Доповідь отця Джованні де Робертіса «Душпастирське та соціальне служінням українським мігрантам в Італії: співпраця фундації „Мігрантес“ та Італійської Церкви»

ДОПОВІДЬ

отця Джованні де Робертіса, директора фундації «Мігрантес»

«Душпастирське та соціальне служінням українським мігрантам в Італії:

співпраця фундації «Мігрантес» та Італійської Церкви»

(Папська українська колегія святого Йосафата, 6 вересня 2019 року)

Преосвященні владики!

Дякую за запрошення звернутися зі словом до Священного Синоду, що є знаком дружби та глибокого сопричастя, яке єднає наші Церкви.

Як вам відомо, Італія має довгу історію еміграції, що говорить про італійців як про народ емігрантів. За підрахунками, протягом 160 років історії нашої країни більше ніж 30 мільйонів італійців стали емігрантами. Вони емігрували переважно до Америки та Європи, менше — до інших країн світу. Еміграція відбувалася не тільки наприкінці ХІХ ст., коли пустіли цілі села і в них залишалися старші й діти, і в післявоєнний період, а й останніми роками, хоч ситуація в країні є менш драматична.

Італійська Церква не стала байдуже споглядати на цю ситуацію, а зайнялася опікою своїх дітей. Передусім за пасторальну діяльність взялися такі особи, як монс. Скалабріні, єпископ П’яченци, який заснував згромадження священників, котрі були готові їхати разом з емігрантами, монс. Бономеллі, єпископ Кремони, і свята Франческа Саверіо Кабріні, покровителька мігрантів. Згодом опікуватися емігрантами почали у більш структурований спосіб, з допомогою відповідного органу — l’UCEI (Центральний еміграційний відділ Італії), який у 1987 році змінив свою назву на фундацію «Мігрантес», оскільки Італія стала країною не лише еміграції, а й імміграції.

Згодом у світі була створена мережа італійських місій, — сьогодні їх понад 300, — які творять важливі центри єднання для італійських емігрантів не тільки з релігійного, а й із соціального та культурного поглядів.

Завдяки цьому довгому досвіду еміграції Італійська Церква стала близькою багатьом людям різних національностей, котрі перебувають у нашій країні: це близько п’яти з половиною мільйонів людей, з яких більша частина є християнами, а один мільйон — католиками. Італійська Церква взялася також підтримувати інші Церкви, щоб засновувати громади їхніх вірних, де б вони могли не тільки знайти матеріальну підтримку, а передусім зберігати свою релігійну та мовну ідентичність. Поміж такими громадами важливе місце посідає українська спільнота, як п’ята найбільш чисельна національна група, після Румунії, Албанії, Марокко і Китаю. Станом на 1 січня 2018 року в Італії налічувалося 237 тис. 47 українців (число досить неточне з огляду на велику кількість осіб без документів на легальне проживання, і тому ці люди є «невидимими»), 78 відсотків серед яких становлять жінки.

Ми керуємося словами Папи Франциска, який часто повторював: сучасні міграційні процеси та дедалі більше перетворення наших суспільств на космополітичні повинні допомогти нам відкрити нашу католицькість (вселенськість) і жити нею. І це не лише визнати та цінувати різноманіття, але робити разом усе для того, щоб ці громади не протистояли одна одній, а могли спілкуватися між собою та почуватися частиною єдиної Церкви. «Різні кольори під одним шатром» — так ми назвали наш останній національний конгрес у Мілані.

Упродовж кількох хвилин, які мені відведені, я хотів би розповісти вам про проблему, яка має бути особливо близькою вашому серця і яка зачіпає одну з багатьох трагедій сучасної міграції.

Як я уже згадував, понад три чверті українців в Італії — це жінки, які здебільшого опікуються людьми похилого віку. Однак те, що є добрим для наших літніх людей, сьогодні становить велику трагедію для вашої країни, а також для інших країн Східної Європи (Румунія, Грузія, Молдова тощо). Цілі покоління дітей виростають на відстані від своїх матерів, часто від обох батьків. Кілька років тому ми опублікували в нашій серії «Досвід та свідчення еміграції» книжку «Діти на відстані», у якій зібрані листи деяких із цих українських дітей.

Один із ваших психіатрів у 2005 році діагностував нове захворювання, яке отримало назву «синдром Італії». Адже багато жінок-заробітчанок, яких особливо багато в Італії, після повернення на рідну землю не можуть знову інтегруватися в суспільство. Вони є чужими для своїх дітей, а тому часто вирішують повернутися в країну, де пропрацювали більшу частину свого життя, але де зазвичай немає нікого близького, немає навіть пенсії для них, оскільки вони працювали нелегально.

Чи можемо ми, як Церква, стояти осторонь цих людей або ж обмежитися відповіддю: ідіть собі з миром, грійтеся та годуйтеся, і не дамо їм необхідного для тіла? (пор. Як. 2, 16). Потрібно, як писали італійські єпископи декілька років тому, щоб у всіх наших парафіях поряд із приміщенням для служіння Літургії та катехитичним класом був зал благодійності, щоб усі бачили, що християнство — «це релігія любові, символом якої є серце» (Шарль де Фуко). Потрібно творити простір, де ці жінки зможуть почуватися як вдома і знайти духовну, психологічну та юридичну підтримку.

У цьому ви можете розраховувати на підтримку Італійської Церкви. Ми не маємо втомлюватися нагадувати всім, — особливо в цей час, коли поширюється націоналістична та ксенофобська ідея, — що наша гідність не залежить від кольору шкіри, національності чи матеріальних благ, якими володіємо. Вона полягає в тому, що ми є людьми, створеними на образ і подобу Господа Бога.

