Особливості літургійного і молитовного життя в діаспорі

5 січня 2018

Ця презентація має за мету показати сучасний стан літургійного життя УГКЦ: як проблеми, так і успіхи, і подати конкретні та практичні пропозиції щодо подальшого сприяння літургійному життю, щоб надати літургії — почитанню Живого Бога — належне місце як головній дії зібраної Церкви — Тіла Христового.

Особливості літургійного і молитовного життя в діаспорі
Особливості літургійного і молитовного життя в діаспорі
Синод Єпископів УГКЦ
Львів-Брюховичі, 3–12 вересня 2017

Ваше Блаженство, Патріарше Святославе!

Преосвященні Митрополити, Архієпископи та

Єпископи Синоду Української Греко-Католицької Церкви!

Для мене є великою честю представити вам один з головних аспектів життя нашої глобальної Церкви, а саме говорити про літургійне життя Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) в діаспорі.

Ця презентація має за мету показати сучасний стан літургійного життя УГКЦ: як проблеми, так і успіхи, і подати конкретні та практичні пропозиції щодо подальшого сприяння літургійному життю, щоб надати літургії — почитанню Живого Бога — належне місце як головній дії зібраної Церкви — Тіла Христового.

Перш ніж перейти до головної теми цієї презентації, спочатку я хотів би прояснити деякі ключові терміни, щоб не було сумнівів щодо теми цієї презентації.

1. Вступ: Визначення ключових умов та контексту

По-перше, говорячи про «літургію», я сподіваюсь, що всі ми розуміємо, що мова йде про божественну службу Бога та людей, яка є «вершиною, до якої прямує діяння Церкви, і водночас джерелом, з якого плине вся її сила», те, що сьогодні чинить присутнім, те що було явлене і видиме в Господі Бозі і Спасі нашому Ісусі Христі, і є серцем богослов’я, а не лише обговоренням рубрик.

Як і в будь-якій дисципліні, більш повне знання літургії, а саме належне святкування літургійних обрядів, а також її історії та теології, потребує більшого вивчення, ніж запропоноване вступною (семінарійною) освітою і вимагає досвіду, який має не кожен член духовенства.

Разом з тим, не дивлячись на відсутність освіти в галузі літургійних наук та досвіду, в нашій Церкві досить часто спостерігається, що багато хто має власну думку про те, що він сам вважає правильною літургійною практикою або традицією, а що ні…

Повертаючись до суті літургії, можна підсумувати її значення, заявляючи, що літургія — це життя Церкви в дії: «Церква» це іменник, а «літургія» її відповідне дієслово.

По-друге, етикетка «діаспора» є невдалим терміном, тому що це дозволяє вважати, що наша Церква насправді не є Церквою Божого народу там, де той народ знаходяться (чи то в Саскачевані чи Парижі), а швидше, що це більш автентична Церква, коли вона знаходиться у Винниках або Бучачі. Сьогодні «діаспора» нашої Церкви дуже різноманітна — як з точки зору демографії, так і її історії.

Проста географія пояснює, чому Північна та Південна Америка, як і Австралія, мають менший зв’язок з Україною, ніж Західна Європа. Різна історія та зовсім інші ситуації пояснюють, чому небезпечно говорити про «діаспору» як про монолітне ціле, так само, як небезпечно говорити про Україну, не визнаючи відмінностей наприклад, між Львовом, Тернополем, Івано-Франківськом, Галичиною в цілому, Києвом та іншими областями України. Незважаючи на потенційну небезпеку терміну «діаспора», я використовую її тут, розуміючи, що вона описує різноманітні реалії нашої Церкви за межами сучасної України.

