Послання Святішого Отця Франциска з нагоди 55-го Всесвітного дня миру

Діалог поколінь, виховання та праця — засоби побудови тривалого миру

1. «Які ж гарні на горах ноги його, хто несе добру новину, хто звістує мир» (Іс. 52, 7).

Слова пророка Ісаї передають утіху і полегшене зітхання виснаженого насиллям і знущаннями народу, що пізнав приниження і смерть в екзилі. Пророк Варух дивувався: «Чому, Ізраїлю, через віщо сидиш у краї ворожім, марнієш у землі чужосторонній? Ти мертвими опоганився, тебе вважають побіч тих, що в аді» (3, 10–11). Для цього народу прихід благовісника миру означав надію на відродження з-під руїн історії, початок світлого майбутнього.

Однак навіть сьогодні шлях до миру, якому святий Павло VI дав нову назву інтегрального розвитку [1], на жаль, залишається далеким від реального життя багатьох чоловіків і жінок, а отже, і всього людства, яке тепер у всьому взаємопов’язане. Незважаючи на численні зусилля, спрямовані на конструктивний діалог між країнами, посилюється оглушливий шум воєн і конфліктів, прогресують хвороби в пандемічних масштабах, поглиблюються наслідки кліматичних змін та деградація довкілля, загострюється драма голоду і нестачі питної води та продовжує домінувати економічна модель, що базується на індивідуалізмі, а не на солідарному розподілі. Як і за часів стародавніх пророків, так і сьогодні не перестає підноситися крик землі і плач бідних [2], який благає про справедливість і мир.

У будь-яку епоху мир є і даром згори, і плодом спільних зусиль. Існує «архітектура» миру, у яку роблять свій внесок різні інститути суспільства, але є і «ремесло» побудову миру, у якому бере участь кожен із нас [3]. Кожна людина може разом з іншими працювати над побудовою більш мирного суспільства, починаючи із себе самої, із стосунків у сім’ї, у суспільстві та з довкіллям, аж до відносин між народами та державами.

Тут я хотів би запропонувати три шляхи побудови тривалого миру. По-перше, це діалог між поколіннями як основа для реалізації спільних проєктів. По-друге, це виховання як фактор свободи, відповідальності та розвитку. І по-третє, це праця, необхідна для повної реалізації людської гідності. Це три суттєвих елементи «формування суспільного пакту» [4], без якого жоден проєкт миру не має сенсу.

2. Діалог між поколіннями для побудови миру

У світі, усе ще охопленому пандемією, яка спричинила багато проблем, «хтось намагається втекти від дійсності у свої світи, інші реагують на неї деструктивною силою, однак між егоїстичною байдужістю і ґвалтівним протестом є ще одна можливість — діалог. Діалог поколінь» [5].

Будь-який щирий діалог, навіть той, який містить елементи справедливої й позитивної діалектики, завжди вимагає елементарної довіри між співрозмовниками. Ми повинні повернути собі цю взаємну довіру! Нинішня криза охорони здоров’я підсилила почуття самотності та замкнутості. Самотність літніх людей супроводжується почуттям безпорадності та відсутністю спільного уявлення про майбутнє у молоді. Це, безперечно, болісна криза. Проте в ній можуть проявлятися і кращі сторони людей. Насправді, саме під час пандемії в усіх куточках світу ми бачили щедрі свідчення співчуття, взаємної підтримки та солідарності.

Діалогувати означає слухати одне одного, обмінюватися думками, домовлятися і йти разом. Сприяти діалогу між поколіннями значить обробляти твердий і безплідний ґрунт конфліктів і маргіналізацій, щоб зробити його придатним до посіву міцного спільного миру.

Тоді як технологічний та економічний розвиток часто розділяв покоління, сучасні кризи виявляють невідкладність їхнього союзу. З одного боку, молодь потребує життєвого і духовного досвіду старших; з іншого боку, літні люди потребують підтримки, любові, творчості та динамізму молодих.

