СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМіжнародна конференція про Львівський псевдособор: вистояти, постати і відновити справедливість
Цими днями відзначаємо роковини однієї з чорних сторінок нашої історії: 75 років тому, 8–10 березня 1946 року, у Львові відбувся «собор», що, згідно з планом НКВС СРСР, був поклилаканий ліквідувати Українську Греко-католицьку церкву. Передував цій події кількарічний масовий фізичний і моральний терор над усіма ієрархами Греко-католицької церкви в Галичині з митрополитом Йосифом Сліпим на чолі — і засудження їх таємним судом у Києві в березні 1946 року на тривале ув’язнення або заслання до таборів примусової праці.
Цими днями відбулася міжнародна наукова конференція «„Львівський собор“ 1946 року: історичні обставини та сучасні оцінки», приурочена 75-м роковинам Львівського псевдособору. Інститут історії Церкви та Київський центр УКУ об’єднали довкола події близько 30 провідних фахівців з України, Польщі, Румунії, Словаччини та США, представників органів державної влади та церковних структур.
Нині пропонуємо до уваги тези із останнього засідання конференції: «Сучасне переосмислення».
Віктор Войналович (Київ)
УГКЦ ЯК ОБ’ЄКТ ПОВОЄННОЇ ПАРТІЙНО-ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ СРСР
Стратегічний план радянського режиму до Другої світової війни полягав у радянській експансії на терени Центральної Європи і посиленні впливів. Погляди на УГКЦ були визначені набагато раніше, аніж почалася підготовка до псевдособору. Режим чітко проводив антиватиканські акції (записані у директивах Карпова). Одним із пунктів директив було забезпечити «відрив» греко-католиків від Ватикану. Стратегія була незмінна протягом десятиліть: тотальна ідеологічна обробка населення під гаслами атеїзму та ліквідація релігійних інституцій, або ж їхнє розчинення в російському православ’ї. Тактика змінювалася в залежності від обставин та контекстів. Греко-католиків на початку хотіли розчинитися в російському православ’ї.
Загальний нарис етапів радянської і партійної політики:
1. Підготовка і реалізація псевдособору, репресивні дії.
2. Православізація Західної Україні (на початку 60 років — головне завдання віддали РПЦ — вона мала взяти відповідальність за завершення православізації краю: знищення церков, практик, розбудову власних структур).
3. Особлива віха — 1–2 сесія Другого Ватиканського собору, на якому прозвучала вимога припинення переслідування католиків у Радянському Союзі. Режим мав певний інтерес до налагодження стосунків, і у цьому контексті відбулося звільнення патріарха Йосифа Сліпого.
4. Від середині 60-х — чергова хвиля репресій під гаслами боротьби з залишками унії, особливо активна комуністична партія. Побічна дія — українізація Православної церкви. Виникнення парафій там, де їх ніколи не було.
5. Боротьба за легалізацію (поєднання руху з дисидентами). Радянська влада втратила контроль над ситуацією.
о. Андрій Михалейко (Айхштет)
«НЕВДАЛА ІМПРЕЗА»: ОЦІНКА ЛЬВІВСЬКОГО ПСЕВДОСОБОРУ МИТРОПОЛИТОМ ЙОСИФОМ СЛІПИМ У ПЕРІОД УВ’ЯЗНЕННЯ ТА ЗАСЛАННЯ (1946–1962)
Митрополит Йосиф часто звертався до теми псевдособору. Найчастіше у відносно вільний період його заслання у Маклаково, коли покращилися умови комунікації зі священниками і мирянами та він мав більше можливостей дізнатися про те, як відбувався сам псевдособор і що було потім. Крім того, пропаганда надавала псевдособорові великого значення, а тому, як міг, митрополит Сліпий намагався розвінчувати міфи режиму. Звичайно, що до псевдособору Глава УГКЦ ставився критично — «невдала імпреза» — це найм’якша характеристика тих подій. Сліпий часто говорив про ліквідацію не про як доконаний факт, а як про спроби.
