковного життя. Ця ідея, за задумом її видатних речників — Митрополитів Йосифа Велямина (Рутського) та Петра (Могили), — полягала насамперед у тому, щоб поєднати дві гілки колись єдиної українсько-білоруської Церкви, які внаслідок незгод щодо укладення Берестейської унії опинилися під різними юрисдикціями: Рима й Царгорода. Спільний патріархат мав би, за тодішнім висловом, не лише поєднати «Русь із Руссю», а й спричинитися до відновлення єдності між християнським Сходом і Заходом, підтримуючи сопричастя з Першим і Другим Римами та допомагаючи їм подолати гіркі наслідки церковного розколу. На жаль, конфесійна упередженість тодішнього проводу великих Церков та фанатизм загалу не дозволили втілити в життя таку «універсальну унію», але її здатність стимулювати екуменічний діалог і сприяти церковному порозумінню й поєднанню в Україні не згасла з плином часу і не згубилася в глибині віків.

У XX столітті її палким промотором знову стає унійний Митрополит — Андрей (Шептицький), який, подібно до свого великого попередника Йосифа Велямина (Рутського), готовий був навіть зректися особистих амбіцій заради єдності Української Церкви та її поєднання з Вселенською Церквою, хоча саме йому уряд Української Народної Республіки у 1918 році пропонував патріарший титул. Згодом у своєму зверненні до православних співбратів з 1942 року слуга Божий писав: «При відновленні Київської митрополії та при майбутньому, дасть Бог, піднесенні київського престолу до гідності патріархату, ми будемо канонічно підпорядковані тому патріархові, коли він визнає владу Вселенського Архиєрея.

Не тільки ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки, ми готові навіть з власною стратою їм підчинитися, так що й повна злука двох українських віроісповідань виглядала би так, що радше треба б говорити про підчинення греко-католиків під власть Київського Патріярха».

Але і цього разу плани поєднання і патріаршого довершення ієрархічної структури Української Церкви були брутально перервані насиллям безбожної комуністичної влади, яка не лише придушила спроби відновлення Української державності, а й піддала жорстоким переслідуванням і заборонам усяку релігійну діяльність, а УАПЦ й УГКЦ офіційно ліквідувала. Однак відразу після звільнення з ув’язнення тогочасний Митрополит Галицький Йосиф (Сліпий) порушив питання про визнання Києво-Галицького патріархату перед отцями Другого Ватиканського Собору, покликаючись на те, що: «Київські митрополити, хоч не носили патріаршого титулу, управляли Церквою наче патріархи, користуючись патріаршими правами по взору інших Східних Церков. Вони були свідомі, що патріархат Церкви — це видимий знак зрілості і самобутності помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті».

У 1975 році він же започакував процес фактичного творення патріархату УГКЦ, який триває й досі.

Коли 1991 року постала незалежна Українська держава, свій рух до патріархату відновило й українське православ’я. Між православними Церквами немає однозгідності щодо способу досягнення патріаршого статусу: одні вибрали шлях самопроголошення його (як-от УАПЦ у 1991 році), інші віддають перевагу шляху через «дарування автокефалії». Натомість спільним є те, що усі спадкоємці історичної Київської Церкви в Україні визнають, що вона дозріла для досягнення патріаршого статусу. Практичне втілення патріархальної ідеї в обох — греко-католицькій і православній — гілках Київської Церкви виразно свідчить також про те, що ця ідея насправді має понадконфесійну природу. У цьому випадку навіть найменший успіх однієї з гілок водночас стає успіхом усіх, оскільки крок за кроком прокладає шлях до кінцевої мети — патріархату єдиного, сопричасного.

Останнє двадцятиліття засвідчило, що домогтися визнання патріархатів, проголошених нащадками Київської Церкви, не легко. Що в цій ситуації робити спадкоємцям Святоволодимирового Хрещення в Україні: впадати в розпач? знеохочуватися? живити в серці образу на уявних винуватців?

Передусім цей виклик вимагає від нас і духовного гарту, і євангельського смирення. Зокрема, ми, греко-католики, мусимо зрозуміти тих, для кого проголошений нашою Церквою патріархат видається порушенням освячених часом еклезіальних традицій, і невтомно переконувати їх, що це — воля її Божого народу упродовж уже чотирьох століть. Водночас ми покликані сповнити заповіт Патріарха Йосифа: «Ніколи не відмовляйтеся від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти!» Це завдання передбачає, що ми мали б із розумінням, але при цьому й наполегливо переконувати світову християнську спільноту, що Києво-Галицький патріархат міг би стати «серцем» для західної та східної «легень» одного Тіла Церкви Христової, або, як про це писав Патріарх Йосиф, «[об’єднаний] Київський Патріярхат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности» (Заповіт).

