Інструкція щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань та перекладів

ІНСТРУКЦІЯ

щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань та перекладів

Господь і Бог наш Ісус Христос, відвічне Слово Отця, бажаючи спасти людину, яка, прийнявши від диявола слово непослуху, втратила благодать богоспілкування, Сам став людиною і своїм життям, стражданнями, смертю та воскресінням знову дав нам можливість зі сміливістю неосудно називати Бога Отцем. Сповнивши ж все діло спасіння, Він вознісся у славі і вознесінням своїм прославив людську природу, як Богочоловік возсівши по правиці Отця. Відтоді і аж до свого славного зновупришестя Він завжди збирає своїх вірних і «єднає зі Собою свою возлюблену Невісту — Церкву, яка взиває до свого Господа і через Нього поклоняється Вічному Отцеві» [1].

Церква завжди з великою увагою ставилася до свого літургійного благочестя, свідома того, що «кожне літургійне богослужіння — оскільки є ділом Христа-священика та його Тіла, тобто Церкви, — є найвищою мірою священнодіянням» (КСЛ 7), у якому «за посередництвом Святого Духа здійснюється таїнство нашого спасіння, звершене в часі Пасхи Господа нашого Ісуса у послусі відвічній волі небесного Отця. У священному таїнстві воскреслий Христос жертвує себе самого, вповні уподібнюючи нас на свій образ через дар свого Духа, так, що для нас „життя — Христос“» [2].

Конституція про Святу Літургію ІІ Ватиканського собору сприймає все літургійне діяння Церкви немовби включенням у величний піснеспів життя Христа, який, довершившись у таїнстві Його смерті та воскресіння, лунає у вічності. «Коли цю чудову пісню прослави як слід виконують… Христові вірні, які моляться разом зі священиком за встановленим взірцем, тоді це є справді голос самої Невісти, яка промовляє до Жениха, навіть більше — це молитва Христа разом з його Тілом до Отця» (КСЛ 84).

Свідомість величі літургійної молитви як співдіяння Христа із Його таїнственним Тілом спонукала церковний провід усіх помісних Церков до особливої уваги, зокрема щодо літургійних текстів. Протягом усієї історії християнства можна побачити, що літургійні тексти уважно переписували і трактували як авторитетні свідчення віри та духовності. На це звертає увагу Інструкція застосування літургійних приписів Кодексу Канонів для Східних Церков, коли зазначає: «У текстах і своїм духом, через вирази, які водночас багаті й натхнені, [Східні Церкви] зберігають відчуття літургії як вияв невпинного славослов’я, вимолювання прощення та безперервної епіклези. Ці Церкви пишаються духовністю, яка випливає безпосередньо зі Святого Письма, а їхнє богослов’я при цьому є менш підпорядковане безпосереднім раціональним категоріям. Завдяки історичним і культурним причинам, вони зберегли безпосереднішу цілісність з духовною атмосферою християнських джерел; це прерогатива, яку також Захід все частіше розглядає не як ознаку статичності та відсталості, а як дорогоцінну вірність джерелам спасіння» (ІККСЦ 9).

Відповідно до вселенського літургійного принципу єдиномисленного ісповідування віри у молитві Церкви, однозгідність літургійних текстів та приписів щодо порядку звершення богослужінь є однією із найважливіших ознак самобутності відповідної церковної традиції та її цілісності.

Ця інструкція має на меті вказати на основні принципи створення та впровадження у життя Української Греко-Католицької Церкви нових літургійних текстів, як також їх оновлень, перевидань та перекладів, відповідно до приписів церковного законодавства та допоміжних документів Учительського уряду вселенської Церкви [3].

Згідно з посланням Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства про літургійні питання (2007, 2), «Літургійна молитва, з огляду на свій спільнотний характер, повинна бути впорядкованою і мати встановлені форми. Порядок змісту й форми літургійних молитов — вироблений упродовж віків цілими поколіннями святих та підтверджений церковною владою — забезпечує нам не тільки зовнішній лад у спільній молитві, але також правильне передання об`явлених Богом правд віри. Ці правди є основою нашого релігійного життя та шляху до нашого спасіння. Такий зовнішній і внутрішній порядок у літургійному житті членів Христової Церкви називаємо літургійним обрядом».

