СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ми зібрали історії тих, хто здобув найвищі лаври ХХ століття»: Інститут історії Церкви УКУ відзначає 30-ліття своєї праці
Війна, у якій українці виборюють свою свободу, не нова. Ворог залишився тим же ― дарма що зветься тепер не СРСР, а Російською Федерацією. Про те, як справедливість уже перемагала, як українці в підпіллі відстояли власні віру, Церкву, національну ідентичність і про важливість живого передавання досвіду наступникам говорили 13 вересня у межах дискусії «Діалог поколінь: живий досвід свідчення віри», присвяченій тридцятиліттю заснування Інституту історії Церкви Українського католицького університету.
ХХ століття для України було ознаменоване надскладними викликами: війни, боротьба за власну незалежність, Голодомори, табори, в’язниці й заслання, протистояння радянській машині знищення. Боротьба за збереження Української Греко-Католицької Церкви в тоталітарній системі, яка її забороняла, де Бог був відкинутий на маргінеси, а за віру можна було поплатитися життям (як перші християни) займає в нашій історії особливе місце. Вона про те, як людям, на позір звичайним і нічим не особливим, вдалося власною працею, терпінням і непохитною вірою витворити реальність незалежної України, незалежної Церкви. Про це розповідає Ольга Мар’ян для Релігійно-інформаційної служби України.
За словами ректора УКУ о. Богдана Праха, саме передання живого досвіду цих людей, його збереження й осмислення стали фундаментом Інституту історії Церкви УКУ.
«Багатьох людей минулого століття вже не побачимо серед живих, і школа, яка їх формувала, уже відійшла. Ми зібрали історії тих, хто здобув найвищі лаври ХХ століття. Тоді була спроба переінакшити те, що зробив Господь, зробити з людини біомасу. До „щасливого майбутнього“ нас провадили залізною рукою. А ці люди пішли назустріч викликові ― проти системи, яка мала необмежені ресурси для придавлення людської гідності, проти держави, яка мала ядерні боєголовки й збудувала мур. Вони вистояли перед нею, наче Давид перед Голіафом. Це був неймовірний привілей ― наблизитися до людей, яких характеризувала велика скромність, смиренність і неймовірна сила», ― каже митрополит Філадельфійський, президент УКУ Борис Ґудзяк і засновник Інституту історії Церкви УКУ.
Ректор УКУ о. Богдан Прах і митрополит Борис Ґудзяк
На основі Інституту одразу ж розгорнулася програма конференцій і публікацій, яка охоплює понад тисячолітню історію українського церковного життя (не лише греко-католицького). Тут, за словами владики Бориса, свідчення сповідників віри й мучеників поєднувалися з візією, яку плекали Митрополит Андрей, Патріарх Йосиф, яку відновлював своїм мандатом Патріарх Мирослав-Іван Любачівський ― творити навчальну програму богослов’я і згодом відділити Богословську академію, щоб вона стала наріжним каменем УКУ.
«Від початку в Інституті були поєднання такого, що, здавалося б, неможливо поєднати. Тут працювали діти підпільних священників і внуки КДБістів. Це було велике питання, але Господь благословив. Ми йшли вперед з великою свідомістю про минуле. Нехай свідчення мучеників завжди лишається в центрі нашої тотожності. Ми тоді подолаємо всі виклики, якими б складними вони не були», ― додає владика Борис Ґудзяк.
Інститут працює з людьми, які були учасниками підпілля, які збирали свідчення, і молодим поколінням, яке тепер має можливість співпережити історію за збереженими спогадами. Одним зі священників, які діляться своєю історією, є єрм-василіянин Матей Гаврилів, активіст руху за легалізацію УГКЦ. 1987-го року, після погроз КДБістів, він написав книжку «Кожна людина ― це перш за все історія», у якій розповів власну біографію.
«Що означає підпілля? Це означає бути обережним, мудрим, послідовним, не боятися продовжувати своє служіння. Кожен священник мав свою підпільну церкву. Ми мало зналися між собою. Підпільні отці не поспішали щось записувати на магнітофони, бо відбувалися обшуки. Тому свої досвіди, труднощі вони нам передавали усно. Підпілля ― це жити подвійним життям. Назовні маєш бути нормальним громадянином радянського союзу, працювати на роботі: підмітати вулиці чи тягати ящики на фабриці. А в підпіллі ― бути греко-католицьким священником, ризикувати й допомагати людям, які також ризикували. Були отці, які почали афішувати свою діяльність. Їх викликали до КДБ, саджали в тюрми за відкритий виклик системі, яка придушувала всіх», ― згадує о. Матей.
Підпільна Церква мала невидиму організацію: були єпископи, священники, монахи й монахині, миряни, які, ризикуючи, дозволяли у своїх домівках правити Службу Божу. Таємно хрестили дітей, молилися за померлих, провадили бесіди, вчили катехизму.
Людей, які складали Церкву, було немало. Зафіксувати історії всіх неможливо, адже дехто відійшов у вічність, не встигши поділитися своєю історією.
