СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиОтець-номінант Степан Сус: «Сучасний єпископ має бути людяним»
Минулої п’ятниці, 15 листопада 2019 року, стало відомо, що настоятель Гарнізонного храму св. апостолів Петра і Павла, о. Степан Сус призначений єпископом Курії Верховного Архиєпископа Української Греко-Католицької Церкви. Священник, якому в жовтні виповнилося 38 років, стане наймолодшим католицьким єпископом у світі.
Сьогодні на хвилях Радіо «Воскресіння» о. Степан у розмові із журналістом Тарасом Бабенчуком розповів чому, на його думку, сучасний єпископ має бути перш за все людяним, про те, що не боїться покидати Гарнізонний храм св. апостолів Петра і Павла, адже його є на кого залишити, а також про особистий шлях до священства.
Чи вже почуваєте себе владикою? Які відчуття?
Є певне піднесення, бо розумієш, що маєш нове завдання, а з іншої сторони — це період турбулентності, з новини викликами. В семінаріі не вчать як бути єпископом, а лише священником, що є природньо. Тут десь важко уявити себе єпископом. Може коли почнеться примірка риз, то увійду у цей процес. Бо зараз я трохи у стресовому стані і намагаюсь це впорядкувати, щоб добре і правильно використати свої зусилля. Перше, що я казав, коли почув про рішення Синоду і Святішого Отця, — що я замолодий. Є багато старших і досвідченіших священиків. Але тепер щодня ближче і ближче наближаюсь до цієї події.
Коли Ви отримали пропозицію єпископської хіротонії, то могли відмовитись. Чому Ви її прийняли?
Звичайно кожного питають «так» чи «ні». Але я собі подумав, що і за наше «ні» Бог спитає. Чому Ти сказав ні? Я частина Церкви. Якщо би «ні» сказали Шептицький, Сліпий, Гузар, то не знати чи в нас би була Церква. Ми також маємо спільноту мучеників, яка не підписала зради і в такий спосіб віддала своє життя і сказала Богові «так». Я не знаю що мене далі чекає, але довіряю Богові і готовий служити Йому і людям.
Ви у Львові знані як синкел військового капеланства і і настоятель Гарнізонного храму. Чи Ви маєте на кого залишити цей напрямок?
Перш за все я радий, що наша система так вибудувана, що кожен з нас відповідав за певний напрям. Навіть коли я був відсутній, то капеланство активно розвивалося. Храм — це спільнота людей, де кожен має свої обов’язки. Я не старався все прив’язати до себе, а намагався розділяти повноваження. Тому кожен капелан має свою ділянку і пустки не буде і втрат — не буде, а темп життя Гарнізонного храму ще збільшиться. Головна наша місія — це служити для військових і їх сімей. Тому з цим всім впораються без проблем.
Яким на вашу думку є сучасний єпископ?
Він перш за все має бути людяним і це риса, яка має бути характерною для всіх. Все починається з простого, з людських стосунків. Звичайно єпископ не може бути ідеальним, бо він — людина, але кожен з нас покликний будувати стосунки. Час ставить певні виклики і дискурс теж повинен змінюватися. Я сподіваюсь, що наша Церква у такій багатоманітності виконує місію вчити бути людяними, бо хто людяний, той любить Бога і вміє це життя прожити.
Яким шляхом Вас Бог вів Вас до священства?
У храмі свого дитинства я бачив приклад хорошого священика. Він у Святилище завжди заходив у іншому взутті. Це така стара школа виховання. Це був о. Мирон Підгірний. І він для мене став певним прикладом священства. Згодом я почав прислуговувати при священику, це був наш парох. Потім я бачив приклад інших душпастирів, які були покликані Богом до служіння в останні роки підпільної Церкви. Теж великий вплив на мене склав мій дідо, який вже відійшов. Але моя бабуся, Антоніна Сус ще жива, їй 94 роки. І я читав багато про Митрополита Андрея Шептицького, він був для мене прикладом. І я мамі теж казав, що хочу бути на нього схожим. У 90-х роках ці журнали духовного змісту, книги були зовсім новими для нас, відкриттям. Але це стало поштовхом для мене щоб іти і наслідувати цих людей. Потім я вступив у Бучацький ліцей, де навчався із 1996 року. Я завершив цей Колегіум і ми були першим випуском цього колегіуму, потім вступив до Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Навчання у Бучачі стало для мене проривом у духовному житті. Я думав, чи іти у монастир до Василіян, чи іти у семінарію. Семінарія звісно дала своє. Я завдячую покликанням Богові і тим душпастирям, які показували дуже хороший приклад. Я один час писав статті до журналу «Місіонер».
