СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Насамперед Церква дає людині вибір у будь-чому», — сестра Севастіяна Карвацька
Вже другий рік поспіль сестра Севастіяна Карвацька очолює Комісію УГКЦ у справах душпастирства охорони здоров’я. Крім того, вона є магістром медицини, тож одним із найважливіших напрямків своєї роботи вважає розвиток медичного капеланства.
ІА Дивись.info поспілкувалася з сестрою Севастіяною про її роботу і нові виклики, які доводиться долати.
Сестро Севастіяно, чому Ви одразу обрали два шляхи — монастир та медицину і як вдається їх поєднувати?
Для мене дуже важливою була професія медика. І насправді я хотіла вступити в медичний університет. Але у той час, як не прикро про це казати, знання часто не були головними. Тоді тим, хто вступав, треба було робити вибір, адже могло не вистачати коштів, щоби комусь віддати за вступ. На жаль, у нас такою була системою. Тому я починала з найменшого — вступила у Львівське медичне училище. Провчилася там три роки і стала загальною медичною сестрою. У цей самий час я вступила в монастир. Було непросто, тому що треба було поєднувати навчання із чимось геть новим у моєму житті — монашеством. Хоча насправді ці два поєднання виявилися найлегшими.
А як прийшло рішення про вступ у монастир у такому юному віці?
Я походжу з побожної і свідомої родини. Ми були греко-католиками у підпіллі, і в сім’ї було відповідне виховання. До нас вночі приїжджали служити священники. Це були неймовірні особистості, зокрема отець Василь Вороновський, отець Смаль, отець Будзінський, отець Винницький, отець Періжок. Такі люди були прикладом для мене. У певний час я дуже захотіла обрати монарший спосіб життя, хоча й не знала ще до кінця, що це, адже тільки розпочався вихід Церкви з підпілля. Та я собі поставила ціль стати монахинею, хоча це й було усупереч бажанню родини. Батьки були категорично проти мого вступу у монастир. Але я обрала такий спосіб життя і вже 31 рік крокую монашим життям.
Як все ж таки вдалося переконати батьків, що ваше бажання стати монахинею не є підлітковою забаганкою?
Незважаючи на те, що батьки були з дуже релігійної родини, вони не хотіли мене втрачати, адже я була єдиною донею (у мене ще були двоє братів — старший і молодший). Вони чомусь вважали, що після мого вступу в монастир, вони мене цілковито втрачають. Моє рішення було справді рішенням одного дня — я взяла і пішла в монастир, навіть нічого не сказавши батькам. А ось прийняття ними мого вибору, мабуть, тягнеться досі. Батько вже помер, а мати просто це прийняла, але, я не певна, що вона є щасливою через мій вибір.
Ви були у закордонних місіях — у США, Австралії. Як там працюють греко-католицькі монахині в українських громадах?
У Філадельфії в Сполучених Штатах я була не у місії, а на лікуванні. Звичайно, я була там довго — упродовж року, тому могла бачити працю наших сестер. Монахині у Філадельфії працюють неймовірно — вони мають свій медичний коледж, школу для дівчат. Для мене завжди важливо, коли я їду за кордон — далеко чи близько — навчитися чогось нового, зарядитися новим багажем знань. Тому навіть коли я лікувалася в Америці, то мала можливість спостерігати за працею сестер, хоча не могла їм допомагати чи співслужити із ними. Але я чимало від них почерпнула і навчилася. А в Австралії вже були місії. Там я пробула 8 років — навчалася, якийсь час працювала у будинку для літніх людей. Це приватний будинок для українців з гарною назвою «Калина». Також по суботах навчала українських дітей у школі. Сестри в Австралії мають садочок, куди ходять діти з українських родин або зі змішаних. Монахині займаються опікою цих дітей. У Мельбурні садочок менший, а ось в Сіднеї досить великий, визнаний на державному рівні. Там була дуже цікава праця і з молоддю, і при церкві, і в школі, і в будинку для людей похилого віку, і вивчення мови, і відвідування медичних студій. В Австралії я дуже багато здобула. А після повернення упродовж 13 років працювала у кардіохірургії Львівської обласної лікарні, у відділенні функціональної діагностики. Згодом Блаженніший Святослав покликав мене до місії, яку я зараз виконую. На сьогоднішній день я є головою Комісії УГКЦ душпастирства охорони здоров’я.
