СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Ми сподіваємося, що й новий президент запросить Папу до України», — інтерв’ю Глави УГКЦ для видання «Главком»
Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав був серед перших, хто привітав створення помісної Православної Церкви України, назвавши цю подію «радісною перспективою». Адже після того, як найбільша за кількістю вірян Православна Церква України отримала томос про автокефалію і почала визнаватись іншими помісними Церквами, в УГКЦ нарешті з’явився співрозмовник, — суб’єкт світового православ’я.
До цього часу у греко-католиків такого співрозмовника не було — українське православ’я перебувало в ізоляції від решти православного світу через те, що УПЦ КП і УАПЦ не визнавались іншими помісними Церквами, а представники так званої УПЦ МП на міжнародній арені завжди представляли інтереси Москви. Сьогодні лідер УГКЦ має великі сподівання, що ті радісні для українських православних події стануть каталізатором подальшого екуменічного діалогу.
Про те, як змінилась ситуація в українському християнському полі за останній рік, про діалог з владою і іншими конфесіями, а також про нещодавні особисті зустрічі з Вселенським патріархом Варфоломієм і Папою Римським Франциском «Главком» поговорив з Предстоятелем УГКЦ Блаженнішим Святославом.
«Питання дати Різдва не належить до суті і істинності християнської віри»
Ваше Блаженство, напередодні Різдва стало вже доброю традицією розпалювати дискусію про те, коли ж його святкувати — 7 січня чи 25 грудня? Питання нібито й другорядне, адже є багато важливіших проблем… Що повинно статися в нашій країні, щоб ми врешті зійшлися на якісь даті?
Найперше, що я хотів би сказати — Різдво потрібно святкувати, а не просто відзначати якусь дату. Бо ми бачимо, що сьогодні в світі є тенденція до втрати реального змісту Різдва. Тому потрібно передусім по-християнськи вітати новонародженого Спасителя. Те, що сьогодні питання дати є в центрі уваги суспільства, то це до певної міри є доброю нагодою для проповіді Євангелія, катехизації і просвітництва. Ще кілька років тому дата святкування нас так не хвилювала. Пам’ятаєте, колись навіть була дискусія, що є більшим святом — Новий рік чи Різдво?
Я думаю, що найближчого такого моменту, коли почнеться реформа календаря в українських церквах, не передбачається. Зокрема на території України. Наша церква є глобальною, ми маємо багато різних контекстів і за кордоном переважна більшість наших громад, парафій, єпархій святкує Різдво 25 грудня. Ми в Україні святкуємо Різдво разом з нашими православними братами і я думаю, це є певна цінність, яку треба зберігати. Навіть коли ми будемо робити реформу календаря, то хотілося б робити її разом. Для того, щоб календар нас не розділяв. Це є мета будь-якої реформи, будь-якого вдосконалення. Щоб ці другорядні питання, як ви кажете, не стали причиною розколів і поділів.
Ще одна річ, яку ми відчуваємо — ми повинні влитися у світову християнську спільноту. Ми в Україні святкуємо Різдво разом і це добре, але ми мусимо відчувати, як святкує світ, вся Вселенська Церква — католицька, православні, протестантські церкви. Таким чином Україна має більше відчувати себе частиною ширшого, вселенського контексту.
Коли ж це стане можливим, коли питання дати Різдва і календаря не буде нас розділяти — я не можу вам сказати. Але ми повинні навчити наших людей, що питання дати Різдва не належить до суті і істинності християнської віри. Бо часом нам здається, що все, що є старим, древнім, є кращим і більш певним. Зокрема коли йдеться про якісь релігійні почуття, то є страх відмовитися від чогось древнього, старого і відкритися до того, що сьогодні є новим для нас — до тієї ж календарної реформи. Це дає нам нагоду сказати, що дата Різдва не належить до суті християнської віри. Це радше форма і спосіб, які встановлені людьми, церквою. Тому воно може бути зміненим.
Я думаю, що нам потрібна ця дискусія і радий, що сьогодні суспільство про це запитує. Бо це є певний крок вперед, до осмислення, він дає нагоду зокрема церковним лідерам пояснювати, що таке календар, в чому полягає його реформа. Адже зміна дати Різдва означає одночасну зміну інших святкових дат. Часом з календарем у нас пов’язано багато народних прикмет, різних особистих і сімейних свят. Часто день народження, яке співпадає з датою того чи іншого святого дає навіть ім’я народженому. Таким чином ми маємо дуже багато сентиментальних речей, які необхідно враховувати під час проведення цієї реформи.
