СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиНунцій в Україні: з кожною бомбою гинуть люди, уповання на Бога постійне
В інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News Апостольський Нунцій в Україні розповів про те, як пережив день, позначений масовим ракетним ударом, який також був спрямований проти Києва, і поділився думками про служіння Церкви в таких обставинах.
«Після семи з половиною місяців інтенсивної війни ми вже психологічно призвичаєні, певною мірою, а тому це вже менше вражає психологічно. Але однаково боляче, бо з кожною бомбою, з кожною ракетою помирають люди, не згадуючи вже про іншу шкоду. Але, знову ж таки, це духовний досвід: ми перебуваємо в місяці жовтні, а тому єдиною так би мовити „зброєю“, яка нам залишається, є зброя Бога, зброя Богородиці. В місяці жовтні ми ввіряємося Діві Марії, Яка заступається за нас, Яка випрошує миру для нас і для цілого світу», — говорить в інтерв’ю для Радіо Ватикану-Vatican News Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, коментуючи масовий ракетний удар, завданий росіянами по містах України в понеділок, 10 жовтня 2022 року.
Ваше Преосвященство, розкажіть, будь-ласка, якою є ситуація.
Після цих місяців інтенсивної війни ми усвідомлюємо, що в будь-який момент, будь-якого дня можуть відбутися нові атаки, такі як сьогоднішня. Не тільки на Київ, але й на інші місця. Я бачив у новинах, що принаймні 15–16 міст були атаковані. Не є легко отримати повну інформацію, бо, наприклад, з Львовом чи Тернополем ми не маємо телефонного зв’язку. Очевидно, були уражені різні важливі інфраструктурні об’єкти. В Києві деякі співробітники нунціатури не змогли прибути на роботу, також все місто залишалося значною мірою паралізованим. Бо під час тривог такого характеру навіть на законодавчому рівні заборонено виконання колективних робіт, шопінг, технічні послуги. Отож, місто буквально залишається частково паралізованим. В місяці жовтні ми особливим чином ввіряємося Богородиці. Але тут, в Україні, триває, так би мовити, безперервний місяць жовтень… Отож, це також духовний досвід, який спонукає до навернення, до дедалі тіснішого контакту з Богом. Як мені розповіли, наприклад, матері та дружини полеглих чи полонених: деякі оплакують своїх близьких, деякі не знають, де перебувають їхні діти чи чоловіки, і кажуть, що будь-яка мить може бути останньою для їхніх близьких. Тому також і молитва, частково, стає відчайдушною, а частково присутній аспект постійності, бо Божа підтримка є постійною. Я не беруся стверджувати, що всі переживають настільки глибоко цей духовний досвід, але я багато чув про це, багато свідчень такого характеру. Крім того, навіть тепер, коли я це говорю, моєю надією є те, що багато віруючих і невіруючих в усьому світі єднаються, щоби випрошувати в Бога миру.
Що в цій ситуації робить Церква?
Наведу конкретний приклад: одна з наших співробітниць пішла на Святу Літургію в греко-католицький катедральний собор Воскресіння, і пізніше, після Літургії, священники сказали, що не варто виходити назовні, а зійти в підвал, де вони перебували п’ять з половиною годин, протягом всього тривання тривоги, яка може повторитися у будь-який момент. Отож, вони залишалися там у підвалі протягом усього дня, самі ж священики повідомили людям, що не варто рухатися в напрямку центру міста. У цьому випадку також і церкви зі своїми підвалами стають частиною системи цивільного захисту, як у випадку римо-католицької церкви святого Миколая в центрі Києва, чи греко-католицької катедри, яка має хороші підземелля, в тому сенсі, що можуть вмістити багатьох людей, не лише тих, хто приходить на Службу, але також мешканців сусідніх будинків. Парафії в таких випадках стають теж пунктами інформування, разом із вказівками, які поширюють священники. Далі, не припиняється також і все інше, бо теж і з гуманітарної точки зору дієцезії, парафії, дієцезіальні та парафіяльні осередки «Карітасу» залишаються дуже активними, насамперед, виходячи до цих місцевостей, які безпосередньо постраждали від атак. Маю на увазі не так сьогоднішні атаки, як ті території, які тривалий час перебували під окупацією і тепер потребують щоденної, постійної допомоги. Як мені відомо, також і з Києва вирушають конвої, які долають сотні кілометрів, аби доставляти допомогу в регіони, де нічого немає, де відсутнє виробництво, де вже нема роботи… Подекуди люди, які там залишилися, мають тільки допомогу, що походить з інших регіонів.
Папа постійно наголошує на необхідності будувати мир…
Тут я хотів би навести як приклад те, що мені сказали кілька тижнів тому матері та дружини полонених, про яких я вже згадував. «Ми вже не знаємо до кого звертатися, звертаємося до Святішого Отця з проханням», — тут вони мають на увазі звільнення полонених. І додають: «Єдине, чого ми хочемо, — це мир, єдине, бо в іншому випадку є величезне страждання». Але що Папа Франциск підкреслював позаминулої неділі під час молитви «Ангел Господній»? Він вказував, у дуже промовистому уривкові, на «справедливий мир». Отож, Папа завжди, коли говорить про мир, говорить про такий мир, який не є лише примарністю миру, але є миром справжнім. Отож, ми, без сумніву, не хочемо лише видимості миру, а хочемо справжнього миру, справжньої переміни сердець, насамперед тих, хто розпочав війну. Й у цьому духовному сенсі, моє особисте прочитання полягає в тому, що головною «зброєю» є саме молитва. У цьому я впевнений кожного ранку, коли як єпископ служу Євхаристію: я знаю, що говорю безпосередньо з Ісусом, присутнім на вівтарі, представляючи Йому те саме прохання: «Достатнього твого, Ісусе, слова, та матимемо мир». На мою думку, не існує іншого виходу, як молитва та навернення тих, хто є відповідальними за цю війну.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