У чому полягає робота цієї Комісії?
Патріарший дім, де ми зараз знаходимося — це дім Блаженнішого Святослава. Частково тут є готельне приміщення, внизу — церква Благовіщення Пресвятої Бородиці, а також офіси, зокрема тут працює Комісія родини, Комісія за тверезість, Катехитична комісія, Комісія монашества, а також Комісія душпастирства охорони здоров’я. Хоч я і монахиня, але коли працювала у лікарні, то не дуже цікавилася цими куріальними моментами і не знала, що тут є такі потужні групи людей, які виконують неймовірну працю. І коли прийшла сюди (Комісію душпастирства охорони здоров’я очолюю другий рік), то захотіла розповісти на всю Україну про нашу роботу. Зокрема ми заявили, що дбаємо не тільки про духовний супровід. Наприклад, зараз закупили кисневі концентратори. Ми зробили це не самі, а разом зі суспільством. Організували збір коштів через соцмережі тощо. Нам вдалося закупити п’ять медичних кисневих концентраторів, які ми даємо тим, хто потребує, у безкоштовне користування.
Але це не найбільше, що ми робимо. У підпорядкування Комісії охорони здоров’я є медичні капелани. Сьогодні наша церква має понад 120 медичних капеланів по усій Україні. Голова медичного капеланства безпосередньо підпорядковується Главі УГКЦ. Наприклад, у Львові є 27 медичних капеланів, в Івано-Франківську — 37, в Києві — 8, а також у Донецьку, Кам’янці-Подільському, Одесі, Чернівцях, на Тернопільщині тощо.
У чому полягає місія медичних капеланів?
Для мене зараз дуже важливо постійно доносити інформацію про медичне капеланство, тому що треба було, аби в Україні настала війна, аби ми отримали військове капеланство, яке визнане на державному рівні і є дуже потужною організацією. Відтак, ми постійно звертаємося до Міністерства охорони здоров’я, а також органів місцевих влад щодо визнання медичного капеланства на державному рівні. Сьогодні практично всі лікарні Західної України мають медичних капеланів, але не всі вони мають необхідний вишкіл. Капелан має володіти певними знаннями, щоби відповідати вимогам. Тому у Комісії ми постійно проводимо вишкіл. Загалом вже є близько двадцяти вишколених капеланів, ще 10 його проходять. Далі ми думаємо, щоби проводити вишкіл священників, які хочуть служити медичним капеланом, на базі певного медичного закладу. Станом на сьогодні на Львівщині ми маємо лише двох чи трьох капеланів, які офіційно працюють у лікарнях. Водночас вони працюють на якихось другорядних посадах, бо такої посади як капелан у медзакладах немає.
Також ми вчимо у всіх семінаріях нашої церкви семінаристів, щоби вони мали любов до праці з хворими, бажання стати медичним капеланом. Водночас заохочуємо пересічних людей, які можуть бути волонтерами у лікарнях. При комісії створена волонтерська група «Майстерня милосердя». Це десь 30 осіб, які постійно відгукуються на наші заклики, коли ми щось робимо: як-от закуповуємо концентратори чи готуємо Святу вечерю для мешканців геріатричних пансіонатів, чи допомагають у будь-якій добрій справі, що ми робимо і яка стосується медицини, медичного супроводу, духовної підтримки хворих. У Комісії охорони здоров’я є безліч виданої літератури про те, хто такий медичний капелан, як це бути медичним капеланом і як це престижно.
Крім того, Комісія забезпечує медичних капеланів усіма необхідними засобами захисту. Особливу увагу ми зараз приділяємо ковідним хворим, постковідним або навіть родинам таких хворих. Бачимо, що люди мають дедалі більше психологічних проблем після цього захворювання чи коли йдеться про втрату в родині. Разом з монахинями-редемптористками, які мають дуже потужну освіту психологів та психотерапевтів, створили гарячу лінію. Сестри з 15 до 20 години спілкуються телефоном з людьми з такими проблеми. Дзвінків є досить багато. Також при Комісії у нас є створена місія «Рахиль». Це окрема гілка, яка працює з особами з постабортним синдромом. Маємо досить потужну програму, яку запозичили від американської організації.