Багато хто необхідність календарної реформи пояснює суто геополітичними реаліями — необхідністю відірватися від «русского міра» і повернутися до європейського світу. Але, наприклад, на тому ж грецькому Афоні святкують Різдво 7 січня і не переймаються цим питанням. Задля чого ми повинні провести календарну реформу?
Історія нашої церкви спростовує цю тезу. УГКЦ ніколи не була частиною «русского міра». Ми ніколи не були в Московському патріархаті, щоб тепер від нього відмежовуватися і переходити на інші календарі для того, щоб відрізнити себе від них. Традиція і причини збереження Юліанського календаря в нашій церкві є іншими. Але питання — задля чого? — є дуже важливим. Я думаю, що головна ціль реформи календаря — збереження церковної єдності. Щоб християни усього світу, незалежно від конфесії, святкували головні свята — Різдво і Великдень — разом.
На жаль, сьогодні ми бачимо, що головною перешкодою до спільного святкування є церковні поділи. Коли йдеться про календар, ми (вірні східного обряду) святкуємо Різдво разом. Ця цінність на локальному рівні за старим стилем є збереженою. Тому чи вдасться нам зберегти нашу єдність, коли ми будемо робити реформу календаря — тут треба поставити знак питання. Нам би хотілося, щоб ця єдність була не лише на локальному рівні, але й на вселенському. Християнська єдність і солідарність в Україні і в світі повинна бути тією метою, задля якої потрібно було би робити календарну реформу.
«Цей обмін ув’язненими ставить більше запитань, ніж дає відповідей»
Про інші реалії нашого життя. Останній обмін ув’язненими був неоднозначно сприйнятий в суспільстві. Передусім тому, що нам довелося віддати тій стороні справжніх злочинців і тих, хто підозрюється у тяжких злочинах. Як на вашу думку, чи по-християнськи дарувати 76 людям свободу, забираючи в тисяч інших право на справедливість?
Це складне питання. Мені однозначно відповісти доволі непросто. Хоча й ми всі розуміємо, що кроки до того, щоб усі заручники були звільнені, є потрібними. Питання — якою ціною ми за це розплачуємося. Однозначно, тут потрібно говорити про справедливість. Часом в своїх коментарях деякі експерти говорять про те, що цей обмін, на жаль, відбувався поза юридичним полем. Не були дотримані певні юридичні критерії для того, щоб така справедливість в юридичному полі була дотримана. Все базувалось на певних домовленостях, які широка громадськість не до кінця розуміє. А не розуміє саме тому, що не було широкої комунікації з суспільством. Я бачив, що у багатьох людей була недовіра до самого механізму обміну утримуваними, полоненими чи заручниками. Було відчуття, що від нас щось приховують і всієї правди нам не кажуть. Тому питання адекватної і справедливої ціни, яку ми повинні заплатити за цей обмін — це та тема, яка була поставлена у центрі уваги суспільної дискусії.
Очевидно, що правові рамки для такого типу процедури є необхідними. Тому що, якщо ми відчуваємо, що позбавляємося можливості називати злочин злочином, або відчуваємо, що справа героїв Майдану не буде до кінця розслідуваною, або коли на фоні обміну утримуваними звучать заяви, що нам треба дегероїзувати Революцію гідності, то це дуже ранить суспільство. Тому цей обмін ув’язненими викликає більше запитань, ніж відповідей. Звичайно, було би дуже добре, щоб відбувалася комунікація між тими, хто укладає домовленості, і широкою громадськістю. Нам дуже потрібне взаємне довір’я між суспільством і тими, хто такого типу договори укладає. Але ми всі дякуємо Богові за те, що хоча б ця частина утримуваних, заручників і військовополонений все ж була звільнена і Різдво вони святкують дома.
Експерти називають минулі президентські вибори політичною подією року. У травні — одразу після цих виборів — ви зустрічалися з президентом. Чи були інші контакти з Офісом глави держави і чи з’ясували ви, у якому напрямку нинішня влада рухає нашу країну?
Так, у нас були певні контакти. Ми дякуємо, що президент зустрівся з Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій напередодні нормандської зустрічі і просив у нас певної підтримки і молитов. Такі контакти, дякувати Богові, розпочалися. Я би не сказав, що вони перебувають на такому рівні, який нас би задовольняв, але те, що вони відбулися, це вже є однозначним позитивом.