«Ти пробуєш змагатися з часом. Важливо довідатися факти, розпитати хронологію подій. Але зустріти таких людей ― це ще й вибудувати духовний зв’язок. Ці люди поділилися тим, як вони жили, працювали на простих роботах, більшість не мали державної пенсії і шансів її отримати, у них не було так званого трудового стажу. Тому був важливим не тільки дослідницький аспект, але й стосунок, єдність і живий зв’язок з цим поколінням», ― каже керівник Інституту історії Церкви, проректор УКУ Олег Турій.
Олег Турій, Лідія Купчик
Інтерв`юерка Інституту історії Церкви, журналістка Лідія Купчик записала 330 інтерв`ю. Серед опитаних ― люди, яких уже немає з нами. Однією з найбільш знакових вважає розмову зі сестрою-студиткою Марією Ляхер.
«Люди відходять. Треба, щоб пам’ять не відійшла. Я втішена, що вона оживає у виданні „Життєві історії підпільної Церкви“. Коли я мала йти до сестри Марії, вона була доволі відомою і легендарною особистістю. Я потерпала, чи зумію з нею мудро провести розмову. Але вона виявилась надзвичайно лагідною, доброзичливою і з почуттям гумору. Сестра пам’ятала масу імен, подій, а вже минуло пів століття від того часу, про який вона розповідала. Для мене було знаменно, що вона кількаразово наголошувала, що є єврейської національності, а її мама була надзвичайно побожна в їхньому віросповіданні і, разом з тим, постійно захоплювалася українцями», ― згадує пані Лідія, яка сама також була дотична до підпілля.
Ірина Коломиєць
Ірина Коломиєць з початку існування Інституту історії Церкви очолювала його Пасторальний відділ і, при цьому, була єдиною його працівницею. Як донька репресованого греко-католицького священника, вона дуже добре розуміла, що за спільнота сформувалася у підпіллі, наскільки цінним є передання цього досвіду поколінню, яке вже вільно може ходити до церкви, молитися, говорити про свою віру.
«Біографія кожного ― історія неймовірної стійкості й вірності своїй Церкві. 60 % з них сиділи в тюрмах, повернулися незламними й далі йшли працювати підпільними священниками, доносячи слово Боже до простих, але надзвичайно мужніх людей. Уявіть собі: зачинена церква у селі, приїжджає підпільний священник, відправляється тиха Служба Божа. Я хотіла знати, як то відбувається. І тато сказав: „Я буду в Прилбичах, приходьте“. Це було як у детективному романі: тато сідає в автобус через передні двері, ми з братом ― через задні. Тато виходить на початку села, а ми їдемо до центру. Заходимо в церкву ― від нас стороняться. Думали, що ми КГБісти. Але у церкві було повно людей. Усі знали, що їх можуть чекати дуже великі неприємності: це хрест на кар’єрі, запис у список неблагонадійних ― і ви вже пропаща людина. За свої переконання треба було платити, часом ― дуже високу ціну», ― каже пані Ірина.
Самій їй довелося вчитися на вечірньому відділенні в інституті, бо інакше треба було б вказувати, чия вона дочка. Працювати мусила там, де можливо, а не там, де мріяла. Однак ніхто не шкодував про те, що народився в таких сім`ях, що потерпає за віру, адже це було унікальне життя, хай і складне.
«Знаєте, що тримало в часи підпілля? Віра. Часом на нас дивилися як на диваків, бо система дуже тяжко працювала над тим, щоб нас знищити. Але люди вистояли. У тих підпільних відправах було єднання з Богом і глибочезна віра в те, що справедливість переможе. І вона перемогла», ― додає Ірина Коломиєць.
Попри складні обставини, переслідування, арешти, неможливість жити життя так, як би хотілося, люди не скаржилися. Для них було важливим, аби все, що вони перетерпіли, ніколи не повторилося. Однак теперішньому поколінню знову доводиться долати виклики, переживати катування і полон, виборювати незалежність і помирати за те, щоб інші співгромадяни могли жити. У такому контексті пережиття попередників можуть стати дороговказом.
Отець Василь Гаранджа, аспірант докторської програми з богослов`я, каже, що для нього прочитання інтерв’ю є способом для часткового пережиття того, що пережили ці люди.
«Це живий досвід передавання віри. Коли приходить нове покоління, воно хоче себе проявити, чогось досягти, але так само є важливими тяглість, взаємодія між різними поколіннями. І особливо це стосується питання віри, її передавання. Я не жив у періоді підпілля, він мене не заторкував, але, читаючи, я можу його осягнути. Для діалогу поколінь потрібні дві сторони. Одна сторона вже сказала своє слово. І лише від нас залежить, чи ми це приймемо, чи зацікавимося, чи переймемо цей досвід. Через життя тих людей можемо побачити, як Бог обирає і дає силу виконувати те, до чого він кличе. Зараз знову переживаємо війну. Ніхто не сподівався, що ми зможемо стільки витримати. А ми віримо, що переможемо. Тут також проявляється не стільки наша сила, скільки Божа, якщо ми довіряємо Богові діяти через нас».
