СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиСвященик УГКЦ о. Ярослав Рохман серед претендентів на медичний «Оскар»
Визначені кандидатури від Прикарпаття для участі в конкурсі на отримання відзнаки за професіоналізм та милосердя в 2019 році «Орден Святого Пантелеймона» і «Медаль Святого Пантелеймона». Така відзнака, яку ще називають «медичним Оскаром», популяризує фах медика, культивує гуманність та милосердя у суспільстві.
На засіданні регіональної ради Прикарпаття, яку цьогоріч очолює професор Володимир Боцюрко, розглянуті подання від трудових колективів і громадських організацій і визначені кандидатури в таких номінаціях.
«Орден Святого Пантелеймона»
Номінація «Найкращий лікар» — Шевчук Михайло Григорович — доктор медичних наук, професор кафедри хірургії ННІ післядипломної освіти ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет».
Номінація «Новатор охорони здоров’я» — Попович Василь Іванович — доктор медичних наук, професор кафедри оториноларингології та офтальмології з курсом хірургії голови і шиї ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет».
Номінація «За досягнення в міжнародній співпраці в охороні здоров’я» — Гінчицький Володимир Романович — завідувач відділення судинної хірургії обласної клінічної лікарні.
Номінація «Взірець служіння суспільству» — отець Ярослав Рохман — капелан Івано-Франківського клінічного центру паліативної допомоги, голова комісії у справах душпастирства Івано-Франківської архієпархії УГКЦ.
«Медаль Святого Пантелеймона»
Номінація «За лікарське мистецтво» — Гудз Олексій Іванович — кандидат медичних наук, асистент кафедри хірургії ННІ післядипломної освіти ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет».
Номінація «За наукові розробки в медицині» — Палійчук Володимир Іванович — кандидат медичних наук, асистент кафедри ортопедичної стоматології ДВНЗ «Івано-Франківський національний медичний університет».
Кандидатури на отримання відзнаки за професіоналізм та милосердя в 2019 році «Орден Святого Пантелеймона» і «Медаль Святого Пантелеймона» подані до Києва, і вже там визначатимуть кращих з кращих.
Урочиста церемонія нагородження відбудеться 9 серпня у День Святого великомученика і цілителя Пантелеймона.
«Медичний капелан репрезентує Христа і Церкву». Інтерв’ю із претендентом о. Ярославом Рохманом
Коли медичний капелан заходить до пацієнта, то він завжди репрезентує Христа і Церкву. Так каже голова Комісії у справах душпастирства охорони здоров’я Івано-Франківської архієпархії УГКЦ о. Ярослав Рохман. Він сам є капеланом обласного клінічного центру паліативної допомоги. А загалом в Івано-Франківській єпархії УГКЦ 33 медичних капелани — майже в усіх лікувальних закладах Івано-Франківська і в усіх районах. Про їхнє волонтерське служіння — у розмові з о. Ярославом Рохманом.
В цьому році службі капеланства на Прикарпатті виповнюється 15 років. Яка, на вашу думку, основна місія служіння духівників в лікувальних закладах?
Багато хто вважає, що капелан служить лише для хворих. Насправді ділянка його служіння значно ширша. Перший, звичайно, — то є хворий. Другі — медичні працівники. Треті — це родичі хворих, з якими теж капелан спілкується, молиться разом. І четверті — волонтери, які також потребують духовної підтримки. Капелан може виконувати й інші функції, але ці найосновніші.
І все ж насамперед це хворі. Як зустрічають священиків в лікувальних закладах, адже люди в хворобі по-різному сприймають і свою хворобу, і світ здорових, та й можуть належати до різних конфесій?
У лікарняній палаті є кілька осіб, і кожний по-своєму відреагує на священика у рясі. То залежить найперше від духовного, релігійного досвіду особи. Наскільки вона близька з Церквою, з Христом, настільки радісно прийме священика. Але можемо констатувати одне: хворий, пацієнт зустріне священика зовсім по-іншому, як когось іншого. Священик має виняткове право пропонувати свої послуги, пропонувати себе, свою участь у хворобі особи навіть не чекаючи, поки його покличуть.