Три типи аргументації митрополита Сліпого, чому собор не міг вважатися канонічним:
- Церковно-історична (У контексті всієї історії християнства на території України та зв’язків з Латинською церквою. Він будує неперервний ланцюг історії Вселенської церкви в Україні).
- Церковно-канонічна (канонічні умови соборів). Сліпий псевдособор саркастично називав «воссоєдінєнієм» і надавав йому світського, а не церковного значення.
- Богословсько-догматична (говорив про різниці між двома Церквами, не заперечуючи спільних рис).
Єпископ Теодор Мартинюк (Тернопіль)
«ЛЬВІВСЬКИЙ СОБОР» 1946 РОКУ ЯК НЕЛЕГІТИМНЕ ЗІБРАННЯ СВЯЩЕННИКІВ: КАНОНІЧНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ
Навіть поверховий аналіз показує, що ця подія цілковито не може бути названою собором УГКЦ, адже за тогочасним законодавством Церкви, на соборі мали бути присутні єпископи, настоятелі капітул, настоятелі монастирів, миряни, — цією процедурою знехтували. Зібрання священників УГКЦ, єпископів РПЦ і мирян неможливо назвати собором ані УГКЦ, ані РПЦ. Особливо над легітимністю цього зібрання ніхто не застановлявся. «Рішення», які приймали на псевдособорі, не ліквідували Церкву, вона продовжувала існувати за церковними законами та фактично в катакомбах.
о. Юрій Аввакумов (Нотр-Дам)
ЛЬВІВСЬКИЙ ПСЕВДОСОБОР У НИЗЦІ «ЛІКВІДАЦІЙ УНІЇ» ВІД ЧАСІВ КОНФЕСІОНАЛІЗАЦІЇ ДО ТОТАЛІТАРИЗМУ: СПРОБА ІСТОРИЧНОГО ОСМИСЛЕННЯ
Жодна інша схожа церковна подія не відбувалася в контексті тоталітарного політичного устрою та не належала до доби, яка б демонструвала настільки високий рівень конфесіоналізації.
Між Берестейським собором і зібранням у Львові не може бути ані симетрії, ані паралелізму. Це пояснюється феноменом тоталітаризму. Сміховинно порівнювати репресивність ранньомодерної Речі Посполитої з діяльністю радянського репресивного апарату. Цей контраст особливо наочний, коли беремо до уваги те, що противники Унії змогли скликати свій синод. Або варто порівняти долі тих, хто не прийняв рішень собору, — наприклад, єпископів Гедеона Балабана і Теодора Ромжі. Контексти навіть не можна порівнювати. Радянський режим застосував усі методи і засоби модерної логістики — спецслужби і пропаганда. Львівський псевдособор намагався творити те, що ми сучасною мовою називаємо фейк.
«Уніатську Церкву заборонив Сталін, а не наша Церква, звісно, з політичних причин. Ми прийняли тих, хто вирішив стати православним, без жодного примусу. Навпаки, ми боролися з атеїстичним режимом і захищали віруючих», — у одному з інтерв’ю сказав тодішній голова відділу зовнішніх церковних зв’язків Російської Православної церкви митрополит Кіріл Гундяєв. РПЦ повторює це фальшиве алібі, не відходячи на нього ні на йоту. Такого роду заперечення своєї причетності до знищення Української Греко-католицької церкви перегукується з «их там нет» щодо російських військ в Криму. Визнання власних провин є табу в політичному житті Росії. Керівництво Російської Православної церкви продемонструвало взірець такої поведінки ще на початку 90-х років.
Радянська репресивна машина могла б обезголовити і делегалізувати Греко-католицьку церкву, навіть без участі Російської Православної церкви. Політичне рішення, як і всі рішення такої ваги, ухвалив безперечно сам Сталін. Однак зображати операцію КДБ як торжество православ’я, організувати церковний собор, додати йому авторитетності висвяченням двох єпископів, підносити ліквідацію як акт повернення в святий материнський дім, як сповнення мрій та молитов вірних не вдалося б без охочої позиції з боку керівництва Російської Православної церкви.