Тепер щодо того, чи в правильному напрямку рухається країна? Я би поки що не поспішав з відповіддю на це запитання. Христос каже: за плодами їхніми пізнаєте їх. Ми ще не побачили таких конкретних плодів, з яких можна було б робити однозначні судження. Якоїсь такої розвіртуалізації цієї нової політичної сили, яка є при владі, ще не відбулося. Є дуже багато гарних ініціатив, заяв. Але яким чином вони будуть здійснюватися, яку ціну український народ заплатить за здійснення їхніх ініціатив, ми ще побачимо. Тому я би ще трохи почекав з відповіддю. Але однозначно — все, що буде на користь українській державності, суверенітету, на користь перемоги над агресором і утвердженню України в її міжнародно визнаних кордонах, все те, що йде в контексті прагнення українського народу бути в лоні європейського співтовариства, ми будемо вітати. Не так будемо вітати тих чи інших осіб і їхні діла, як будемо вітати всі ті конкретні результати, які приносять спільне благо, служать для добра і інтересу українського народу.
«Людина, яка не пам’ятає чиєю кров’ю полита її земля, якою є її материнська мова, у майбутньому розчиниться»
Стосовно гуманітарної політики, в тому числі і в релігійній площині? Чи відрізняється вона для греко-католиків від політики попереднього президента?
Можу навести перші враження. В мене відчуття, що нова команда не до кінця розуміє ролі і місця релігійного співтовариства в житті нашої держави і нашого народу. Але, можливо, тут певне завдання стоїть і перед нашими церквами і релігійними організаціями, щоб цю свою роль активно заманіфестувати. Очевидно, що ми вітаємо невтручання держави у внутрішні справи церков, вітаємо, що немає преференцій для однієї конфесії, не твориться «держаної церкви». Але таке невтручання не повинно передбачати самоізоляції держави від релігійного суспільства. Запорукою успіху і сили української держави є якраз вміння співпрацювати.
Я особисто переконаний, що можливості і потенціал церков в Україні є дуже великим. Зокрема в гуманітарній сфері. Часом церкви можуть те, чого не можуть наші політики. Я пригадую, коли ми святкували ювілей Всеукраїнської ради церков, один з наших співбратів з протестантського крила промовив: політики «заварюють кашу», а ми, церкви, повинні її потім «сьорбати». Тобто, маючи на увазі, що політики створюють напругу і конфліктність, а церкви повинні згодом це лікувати, переводити напругу в конструктив і говорити про ті цінності, які об’єднують.
Для нас так само є дуже важливими засади релігійної свободи. Ця релігійна свобода є певним здобутком вільної незалежної України і індикатором справжньої демократії. Наша церква цього року згадувала 30-ту річницю виходу з підпілля, легалізації в правовому полі. Тому всі ті здобутки свободи віровизнання і сумління, які є в українській державі сьогодні, нам би хотілося зберегти і примножити. Адже в справжніх демократіях не лише права і привілеї релігійної більшості є гарантованими. Справжня демократія є тоді, коли гарантовані права саме меншин. Коли йдеться про нашу церкву, то ми в Україні є все ж таки меншиною. Тому для нас є дуже важливим, щоб нова влада до кінця гарантувала нам наші права. Адже ми хочемо підтримувати свою державу, бути патріотами, нам не все одно, в якій країні ми живемо.
Суспільство збурило новорічне привітання президента Зеленського, в якому той закликав до об’єднання, незалежно від уподобань, ідеалів чи мови спілкування. Для вас є різниця, як називається ваша вулиця і якою мовою ви розмовляєте?
Я би не хотів робити аналізу чи рецензії на новорічну промову президента. Я хочу лише сказати таке. Питання «хто ми є і яка наша ідентичність?» є дуже важливим і таким, що на часі. Бо без цього усвідомлення нам не збудувати свою українську мрію, свою перспективу. Теж доволі важливим є плекання всього того, що нас об’єднує. Можливо, в тих закликах, які ми почули від президента в новорічну ніч, бракувало почути, на основі чого ми повинні об’єднуватися? Я думаю, що нас повинні об’єднувати певні цінності, засади і ідеали. Я пригадую з одного сучасного американського фільму таке запитання: що американців робить американцями? Адже вони походять з різних народів і культур. Я почув таку відповідь — американська конституція, основний закон, який виставляє ті чи інші правила свободи співіснування громадян і гарантує здійснення їхньої американської мрії.