Кодекс канонів для Східних Церков розрізняє кілька типів молитовних текстів. Зокрема у каноні 656 § 1 та § 2 говориться наступне: «У літургійних відправах слід використовувати тільки книги з церковним затвердженням. Книги молитов і набоженств, призначені для публічного або приватного вжитку вірних, вимагають церковного дозволу». Таким чином можна виділити три типи молитовних текстів і, відповідно, визначити способи їх церковної апробації:

а) Літургійний текст — офіційний текст для публічного богопочитання, який є частиною Передання Церкви. Як молитва Церкви, він не може носити приватного характеру.

б) Молитви та набоженства публічного характеру — офіційний текст для публічного богопочитання, який не є частиною Передання Церкви. Відповідно до своєї структури, пристосованої для спільнотної молитви, він не має носити приватного характеру.

в) Молитви та набоженства приватного характеру — офіційний текст для приватного богопочитання, який не є частиною Передання Церкви. Відповідно до своєї структури, пристосованої для приватної молитви, він не має носити спільнотного характеру.

І. Літургійні тексти

Перш за все необхідно наголосити на окремому статусі літургійних текстів. «Літургія… є виконанням священичого служіння Ісуса Христа, адже в ній означається видимими знаками і у спосіб, властивий для кожного знаку, звершується освячення людей; у ній таїнственне Тіло Ісуса Христа — і Глава його, і члени — здійснює цілісне прилюдне богопоклоніння» (КСЛ 7).

Церква завжди вважала, що кожне літургійне богослужіння «… є найвищою мірою священнодіянням, і жодне інше діяння Церкви не рівняється з його дієвістю ні значенням ні ступенем» (КСЛ 7). Літургійні тексти збирали у відповідні збірники, призначені для молитовного життя конкретної спільноти, а чування над їх чистотою та правосильністю було виключним обов’язком церковної влади. У візантійській традиції літургійна молитва Церкви кодифікована у наступних книгах:

а) Біблійно-літургійні збірники: Євангеліар, Апостол, Паремійник та Молитовний псалтир;

б) Євхологійні збірники: Архиєратикон, Служебник (Літургікон), Требник, Часослов;

в) Збірники літургійної піснетворчості: Октоїх, Тріодь (Постова та Квітна), Мінея, Ірмологіон;

г) Устав літургійних богослужінь: Типик.

Затвердження літургійних текстів, які містяться у цих збірниках, належить до найвищої церковної влади кожної Церкви свого права, як це можна побачити із Кодексу канонів для Східних Церков: «Затвердження літургійних текстів після попередньої перевірки Апостольським Престолом застерігається в патріярших Церквах Патріярхові за згодою Синоду Єпископів патріяршої Церкви; в митрополичих Церквах свого права — Митрополитові за згодою Ради Ієрархів; в інших Церквах це право належить тільки Апостольському Престолові і в установлених ним межах — Єпископам і їхнім законно визнаним крилосам» (ККСЦ 657 § 1).

Свідомі своєї відповідальності за літургійне життя церкви єпископи УГКЦ на Синодах постійно наголошують про обов’язок дотримуватися в літургійних богослужіннях офіційних затверджених текстів [4]. Зокрема в Інструкції про впорядкування книговидання від 2012 р. Б. наголошується: «Якщо літургійний текст не має церковного затвердження, його не можна використовувати у літургійних відправах» (Інструкція про впорядкування книговидання, п. 20).

Говорячи про цінність літургійного діяння Церкви, отці ІІ Ватиканського собору особливо наголошують на спільнотному вимірі літургії: «Літургійні дії є не приватним діянням, а служінням Церкви, яка є „таїнством єдності“, тобто священним народом, згуртованим і впорядкованим під проводом єпископів. Вони належать усьому Тілові Церкви, виявляючи його і впливаючи на нього; вони стосуються усіх членів цього Тіла — кожного на свій лад відповідно до різних станів, служінь і дійової участі» (КСЛ 26). Саме тому літургійні тексти вже із самої природи речі не можуть бути текстами для приватного вжитку. Видання літургійних книг із грифом «для приватного вжитку» є невідповідністю, яка жодним чином не може мати місця в майбутньому.

Відповідно до постанови Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, що проходив у Львові — Крехові 1–10 вересня 1998 року, «літургійні тексти повинні бути перевірені Патріаршою Літургійною комісією й затверджені відповідною церковною владою».