Відозви керівництва РПЦ напередодні псевдособору прославляли подію. До кого вони були скеровані? До затероризованих священників, яких силою зігнали на собор у церкву, оточену військами.
Католицько-православна дихотомія, що лежала в основі львівського псевдособору не відігравала ніякої ролі на соборі в Бересті. В XVI столітті процес конфесіоналізації в візантійських християн ще не почалася, а в ХХ стала основним чинником його релігійної історії.
Початок конфесійного періоду в Європі — Реформація, на Сході процес конфеціоназізації почався пізніше і тривав довше. Православна уявлена спільнота (йдеться про теорію уявлених спільнот Бенедикта Андерсона) постала в XIX столітті.
Католицький конфесіоналізм після Другого Ватиканського собору не є визначальним, а в Росії православний тріумфалізм досі домінує, набирає сил і задає тон сьогоднішній церковно-політичній пропаганді. Ідеологія тріумфалізму — ідейний корінь «руского міра».
Костянтин Сігов, о. Георгій Коваленко (Київ)
СВІДКИ ПРАВДИ КАТАКОМБНОЇ ЦЕРКВИ І ТУГА ЗА ПРАВДОЮ СЬОГОДНІ
П’ять років тому Костянтин Сігов, о. Георгій Коваленко разом з групою інших православних підписали відозву «Настав час, щоби православні християни визнали жахливу правду про 10 березня 1946»
«Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони стали під прикриттям авторитету Православної церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української Греко-католицької церкви».
Варто переглянути назву події. Собор — це чекістський фейк, чи ми не продовжуємо ідею профанації, навіть ставлячи лапки у слові «собор»? Це видимість легальності, термінологічна залежність від псевдодоцерковної спецоперації. Чекісти називали агентами Ватикану тих, кого ми зараз називаємо свідками. Ми ж їх не продовжуємо називати «агентами». Додаток «псевдо» не скасовує семантичної пастки. Слово «соборчик» надто лагідне для того, що відбувалося. Очищення пам’яті залежить від зцілення нашого словника і намагань наближатися до правди.
Олена Богдан, голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті:
Україна — символ того, що можна вистояти, постати і відновити історичну справедливість. Таким символом стала Українська Греко-католицька церква, яка вражає стійкістю духу. Вона демонструє, що насильство не має остаточного слова, і ми намагаємося це відстояти у сучасному суспільстві. Ми відвойовуємо своє право бути собою з повагою до гідності іншого.
Віктор Єленський, релігієзнавець:
Зараз питання історичної пам’яті — це питання національної безпеки. Європа досі не знає, що протягом 44 років виживала і боролася найбільша на старому континенті релігійна спільнота — Українська Греко-католицька церква. Подія зібрання у Львові не є історією, поки УГКЦ переслідувана на окупованих територіях — в Криму та на Донбасі. Що Україна може зробити для всіх переслідуваних на цих територіях? Ця подія звернена у сучасність стороною справедливості, яка ще не відновлена, йдеться про відновлення порушених прав Церков, які були заборонені і розгромлені. Ми вже запізнилися. Треба говорити про неї на широкий загал — під час ПАРЄ, в ООН, на різних майданчиках, і у Ватикані.
Антон Дробович, голова Українського інституту національної пам’яті:
Історія березня 1946 року важлива для пам’яті українського народу. Ця історія нам показує тоталітаризм, яким він є — він хотів втрутитися у всі сфери життя. Не можна пересидіти зі своїми анекдотами на кухні. Тоталітаризм прийде і забере все — політичні та особисті права. Вона також демонструє, що неправомірне втручання держави у справи релігії завжди погано закінчується для держави. Ця історія псевдособору дискредитує співучасників тоталітаризму, у цьому випадку РПЦ. І показує необхідність інституційної солідарності релігійних організацій і Церков, якщо не в перспективі вічності, то хоча б у стратегічній.
Мирослав Маринович, проректор УКУ:
Одну важливу дорогу ми пройшли: ми заперечили насильство. Це уможливило мирне співіснування і співпрацю. Але маємо пройти ще іншу половину шляху. Чи ми вирішили концепцію нашої церковної єдності? Чи ми готові до нових концепцій? За бідами УГКЦ стояла геополітика, а тепер вона може сприяти до зближення гілок Київської церкви.