Я би не хотів порівнювати Україну зі США, бо це абсолютно не співмірні дійсності, але думаю, що є дуже багато такого, що нас сьогодні об’єднує. Думаю, що за останні роки війни ми відчули, що відбулася нова політична нація. Є багато українців не етнічного походження, а за своїм політичним вибором.
Отож сама громадянська свідомість, відповідальність за свою державу повинні нас об’єднувати. Також всі ті історичні постаті, які жили і вмирали за вільну незалежну Україну повинні бути тією платформою, навколо якої ми всі повинні гуртуватися, щоб врешті сказати, що ми не просто усвідомили себе, як нова політична нація, протиставляючись північному сусідові. Ні. Є якісь принципи і засади, які творять сьогодні тотожність громадянина України.
Я пригадую, як минулого року мав особливий привілей широкої дискусії з командою експертів, які опрацьовують певні принципи гуманітарної політики для нової влади. Було дуже багато різних питань, які мені поставили, одне з яких — яким ви бачите українця майбутнього, українця третього тисячоліття? Я відповів: це особа, яка має пам’ять. Історичну пам’ять. Саме вона зробить з нього українця третього тисячоліття. Бо людина, яка страждає на амнезію, яка не пам’ятає свого коріння, яка не пам’ятає чиєю кров’ю полита її земля, якою є її материнська мова, така людина у майбутньому розчиниться, стане як перекотиполе. І назвати таку людину причетною до будь-якої матриці, буде абсолютно неможливим.
Отож, я дуже хотів би, щоб ми не просто, як церкви, допомогли новій політичній силі, але й усьому українському суспільству сформулювати правильні акценти нашої тотожності, правильно відповісти на питання — ким ми є? Що нас консолідує і єднає, які цінності потрібно закласти в нашу національну матрицю і створити спільний історичний досвід і пам’ять? Навіть виходячи з досвіду болю і страждань від тієї війни, яку ми всі так хочемо закінчити. Бо ця війна теж викристалізовує певну історичну пам’ять. Спільний досвід болю, радості і певних сподівань. Відповідаючи на питання, ким ми є, ми зможемо сказати собі, ким буде громадянин України в майбутньому.
«Нам би дуже хотілося звершувати молитву у Святій Софії»
Минулого року, після отримання томосу про автокефалію УПЦ у вас були зустрічі з митрополитом Епіфанієм, після яких лунали енергійні заяви про подальше зближення двох церков на фундаменті Київської Володимирової церкви. Відтоді пройшов рік. В яких питаннях ви вже зблизилися? Чи бачите взаємне бажання з боку помісної ПЦУ?
Хочу вас запевнити, що той запал і енергія не зникли. Ми справді дуже зацікавлені в тому, щоб вибудовувати конструктивні стосунки і шукати шляхи співпраці з новою церквою скрізь, де це є можливим. Я дуже вдячний митрополиту Епіфанію за всі ті зустрічі і контакти, які ми мали впродовж минулого року. Раз на два-три місяці у нас такі зустрічі відбувалися в різних форматах і при різних нагодах. Таких стосунків мені трохи бракує, коли йдеться про православну церкву Московського патріархату. Ми теж хотіли б мати щирі контакти на певному рівні з цією громадою, але, на жаль, у нас не виходить.
Ми дуже уважно спостерігаємо за всіма процесами, які відбуваються всередині православної спільноти України. Ми зайняли позицію невтручання в їхні процеси, адже бачимо, що вони є складні. Але ми тішимося успіхами і боліємо проблемами наших православних братів. Незалежно від того, з якої православної конфесії їхні ієрархи, священнослужителі чи віряни. Ми так само уважно спостерігаємо за тим, як формується свідомість необхідності міжконфесійного діалогу в новій церкві. Ми бачили, яким чином Священний синод ПЦУ обговорював це питання. Для нас було дуже важливим побачити утворення відповідної структури, яка займається міжцерковними стосунками і призначення відповідних ієрархів, вповноважених на міжконфесійний діалог.