Оскільки існують різні рівні опрацювання літургійних текстів, нижче представимо порядок та особливості основних із них, виходячи зі згаданої постанови та припису ККСЦ:

а) Новий літургійний текст

Літургія, яка не потребує нових висловів богопоклоніння у живій християнській спільноті, є мертвою. Періоди мучеництва та приклади святості життя кличуть кожну церковну спільноту до ісповідання цих Божих чудес перед Його лицем. Відповідно, у Церкві існує постійна потреба літургієтворення. Нижче подаємо схему цієї процедури:

— Кожна пропозиція нового літургійного тексту [5] чи потреба його написання [6] повинна бути направлена на розгляд Патріаршій літургійній комісії.

— Патріарша Літургійна Комісія розглядає пропозицію нового літургійного тексту чи потребу його написання і представляє справу Патріархові [7].

— Патріарх уповноважує Патріаршу Літургійну Комісію опрацювати запропонований новий літургійний текст чи створити відповідний новий літургійний текст.

— Для виконання вищезгаданого завдання Голова Патріаршої Літургійної Комісії призначає не менше трьох фахівців-експертів. Результати праці фахівців обговорюються на засіданні Патріаршої Літургійної Комісії, яка опрацьовує остаточний варіант для подання Патріархові. При потребі додатково залучаються експерти з богослов’я, філології, канонічного права тощо.

— Готовий літургійний текст із поясненням Патріаршої Літургійної Комісії, підписаний Головою комісії та її секретарем, подається на розгляд Патріархові, який проголошує його текстом ad experimentum відповідним декретом.

— текст ad experimentum подається на попередній перегляд: а) Конгрегації Східних Церков; б) членам Синоду Єпископів УГКЦ; в) попередньо визначеним церковним спільнотам (парохії, монастирі та ін.).

— Патріарша Літургійна Комісія збирає всі зауваження і доповнення до затвердженого ad experimentum тексту. Опрацювавши їх, подає остаточний варіант тексту Патріархові для затвердження.

— Патріарх затверджує новий літургійний текст відповідним декретом, у якому вказує на зобов’язуючий для усієї УГКЦ характер цього тексту.

б) Нове (змінене) видання літургійного тексту

У дусі ІІ Ватиканського собору та Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу канонів для Східних Церков, літургійні тексти як Західної, так і Східних Церков повинні пройти перегляд «тих частин, які підлягають змінам і з бігом часу можуть мінятися — або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої Літургії або ж якщо вони стали невідповідними» (КСЛ 21). Такий перегляд літургійного життя Церкви у її текстах і обрядах абсолютно необхідний для того, «щоб священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх сприймати і брати повну, активну й спільнотну участь у богослужінні» (КСЛ 21). У своєму пастирському посланні про літургійні питання у 2007 р. Б. Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства наголосив вірним: «Літургійний обряд, у широкому розумінні цього поняття, не є чимось бездушно закостенілим. З історії Церкви відомо, що церковні обряди розвиваються. Для такого процесу всередині Церкви властива, щоправда, певна повільність, консерватизм, але його не можна інтерпретувати як священну незмінність» (п. 6). У дусі напрямних ІІ Ватиканського собору Синод Єпископів наголошує, що зміни в літургійному благочесті повинні відбуватись після «кропіткої праці» фахівців літургійних наук, які мають виявити, «що є правдивим, органічним розвитком, а що — тільки мертвим наслідуванням через причини, не пов’язані з самим обрядом» (п. 6). Все ж затвердження та впровадження наново опрацьованих літургійних текстів належить не до літургістів і навіть не до священиків [8], але виключно до церковної влади. Опрацювання літургійних текстів в УГКЦ, відповідно до рішення Синоду Єпископів УГКЦ, делеговане Патріаршій Літургійній Комісії [9]. Тут подаємо схему процедури подання та затвердження оновленого літургійного тексту:

— Кожна пропозиція оновлення вже існуючого літургійного тексту, потреба його переписання чи виправлення повинна бути направлена на розгляд Патріаршій Літургійній Комісії.

— Патріарша Літургійна Комісія розглядає пропозицію оновлення літургійного тексту, потребу його переписання чи виправлення і представляє справу Патріархові [10].

— Патріарх уповноважує Патріаршу Літургійну Комісію опрацювати запропонований новий літургійний текст, здійснити виправлення чи створити відповідний новий літургійний текст.