Проте всього цього було би все-таки замало. Прислухаймося знову до голосів автора «Заповіт»: «Завершення [окремих помісних східних] Церков патріаршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомості у Божому люді, у всіх його складових частинах, у свідомості духівництва і пастирів, причому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, зігравала неабияку ролю. Бо тільки дозріла свідомість своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних та історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріархату!»

Іншими словами, великих наших цілей, зокрема патріархату, ми осягнемо не інакше, як працею над нашим духом, який повинен бути гідним цих великих завдань. Патріархат є для нашого Божого народу не самоціллю і не політично умотивованою метою. У ньому зосереджені питання не лише устрою Церкви, а й єдності її Божого народу та його святості. Тому не дивно, що в епіграф до цього розділу винесено відомий новозавітний вислів: «Ось нове творю все». До «творення нового» нас спонукають особливості нашої геополітичної та екуменічної ситуації, а головно — ті духовні виклики, які стоять перед нами. Отож нашим завданням є не лише вимурувати «стіни» патріархату, а й наповнити їх живим вогнем нашої віри — і тоді наша патріарша «оселя» буде визнана у світі як благословенна Богом. Саме це й мали на увазі наші єпископи, звертаючись із Пастирським посланням «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви» (2004) до вірних: «Патріарший статус Церкви — це не тільки декрет Синоду Єпископів, підтверджений визнанням Святішого Отця. Це передусім преображене життя Божого народу, який усвідомлює свої нові обов’язки та відповідальності. Завданням усієї Церкви є невтомно працювати над таким преображенням».

«І будете мені свідками… аж до краю землі»

«Мої очі бачили твоє спасіння,
що ти приготував перед усіма народами» (Лк. 2, 30–31).

Як уже було сказано, до практичної реалізації своїх патріарших устремлінь наша Церква приступила на поселеннях, коли вірні в Україні були брутально позбавлені права на існування. Та жертовна місія, яку взяли на себе наші краяни у вільних частинах світу, викликає в наших серцях почуття великої вдячності та спонукає нас придивитися ближче до цієї сторінки нашої церковної історії та сучасного буття Церкви.

Починаючи з кінця XIX століття Бог у своєму Промислі повів нашу Церкву і народ зовсім новими шляхами, простеляючи їх далеко поза межі рідної землі. Відтоді й дотепер мільйони наших співвітчизників покидали і покидають свій дім, волею чи неволею опиняючись далеко від України, практично на всіх континентах нашої планети. Такими дивними Божими шляхами — головно через мирян, а згодом і через своїх священнослужителів — дісталася Київська Церква й до народів і культур, до яких ніколи раніше не йшла і серед яких ніколи не сподівалася працювати.

Реагуючи насамперед на духовні потреби українських заробітчан та переселенців, уже Митрополит Сильвестр (Сембратович) доклав чимало зусиль, щоб послати до вірних своєї Церкви греко-католицьких душпастирів. Стараннями Митрополита Андрея, який двічі особисто відвідав заокеанські поселення, наші одновірці отримали й своїх архипастирів: Владику Сотера (Ортинського) у Сполучених Штатах Америки (1907) та блаж. священномученика Микиту (Будку) у Канаді (1912). Після Другої світової війни, коли до першої та другої хвиль заробітчанської еміграції додалася справжня лавина політичних скитальців, греко-католицькі єпархії у цих державах було піднесено до рангу митрополій, а ієрархічні структури УГКЦ поширено на Південну Америку, Західну Європу та Австралію.

Динамічний розвиток українського церковного життя на поселеннях мав важливе значення з огляду на несприятливі умови на рідних землях, особливо після того, як внаслідок тоталітарного насилля Греко-Католицьку Церкву було заборонено в Україні та в інших державах комуністичного блоку. Неоціненною є допомога, яку надала Церква на поселеннях своїй приреченій на мовчання Церкві на батьківських землях, ставши її голосом у вільному світі. Цього року, відзначаючи 20-ліття легалізації нашої Церкви, ми не раз вдячно згадували, як спрагло припадали вірні катакомбної Церкви до своїх радіоприймачів, з яких через передачі Радіо Ватикану до них линули рідний літургійний спів і теплі слова духовної підтримки. Ми вдячно відзначали також, що Церква на поселеннях немало спричинилася до виходу УГКЦ з підпілля наприкінці 80-х років XX століття і до розбудови її структур упродовж подальшого двадцятиліття релігійної свободи.