У нас є спільне бажання виробити дорожню карту співпраці, віднайдення тих спільних точок, де ми можемо діяти разом в ім’я спільного блага. Наша церква вже багато років має свою екуменічну концепцію. Ми знаємо, що вона стала предметом аналізу з боку ПЦУ. Нам би було дуже цікаво, якби та сторона опрацювала й свою екуменічну концепцію. Нам би дуже хотілося у світлі церковного діалогу між православною і католицькою стороною були аплікованими тут, в Україні. Бо вже є дуже багато осягнень, яких ми тут ще до кінця не знаємо і не розуміємо. Думаю, необхідне екуменічне виховання вірян, кліру як з однієї, так і з іншої сторони. І ми маємо проект такої дорожньої карти, щодо якого навіть дискутували на останньому синоді наших владик. Першим пунктом там стоїть питання вивчення нашого спільного коріння. Бо саме спільне коріння, джерело нашого церковного буття у Володимировому хрещенні є те, що нас єднає з православними. Якщо ми зуміємо відкрити і побачити цю дійсність в своєму братові, тоді побачимо, що це єднання — не якась прихіть ієрархів, а частина нашого генетичного коду.
Також для нас є дуже важливою можливість спільно молитися. Ми вже таку можливість мали, зокрема коли минулого року вшановували пам’ять жертв Голодомору. Ця практика спільної молитви дуже важлива. Якщо ми спільно молимося, то це означає нашу декларацію, що ми віримо в одного Бога. Це вже є акт взаємного визнання. Сподіваюся, що такого типу проект дорожньої карти буде приготовлено і з православної сторони, і згодом ми зможемо його втілювати в душпастирському житті.
Ви робите акцент на важливості екуменічного діалогу, спільної молитви і служіння з православними братами. Але УГКЦ у квітні минулого року була змушена відмовитись від наміру провести прощу до Софіївського собору в Києві. Офіційно повідомлялось, що причина в реставраційних роботах, але ми пам’ятаємо, що тодішні ваші прагнення заблокували православні ієрархи, зокрема патріарх Філарет. Чи можливі спільні служіння, спільні прощі греко-католиків і православних у майбутньому до тієї ж Святої Софії? Адже і ви, і православні вийшли з лона Київської церкви і маєте рівні права звершувати молитви у цьому соборі…
Ми очікуємо такої можливості. Ми б дуже хотіли мати можливість помолитися у Софіївському соборі. Але для того, щоб закласти певні принципи для майбутнього спільного бачення цих питань, я б хотів зробити одне розрізнення. Є така стара латинська приказка: хто добре розрізняє, той добре навчає. Тож це розрізнення стане нам в помочі. Є різниця між власністю і можливістю молитися. Наприклад, ми знаємо, що московські православні у Римі молилися в соборі святого Петра, на його гробі. Сьогодні православні з різних помісних церков моляться в Барі на мощах святого Миколая. Хоча собор святого Петра є католицькою святинею, а базилікою святого Миколая в Барі опікуються монахи-домініканці. Тобто те, що власниками де-факто є католики, не є причиною закривати двері перед православними.
Я думаю, те саме ми можемо сказати і про наші святині. У нас в Римі є собор святої Софії і ми завжди вітаємо з відкритими обіймами наших православних братів. Те ж стосується і Зарваниці. Коли йдеться про собор святої Софії у Києві, то тут ще простіше. Тому що власником собору є держава, а значить — весь український народ. Ми декларували багато разів, що ми не претендуємо на посідання цього собору. Але якщо з боку державної влади буде відкритість до того, щоб там можна було молитися, то нам би дуже хотілося мати можливість теж свою молитву звершувати у соборі святої Софії у Києві. Оскільки ми вважаємо цей собор нашим материнським кафедральним храмом, з якого вже потім пішли всі інші наші собори. Це є наше спільне коріння. Я думаю, що такого типу розрізнення нам допоможе зрозуміти, що ці храми можуть бути простором для всіх, а не ексклюзивним посіданням когось одного. Тоді вони будуть нас об’єднувати і пригортати, а не ділити.
Де-факто Свята Софія на своїх стінах має пам’ятку про подібні речі. В одному з приділів собору сьогодні можна побачити вірменські написи-графіті. Хоча з православного боку вірменська церква вважається окремою конфесією, яка не належить до православного сопричастя, але свого часу, коли вірменська святиня у Києві була знищена, Свята Софія пригорнула вірмен і там вони молилися. Є цьому свідчення. Ця святиня виконувала функцію справжньої матері, яка нікого не дискримінувала, нікого не відкидала, але пригортала усіх, хто шукає Бога.