По-третє, демографічний та етнічний склад УГКЦ за межами України також не є таким монолітним, як можна було б припустити. Той факт, що люди українського походження в діаспорі вільно не володіють українською мовою, як цього можна було б очікувати, а також те, що вірні переходять до Української Греко-Католицької Церкви з Римо-Католицької Церкви (через офіційний перехід до східного обряду згідно з канонічним правом), з протестантизму і приходять такі, які не належали перед тим до жодної конфесії наштовхують на роздуми щодо мови та культури в діаспорі УГКЦ. Якщо колись мішані подружжя були важливим фактором, через який до нашої Церкви приходили вірні, то сьогодні, все більше і більше вірних приходять до УГКЦ через її проповідування Євангелія, через досвід Київської традиції, а не з етнічних або культурних міркувань.

Дозвольте тепер перейти до деяких проблем, пов’язаних з літургією в УГКЦ, розглядаючи питання взірця (τύπος) молитви і богопочитання та питання передання традиції.

2. Образ / Взірець (τύπος)

Загальне запитання людей в УГКЦ щодо літургії — це не «що ми повинні молитися?», а «як ми повинні молитися?» Незалежно від того, що УГКЦ не має повного набору офіційних літургійних текстів, навіть ті тексти, які існують не завжди виразно пояснюють священикам і вірним як ними користуватися. У той же час, літургія — це не сам текст, а текст в дії — живе Слово — через його служіння і святкування. Отже, самого тексту недостатньо. Те що потрібно, це образ або взірець того, як треба молитися цим текстом і жити ним.

З перших століть Церкви ця модель була забезпечена катедральним собором, де єпископ — отець і батько зібраної громади в молитві очолював щоденні служби. У Єрусалимі в четвертому столітті єпископ був присутній на утрені та вечірні кожного дня. У Константинополі єпископ був присутнім на всіх основних святкових службах, включаючи вечірню та утреню, а в Соборі Святої Софії, де було приблизно сімдесят священиків і дияконів в одинадцятому столітті, служили щодня вечірню та утреню, а не щоденну Службу Божу.
Відповідно до приписів Кодексу Канонів Східних Церков (ККСЦ), єпархіальний катедральний собор повинен бути взірцем літургійного життя, а єпископ повинен бути «поборник і охоронець усього літургічного життя в довіреній йому єпархії», i він «повинен дбати про те, щоб воно якнайбільше розвивалось».

На жаль, це не так у багатьох катедрах УГКЦ діаспори, де навіть вечірня в суботу ввечері та утреня в неділю зранку, відповідно і в свята, не зустрічаються в розкладі богослужінь.

Без регулярного святкування таких богослужінь, духовенству та вірним стає неможливим навчитися через досвід («to learn by doing»). Оскільки монаше життя в діаспорі, особливо в останні роки, майже вимерло, окремі парафії самотні і не мають підпори від монашества.

До недавнього відродження в Україні, через брак провідних прикладів в УГКЦ, ці парафії діаспори могли дивитися виключно на римо-католиків або на православних для допомоги і стимулювання позитивного літургійного відродження та прикладів. Семінарії навчають священиків, як служити основні служби, які потребують священнослужителі під час їхнього служіння, але зараз не існує аналогічного навчання та формації для дяків та диригентів хорів, щоб співати ці богослужіння.

Таким чином, проблема в літургійному взірцю є серйозною в УГКЦ, особливо за межами України.

3. Традиція (παράδοσις, передання)

Навіть без чіткого взірця в діаспорних катедрах, літургійну традицію УГКЦ все-таки можна було передавати в першій половині ХХ-ого століття завдяки встановленим нормам і стандартам та ефективній підготовці священиків і дяків, які вчилися в Галичині та емігрували до діаспори. Після Другого Ватиканського Собору це змінилося в діаспорі через такі чинники:

І. Погане впровадження або непорозуміння загально позитивних директив соборових документів Другого Ватиканського Собору. Пом’якшення літургійних практик часто сприяло простому усуненню елементів, які здавалися надто аскетичними, повторюваними або інтенсивними.