Дякую і бажаю вам плідної праці!

ДОПОВІДЬ

отця Джованні де Робертіса, директора фундації «Мігрантес»

«Душпастирське та соціальне служінням українським мігрантам в Італії:

(Папська українська колегія святого Йосафата, 6 вересня 2019 року)

Eccellenze Rev.me!

Grazie dell’invito a prendere la parola in questo Santo Sinodo, segno dell’amicizia e della profonda comunione che unisce le nostre Chiese.

Come sapete l’Italia ha una lunga storia di emigrazione, che ha portato a parlare degli italiani come un popolo di emigranti. Nei circa 160 anni di storia del nostro paese, si calcola che siano emigrati oltre 30 milioni di italiani. Verso le Americhe e l’Europa soprattutto, ma un po’ verso tutti i paesi del mondo. E non solo a fine ottocento quando interi paesi si svuotavano lasciando solo vecchi e bambini, o nel dopoguerra, ma anche in questi ultimi anni seppure in condizioni meno drammatiche.

La Chiesa italiana non è rimasta a guardare, indifferente, ma si è presa cura di questi suoi figli. Dapprima ad opera di pastori come mons Scalabrini, Vescovo di Piacenza, che ha fondato una congregazione di preti disposti a partire insieme ai migranti, o mons. Bonomelli, Vescovo di Cremona, o figure come Santa Francesca Saverio Cabrini, patrona dei migranti. Poi in modo più strutturato, attraverso un apposito organismo, l’UCEI (Ufficio Centrale Emigrazione Italiana) che a partire dal 1987 ha cambiato nome in Fondazione Migrantes, essendo diventato il nostro un paese non solo di emigrazione, ma anche di immigrazione.

Si è venuta così costituendo nel mondo una rete di missioni italiane — sono ancora oggi più di 300 — che costituiscono un importante punto di riferimento per gli emigrati italiani non solo dal punto di vista religioso ma anche sociale e culturale.

Questa lunga esperienza di emigrazione ha spinto la Chiesa italiana da subito a farsi vicina alle tante persone di diversa nazionalità presenti nel nostro paese, circa 5 milioni e mezzo, di cui oltre la metà cristiani e circa 1 milione cattolici. E a sostenere le diverse Chiese nel costituire delle comunità dove i loro fedeli possano trovare non solo un aiuto materiale, ma anzitutto conservare la propria identità religiosa e linguistica. Fra queste gli ucraini hanno un posto importante, sono il quinto gruppo più numeroso, dopo Romania, Albania, Marocco e Cina: 237.047 al 1 gennaio 2018 (numero abbondantemente per difetto, essendo in Italia alto il numero di coloro che sono privi di titolo di soggiorno e quindi invisibili), di cui il 78 % donne.

Ci guida un pensiero più volte ripetuto da papa Francesco: le attuali migrazioni e il divenire delle nostre società sempre più cosmopolite, deve aiutarci a riscoprire e a vivere la nostra cattolicità. E cioè non solo a riconoscere e ad apprezzare le diversità, ma insieme a fare in modo che esse non restino giustapposte, ma entrino in dialogo fra loro, si sentano parte dell’unica Chiesa: «Colori diversi per un’unica tenda», così come abbiamo intitolato il nostro ultimo convegno nazionale a Milano.

Nei pochi minuti ancora a mia disposizione, vorrei parlarvi di una questione che deve esservi particolarmente a cuore e che riguarda uno dei tanti drammi delle attuali migrazioni.

Vi dicevo che più di ¾ degli ucraini presenti in Italia sono donne, quasi sempre impegnate nella cura delle persone anziane. Quello che però è un beneficio per i nostri anziani, costituisce oggi un grande dramma per il vostro paese, come anche per altri paesi dell’est-Europa (Romania, Georgia, Moldavia, ecc). Intere generazioni di bambini crescono lontani dalla loro madre, spesso da entrambi i genitori. Qualche anno fa abbiamo pubblicato nella nostra collana Esperienze e testimonianze in emigrazione un libro «I figli lontani» che raccoglie le lettere di alcuni di questi bambini ucraini.

Proprio un vostro psichiatra nel 2005 ha diagnosticato una nuova malattia a cui è stato dato il nome di SINDROME ITALIA. Infatti molte di queste donne, numerose soprattutto in Italia, una volta tornate nel proprio paese nativo, non riescono più a integrarsi. Sono delle estranee per gli stessi figli, e a volte decidono di tornare nel paese dove hanno lavorato ma dove spesso non hanno nessuno e neanche una pensione non avendo lavorato in regola.

Possiamo come Chiesa disinteressarci di loro? O limitarci a dire loro: «Andatevene in pace, riscaldatevi e saziatevi». Ma se non diamo loro il necessario per il corpo, a che giova? (Gc.2,26). Occorre, come hanno scritto i Vescovi italiani qualche anno fa, che in tutte le nostre parrocchie accanto all’aula liturgica e a quella della catechesi, ci sia un’aula della carità, perché appaia a tutti che il Cristianesimo «è la religione dell’amore e ha come simbolo un cuore» (Charles de Foucauld). Uno spazio dove queste donne possano sentirsi a casa, ma anche trovare un sostegno spirituale, psicologico e giuridico.

In questo potrete contare sul sostegno della Chiesa italiana, così come non dobbiamo stancarci, soprattutto in questo momento in cui si diffonde un pensiero nazionalista e xenofobo, di ricordare a tutti che la nostra dignità non dipende dal colore o dalla nazionalità o dai beni di cui disponiamo, ma dal nostro essere umani, creati a immagine e somiglianza di Dio.

Grazie e buon lavoro!

отець Джованні де Робертіс,
Директор фундації «Мігрантес»