— Для виконання вищезгаданого завдання Голова Патріаршої Літургійної Комісії призначає не менше трьох фахівців-експертів. Результати праці фахівців обговорюються на засіданні Патріаршої Літургійної Комісії, яка опрацьовує остаточний варіант для подання Патріархові. При потребі залучаються додатково експерти з богослов’я, філології, канонічного права тощо.

— Готовий літургійний текст із поясненням Патріаршої Літургійної Комісії, підписаний Головою комісії та її секретарем, подається на розгляд Патріархові, який проголошує його текстом ad experimentum відповідним декретом;

— текст ad experimentum подається на попередній перегляд: а) Конгрегації Східних Церков; б) членам Синоду Єпископів УГКЦ; в) попередньо визначеним церковним спільнотам (парохії, монастирі та ін.).

— Патріарша літургійна комісія збирає всі зауваження і доповнення до затвердженого ad experimentum тексту. Опрацювавши їх, подає остаточний варіант тексту Патріархові для затвердження.

— Патріарх затверджує новий літургійний текст відповідним декретом, у якому вказує на зобов’язуючий для усієї УГКЦ характер цього тексту і проголошує попередні версії літургійних текстів як неактуальні.

в) Перевидання (без текстуальних змін) літургійного тексту

Інструкція про впорядкування книговидання у п. 24 зазначає: «Стосовно перевидання без змін вже затверджених літургійних текстів або їх перекладів, то місцевий ієрарх повинен підтвердити, що цей текст є копією (concordat cum originali) (пор. Кан. 657, § 3). Таке підтвердження має бути надрукованим на перших сторінках книги із чіткою вказівкою, хто, коли і яким документом його надав; одночасно має бути вказано, хто, коли і яким документом затвердив цей текст» (див. Додатки 2 і 4 Інструкції).

г) Переклади літургійних текстів

Оскільки офіційна літургійна мова у різних помісних Церквах може відрізнятись від мови, якою в розмові та культурі користуються вірні цієї Церкви, в разі потреби можуть бути виготовлені переклади літургійних текстів відповідною мовою. Переклади літургійних текстів також потребують затвердження найвищою владою відповідної помісної церкви: «Ці власті мають також право затверджувати переклади цих книг, призначених для літургічного користування, повідомивши про це, якщо йдеться про патріярші або митрополичі Церкви свого права, — Апостольський Престол» (ККСЦ 657, § 2).

Оскільки переклади літургійних книг призначені для загальноцерковного вжитку, є недопустимим самовільне приготування, редагування та публікація їх перекладів. Це призводитиме до непотрібного і небажаного помноження варіантів перекладу і замішання серед душпастирів та вірних.

Відповідальним за приготування перекладів літургійних текстів українською мовою є Голова Патріаршої літургійної комісії. Він створює групу перекладачів та рецензентів, на основі праці яких подає переклад літургійного тексту та рекомендацію на затвердження відповідно до наступної схеми:

— Кожна пропозиція перекладу літургійних текстів чи книг повинна бути направлена на розгляд Патріаршій Літургійній Комісії.

— Патріарша літургійна комісія розглядає пропозицію перекладу літургійних текстів чи книг і представляє справу Патріархові [11].

— Патріарх уповноважує Патріаршу Літургійну Комісію здійснити переклад відповідних літургійних текстів чи книг.

— Голова Патріаршої Літургійної Комісії призначає групу фахівців для перекладу. Після перекладу тексту він призначає не менше трьох рецензентів. Результати праці фахівців обговорюються на засіданні Патріаршої Літургійної Комісії, яка опрацьовує остаточний варіант для подання Патріархові. При потребі залучаються додатково експерти з богослов’я, філології, канонічного права тощо.

— Перекладений літургійний текст чи книги із поясненням Патріаршої Літургійної Комісії, підписаний Головою комісії та її секретарем, подається на розгляд Патріархові, який проголошує його текстом ad experimentum відповідним декретом;

— Текст ad experimentum подається на попередній перегляд: а) Конгрегації Східних Церков; б) членам Синоду Єпископів УГКЦ; в) попередньо визначеним церковним спільнотам (парохії, монастирі та ін.).