«Після відходу у вічність митрополита Володимира суб’єктність УПЦ МП почала зникати»
Минулого року ви мали можливість особистої зустрічі зі Вселенським патріархом Варфоломієм у Ватикані. Про що ви говорили?
Цей контакт відбувся з його ініціативи. Ми звірили з ним свої мрії. Найперше, патріарх особисто пояснив мені, як він приймав рішення про врегулювання канонічного статусу в українському православ’ї і якими були його мотиви. Він з цього приводу сказав мені такі дві фрази. Він відчув (знаєте, коли людина переживає вияв Божої присутності через певні історичні обставини), що він може це зробити і настав час це зробити. Він відчув, що такий момент прийшов. Казав, що, можливо, багато хто збоку його не розуміє, критикує чи шукає в його рішенні приземлених мотивацій, але насправді для нього це було дуже глибоким особистим переживанням Божого промислу, в центрі якого він себе відчув.
Друга тема, про яку ми говорили, — це наші двохсторонні контакти. Адже УГКЦ вважає Вселенську патріархію своєю церквою-матір’ю і для нас є дуже важливим підтримувати такого роду контакти. В контексті цього я подарував Вселенському патріархові факсимільне видання Галицького Євангелія 1144 року. Він поглянув на нього і сказав: «О, то Москва була заснована на три роки пізніше, а вже того часу у Галичі писалися Євангелія!» Ми говорили також про динаміку наших контактів і як вони повинні розвиватися. Ми хочемо встановити певні богословські наукові формати для того, щоб спілкуватися.
Третя річ, про яку ми говорили і яку варто згадати, — я висловив йому сподівання, що існування ПЦУ, як суб’єкта світового православ’я, може бути каталізатором екуменічного діалогу в Україні. Чому? Тому що до цього часу ми шукали такого співрозмовника в Україні, адже українське православ’я було ізольоване від решти православного світу. Воно не завжди було суб’єктом міжнародного православного сопричастя. Тому контакти з ними не завжди віддзеркалювали ті настрої, які існують в світовому православ’ї. А деколи створювалось таке враження, що ми не шануємо інших православних, тому що спілкуємося саме з ними.
Коли йшлося про Українську православну церкву Московського патріархату, то після відходу у вічність митрополита Володимира її суб’єктність почала зникати. З боку Москви ми відчули монополію на те, щоб представляти УПЦ МП у міжнародному форматі — адже у такому форматі, якщо й були представники УПЦ МП, то вони завжди були під шапкою РПЦ. Нам бракувало в Україні такого суб’єкта стосунків і ми хотіли бачити такого співрозмовника навіть в особі УПЦ МП. Але через внутрішні процеси, які відбувалися в лоні цієї спільноти, нам цього не вдавалося. І тепер нарешті ми маємо церкву, яка розпочала цей процес входження в сопричастя з іншими помісними православними церквами. Ми не хочемо його коментувати, бо це є внутрішня справа православного світу. Ми за цим уважно спостерігаємо і такого типу суб’єктність православної церкви для нас є важливою.
Ще одна тема, про яку ми говорили зі Вселенським патріархом, — це особлива місія східних католицьких церков, зокрема й УГКЦ, як найбільшої в лоні католицького сопричастя. Бо сьогодні в контексті католицько-православних богословських дискусій змішаної богословської комісії дискутується питання синодальності і примату Папи (католицька доктрина, що стосується авторитету Папи, одне з джерел суперечок між католиками і православними — «Главком») — як вони між собою співвідносяться? І тут я думаю, що саме східні католицькі церкви несуть велику місію. Бо ми є синодальною церквою. Та синодальність у нашій візантійській традиції переживається трохи по-іншому, ніж це розуміє латинська церква. Папа Франциск дуже багато починає говорити про синодальність. Але коли йдеться про примат Папи, то ми його переживаємо і сповідуємо трохи по-іншому, ніж латинська частина католицької церкви.
З іншого боку, для всіх сьогодні стає все більш очевидним, що католицьку церкву не можна ототожнювати лише з Римо-Католицькою церквою. Візантійська група сім’ї католицьких церков не є частиною Римо-Католицької церкви. Ми є помісною церквою, яка перебуває в сопричасті зі Вселенським архієреєм так, як це переживала Вселенська церква у першому тисячолітті. Тобто цей спосіб переживання ролі і місії наступника апостола Петра є дуже важливою для сучасного екуменічного діалогу.