Великі суспільні виклики та миротворчі процеси не можуть обійтися без діалогу між хранителями пам’яті — літніми людьми — і тими, хто продовжує історію — молоддю; без готовності кожного з них звільнити місце іншому, не претендуючи зайняти весь простір, щоб задовольнити власні нагальні інтереси, немовби немає ні минулого, ні майбутнього. Глобальна криза, яку ми переживаємо, показує нам, що зустріч і діалог між поколіннями є рушійною силою здорової політики, яка не задовольняється керуванням теперішньою ситуацією «за допомогою латок чи швидких принагідних рішень» [6], а пропонує себе як вищу форму любові до іншого [7], у пошуку спільних і стійких проєктів.

Якщо перед лицем труднощів ми зуміємо провадити цей діалог між поколіннями, «якщо ми будемо йти вперед разом, молоді й літні люди, то зможемо добре вкоренитися в сучасності, а звідси дивитися на минуле і на майбутнє. Ми звертатимемося до минулося, щоб вчитися з історії і зцілити старі рани, які часто обумовлюють наші вчинки; до майбутнього — щоб примножувати ентузіазм, підживлювати мрії, пробуджувати пророцтва і плекати надії. Так, у єдності ми зможемо навчатися одне від одного» [8]. Чи могли б дерева рости і плодоносити без коріння?

Згадаймо лише питання піклування про наш спільний дім. Те ж довкілля, по суті, є «позикою кожному поколінню, яке повинно передати його наступному» [9]. Тому слід підтримувати та заохочувати молодих людей, що прагнуть до більш справедливого світу, який був би уважніший до захисту довіреного нам творіння. Вони це роблять із трепетом та ентузіазмом, а насамперед — з почуттям відповідальності перед необхідністю невідкладної зміни курсу дій [10], якого вимагають від нас труднощі, що виникли внаслідок сьогоднішньої етичної та соціально-екологічної кризи [11].

Зрештою, можливість спільно будувати шляхи до миру не слід відділяти від виховання та праці — найбільш сприятливих сфер і контекстів для діалогу поколінь. Саме виховання роз’яснює нам граматику діалогу між поколіннями, і саме під час роботи люди різних поколінь співпрацюють, обмінюючись знаннями, досвідом та навичками заради спільного блага.

3. Освіта і виховання як двигуни миру

За останні роки в усьому світі значно зменшився бюджет на освіту та виховання, який розглядається радше як витрати, а не як інвестиції. Однак вони є основними носіями інтегрального людського розвитку, тому що роблять людину більш вільною та відповідальною і є незамінними чинниками захисту та підтримки миру. Іншими словами, освіта та виховання є основою згуртованого громадянського суспільства, здатного породжувати надію, добробут і прогрес.

З іншого боку, військові витрати зросли, перевищивши рівень, зафіксований наприкінці «холодної війни», і, найімовірніше, будуть і надалі непомірно збільшуватися [12].

Тому необхідно терміново розробити економічну політику, орієнтовану на зміну співвідношення між державними інвестиціями в освіту і виховання та коштами, які виділяють на озброєння. Зрештою, прагнення до реального процесу міжнародного роззброєння може принести величезну користь для розвитку народів та націй і вивільнити необхідні фінансові ресурси для більш доцільного використання у сфері охорони здоров’я, освіти, інфраструктур, догляду за середовищем тощо.

Я сподіваюся, що інвестиції у виховання супроводжуватимуться більшою турботою про розвиток культури піклування [13]. Протистоячи розколам у суспільстві та інерції інституцій, вона може стати тією спільною мовою, яка руйнує бар’єри та будує мости. «Країна розвивається тоді, коли провадиться конструктивний діалог між різними сферами культури: народною, студентською, молодіжною, мистецькою, технологічною, економічною, родинною та медійною» [14]. Тому необхідно сформувати нову культурну парадигму через «глобальний освітній пакт для молодих поколінь і за їхньою участю, що залучає сім’ї, громади, школи та університети, установи, релігії, правителів і все людство, до формування зрілих осіб» [15]. Цей пакт сприяє вихованню інтегральної екології, відповідно до культурної моделі миру, розвитку та сталості, основаній на братерстві та союзі між людьми та довкіллям [16].

Інвестування в освіту та виховання молодих поколінь — це основний спосіб супроводжувати їх шляхом спеціальної підготовки до успішного посідання належного місця у світі праці [17].