ІІ. Великий наголос ставився на будівлі церков, але не на вищій богословській освіті в діаспорі. Було побудовано красиві та вражаючі собори та церкви, але люди, крім священиків, не були підготовлені Церквою, щоб служити в цих новозбудованих церквах як дяки, прислуга, паламарі, катехити і т. д.

ІІІ. Відсутність мови як передавача традиції. Раптовий перехід від церковнослов’янської мови до української в 1960-х роках відбувався без всіх необхідних літургійних текстів. Це означало, що богослужіння, які не були перекладені українською мовою або для яких не було інструктивних посібників українською мовою, часто відпадали. Вимирання в 1970-х і 1980-х роках дяків, які отримали дяківську формацію і знання в Галичині, також було вагомим фактором.

IV. Асиміляція, як лінгвістична, так і культурна, на яку церковна ієрархія не реагувала досить швидко. В часі Другого Ватиканського Собору розмовною мовою для деяких регіонів діаспори УГКЦ було вже не українська, а місцева мова, наприклад англійська або португальська.

Це лише деякі з факторів, які відіграли важливу роль у занепаді літургійної традиції в діаспорі УГКЦ в часі, коли Церква в Україні перебувала в підпіллі. Що гірше, політичні розбіжності та напруженість з Галичини експортувалися після Другої світової війни у новосформовану діаспору, що призвело до поділу стосовно візії та напрямку, в якому літургійна практика повинна була розвиватися після Другого Ватиканського Собору.

Питання про ідентичність УГКЦ, виражені в літургійній практиці, поставлені спочатку в Галичині, були точкою змагальності в діаспорі УГКЦ, що часто призводило до взаємних звинувачень сторін у тому, що вони робили те, що було «не нашим» («not ours»). Оскільки такі звинувачення часто були зроблені на основі припущень без історичного обґрунтування або дослідження, питання про те, що фактично є справжньою літургійною традицією УГКЦ в ХХІ-ому столітті, все ще є відкритим для обговорення та чутливою проблемою в діаспорі, що вимагає об’єктивної відповіді та рішення від верховної літургійної Влади УГКЦ — її Отця і Глави. Те, що певні літургійні практики, пропаговані до Другого Ватиканського Собору та, ймовірно, скасовані ККСЦ та «Інструкцiєю застосування лiтургiйних приписiв Кодексу Канонiв Схiдних Церков» далі пропагуються та відправляються в діаспорі, робить неможливим духовенству і вірним працювати у напрямку зростання та покращення літургійного життя в УГКЦ.

4. Теперішній стан справ

Є два способи перегляду сучасного стану літургії в діаспорі УГКЦ: або як випадок пропущених можливостей, або приклад малих успіхів. Нехтування роками проводом УГКЦ в діаспорі питання літургії після Другого Ватиканського Собору означало, що були втрачені можливості щодо реалізації позитивних рішень Собору та боротьби з асиміляцією і втрату вірних.

Зрозуміло, що в 1960-х і 1970-х роках з’явився імпульс перекладу церковнослов’янських текстів на українську мову — процес, який триває до цього дня, однак не існує такої офіційної роботи для англійської мови та інших необхідних мов. Через різноманітні проблеми в УГКЦ, наприклад, наголос на етнічну ідентичність, люди в діаспорі почали шукати духовної поживи деінде — чи то в православних, чи то в римо-католиків.

Вже в 1980-х роках позитивне впровадження Другого Ватиканського Собору почалося в певних колах УГКЦ, що означало, що можна було відновити традиції, оскільки старі практики були забуті через проблеми 1970-х років.

Хорошим прикладом таких успіхів є офіційні рішення єпископів УГКЦ у Канаді та США стосовно відновлення таїнств для немовлят та відновлення Символу Віри. Це продовжувалося в літургійних ресурсах (літургійних книгах, партитурах, підручниках) духовенства та вірних УГКЦ, які часто покликалися на православні тексти та переклади, можливо, несвідомо дотримуючись директив Конгрегації Східних Церков. І все ж, існує мало офіційних літургійних ресурсів для духовенства та вірних УГКЦ.