Я думаю, що всі наші наукові контакти зі Вселенською патріархією і іншими православними церквами є великим скарбом для посвідчення цієї нашої традиції і досвіду для західного християнства. Це — головні тези нашої зустрічі і розмови з Його Святістю патріархом Варфоломієм.
«Патріархат не є самоціллю. Нам хочеться не зміни вивіски»
Улітку цього року у Львові має відбутися Патріарший собор УГКЦ. З повідомлень у ЗМІ зрозуміло, що під час форуму учасники говоритимуть про світову еміграцію поселень церкви та їхню єдність. Які конкретні питання і відповіді ви хочете почути?
Ми відчуваємо, що великим викликом перед державою, суспільством і церквою є феномен мобільності сучасної людини. Зокрема масової еміграції. Виїжджають люди з України. Дехто з наших владик за кордоном говорив, що це вже не еміграція, а евакуація. Такі масштаби цього феномену. І ми, як церква, запитуємо себе — якою є наша роль і місія? Наша церква стала глобальною саме тому, що в кінці 19, на початку 20 століть наші священники, монахи і монахині пішли у світи разом зі своїми людьми. І сьогодні ми також хочемо супроводжувати наш народ. Тому на цьому Патріаршому соборі ми хочемо себе запитати, де ми є? Куди сьогодні вітри новітньої еміграції заносять українців? На яких континентах і в яких країнах ми опинилися? Ми хочемо їх супроводжувати, щоб незалежно від того, де вони є, вони могли реалізувати право мати свого душпастиря, свого священника, здійснювати свої релігійні обряди відповідно до своєї традиції. Більше того, щоб вони могли все це передати своїм дітям. Тоді еміграція не буде означати асиміляцію і зникнення, а стане великим скарбом, можливістю українців зберегти свої традиції.
Друге питання, яке ми хочемо поставити у центр уваги — ким ми є сьогодні? Які наші потреби? Якими методами потрібно користуватися, щоб зібрати наших людей? Якими є сьогодні реальні очікування наших вірних від своєї церкви, а відтак ми хочемо зрозуміти, як нам бути разом? Тобто, як нам це розпорошення перетворити на мережу? Ми вважаємо, що глобальною нашу церкву робить не географія, а саме оці контакти і ниточки, які нас зв’язують. Ми, як церква, хочемо залишатися такою зв’язковою ланкою, якою були вже більше ста років. Тому головне гасло цього собору висловлює той принцип, який ми хочемо застосувати в нових обставинах — твоя церква завжди і всюди з тобою!
Патріарх Йосиф закликав греко-католиків «ніколи не відмовлятися від патріархату своєї страдної Церкви». Проте, попри Декрети Другого Ватиканського Собору та Кодексу канонів Східних церков, які передбачають для церков східного обряду статус патріархату, УГКЦ тривалий час цього статусу добитися не може. У нас були сподівання на те, що Папа Франциск дасть позитивний сигнал на зустрічі з греко-католицьким духовенством, яка відбулася в липні минулого року у Ватикані. Але цього не сталося. Коли Понтифік погодиться з тим, що УГКЦ готова до патріаршого устрою Церкви? Що означав би для УГКЦ патріарший статус?
Сьогодні йдеться про те, щоб ми жили і діяли за патріаршим механізмом. Бо та глобальна мережа стосунків, які допоможуть нам бути разом, єдиною церквою, і є патріархатом. Не йдеться про якісь шапки і титули. Йдеться саме про механізми. І ось ця зустріч, яку ми мали минулого року і про яку ви згадуєте, була абсолютно ефективною в цьому напрямку. Святіший отець і його співпрацівники абсолютно відкрито задекларували готовність допомогти главі церкви збирати своїх людей. Тобто організовувати глобальні механізми для церковного буття. Це й означає патріарший механізм і статус.
Блаженніший Любомир Гузар у своєму посланні про патріархат говорив, що патріархат не є самоціллю. Це є засіб. Нам хочеться не зміни вивіски. Бо знаєте, якщо вона зміниться, а не зміниться суть, то буде ще більше розчарування. Сьогодні йдеться про побудову тих механізмів, які творили б глобальний центр, що об’єднує нашу спільноту по цілому світу. Так, як це існує в інших патріархатах. Бо якщо ми будемо змагатися лише за титули, то ми можемо втратити людей і якість церковного буття. Можна отримати титул патріархату, але втратити його статус. А коли ми будемо мати статус і механізми, тоді вже та вивіска рано чи пізно сама прийде. Бо на сьогодні ще не ясним є механізм, як творяться патріархати і хто ті титули повинен надавати — як з православного боку, так і католицького. Наш Папа Франциск завжди, коли ми просимо будь що, ставить завжди одне запитання — як це допоможе вам бути ще кращими душпастирями? Саме це є головним аргументом, який рухає нами в побудові патріархату. Ми ніколи від нього не відмовлялися і не відмовимося.