— Патріарша Літургійна Комісія збирає всі зауваження і доповнення до затвердженого ad experimentum тексту. Опрацювавши їх, подає остаточний варіант тексту Патріархові для затвердження.

— Патріарх затверджує переклад літургійного тексту відповідним декретом, у якому вказує на зобов’язуючий для усієї УГКЦ характер цього перекладу, попередні версії проголошуються як такі, що втратили свою актуальність.

Переклад літургійних текстів, пов’язаний із необхідністю знання класичних мов, історії та богослов’я літургії, пастирських та екуменічних її вимірів, тому дуже добрим було б творити перекладацькі групи в інституціях дослідження та викладання богословських дисциплін. Такі інституції також могли б бути спільнотами у яких новоперекладені тексти проходили б молитовну практику.

Голова Патріаршої Літургійної Комісії має призначити також перекладацькі підкомісії для перекладу літургійних текстів іншими мовами, які вживають вірні УГКЦ на поселеннях. Було б добре, якщо б такі підкомісії очолив єпископ, який добре знає мову і специфіку душпастирювання у відповідній мовній території. Він створює групу перекладачів та рецензентів, на основі праці яких Голова Патріаршої Літургійної Комісії подає переклад літургійного тексту та рекомендацію на затвердження відповідно до попередньо описаної і поданої схеми.

У цьому випадку, оскільки переклад літургійних текстів пов’язаний із необхідністю знання класичних мов, історії та богослов’я літургії, пастирських та екуменічних її вимірів, дуже добрим було б творити перекладацькі групи в інституціях дослідження та викладання богословських дисциплін.

ІІ. Молитви та набоженства

Отці ІІ Ватиканського собору окреслюють молитовне життя церкви як таке, що охоплює не лише літургійні богослужіння: «Побожні практики християнського люду, якщо вони узгоджені з законами й нормами Церкви, є вельми гідними похвали… Особливу гідність мають також священні практики помісних Церков, що їх звершують за дорученням єпископів, згідно зі звичаєм або з правомірно затвердженими книгами» (КСЛ 13).

З іншого боку, отці собору були свідомими того, що захоплення народними побожними практиками може іти не на користь літургійному життю Церкви, тому й наголошують: «Ці практики слід здійснювати, беручи до уваги літургійну пору, щоб вони узгоджувалися з літургією, щоб певним чином з неї виводилися і людей до неї приводили, адже вона за своєю природою набагато ці практики перевищує» (КСЛ 13).

Також у «Директиві про набоженства і літургію» від грудня 2001 наголошується: «Вірним треба усвідомлювати те, що літургія переважає будь-яку іншу можливу легітимну форму християнської молитви. Тоді як таїнственні дії є обов’язковими для життя у Христі, різні форми народної побожності є вибірковими» (п. 11). Це зовсім не марґіналізує здорові молитви і набоженства у кожній помісній Церкві, але вказує, з одного боку, на їх властиве місце у молитовному благочесті Церкви, а з іншого, на відповідальність церковної влади за їх нормування, поширення, відповідність духові та формам власної літургійної традиції та співвідношення із циклами літургійного року.

В Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу Канонів для Східних Церков наголошується на поступовому перегляді народних набоженств, особливо, якщо вони запозичені із традиції Західної Церкви і витворюють благочестя паралельне до автентичного: «Східні Католицькі Церкви запозичили немалу кількість практик благочестя, характерних для Латинської Церкви, тобто таких, що не належать до традиційної структури східного богопочитання. Не є добрим те, що певні практики, які приносять користь духовному життю вірних, виявляються чужими по відношенню до традиції окремих Церков: якщо вони розвиваються незалежно від цієї традиції, то можуть стати „паралельними“ формами духовності. Але оскільки ці форми вираження благочестя до цього часу вже дуже поширені у Східних Католицьких Церквах і служать поживою та укріпленням вірних, було б дуже невторопним та свідчило б про убогу пастирську вразливість думати, що їх потрібно просто викорінювати. Власті Церкви свого права повинні конкретно проводити автентичне містагогійне формування вірних, і в першу чергу духовенства, скеровуючи їх до духовності, яка випливає з їхніх власних літургійних традицій» (п. 38). Про це також наголошується у згаданому Пастирському посланні Синоду Єпископів про літургійні питання з 2007 р. Б.