Відтоді ситуація Церкви разюче змінилася, і у своєму Посланні з приводу 60-ї річниці Львівського псевдособору 1946 року Синод Єпископів Церкви на матірних землях відзначив: «Сподіваємося, що тепер Українська Греко-Католицька Церква, поступово розвинувши можливості душпастирської опіки й послідовно відстоюючи право на релігійну свободу на всіх теренах колишнього Радянського Союзу, зможе відновити свій духовний зв’язок і належно послужити тим своїм вірним, які цього бажають».

Ці слова, звернені передусім до греко-католиків у країнах їхнього новітнього розселення (включно з Росією й Казахстаном), цілком закономірно можна віднести й до вірних нашої Церкви на всіх залюднених континентах. Зміцнення духовного зв’язку й розбудова тісніших взаємин мають стати плодами здобутої свободи й відновленого чуття єдиної християнської родини.

Проте тут укотре виринає запитання: як це правильно робити? І тут знову може прислужитися досвід історії та приклад наших великих попередників. Зокрема, слуга Божий Андрей (Шептицький) не лише ініціював проведення спільних нарад греко-католицьких єпископів для узгодження найважливіших питань розвитку богослужбового життя чи вдосконалення канонічного правопорядку, а й не переставав від імені «єпископів Галицької церковної провінції» закликати «передовсім преосвященних єпископов нашого обряду й наш нарід Закарпатської Руси, Югославії, Сполучених Держав Північної Америки й Канади, Румунії й Бразилії», а також «вірних наших епархій, а відтак і розпорошених по цілому майже світі еміґрантів» уникати «всього того, що ділить і роз’єднює», а шукати «всюди того, що лучить і єднає» (Спільне послання до 950-ліття Хрещення Руси-України, 1938 рік).

Після визволення з ув’язнення Патріарх Йосиф доклав великих зусиль, щоб згуртувати «в розсіянні сущих», скликаючи конференції греко-католицьких єпископів, а згодом і Синоди помісної УГКЦ, «щоб злучити те розсіяне стадо воєдино, об’єднати його біля свого Глави і Батька, щоб цьому об’єднанню дати вияв в нашому традиційному правлінні, в священних церковних Синодах» (Послання з нагоди завершення 90 літ життя).

Для Патріарха була безсумнівною нерозривна єдність УГКЦ в усьому світі: «В єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і надхнінням для всіх тих пастирів, духовників і мирян, яких батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська митрополія» (Заповіт).

На його переконання, всі діти цієї Церкви, хоч куди закинула їх доля, втішаються духовними скарбами тисячолітнього київського християнства. Водночас вони покликані плекати свою церковно-історичну традицію у контексті культур країн свого поселення. Тому перед ними стоїть нелегке завдання, щоб, належно представляючи свою традицію, збагатити культури своїх нових батьківщин. Своєю чергою, органічно синтезуючи цінні елементи місцевих культур, УГКЦ може ширше відкритися на духовні запити інших народів, давати на них відповіді на підставі київської традиції.

Отож, підхід Ісповідника віри Патріарха Йосифа до розуміння сучасної УГКЦ є справді пророчим. З одного боку, він дає змогу уникнути надмірної централізації, наслідком якої було би зведення Церкви на поселеннях до українських анклавів, які перебувають у релігійно-культурному ґетто, штучно ізольованому від повноцінного життя в новій країні та приреченому на асиміляцію. З другого боку, збереження єдності Церкви в Україні із ієрархією та спільнотами вірних поза її межами дає змогу завжди ділитися з ними своїми скарбами, а їм — щедро черпати з її віковічного джерела і завдяки цьому продовжувати духовно приваблювати до себе нові покоління вірних та відкрити для себе глобальні духовні, культурні й цивілізаційні перспективи.

Єдиним вознесеним духом до єдиного Бога

Я зроблю з них один народ на моїй землі, на горах ізраїльських…
вони не будуть більше двома народами,
і не будуть більш розоділені на два царства…
Вони будуть моїм народом, а Я — їхнім Богом! (Єз. 37, 21–23).

Останніми роками в Україні розгорнулася широка дискусія щодо проблеми Київської Церкви, тобто об’єднання нинішніх Церков давньої київської традиції в одну Київську Церкву. Точиться ця дискусія і в середовищі греко-католиків — і, як це буває завжди при осмисленні чогось незвичного, не бракує критицизму. Одні вбачають у цій пропозиції нездійсненну утопію, інші — «зраду».