Василь Гаранджа, Лідія Гривна
Чиєсь життя може кардинально змінити нас самих. Такою є й історія Лідії Гривної. За першої освітою ― біологиня, тепер ― катехитка. Вона жила у Львові на Левандівці, коли діяльність підпілля там відбувалася ледь не на кожному кроці, однак тоді не мала про це й гадки. Але через знайомство з о. Олексієм Васьківим, якого називає духовним батьком, і катехиткою Марією Бегою ― духовною матір’ю ― пані Лідія відкрила для себе цю «підземну течію», яку несила було спинити жодним «правоохоронним» органам.
«Найголовніше при передаванні віри ― це любов. Це те, що не завжди проявляється через слова, це щось невидиме. Я жила в парафії на Левандівці в той час, коли там діяло підпілля, але я поняття не мала про це. І пізніше, коли почала дослідження, з`ясувалося, коло мого дому з усіх боків були квартири, де служили Літургію, з мого балкона видно було будинок, у якому жив перший парох нашої парафії о. Мирон Прийма ― рідний брат блаженного мученика Володимира Прийми. Я спілкувалася з тими, хто вийшов з підпілля, і вони постійно згадували своїх учителів. І ця вдячність мене зворушувала. О. Мирон Прийма ― перший отець парафії на Левандівці, яка створена 1931-го року. О. Олексій Васьків ― перший парох цієї парафії після її виходу її з підпілля. Вони понад 20 років спілкувалися. 25 листопада 1940-го року о. Мирон Прийма був арештований. Це один з перших священників, який відбув 15 років ув’язнення у тюрмах у Львові, у таборах і на засланні. Після повернення він аж до 1985-го року служив у підпіллі. Отець дбав, щоб діти отримували знання катехизму. В останні роки, коли вже не мав сил, усе одно друкував катехизм для дітей і роздавав його. І цей приклад жертовної праці до кінця потім виявився в тому, що на Левандівці постала перша у Львові катехитична школа. Її заклав о. Олексій Васьків, коли став парохом парафії і почалося будівництво храму. Школа досі дає добрі плоди, у ній маємо 25 катехитів», ― ділиться фрагментами своїх досліджень пані Лідія.
Богдан Андріївський ― студент 4 курсу ФБФ УКУ й один з наймолодших дослідників, які брали участь у проєктах Інституту історії Церкви. Після прочитання життєвих історій учасників підпільного церковного руху хлопець зауважує основні моменти, які допомогли вистояти їм, і які здатні привести до перемоги нас.
«Постає питання: як нам, християнам ХХІ століття, українцям, які переживають складний час війни, старатися бути подібними до нашого Бога, не втратити стремління до святості і людяності? Історії вірних підпільної церкви дають чимало відповідей на це запитання. Є два основні моменти: молитва та читання Святого Письма. Безпосередня щира розмови людини з Творцем дала можливість світським і духовним особам наснагу для довготривалої боротьби зі злом. Роки переслідування греко-католиків дозволяли християнам того періоду особливо плекати чесноту любові. Здатність дарувати любов робить нас чи не найсильніше подібними до Небесного Батька і дає нам мотивацію достойно прожити життя. Тому важливо сьогодні, аби любов до Бога, рідних, друзів, своєї землі означувала нашу переможну траєкторію в нинішній війні з російським агресором. Адже за таких умов ми ніколи не перетворимося на дракона, якого зараз поборюємо. Численні вірні Церкви залишили наступним поколінням промовистий сюжет історії успіху: таки можливо, хоч і дорогою ціною, зберегти автентичну, національно-релігійну, церковну ідентичність в умовах шаленого тиску, переслідувань. Можливо вийти з катакомб переможцями й розгорнути процеси оновлення служіння церкви на молитовному та освітньо-духовному рівні», ― зазначає Богдан.
Богдан Андріївський, Павло Дідула
У теперішній війні з Росією, яка триває вже дев`ятий рік, ми маємо нові свідчення віри. Ті, хто пережив втрату рідних, домівки, полон у ворога, по-іншому ставляться до молитви, до значення Господньої волі у власному житті. Збирати ці свідчення почав випускник ФБФ УКУ Павло Дідула.
«Я зрозумів, якою має бути реакція на людей, які щиро йшли за своєю вірою, які є героями: це вдячність і слухання. Це те, що проповідує владика Борис Ґудзяк. І дуже природно, що цей проєкт ― Інститут історії Церкви ― з початків УКУ став першим. Це те, з чого починається спільнота, яка є продовженням того, що було невидимим. Моя теперішня робота є поза формальним контекстом Церкви, але не поза контекстом віри. Люди, які зараз є героями, по-своєму відгукуються на віру, на те, як Бог провадить нас у час відкритої війни з режимом, який є продовженням режиму радянського».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
