СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Іван Павло ІІ — один з великих визволителів», — професор Джордж Вайгель
Сто років тому, 18 травня 2020 року у містечку Вадовиці біля Кракова (Польща) у родині поручника польської армії та вчительки народився святий Іван Павло ІІ, 264-й Папа Римський. Пропонуємо Вашій увазі роздуми його життєписця Джорджа Вайгеля.
Невдовзі по смерті Івана Павла ІІ, 2 квітня 2005 року, Генрі Кіссінджер назвав його емблематичною постаттю кінця XX століття. Ця оцінка точно мала зв’язок з ключовою роллю Івана Павла ІІ, яку він відіграв у поваленні комунізму в Європі. Однак з роками, що минають по його смерті, мені здається, що велич Івана Павла ІІ виникає у значній мірі з його вдумливого аналізу людського стану в пізньому модернізмі і постмодернізмі. Ці спостереження виросли з його солідної віри, яка в свою чергу дала йому незвичайну здатність «бачення» світу з біблійної перспективи, з його інтенсивного інтелектуального життя, завдяки якому він розумів те, що бачив, врешті-решт з його багатого душпастирського досвіду, який допоміг йому зрозуміти наслідки того, що бачив і аналізував у щоденному житті людей.
Він знав і навчав, що цивілізаційний проєкт, який ми називаємо «Захід», виріс із плідної взаємодії Єрусалиму, Афін і Риму; опертого на біблійній релігії навчання, що життя є паломництвом і пошуком, який вимагає відваги; грецької довіри до здібності розуму пізнавати правду; римського переконання, що верховенство права є понад принцип брутальної сили.
Коли біблійна релігія є відкинутою, віра в розум починає підводити, а ірраціональність стає небезпечною силою в публічному житті. Бачачи це все, Іван Павло ІІ був незвичайно передбачливим щодо цивілізаційної моральної кризи Заходу XXI століття.
Він знав і навчав, що людство є «теотропічним», людський дух має вроджену тугу за тим, що божественне, і постійну потребу культу. Отож, якщо не буде знайдено справжніх предметів віри і культу, то на їхнє місце прийдуть несправжні предмети. В такий спосіб самостійно збудована в’язниця секуляризму ослаблює людський дух, спокушаючи його віддавати честь несправжнім богам, таким як багатство і влада.
Він знав і навчав, що Бог не є суперником людства, різновидом «Супер-істоти», яка конкурує з іншими істотами. Замість цього Іван Павло ІІ повторював за св. Томою Аквінським, що Бог є самою Суттю. Бог, який представився Мойсеєві як «Я ТОЙ, ЩО Є» [Книга Виходу 3,14] є ipsum esse subsistens філософів — тим, хто чинить все інше можливим. Атеїстичні гуманісти дев’ятнадцятого століття (Комт, Феєрбах, Маркс, Ніцше) розуміли це завжди помилково, подібно як Нові Атеїсти кінця XX і XXI століття (Докінс, Деннет, Гарріс, Гіченс). Бог не є конкурентом людства; Бог Біблії є для людства визволителем. Знаючи про це, Іван Павло ІІ міг сам нести визволення.
Він знав і навчав, що «вибір» — це не все, а свобода без поєднання з правдою і добротою стає наївною. Іван Павло ІІ зрозумів, що заміна свободи звичайним свавіллям неухильно веде демократію до самознищення. Бо, якщо існує лише «моя правда» і «твоя правда», коли наші «правди» минаються, то нема іншої дороги, щоб узгодити різниці, як лише та, на якій ти накинеш мені свою владу, або я накину тобі свою.
Двадцяте століття повинно було навчити людство, до чого веде свавілля, відірване від правди: ГУЛАГ, нацистські табори смерті і український Голодомор. Це саме з ціллю порятунку людства перед майбутніми тренуваннями з самознищення Іван Павло ІІ наполягав на поєднанні правдивої людської свободи з моральною правдою. Життя у правді було для нього необхідне для шляхетного життя у свободі.
Він знав і навчав, що «вільне суспільство» XXI століття повинно складатися з демократичної спільноти, економіки, зорієнтованої на ринок і наповненої життям публічної моральної культури. А культура була ключем до справді вільного політичного і економічного життя, яке віддзеркалює гідність людської особи. Йому ніколи не довелося жити в зрілій демократії, ані у відповідно функціонуючій ринковій економіці, але Іван Павло ІІ зрозумів однак, що демократія і ринок не є машинами, які самі собою управляють.
Системою демократичної політики і вільної економіки повинні керувати людські чесноти, якщо ці вільні інституції не мають стати саморуйнівними.
Він знав і навчав, що історична пам’ять повинна бути очищена від брехні, щоб в майбутньому уникнути часто смертельних помилок минулого. Так було у випадку Церкви і так було у випадку народів. Переписування історії для побічних політичних цілей, або уникання неприємних правд про минуле Церкви, було для Івана Павла ІІ прокляттям — і повинно таким бути для всіх, хто шанує його пам’ять.
Він знав і навчав, що толерантність не означає уникати різниць, або їх ігнорувати; правдива толерантність означає ангажування різниць в поєднанні ввічливості і пошани для «іншого», щоб можна було дійти до правди, а спільне добро було для всіх. Для Івана Павла ІІ «солідарність» була не лише назвою професійної спілки чи руху суспільних і політичних реформ; солідарність була також необхідною чеснотою вільного суспільства. Солідарність опирається на справжній толерантності. Він знав і навчав, що патріотизм не треба плутати з сліпим націоналізмом, який забирає «іншому» те, чого прагне для власної Батьківщини.
У часи скептицизму, цинізму і секуляризації вражаючим є те, що всі ці спостереження і висновки виникали, так чи інакше, з переконання Івана Павла ІІ, що Ісус Христос є відповіддю на питання, яким є життя кожної людини. Це переконання відкрило Івана Павла ІІ на широкий світ розмов з тими, які були «інші». Розбудило наново католицьку Церкву. І зробило цього папу одним із великих визволителів.
Польською мовою текст був опублікований у «WszystkoCoNajważniejsze»Переклад українською Уляна Журавчак
За матеріалами Релігійно-інформаційної служби України
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