Чи потребують духовного супроводу медики, особливо в період пандемії?
Дуже потребують. Як тільки почалася пандемія, у цьому домі ми приймали медиків на обсервацію. Тоді ніхто ще не розумів, що це за хвороба. Медики почали працювати вахтово — добами. Вони не знали, куди їм діватися, адже могли заразитися коронавірусом. Ми приймали медиків упродовж трьох місяців з усіх ковідних лікарень. Спочатку було четверо медичних працівників, а за увесь час — приблизно триста. Ми їм забезпечили абсолютно комфортні місця для проживання, триразове харчування, спортивний майданчик, є озера, де можна було рибалити, але останнє, що вони попросили — духовний супровід, щоби хтось з ними помолився. Водночас ми теж наражалися на небезпеку, бо не знали чи хтось з медиків не підхопив коронавірус, тому молебень служили на вулиці.
Вишкіл для капелана дуже важливий, я б хотіла, щоби у нас був взірець капелана з США чи Австралії. Це не тільки священник, який надає останні тайни помираючому. Він має бути біля операційної разом з родиною хворого — побути з ними, розрадити. Так само капелан може прийти в ординаторську після операції чи важкого прийому і поспілкуватися з лікарями, медичними сестрами, технічними працівниками, родичами. Це людина, яка завжди має бути поряд.
Хоча військове капеланство діє на державному рівні, але закону щодо військових капеланів немає досі. Можливо, є сенс розробити законопроєкт, який охопить й інші капеланські гілки?
Ми думали про це. Власне, військовим капеланством найбільше займається отець Андрій Зелінський. Я вважаю, що будь-який капелан — військовий, медичний, в’язничний (коли йдеться про духовний супровід людей, які страждають) — виконує ту саму місію, тому було б дуже добре долучитися до роботи над законопроєктом і це прискорило б процес.
Кілька років тому в Україні стартувала медична реформа. Сьогодні її впровадження дещо сповільнилося. З іншого боку, вона зазнала чимало критики. Як Ви оцінюєте медичну реформу і що потребує змін?
Насправді, система охорони здоров’я в Україні не була такою вже й поганою. Що було у ній поганого, то це корупція, яка є досі і нікуди наразі не зникла. Ми якось навчилися жити у нашій системі охорони здоров’я: знали, що могли прийти до лікаря, обстежитися тощо. Гадаю, що Уляна Супрун, впроваджуючи зміни, хотіла якнайкраще, але реформа почалася не в той час — війна, нестабільний фінансовий стан. Але рано чи пізно ми мусимо прийняти реформу у медичній системі, вона повинна відбутися. А та система охорони здоров’я, яка в нас була, потребує корегування.
Розпочалося щеплення від коронавірусу, але в Україні існує потужний рух проти вакцинації. Чи може Церква взяти на себе просвітницьку діяльність у цьому напрямку?
Насамперед Церква дає людині вибір у будь-чому. Навіть Папа Римський Франциск каже, що вакцинування у Ватикані відбувається на добровільній основі. Думаю, що антивакцинальні рухи з’являються тому, що природа вірусу залишається незрозумілою. Одні кажуть про його штучне створення, інші наголошують на протилежному. Я особисто щорічно вакцинуюся від сезонного грипу. Цю звичку я набула після повернення з Австралії. Так само зробила б щеплення від коронавірусу, якби вакцина була доступною, але зовсім не для того, щоби бути для когось прикладом. Це моя особиста думка. Є шкідливі ліки, наприклад, хіміотерапія, але коли стоїть вибір між смертю і важкою хворобою, ми обираємо ці дуже шкідливі ліки, які можуть врятувати наше життя.
Фото: Надія КоршиковаЗа матеріалами Оксани Дудар для інтернет-видання «ІА Дивись.info»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