«Ми сподіваємося, що й новий президент запросить Папу до України»
У ЗМІ висловлювались припущення, що Папа Римський може вперше відвідати Росію. Але архієпископ УГКЦ Борис Ґудзяк закликає Папу Франциска передусім приїхати до України. За його словами, це сприяло б припиненню війни — «якщо б Папа приїхав до України, то вбивства якщо б не припинились, то зменшились би». Наскільки реальним виглядає цей візит і якими могли би бути його наслідки?
Минулого року ми ще раз зробили офіційне запрошення Папи до України. Не тільки владика Борис, але й цілий синод наших єпископів. Ми зібралися у Римі і перша сесія нашого синоду відбулася разом з ним. Там ми всі разом просили його приїхати до України. Сподіваємося, що його приїзд стане ще одним поштовхом до того, щоб зупинити війну, привернути увагу цілого світу до питань гуманітарної і екологічної кризи, яку спричиняє ця війна. Після тієї нашої зустрічі уже в приватному спілкуванні Святіший отець сказав мені, що він дуже серйозно над цим розмірковує.
Ми не маємо поки що інформації про те, що готується його візит до України. Ми сподіваємося, що й новий президент запросить Папу до України і що з боку українського суспільства (незалежно від конфесій) буде позитивне ставлення і усвідомлення важливості такого жесту для скріплення української державності.
Інформації про те, що готується візит Папи до Москви, я теж не маю. Очевидно, що бажання Папи відвідати Москву, не нове. Хотів це зробити папа Іван Павло ІІ, папа Бенедикт. Я думаю, що хотів би це зробити й папа Франциск. Але коли тільки почалася дискусія про те, чи є гіпотетично можливим візит папи до Росії, то один з речників РПЦ сказав, що це є неможливим.
А що стоїть на заваді візиту в Україну? Чому він так довго розмірковує?
Це його особисте рішення, але я можу сказати про три такі чутливості Папи, які дають мені оптимізм. Він чутливий до потреб вбогих, магріналізованих і бідних людей. Україна є найбіднішою країною Європи. Тому коли Папа буде думати, в який куточок Європи в першу чергу потрібно поїхати, я думаю, він буде чути голос, який його кличе до України. Друга тема — це тема миру. І коли Папа відчує, що він має можливість приїхати, що його тут чекають, запрошують і його приїзд буде сприяти закінченню війни, він так само почує цей голос. А третя його чутливість — це проблеми екології, відповідального ставлення до довкілля. Це питання, як ми знаємо, у нас є також дуже гострим, але чомусь про нього сьогодні ніхто не говорить. Україна позначена раною Чорнобиля, зараз у нас війна спричиняє ще одну екологічну катастрофу, пов’язану з забрудненням питної води через затоплення шахт. Ми також бачимо, що діється з нашими Карпатами через вирубування лісів, як затоплює Закарпаття і Прикарпаття.
Папа Франциск від початку московсько-української війни вже двічі зустрічався з Путіним. Як ви гадаєте, ці зустрічі вплинули якоюсь мірою на російського президента?
Якось так складалося, що завжди в мене була можливість по гарячих слідах мати особистий контакт і зустрічі зі Святішим отцем після тих зустрічей, про які ви говорите. Я завжди в нього запитував, про що йшла мова? Святіший отець мене завжди запевняв, що він використовує всі необхідні канали комунікації для того, щоб зупинити війну в Україні. Як він це робив під час зустрічей з російським президентом, якими словами — це вже питання певної конфіденційності ватиканської дипломатії. Але Святіший отець є особливо чутливим до болю українського народу. Навіть в цьогорічному Різдвяному вітанні він вкотре про це згадав. Тому така посередницька місія, яку завжди виконував наступник апостола Петра, в нашому випадку є дуже важливою і потрібною.
Фото: Станіслав ГруздєвЗа матеріалами Руслана Поліщука для «Главком»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