Проте високі ідеї тому й називаються так, що для свого осмислення вимагають певної висоти духу. Бо приземлений дух неспроможний сягнути за найближчі обрії. Чи не називали «зрадою Закону», скажімо, вчинок Христа, коли Він зайшов у хату до митаря Закхея (Лк. 19, 1–10)? І тільки ті, хто зумів осягнути велич Христового посланництва, могли знайти й несуперечливе пояснення Його несподіваним крокам. Так і сьогодні перешкоди для об’єднання українських Церков цілком очевидні, а загрози — безсумнівні. Ми повинні їх бачити і їх враховувати. І все ж бачити лише їх — це ніби віддати себе земному тяжінню, принувши свій дух до присадибного тину.

Чи є ідея єдиної Київської Церкви новою й досі незнаною? Прислухаймося до голосів наших славних попередників.

Митрополит Андрей (Шептицький): «Релігійна єдність була б могутнім товчком в осягненні національної єдности. Тому, думаю, що кожний український патріот повинен зробити все, що може, до здійснення такої релігійної єдности» (Лист до всіх Високопреосвященних і Преосвященних православних архиєреїв в Україні і на Українських Землях, грудень 1941).

Патріарх Йосиф (Сліпий): «Найближчими нам за вірою і кров’ю є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви!» (Заповіт).

Чуючи ці голоси з минулого й ніколи не забуваючи про ці заповіти, наша Церква упродовж останнього часу розробила цілу низку документів, у яких крок за кроком формулювала й уточнювала своє нинішнє розуміння нашого історичного завдання — «поєднання Руси з Руссю».

Так, уже в першому з цієї серії документі — «Концепції екуменічної позиції Української Греко-Католицької Церкви» — були сформульовані засадничі положення, які слугували відправними точками у нашому русі вперед. Зважаючи на тему, яку обговорюємо, наведемо, зокрема, такі положення: «Церковна єдність із Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, а тому будь-які подальші екуменічні кроки не можуть підважувати значення цієї єдності й мають розбудовуватися з її урахуванням (17); УГКЦ виходить із засади, що всі три Церкви [УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ] мають спільну історичну спадщину Київської Церкви (32); УГКЦ, проте, не вважає нинішні поділи в православ’ї в Україні бажаними чи узаконеними. Навпаки, УГКЦ вітатиме будь-які кроки до всеправославного примирення в Україні та об’єднання нинішніх гілок православ’я в одну Православну Церкву, вважаючи, що таке примирення та об’єднання стануть важливими чинниками на шляху духовного відродження України (33).

Наступною важливою віхою стало Послання з нагоди повернення осідку предстоятеля УГКЦ до Києва «Один Божий народ у краї на Київських горах» (2004). Тут згадані вище положення знайшли не лише підтвердження, а й логічне концептуальне продовження: «Кожна конфесійна гілка Київської Церкви, історично близька до одного з християнських центрів, не мусить втрачати свої освячені часом конфесійні зв’язки. Сьогодні можна переконано стверджувати, що вимога розірвати ті чи ті зв’язки, яку так часто озвучували в історії України, довела свою неспроможність. Як уже зазначалося вище, заміна юрисдикційної підлеглості на сопричасне сестринство дало б можливість не лише зберегти цінні аспекти дотеперішніх зв’язків, а й збагатити ними спільну скарбницю Київської Церкви» (ІІ.2).

Цілком очевидно, що, подаючи такі несподівані, а для когось і революційні пропозиції, треба було уточнити мотивацію, яка за ними стоїть, і передумови, що їх вони передбачають. У цьому документі це зроблено так: «По-перше, нинішні особливості української церковної ситуації слід трактувати не як порушення єдино можливого міжцерковного порядку, а як процеси, детерміновані природним розвитком українських Церков… По-друге, надійний християнський мир в Україні — передумову подальшого екуменічного діалогу — можна забезпечити лише на шляху врахування інтересів кожної із зацікавлених сторін… По-третє, на зміну монопольним спробам вирішити проблему єдиної помісної Церкви в Україні на користь якоїсь однієї з конфесій має прийти об’єднання зусиль усієї християнської спільноти. Цивілізоване вирішення долі Київської Церкви може стати справжньою „лабораторією екуменізму“ (Іван Павло ІІ), позбавленого ультимативності й сповненого духом співпраці та партнерства. Гармонійні, інклюзивні форми об’єднання Київської Церкви (наприклад, у формі єдиного Патріархату — наскрізній історичній візії українців ще з ХVІІ століття) завдяки унікальній сопричасній відкритості могли б стати шансом для центрів християнства зустрітися на його терені, щоб врешті-решт знайти нові екуменічні моделі порозуміння…» (ІІ.4).