4. Пропагування цінності праці і забезпечення роботи сприяє побудові миру

Праця є незамінним фактором розбудови та збереження миру. У праці людина виражає себе та свої обдарування, а також проявляє відповідальність, докладає зусилля, взаємодіє з іншими, тому що людина завжди працює з кимось або для когось. З цієї соціальної точки зору, праця — це місце, де ми вчимося робити свій внесок у більш придатний для життя і гарніший світ.

Пандемія Covid-19 загострила ситуацію у сфері праці, яка ще до неї мала численні проблеми. Зазнали краху мільйони господарських і виробничих структур; працівники без постійного працевлаштування стають дедалі вразливішими; багато з тих, хто надає основні послуги, стали для суспільної та політичної свідомості ще більше невидимими; дистанційна освіта в багатьох випадках призвела до регресу в навчанні та шкільній освіті. Крім того, молодих людей, які щойно вийшли на професійний ринок, і дорослих, що втратили роботу, сьогодні чекають драматичні перспективи.

Зокрема, руйнівного впливу кризи зазнала неформальна економіка, частиною якої є трудові мігранти. Багатьох із них не визнають національні закони, начебто ці люди не існують; вони самі та їхні сім’ї живуть у нестабільних умовах, зазнають різних форм рабства і не можуть розраховувати на систему соціального захисту. Крім того, на сьогодні лише третина населення світу працездатного віку забезпечена системою соціального захисту або може скористатися нею в обмежених формах. У багатьох країнах зростає насилля та організована злочинність, які придушують свободу та гідність людей, отруюють економіку і стоять на заваді розвитку спільного блага. Відповіддю на цю ситуацію може стати тільки збільшення можливостей для гідної праці.

Справді, праця — це основа, на якій будується справедливість і солідарність у кожній громаді. Тому «не слід намагатися дедалі більше замінювати людську працю технічним прогресом: таким чином людство лише собі зашкодить. Праця — це необхідність, частина сенсу життя на цій землі, шлях до зрілості, розвитку людини та її самореалізації» [18]. Ми повинні об’єднати ідеї та зусилля для створення таких умов і рішень, щоб кожна людина працездатного віку мала можливість зробити своєю працею внесок у життя сім’ї та суспільства.

Як ніколи актуальною є необхідність сприяти забезпеченню гідних умов праці в усьому світі, орієнтованих на спільне благо та захист творіння. Необхідно забезпечити та підтримувати свободу підприємницьких ініціатив і водночас сприяти пробудженню суспільної відповідальності, щоб прибуток не був єдиним провідним критерієм.

З цієї точки зору слід стимулювати, вітати та підтримувати ініціативи, які на всіх рівнях закликають підприємства поважати основні права працівників і працівниць, підвищуючи обізнаність у цьому питанні не лише інституцій, а й споживачів, громадянського суспільства та підприємницьких кіл. Що більше останні усвідомлюють свою соціальну роль, то більше вони стають місцями прояву людської гідності, беручи участь у побудові миру. У цьому питанні політика покликана відігравати активну роль, підтримуючи справедливий баланс між економічною свободою та соціальною справедливістю. Усі, хто працює у цій сфері, починаючи з працівників і підприємців католиків, можуть знайти вірні орієнтири в соціальній доктрині Церкви.

Дорогі брати і сестри! Тепер, коли ми прагнемо об’єднати зусилля для виходу з пандемії, я хотів би ще раз подякувати тим, хто щиро присвятив і продовжує щедро й відповідально віддавати себе справі забезпечення освіти, безпеки та захисту прав, наданню медичної допомоги, сприянню зустрічі родичів із хворими, гарантії економічної підтримки незабезпечених людей чи тих, які втратили роботу. І запевняю у своїй молитовній пам’яті про всіх жертв та про їхні родини.

Я закликаю урядовців і тих, хто наділений політичними та суспільними обов’язками, душпастирів і провідників церковних спільнот, а також усіх чоловіків і жінок доброї волі ступити разом на ці три шляхи: діалог між поколіннями, виховання і праця. Мужньо і творчо. І нехай буде щоразу більше тих, хто тихо, смиренно і завзято день у день стає миротворцем. Хай благословення Бога миру завжди скеровує і супроводжує їх!

† ФРАНЦИСК

Ватикан, 8 грудня 2021 року