Які форми роботи з хворими?
Це спільна молитва, це читання Святого Письма і як вершина — уділення Святих Таїнств. Не може бути так, що священик ходить по лікарні і кожного причащає. В першу чергу є спілкування. А іноді навіть спільне мовчання. У мене був випадок, коли хворий лежав у комі в реанімації. Лікар скептично поставився до мого прохання відвідати пацієнта: «Він же нічого не чує». Я підійшов до хворого, взяв його за руку і сказав: «Христос воскрес!». Чоловік мені не відповів, але з його очей потекли сльози. Він нас чув і для нього важливо було, щоб був хтось поряд.
о. Ярослав Рохман, медичний капеланЯк стають капеланами, як підбираються священики для такого служіння?
Нема якогось єдиного алгоритму вибору медичного капелана. Єдине, що можу сказати: медичного капелана не призначають, це його рішення, його вибір, його бажання. До такого типу діяльності тяжко заставити. Якось ми проводили акцію — пішли з лекціями про медичне капеланство до студентів-семінаристів, щоб у такий спосіб популяризувати медичне і військове капеланство, а також щоб підбирати для лікарень молодих священиків. І це була не дуже успішна акція. Ми не побачили людей, які б масово захотіли служити в лікарні. Це особливий тип служіння. Як відчуває особа покликання до священства, так тут треба відчути особливе покликання до лікарняного служіння. Є люди, які після спілкування з хворими виходять як витиснений лимон, а є такі, що ще більше набираються Духу Божого і, навпаки, готові ще більше служити. Скажу про себе. Виходжу з лікарні знесиленим, але я від того щасливий, бажаю повернутися знов. Це для мене не закриває двері лікарні, а, навпаки, дає стимул.
У вас особисто дуже складний лікувальний заклад, ви працюєте у хоспісі, тепер він називається центром паліативної допомоги. Це і стаціонар, і виїзне відділення — але все це невиліковні хворі, в останній стадії недуги. Морально важко?
Якщо говорити про хоспіс, то з пацієнтами я намагаюся в першу чергу бути приятелем. Не зверхньо священиком, вчителем, а навіть учнем, вчитися від хворого. Що є найтяжчим в моєму служінні у хоспісі? Коли заводжу дружбу з пацієнтами, приходжу в якийсь раз, а вони відійшли у Вічність. Це переживання того прощання, пережиття втрати, горя. І це не лише у мене, а й у всіх працівників хоспісу. Тому паліативна допомога — це найбільший рівень емоційного вигоряння. Але не хочу акцентувати на такій сумній ноті. Тому що хоспіс — це є якраз життя. Тобто зуміти наповнити життям дні людей з невиліковними хворобами. Так, є невиліковний діагноз, але це не означає, що треба чекати кінця. Ми маємо наповнити те життя. І середників того наповнення є надзвичайно багато. Перша річ, найголовніша, як на мене — зняти гострий біль. Коли людина знеболена, до неї повертається радість життя, вона бажає спілкуватися, чути новини, які відбуваються у світі. Я був здивований, але багато хто починає цікавитися історією, заново вивчати, я їм приношу книги з бібліотеки. В нашому хоспісі завдяки старанням благодійного фонду «Мати Тереза» були встановлені гучномовці в кожній палаті, і коли в каплиці служиться Літургія чи говориться проповідь, всі люди у своїх палатах, на ліжках чують прекрасно, що відбувається. Ми часто включаємо і науково-публіцистичні ефіри. Люди це слухають, для них це надзвичайно велика цінність. Вони це між собою обговорюють. Люди насправді живуть. Додавати їм цього життя — це завдання паліативної допомоги.
В інших лікувальних закладах, можливо, легше, але капеланство теж важливе.