Цей документ не залишився непоміченим в Україні, і чи не вперше у новітній час з православного боку почали надходити певні офіційні й неофіційні відгуки. Стало зрозуміло, що запропонована УГКЦ «інклюзивна» модель Київської Церкви потребує огранення в суто еклезіальних і богословських термінах. Це було зроблено 2008 року у Зверненні до Предстоятелів українських Православних Церков, зокрема було подано важливе богословське підґрунтя греко-католицького розуміння єдиної помісної Української (Київської) Церкви: «Єдина помісна Українська Церква воскресне сопричастям Церков київської традиції, які самі себе і одна одну вважають спадкоємицями Святоволодимирового Хрещення. Кожна з Церков іпостасно-самобутня у власному очоленні і священноначаллі, кожна рівна у звершенні Таїнства спасіння» (2).

Ініціативи УГКЦ щодо обговорення шляхів відродження Київської Церкви стимулюють внутрішньоправославні процеси, але не є їх єдиною причиною. Пошук шляхів відродження Київської Церкви охопив сьогодні усі її нинішні гілки, що, безсумнівно, є важливим «знаком часу». Щоправда, пропозиції українських православних обмежуються лише створенням єдиної помісної Української Православної Церкви. До пропозиції УГКЦ, яка передбачає вихід за вузькоконфесійні рамки, українські православні ставляться з осторогою, оскільки в ній вони вбачають давню модель «уніатизму». Це свідчить про те, що в Україні визріла серйозна потреба усвідомити різницю між «уніатизмом» як конфесійним підляганням і сопричасною єдністю рівних у гідності Церков.

Утім, певні сумніви виникають з обох боків: якщо православні трактують будь-яку єдність з греко-католиками як відступ від ортодоксії, то греко- і римо-католики часом побоюються, що ця понадконфесійна модель може підважити єдність греко-католиків із Єпископом Рима. Відповідь на ці тривоги повинні дати, звичайно ж, ми самі через іспит нашого сумління.

Корисним для нас, греко-католиків, і тут було б звірити свою позицію з візією наших попередників.

Митрополит Андрей (Шептицький): «Я не протиставляю католиків і православних… Я тільки хочу сказати, що любов у католиків чи православних діє у напрямі поєднання, а все те, що по обидвох сторонах є ненавистю, браком любові… діє за роз’єднаням» (Заключне слово на Унійному тижні в Брюсселі, 1925 рік). «Можна було говорити про різні способи порозуміння без зливання в одно віросповідання. Можна було подумати й про злуку православних віроісповідань із греко-католицьким… Я хотів, аби приналежні до різних віросповідань старались до себе взаємно наблизитися, заховуючи, очевидно, свою окремішність» (Лист до української православної інтелігенції, 1942 рік).

Патріарх Йосиф (Сліпий): «Найчисленніші Церкви в нас є Православна й Католицька, і, безсторонньо кажучи, нема між нами суттєвої догматичної різниці, як це вказують теологічні студії і свідчить історія. Правду кажучи, розлам і поділ є піддержувані тільки ззовні, від тих, які знають, що тим ослаблюють Український Нарід і Церкву… Будьмо собою! Дивімося на своє власне духовне добро, на спасіння наших душ — і тоді буде між нами єдність, в першу чергу на церковному полі, а опісля на національному і державному!» (Послання «Про поєднання у Христі», Рим, 3 червня 1976 року).

Отже, і в цьому випадку нинішні об’єднавчі візії та зусилля, які виходять з середовища нашої Церкви, не суперечать традиційному самоусвідомленню Церкви, що вироблялося упродовж попередніх століть. Своїми пропозиціями ми не творимо якоїсь нової тоталітарної «імперії» чи конфесійної «цивілізації», яка б претендувала на роль Четвертого Рима. Особливістю пропонованої УГКЦ візії Київської Церкви якраз і є прагнення жити нарешті в мирі зі своїми сусідами.

Замість монопольного володіння християнською Україною, що було характерним знаком минулих епох, ми пропонуємо сопричасну єдність сьогодні ще поділеної Київської Церкви. Однак ця єдність, щоб принести в Україну мир і порозуміння, мусить вирости зсередини, у лоні кожної гілки Київської Церкви. Власне цей процес і започаткувався 1989 року, що став визначальною віхою в житті як греко-католиків, так і православних в Україні. Цей шлях буде непростий, він знатиме вагання й, можливо, відступи, але, як засвідчує наша історія, він насправді невідворотний, бо проліг через жертву і мучеництво, силу духу й висоту помислів, вогонь віри і щирість молитви.

Благословення Господнє на вас!

В імені Синоду Єпископів
Української Греко-Католицької Церкви

† ЛЮБОМИР

Дано у Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
8 грудня 2009 року Божого