Подібно, як і літургійні тексти, ці набоженства потребують перегляду в дусі здорового поступу. Зокрема у згаданій Директиві говориться про те, що молитви і набоженства потрібно переглянути під оглядами: біблійним (бо християнська молитва без того немислима), літургійним (бо завданням їх є провадити вірних до літургії), екуменічним (бо мають сприяти єдності Церкви) та антропологічним (бо має брати до уваги особливості конкретної нації). Це потребує особливої уваги з боку кожної помісної Церкви до кількості та якості такого роду молитовної активності вірних, бо від цього у великій мірі залежить наскільки успішним буде оновлення літургійної свідомості вірних та їх активної участі у таїнственному житті Церкви.

ККСЦ наголошує на тому, що на всі види молитов і набоженств публічного чи навіть приватного характеру повинен бути церковний дозвіл. У такий спосіб церковне законодавство визначає, що ці тексти не належать до Передання Церкви (бо не мають офіційного затвердження), але можуть бути практикованими вірними чи спільнотами (бо на це дається дозвіл).

Хоча ККСЦ, а за ним й Інструкція про врегулювання книговидання в УГКЦ з 2011 р. Б. уповноважують місцевих єпископів надавати дозволи для молитов і набоженств, все ж для добра Церкви неодмінно треба представляти такі видання Патріаршій Літургійній Комісії, завданням якої є допомагати Патріархові чувати над молитовним благочестям цілої Церкви. Це є необхідним також і під тим оглядом, що в сучасному світі неможливо прослідкувати дотримання використання того чи іншого набоженства лише в межах єпархії, єпископ якої надав дозвіл на публікацію відповідного тексту.

Тому перед наданням дозволу на публікацію тексту того чи іншого набоженства чи молитви приватного, а особливо, публічного характеру, необхідно Голові відповідної єпархіальної комісії представити його із трьома рецензіями Патріаршій Літургійній Комісії, і лише після висловлення позиції комісії, єпископ може надавати дозвіл на його публікацію.

ІІІ. Літургійні тексти у євангелізаційних, катехитичних та навчальних посібниках

Літургійна катехиза є однією із підставових завдань кожної помісної Церкви. Кожна євангелізаційна, катехитична, а особливо богословська наука має черпати із літургійного передання Церкви як із життєдайного джерела знання, якими вона провадитиме людину до Бога.

Тому всі, хто готує підручні матеріали для вивчення християнської науки, мають слідкувати за тим, щоб літургійні тексти, які використовуються у підручниках точно відповідали офіційним літургійним виданням. Для цього таким підручниковим виданням необхідно мати апробат — відповідно до ступеня — Патріаршої чи Єпархіальної Літургійної Комісії. У цей спосіб можна буде оминути як неузгоджень щодо текстуальних відмінностей, так і щодо відповідності його трактування.

Завершення

Літургійне передання УГКЦ є неоціненним скарбом богослов’я вселенської Церкви, без якого цілісність ісповідання віри Церкви була б неповною. Завданням не лише єпископату, а й кожного священика і вірного нашої Церкви є безупинно чувати над цілісністю нашої літургійної традиції, всіляко її пізнавати, жити нею і розкривати її для інших, покликаних Богом, вірних для спасіння світу.

Слова Святого Писання, як також і інші слова, які мовлять у літургійних богослужіннях, особливо у богослужіннях Таїнств, не є у першу чергу призначені для віддзеркалення внутрішнього розположення вірних; радше, вони висловлюють правди, які виходять поза межі часу і простору. Істинно, через ці слова Бог постійно говорить із Нареченою свого улюбленого Сина, Святий Дух впроваджує вірних християн у всі правди і уповні здійснює перебування слова Христового у них, а Церква увічнює і передає все, чим вона є, і все, у що вона вірить, особливо коли вона приносить молитви усіх вірних Богові через Христа у Святому Дусі (Liturgiam authenticam 19).

Зокрема у літургійному переданні Церкви дуже важливим є узгодженість його ісповідання. Саме із цією метою літургійні тексти, які вживають у богослужіннях, мають бути перевірені і потверджені відповідною церковною владою. Ця перевірка і потвердження жодним чином не обмежують живого дихання Святого Духа у Церкві, навпаки, вони є висловом важливої літургійної дійсності — свідомості того, що не ми є звершителями і творцями літургії, але Христос є звершителем літургії, а Святий Дух є її творцем.