Що стосується літургії, то Стратегія розвитку УГКЦ на період до 2020 року: «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом» та Канони партикулярного права УГКЦ закликають парафії відправляти богослуження літургійного правила, але не дають ніяких ресурсів або порад, як це робити. Ресурси, які намагаються заповнити розрив між теорією та практикою шляхом надання музичних нот, які також би мали офіційний дозвіл ієрархії УГКЦ практично відсутні, чи то для українських чи то англійських книг, а більшість видань себе представляють як «для приватного вжитку» («ad usum privatum»), щоб уникнути претензій бути офіційним.

Такі неофіційні тексти на місцевих мовах діаспори є нормою, і без них було б неможливо відправляти якісь інші богослуження, крім Божественної Літургії.

Незважаючи на розповсюдження смартфонів та мобільних молитовних додатків (apps) у країнах діаспори, в церкві не використовують електронні пристрої для сприяння в активній участі («participatio actuosa») в богослужіннях, частково тому, що у парафій, як правило, є достатньо ресурсів для оплати друкованих копій для кожної особи, яка бере участь в богослужіннях. У багатьох випадках такі друковані фотокопії є єдиними текстами, що знаходяться в церкві взагалі, оскільки парафії не мають оригінальних примірників книг або такі офіційні книги просто не існують.

Контекст життя на Заході означає, що члени УГКЦ, які народилися в діаспорі, як правило, мають більший доступ до вищої освіти, більше вільного часу, та більше ресурсів, які вони можуть присвятити Церкві.

Слідуючи прикладу Римо-Католицької Церкви, можна спостерігати позитивний та ефективний розвиток «постійних дияконів» у парафіях УГКЦ в Північні Америці.

Багато віруючих УГКЦ у діаспорі, що живуть у такому контексті, мають добру взаємодію з іншими християнами у своїх громадах, включаючи православних. Ці віруючі УГКЦ розуміють місійне покликання УГКЦ в діаспорі, де УГКЦ має покликання стати Церквою того місця де знаходиться, поряд з римо-католицькою Церквою та іншими Церквами, і не залишатись Церквою якогось іншого місця або перебувати в гетто. Хвиля імміграції з України на Захід після розпаду Радянського Союзу означала, що ця траєкторія розвитку діаспори УГКЦ частково була змінена.

Подібним чином, потреба у відновленні Церкви в Україні означала, що сама діаспора часто зосереджувала більше зусиль на допомозі УГКЦ в Україні, іноді на шкоду УГКЦ в діаспорі. Незважаючи на таке нехтування, щире релігійне відродження в Україні та наголос на ідентичності УГКЦ як Церкви мучеників, проповідуючи Христове Євангеліє, мають позитивні наслідки для членів діаспори УГКЦ, які не розмовляють українською мовою або взагалі не мають українського коріння.

У деяких випадках це означає, що люди, які навернулися до УГКЦ в діаспорі і приєдналися до Церкви з причин релігійного переконання мають більше спільного з практикуючими вірними УГКЦ в Україні, ніж українці з діаспори, які приходять на богослужіння переважно з культурних, з етнічних чи з національних причин.

5. Висновки: пропозиції щодо руху вперед

Набагато більше можна було б сказати про стан літургійного життя УГКЦ в діаспорі. Проте багато питань, що стосуються богослужінь, їх належного служіння та богослужбових текстів і перекладів, та обговорення цих питань краще доручити компетентним органам та експертам, щоб розглянути ці питання більш серйозно. Однак, наведені вище проблеми та успіхи вказують на наступні конкретні пропозиції щодо шляхів руху вперед у літургійному житті в діаспорі УГКЦ:

І. Місце молитви у житті Церкви

Діаспора УГКЦ сьогодні опиняється в розсіяному суспільстві — фізично, психологічно та духовно — і її вірні вимагають Церкви, яка, в першу чергу, мала б бути спільнотою віруючих та місцем молитви до Бога.