У Семінарії ви почали займатись військовим капеланством. Чому саме цей шлях обрали?
Тоді в Семінарії були семінаристи такі як, вже сьогодні, владика Богдан (Манишин) і ми пробували в Семінарії відкрити нові напрямки, зокрема, військове капеланство. Що було трохи більше чим парафіяльне життя. Капеланство військове, студентське і сиріт стало дуже на часі.
Тоді ще ніхто не розумів що означало слово капеланство. І десь тоді ми з перших цеглинок почали будувати щось серйозне. Тут треба шукати підхід, бути гнучким, відповідати на виклики і допомогти військовим бути з Богом. Осередком була Академія Сухопутних військ.
Як Ви молодим семінаристом шукали підхід до зрілих і серйозних військових?
Я пропонував, щоб вони обирали тему зустрічей, а загалом було цікаво. І будні зелені, а тут хтось — у чорному прийшов. І пропонує піти у паломництво, чи навіть на піцу. І ми старалися бути друзями. І багато випускників, ще цих років, почали мені писати. І якщо вони пам’ятають і визнають це, то значить ми знайшли правильний підхід до їхнього серця.
У 2006 р відбулось освячення храму у військовій Академії і це був перший великий проект. Чи не було вам страшно семінаристом шукати гроші, спілкуватись з військовим керівництвом?
Була віра, що це є Божа справа. Військові були поза увагою всіх Церков певний час. Для мене перші місяці служіння там були страшно невпевненими. Парафія складалась з курсантів, які не мали коштів. То фінанси брали десь з цілого світу. Згодом ми повірили, що це пошириться на силові структури. Ми виховували добрих християн. Вони поверталися додому і знали, що таке Церква. Часто і православні священики дякуали, що ми виховали їм хороших парафіян.
Як вдалося створити капеланські структури? Скільки на сьогодні капеланів є?
Капеланська структура 23 священики, всіх працівників — 49. Ми стараємось дбати про кожного. Намагаємося шукати локальні кошти серед жертовних українців, як готові нас підтримати. Дякуємо за цих людей по цілому світі. Капеланство вимагає зусиль, але коли ти маєш підтримку, то ти маєш більше можливостей служити Богу. Стараємось, щоб семінаристи також мали стимул служити.
Який підхід ви застосовуєте до жертводавців?
Я вважаю, що пожертва — це є хороший жест. Ми ніколи не оцінимо вартість того, що маємо, доки не навчимось ділитись з ближнім. Як той багач у притчі про Багача і Лазара. Людина навіть коли заробляє впадає в кризу. Тому важливо ділитись. Людина хоче жертвувати чесним людям. Ми заслужили репутацію чесності.
Кожного тижня проводимо збірки на лікування дітей. Коли є трагедія в сім’ї, то йдуть найперше до Церкви. Часто Церкві дорікають, що Церква багата. Але ніхто не говорить про речі милосердя, які Церква робить скрито. Звичайно, потрібно, коли просиш гроші, пропонувати різні проекти. Наприклад, був один американець, який сказав, що може дати кошти на пальне. Ми могли звісно сказати, що нам більше на дітей сиріт потрібно на їх підтримку. Але якщо у машинах душпастирів буде пальне, то вони зможуть і поїхати і посповідати, і виконати інші завдання.
Чекаємо дату хіротонії. Молімось за о. Степана.
Записано Христиною Кутнів і Оксаною Бабенко з прямого ефіру Тараса Бабенчука для Радіо ВоскресінняПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