Антуан Аржаковський, директор із наукових досліджень Коледжу Бернардинів (Франція):
Як православний історик і християнин, я відчуваю відповідальність за цю трагедію, але не маю відчуття, що я винен. Ми повинні розділити термін «винуватості», який є юридичним, і термін «відповідальність», який має моральний зміст. Треба розвивати тему моральної відповідальності світового православ’я.
Владика Євстратій Зоря, Архиєпископ Чернігівський і Ніжинський ПЦУ:
Ми не можемо називати це зібрання собором чи його підсумки — виявленням волі Церкви. Очевидно, що це була декорація, спроба імітувати назовні і всередині та легітимізувати рішення, які вже були прийняті. Це рішення приймалося в кремлівських кабінетах, а все решта — реалізація. Однак, якщо рішення нелегітимне, то треба повернутися до реалій до 1946 року. Але чи це можливо? Також постає питання, чи не використала радянська влада рухи і прагнення, які вже панували в середовищі УГКЦ (йдеться про рух до нового відкриття і повернення візантійської спадщини)? Радянська влада використовувала ці настрої. Треба говорити про негативність факту, але з певними застереженнями. Бо можна дійти до думки, що православ’я на Галичині зараз — це плід собору 1946 року, а отже, нелегітимне. Дискусію треба розвивати і про ці речі далі говорити, адже наші думки жодна тоталітарна влада не може використати.
Андрій Когут, директор архіву СБУ:
Документи совєцьких спецслужб доволі специфічні, це не вся правда, але вони допомагають нам усвідомити, що тоді відбувалося. Варто не лише зрозуміти, що відбулося під час зібрання у Львові, але й чим була Російська Православна церква на цей момент, тут велике поле для роботи. Перед нами стоять питання — чи могли ці люди діяти інакше? Наскільки вони були заручниками ситуації, а наскільки це був їхній вибір? Ця потреба досліджувати ці сторінки історії включає розуміння, безпеку і відповідальність. Щоб уникати маніпуляції з минулим, про нього треба відкрито говорити.
Блаженніший Святослав Шевчук, глава і отець УКГЦ:
Назва «собор» себе дискредитувала, доповідачі заперечили кожне слово: це не був Львівський собор, це не був правочинний захід Української Греко-католицької церкви, це не був собор возз’єднання, бо не можна було греко-католиків повернути до структури, до якої вони ніколи не належали. Найкраще про цю подію сказав Патріарх Йосиф — «невдала імпреза».
Плоди наукової праці, які ми сьогодні почули, важливі також для Російської Православної церкви (наприклад, щодо ідеї канонізації о. Гавриїла Костельника).
Дослідження важливі для стосунків УГКЦ з православними церквами різної юрисдикції в Україні, бо Київська митрополія — як та, що підтримала унію, так і та, що не підтримала, — матірною Церквою вважає давню Церкву Константинополя. У нас є багато спільного, і поділена, конфесіоналізована Київська митрополія, з одного боку, є гірким фактом, а з іншого — показує, що ми маємо спільне коріння. Голос православних показує, що нам варто шукати дороги, щоб будувати єдність.
Правовий статус УГКЦ в сучасній Україні окреслений тими правами, які вона отримала ще за часів Михайла Горбачова, тобто лише право реєструвати громади. Не було процесу реабілітації і симетричного державного заперечення того, що відбулося в 1946 році. Ще багато треба зробити, щоб виправити несправедливість.
Репресивна машина нищила людське сумління, тому ми мусимо дбати про людей. Ми не маємо на меті когось засудити чи комусь щось закинути. Ми пригадуємо, пам’ятаємо, щоб запобігати, щоб ніколи подібні злочини не повторилися.
Горішня знимка: митрополит Йосиф Сліпий у момент арешту 11 квітня 1945 року
За матеріалами Мар’яни Карапінки для інтернет-видання «Збруч»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