Конкретна пропозиція: Духовенство та їх парафії слід заохочувати частіше відкривати свої церкви для молитви. Духовенство і вірних слід заохочувати збиратися разом для молитви: чи то щоденної молитви з Часослова чи то молитви більш приватних набожеств, як на приклад Ісусова Молитва, в додаток до частого служіння Божественної Літургії та приймання Пресвятої Євхаристії.

Церкви УГКЦ в діаспорі з відкритими дверима, де в них більш регулярно духовенство та вірні моляться, змушують людей більше усвідомлювати місію Церкви та її присутність у суспільстві.

ІІ. Літургійне життя катедри

Перший приклад молитви та літургійного життя має бути поданий катедральним собором у кожній єпархії. Це не тільки базується на історичному прецеденті з часів ранньої Церкви, але також закріплено в ККСЦ та Інструкцiї застосування лiтургiйних приписiв Кодексу Канонiв Схiдних Церков, промульґованими Конгрегацією Східних Церков і повторюваних в Канонах партикулярного права УГКЦ.

Конкретна пропозиція: Єпархіальний Єпископ повинен бути присутнім у своєму соборі для недільної Божественної Літургії, а також на вечірні в суботу ввечері та утрені в неділю вранці.

Якщо духовенство бачить свого єпископа, який молиться з людьми, вони також будуть молитися з людьми і зрозуміють, що молитва церковного правила є важливою частиною літургійного і молитовного життя парафії. Інакше важко уникнути цинізму, коли оприлюднюються певні документи Церкви, рішення чи постанови, але не дотримуються навіть тими, хто їх оприлюднює.

ІІІ. Літургійна мова

Не випадково, що після заклику Ісуса Христа у Євангелії від Матея 28, щоб «іти та хрестити всі народи», (яке читається під час Божественної Літургії у Велику Суботу), перше читання Євангелія в візантійській традиції, а саме Євангеліє від Йоана 1: 1–18, читається різними мовами.

Незважаючи на це, підчас богослужінь в багатьох церквах діаспори УГКЦ лунає місцева мова коли читається Євангелії вранці на Великдень (якщо лунає), і не вживається місцева мова жодним чином в будь-який інший день. Це справляє враження на гостей та відвідувачів, які зайшли з вулиці, що УГКЦ є Церквою лише для однієї конкретної етнічної групи або Церквою, яка не зацікавлена в тому, що відбувається в суспільстві, в якому вона знаходиться.

Конкретна пропозиція: На кожному богослужінню у всіх церквах УГКЦ поза межами України повинна звучати принаймні одна єктенія, молитва або читання місцевою мовою. Наскільки це можливо, слід докласти зусиль для збільшення використання місцевої мови до значної частини (25 %?) на кожному богослужінню. Само собою зрозуміло, що церкви УГКЦ також повинні прагнути молитися деякі богослужіння повністю місцевою мовою та забезпечувати якісні літургійні тексти та переклади, які будуть використовуватися в цих богослужіннях.

IV. Ясність напрямку після Другого Ватиканського Собору

Краса УГКЦ полягає в тому, що це справді універсальна та католицька Церква, що охоплює християн з різними виразами віри в нашого Господа, Бога і Спаса Ісуса Христа. В той же час, ця різноманітність може призвести до розчарування, особливо коли мова йде про літургійні практики, які суперечать один одному в світлі заклику соборових отців Другого Ватиканського Собору Східним Католицьким Церквам повернутися до їхніх древніх і автентичних літургійних традицій.