Я би сказав, що в кожній медичній установі є свої виклики. Наприклад, пологовий будинок. Це величезні переживання жінок, чоловіків, батьків, високий рівень тривоги. Одним лікарським «не переживайте» важко зняти цей стан. Тому тут також дуже важливим є капелан, який зуміє підібрати слова, дати надію, підтримку, щоб особа доручила Богові той стан, в якому вона знаходиться, і очікувала радісно народження своєї дитини. Дитяча лікарня — це особливий підхід до дітей, це особливий тип служіння, коли доводиться капелану самому стати дитиною і в той же час бути дорослим з їхніми батьками. Бачимо гарну тенденцію, що реанімація стає відкритою. Не тільки для священиків, а для всіх. Світова практика показує, що пологові відділення також стають відкриті. Тобто в кожній лікарні є свій тип служіння, капелан пристосовується, щоб якісно допомогти пацієнтам.
Є такий відомий вислів: лікар лікує тіло, а священик — душу. Коли ми з вами на початку Великого посту говорили про Таїнство соборування, ви наголошували про духовний вплив і на медичний персонал. Як бачите цей вплив?
Медична професія має один з найвищих рівнів емоційного чи психологічного вигоряння. Люди, служачи хворим, часто втрачають інтерес до тої праці. На те є багато факторів і вони об’єктивні. Ми не маємо права засуджувати медичних працівників. Людина просто виснажується. Це занадто важка праця, яка постійно потребує самовіддачі, натомість для медичної сестри чи лікаря нема взаємовіддачі. В даному випадку капелан наголошує, що, служачи хворому, в першу чергу маємо побачити в особі того хворого самого Христа. Служити тому хворому, немовби Христові. І в такий спосіб не просто виснажуюся, віддаю, я вже отримую від Бога благодать. Тобто та медична сестра чи лікар вже мають щось навзаєм, втіху від того служіння. З іншої сторони, медичний капелан також сприяє важливому мікроклімату любові у лікарняному закладі, щоб медичний персонал завжди був привітним і усміхненим, відкритим до пацієнта.
Враховуймо і те, що хворі люди — вони прикрі, вередливі, знеболені…
Дуже часто людині в хворобі тяжко себе контролювати. Вона хапається за будь-яку можливість подолати хворобу, але не зважає іноді на елементарні етичні правила. Та лікар мусить, не зважаючи на ставлення пацієнта до себе, зберегти оцю любов, показати ніжність. І завдання капелана — підтримувати такий стан любові в медичній установі.
Глава УГКЦ Святослав Шевчук сказав, що капеланства потребує не тільки хворий, а й сама система охорони здоров’я. Наскільки я зрозуміла, йдеться про усунення негативних проявів в медицині.
Мова йде про те, що коли ми живемо згідно з Законом Божим, а він є природнім законом, від нього виходить етичний закон, від етичного виходить державний закон. Я не можу жити як християнин, порушуючи якісь норми морального, чи етичного, чи українського законодавства. Тому якщо капелан буде постійно наголошувати на тому, що в лікарні має бути найперше Закон Христовий, відповідно всі інші галузі будуть у своїй досконалості. Саме про це мова йде. Тому медичний капелан має бути своєрідним рупором справедливості, який постійно говорить про те, що Бог є тут. Коли заходить священик до пацієнта, то він завжди репрезентує Христа і Церкву.
Чи є в лікувальних закладах співпраця між капеланами і адміністрацією лікарень?
В більшості випадків самі головні лікарі зверталися до нашого єпископа і просили, що їм потрібен медичний капелан. Тут бачимо усвідомлення того, хто такий медичний капелан і яку функцію він виконує. Це інший рівень, ніж просто служіння хворому, лікарям чи медсестрам. Бо співпраця з адміністрацією — це і стратегічне планування розвитку лікарні, це і біоетичні питання. Ця молода наука — біоетика — показує в медичній сфері етичні і християнські цінності. Основні принципи — надати медичну допомогу, бачити не соціальний рівень, статус, а саму особу. І саме капелан може виступати тут рупором справедливості, любові. Згадаймо історію, перші лікарні були створені в монастирях, символом медицини є хрест. Коли 10 років тому медичними капеланами були здебільшого старші священики, то зараз є чимало молодих, і це тішить. Часто це волонтерське служіння, яке не має якоїсь винагороди, але капелани отримують задоволення від того, що вони служать. Це дуже важливо.
За матеріалами Прес-служби Івано-Франківської архиєпархії та Християнського порталу ПрикарпаттяПрес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