Ще більш ускладнюючим питанням ідентичності та візії майбутнього є питання галицької або київської та інших літургійних практик, які постійно обговорюються та дискутуються, не беручи до уваги факт, що УГКЦ вже не є виключно «галицькою церквою», а Церквою з осідком первоієрарха у Києві та з територією по всій Україні і по цілому світі.

Конкретна пропозиція: Вивчення та оцінка канонічного права та літургійної практики з огляду на ККСЦ та супровідної «Інструкцiї застосування лiтургiйних приписiв Кодексу Канонiв Східних Церков» необхідне для того, щоб зрозуміти, які свята та богослужбові практики слід скасувати і які практики більш відповідні до автентичних візантійських та київських літургійних традицій повинні бути відновлені, як це вже було зроблено в Канаді та США щодо Filioque у Символі Віри та у всій УГКЦ щодо з’єднання Таїнств втаємничення і причащання дітей.

V. Євангелізація діаспорної української громади

Відносини між Церквою та українською громадою в діаспорі були складними протягом останнього століття, при цьому часто відчувалися тертя між релігією та етнічною приналежністю. Якщо парафія має щорічний український фестиваль, але не має щотижневої вечірні або біблійної групи, на якій принаймні бере участь 25 % людей, які відвідують Український фестиваль, виникають проблеми в місії парафії. Можна сказати, що така громада насправді не є християнською спільнотою або католицькою церквою, а радше етнічним клубом.

У сьогоднішньому секуляризованому світі, коли релігія переживає фазу «роз’єднання» («unbundling»), Церква повинна чітко визначати свої пріоритети: проповідувати Євангеліє, а не бути придатком етносу та культури — i діяти з цими пріоритетами.

Конкретна пропозиція: Де очікується, що парафія УГКЦ організовуватиме українські культурні заходи, надаватиме приміщення або братиме участь у них, духовенство має визначити пріоритети церковного життя лідерам української громади, особливо щодо розкладів богослужень та участі духовенства у культурних заходах. Духовенство має взяти на себе ініціативу щодо використання таких заходів для проповідування Євангелія членам української громади, а не прив’язувати Церкву з будь-якою політичною чи громадською організацією.

VI. Координація літургійного життя діаспори

Через велику різноманітність діаспори спілкування та комунікацію часто важко підтримувати (незважаючи на поширення різних соціальних мереж), що призводить до дублювання зусиль чи недостатньої поінформованості про богослужбові ресурси та ініціативи, які допоможуть парафіяльним громадам. Багато священиків мають тексти та ресурси для своїх окремих парафій, але вони часто або недоступні поза конкретними громадами, або цілком невідомі іншим, включаючи Патріаршу Літургійну Комісію.

Конкретна пропозиція: Створити літургійні комісії для діаспори УГКЦ на основі мовних груп (англійська: Австралія, Канада, Великобританія та США; португальська: Бразилія та Португалія; іспанська: Аргентина та Іспанія) для підготовки літургійних текстів та перекладів, а також для надання допомоги єпископам цих специфічних регіонів для підтримки та пожвавлення літургійного життя у своїх єпархіях. Ці місцеві літургійні комісії повинні мати постійний контакт з Патріаршою Літургійною Комісією, щоб сприяти кращому спілкуванню між Церквою в Україні та в діаспорі.

Ці пропозиції спрямовані на те, щоб надати ідеї для роздумів тим, хто відповідає за вирішення проблем, поставлених тут, тобто Вам, Ваше Блаженство Патріарше Святославе, і Владикам Синоду Єпископів нашої Церкви, і сподіваюся, що ці ідеї послужать кращій організації літургійного життя в УГКЦ так, щоб вірні в усьому світі могли справді жити в Христі через таїнства Церкви та молитву.

Даниїл Ґаладза
Доцент, Інститут історичної теології
Католицький богословський факультет
Віденського університету
Schenkenstraße 8–10
1010 Відень, Австрія
daniel.g10 aladza@univie.ac.at
Фото: Київська Трьохсвятительська духовна семінарія

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae