Доповідь отця-доктора Василя Рудейка «Реформа молитовного життя Церкви»

ДОПОВІДЬ

працівника Патріаршої літургійної комісії,

викладача Українського католицького університету отця-доктора Василя Рудейка

Реформа молитовного життя Церкви

Сучасна людина живе у світі оновлень. Щодня і щомиті оновлюються новини, комп’ютерні програми, мобільні телефони прогресують швидше від здатності людей вникати у зміни і можливості, які вони даватимуть своїм користувачам. Завдяки електронним енциклопедіям, інформація в яких дуже швидко змінюється, а помилки можна виправили за лічені секунди, стандартні енциклопедичні видання дедалі частіше стають архівними надбаннями бібліотек, аніж чимось, до чого звертаються спраглі знань дослідники. Виникає запитання: а де ж у всьому цьому традиція Церкви? Чи повинна вона теж підлягати законам реформ і оновлень, чи має, радше, залишатися «непохитним незмінним каменем», «стовпом і утвердженням істини»? Що з молитовною традицією Церкви? Чи можлива її реформа і, головне, чи потрібна вона? А якщо потрібна, то з чого варто її починати?

Відповідь на це запитання стає очевидною, коли подивитися на те, як молиться наша Церква. Її молитовне життя, на жаль, дуже далеке від ідеального навіть у тих молитовних центрах, які вважаються взірцевими і які покликані бути осередками справжнього східного обряду. Передусім надто очевидним є той факт, що літургія Церкви і молитва вірних існують як такі собі паралельні світи: один світ — висока і глибока молитовна традиція Церкви, доступна лише фахівцям, інший — справжня, реальна молитва членів Божого люду, котра, на жаль, має мало спільного з літургією Церкви, із якої вона мала б виходити і до якої мала б вести. Літургія Церкви настільки висока, що дуже часто недосяжна навіть для тих, хто «фахово» її звершує. Дивно, коли диякон, священик чи навіть єпископ сором’язливо відповідають, що вони не літургісти: начебто насправді є якісь фахівці, які краще зможуть пояснити, що відбувається під час літургії і чому це відбувається саме в такий спосіб, чому вжито саме такі слова, саме такі обряди. Тож літургія Церкви в наших храмах і навіть у монастирях часто зведена до естетичної «співпраці фахівців», які «правлять» її для вірних, а останні мають за святковий обов’язок «побожно вислухати» її; а «справжня молитва вірних» часто передує літургійній молитві Церкви або відбувається після неї. Прикладів такої роздвоєності між літургією Церкви та молитвою вірних можна навести безліч. Можливо, найбільш яскравою є наша «традиція» молитися тричі «Отче наш» після 45-хвилинної Заупокійної молитви — Парастасу. У деяких спільнотах вона навіть супроводжується виголосом священика: «А тепер помолімося тричі „Отче наш“ і „Богородице Діво“ за наших усопших». Виникає природне запитання: а що ж ми робили впродовж 45 хвилин прекрасної церковної літургійної молитви? Ще одним прикладом може слугувати благоговійний звичай приватно молитися перед і після причастя паралельно до літургійних молитов підготовки всієї Церкви до прийняття Таїнств Христа і подяки за них [1].

Ще одним фактором, який допомагає відповісти на поставлене вище запитання, є багатство т. зв. паралітургійних молінь, вподобаних як вірними, так і священиками настільки, що вони практично усунули деякі літургійні богослужіння і навіть створили паралельний літургійний календар, який складається з місяців, присвячених Молебням до Богородиці чи Христа-Чоловіколюбця, різноманіттю вервиць, дев’ятниць, перших і останніх п’ятниць чи неділь тощо [2]. Усі ці практики у свідомості певних осіб є набагато важливішими від того, що Церква визнає своєю офіційною молитвою — літургійною молитвою. Ці люди вважають, що літургія Церкви не є справжнім висловом її віри. Приходячи на молитву, вони висловлюють своє захоплення вірою Церкви радше через паралітургійні моління, ніж через ті тексти й обряди, які становлять богословський скарб нашої традиції, що його Церква збирала тисячоліттями.

Ці спостереження підтверджуються також текстами молитовників для вірних. Окрім виданого отцями василіанами для приватного вжитку Молитвослова, жоден із них не містить літургійного добового кола богослужінь, пристосованого для моління вірними. У нас просто не існує методичного літургійного довідника, в якому чітко вказувалося б на те, що літургійні моління Церкви є молитвою не лише священиків і монахів (до речі, там частіше говориться «відправляння правила» ніж про молитву) [3], а цінним скарбом кожного вірного, який мав би за честь долучатися до їх звершення, оскільки вони є молитвою Церкви в дусі та істині до Христа і разом із Ним до Небесного Отця.

Така ситуація є просто неприпустимою, якщо ми вважаємо літургію Церкви молитвою вірних і прагнемо, щоб вона [літургія Церкви], була водночас школою молитви, чимось, що вірні могли б вживати як джерело своїх знань про Бога чи, радше, джерело і ключ свого знання Бога: «Життя ж вічне — це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його» (Ів. 17, 3).

Отже, літургійна молитва Церкви потребує своєрідної літургійної реформи, про яку я б хотів висловити кілька своїх думок.

1. Реформа літургійної свідомості

Передусім, на мою думку, нам необхідна реформа літургійної свідомості. Маю на увазі глибинне осмислення того, чим насправді є для нас [Церкви] літургія Церкви. Ми не повинні претендувати тут на якусь оригінальність. Зовсім недавно, у XIX—XX століттях, як у Західній, так і у Cхідних Церквах виникли цілі літургійні рухи, які намагалися глибоко дослідити це питання і сформулювати на нього відповідь. У західній традиції ці дослідження відобразилися в особливому документі — «Конституція про Святу Літургію» [4], який донині є основоположним для її традиції, а згідно із постановою Синоду УГКЦ від 2006 року [5], і для нашої традиції теж. Подібні дослідження проводилися і в Російській Православній Церкві [6] та на Єпископських Конференціях УГКЦ у 30-х роках під проводом митрополита Андрея Шептицького [7]. Вони, на жаль, не були підсумовані в документі, подібному до згаданої Конституції, хоча їх основні лінії дуже подібні до неї, а в дечому навіть більш прогресивні.

Чим, отже, є літургія Церкви, згідно із Конституцією Другого Ватиканського Собору?

Літургійна молитва

Конституція від початку наголошує на тому, що літургія [8] не є передусім дією Церкви, радше вона є намаганням Христа і надалі робити присутнім себе в Церкві і світі, продовжуючи розпочате Його воплоченням діло спасіння світу (п. 5). Тож літургія Церкви є явлінням Христа, можливістю пережити Його спасительну присутність тут і тепер, щоб, живлячись нею, оживлятись самій [Церкві] і мати силу своїм життям проповідувати Євангеліє Царства (п. 6). Літургія Церкви є таїнством явління Христа, в якому Він, присутній в особі служителя, у звершенні Таїнств, у Слові Писання, у зібраній в Його ім’я спільноті і особливо в Таїнстві Євхаристії, збирає навколо себе Церкву і як її Голова і Жених провадить її в молитовному зверненні до свого Отця (п. 7). Сама Церква, за словами Конституції, є таїнством Христа, яке зродилося з Його пробитого на хресті боку (п. 7).

Отже, літургія Церкви (тут ідеться не лише про Євхаристію, а про всі без винятку літургійні богослужіння) є центральною дією Церкви, «найвищою мірою священнодіянням, з яким не може зрівнятися жодна інша діяльність

Церкви ані ступенем, ані способом» (п. 7). Всі інші діяння Церкви виходять із цієї центральної дії і до неї мали б провадити вірних і тих, що мають спастися.

Своє кожне літургійне богослужіння Церква творить для того, щоб унаочнити це богоявління Христа для вірних. До цього змагають усі слова, тексти та рухи в літургійних обрядах (п. 2).

З огляду на центральність і важливість літургії Церква має священний обов’язок постійно осмислювати власну літургійну традицію, уважно спостерігаючи за тим, чи не закралося в літургійну традицію щось, що спотворювало б явлення Христа світові або ж унеможливлювало б участь у цьому богоявленні для вірних (п. 21). З цього огляду і з цією метою була написана ця Конституція про літургію, і як така вона й сьогодні є дієвою в Католицькій Церкві.

Тож першим і найважливішим оновленням нашої молитовної традиції має бути усвідомлення того, що літургія є не набором незмінних священних текстів і обрядів, а таїнством Христа, яке виявляється за допомогою цих обрядів. Христос і Дух Святий у літургії є первинними і незмінними, а обряди — похідними, залежними від культурних особливостей і мистецького та богословського хисту тих, які їх уклали. Саме тому тексти і обряди є змінними, навіть більше, Церква визнає, що вони можуть підлягати спотворенню і тому потребують постійного осмислення і коригування.

Активна участь вірних

Літургія Церкви вимагає свідомої і активної участі в ній не лише кліру та інших «фахівців», а й передбачає такої ж участі мирян. Літургія Церкви має стати молитвою всіх вірних. Без усвідомлення потреби активної і діяльної участі вірних у літургійній молитві всяке оновлення літургії буде приречене на неуспіх: «Мати-Церква вельми прагне, щоб усіх вірних було приведено до повної, свідомої та діяльної участі в літургійних богослужіннях, якої вимагає сама природа літургії та яку силою хрещення має за право й обов’язок християнський люд — „рід вибраний, царське священство, народ святий, люд придбаний“ (1 Пт. 2, 9; пор. 2, 4–5). Саме на цю повну й діяльну участь усього люду треба найбільше звертати увагу під час оновлення та плекання літургії, адже це перше й необхідне джерело, з якого вірні черпають справжній християнський дух; тому душпастирі в усій своїй пастирській діяльності мають наполегливо добиватися її через відповідне виховання» (п. 14).

Отже, перший висновок, який згідно з офіційним вченням Церкви необхідно засвоїти, — це те, що літургія є живим спілкуванням Церкви з Христом та Його Отцем у Святому Дусі, — спілкуванням, яке, оскільки воно є живим, передбачає змінність, потребує постійного осмислення і заглиблення в його зміст. Воно має бути не формальним, а реальним, тобто різниці між літургією Церкви і молитвою вірних не сміє бути. Ба більше, літургія Церкви повинна бути молитвою вірних і, навпаки, молитва вірних має відповідно виражатися в літургії Церкви. Це жодним чином не означає, що все молитовне життя вірних повинно зводитися до літургійної молитви. Проте літургія Церкви повинна бути найвищим активним досвідом молитви вірних, якого вони мають прагнути і в якому мають бути не спостерігачами, а свідомими і активними учасниками.

2. Реформа знань літургійної традиції

Літургія — таїнство, але не магія

Реформа літургійної свідомості неминуче тягне за собою реформу знань про літургію. У людини, яка намагається глибше вникнути в церковність і традиції, створюється враження, що «церковним» людям набагато легше придумати символічне пояснення очевидної помилки, ніж її визнати і виправити. Ця «непомильність», насправді, руйнує Церкву зсередини. Бо змушує «церковників» переконувати себе і своїх вірних у тому, що в традиції присутня якась своя логіка «не від цього світу», яку необхідно протиставляти логіці світу. Це правда, «невідсвітність» присутня в Церкві, наповнює її, і без неї Церква була б не Церквою Божою, а церквою світу. Водночас ця «невідсвітність» не руйнує світськості, а, радше, преображає її зсередини, зовні залишаючи такою самою. Христос, Богородиця, святі не були надлюдьми, Тайна вечеря не від того ставала тайною, що її звершували в час сніданку чи обіду. Для того щоб показати жах Христового страждання, не треба служити Утреню ввечері і всі Часи гамузом як одне богослужіння. Логіка невідсвітності — у тому, що Христос, особливо через літургійні святкування, просякає час і простір життя людини, а людина, приймаючи Христа, причащає Ним творіння і таким чином повертає творіння, яке через неї відпало від Бога і через неї прийняло прокляття, знову у сферу синергії з Ним і у сферу Його благословення. І для того не треба спотворювати час, звершуючи Вечірню зранку, а Утреню ввечері. Треба просто молитися, як це уклали мудрі отці минулого і читати Святе Письмо, не ритуально-символічно, а реально і дієво, так щоб засвоєне Слово Боже плодоносило богоугодними ділами.

Чини літургії — живе і постійне творіння Церкви

Сучасні історичні, богословські канонічні та пастирські дослідження дають можливість заглянути в історію формування різноманітних обрядів, а також можливість простежити те, які богословські, суспільні чи навіть політичні чинники вплинули на формування сучасного богослужіння. Що це насправді означає для літургії Церкви? Дотепер ці знання використовували лише науковці або в кращому разі вони подавалися як своєрідне тло для пояснень літургії, в основі яких у кінцевому варіанті все одно лежали різні «символічні» пояснення певного обряду, що колись мав практичне застосування, а зараз через втрату своєї актуальності став черговим «додатком», котрий ми звершуємо не через потребу, а як данину традиції, сенс якої нині надумано-символічний.

Літургійні чини можуть засвоювати помилки

Дуже багато наших знань про літургійну традицію є наслідком хибних теорій науковців давнини і сучасності або ж походять із неперевірених джерел, яких насправді ніколи не існувало або які були неправильно трактовані, а відтак спровокували розвиток, який був чужий духові нашої літургії. Церква може і надалі не звертати уваги на очевидні помилки в традиції і намагатися розв’язувати непорозуміння за «доброю старою традицією» алегоричних пояснень. Але чи не саме тут прихована небезпека втечі від відповідальності? Чи не перетворюють ці символічні пояснення саму літургію на щось «суто символічне», тобто несправжнє, — щось, що треба зробити для годиться? Чи залишається ще місце для реальності в церковній традиції? Літургія не є дійсністю, яка позбавлена реальності й об’єктивності. Літургія є найвищою реальністю Церкви, а тому реальні, а не символічні знання про історію та богослов’я літургії мають формувати її зовнішній вияв. Літургія повинна бути логічною (Рим. 12, 1), а не магічною службою церковного люду.

Літургійні чини немислимі без біблійно-богословського контексту

Знання літургії Церкви мають бути комплексними. Літургію неможливо пізнати без розгляду її у Святому Письмі, у святоотцівському переданні та догматичному вченні Церкви. Це все ще є проблемою нашого богословствування та викликом для викладання у наших семінаріях, як було і в часи написання Конституції про святу літургію: «Літургійні науки в семінаріях і монаших навчальних обителях треба зараховувати до обов’язкових та першочергових предметів, а на богословських факультетах — до базових, і викладати їх слід як у богословському й історичному, так і в духовному, душпастирському та правничому аспектах. Нехай також викладачі інших дисциплін — передусім догматичного богослов’я, Святого Письма, духовного і пасторального богослов’я, — враховуючи внутрішні вимоги кожного з цих предметів, так навчають про таїнство Христа й історію спасіння, щоб було чітко видно їхній зв’язок з літургією, а також єдність священичого вишколу» (п. 16).

3. Реформа самої літургійної традиції

Зрозуміло, що активним молодим вірним трохи нудно на наших «усталених віками» літургійних зібраннях. Вони очікують від літургії автентичності. Не потрібно хорові співати таких високих піснеспівів, щоб церква перетворювалася на слухачів. Священикам не слід грати драму, в якій церква перетворюється на глядачів. Не варто робити того, чого самі хористи, дяки, клір не можуть пояснити церкві так, щоб вона могла взяти участь у ділі, яке творить із нею Бог.

Вірних не задовольнятиме «історичне» пояснення, мовляв, тоді це мало реальний зміст, а нині треба сприймати «символічно». Таке пояснення витісняють літургію в ділянку «непотрібного для розуміння». Святкування Вечері Логоса переносять у сферу алогічного.

Адже неможливо навіть символічно пояснити, чого «наше» Різдво є 25 січня за старим стилем. Не існує потрібних аргументів. Це нелогічність, яку були готові змінити вже отці Берестейської унії, а ми півтисячоліття потому неспроможні навіть нормально дискутувати на цю тему.

Неможливо пояснити, чому священик мусить відмовляти тихо деякі молитви від імені Церкви і з її благословення. Єдине правильне пояснення — він не зрозумів слова «тайно»! Тайно — це не потай, тайно — це таїнственно. Так само «ми херувимів тайно являючи» — явно, цілком реально, проте таїнственно. Ми не тихі херувими, ми голосно про це заявляємо.

Неможливо нормально пояснити, чому священик двічі обходить лівий бік іконостаса. Усяке «символічне» пояснення є лише спробою оправдання дії, а не розкриття реальної суті. Неможливо логічно пояснити, для чого священики тричі тихо відмовляють херувимську пісню, яку в цей час розлого співає вся Церква. Чого після «В мирі вийдім!» священик лише «символічно», не повністю виходить, щоб помолитися заамвонну молитву, і лише він виходить, а не вся Церква, яка відповідає «в імені Господнім!». Усе це пояснити просто не можливо і не потрібно. Проте слід визнати, що ці факти є історично створеними помилками розвитку богослужіння, і спробувати їх виправити, бо священні літургійні обряди Церкви належить змінювати «… якщо в них, бува, закралося щось не узгоджене із внутрішньою природою самої літургії або ж якщо вони стали невідповідними» (п. 21).

Як це потрібно робити, Конституція теж говорить: «Для того щоб була збережена здорова традиція й водночас відкрито шлях для правомірного поступу, переглядові кожної частини літургії мають передувати ретельні богословські, історичні й пасторальні дослідження. До того ж слід брати до уваги як загальні закони побудови і змісту літургії, так і досвід, що випливає з недавнього літургійного оновлення та з розпоряджень, даних для окремих місць. Нарешті, нововведення варто робити лише тоді, коли цього вимагає справжня й певна користь для Церкви, та слід пильнувати за тим, щоб нові форми так чи інакше були органічним розвитком тих форм, які вже існують» (п. 23).

Реформа текстів

Дотеперішні знання про літургійну традицію візантійського обряду підводять нас до того, що його реформа мала б відбутися під двома основними оглядами — текстуальним і уставним.

Щодо літургійних текстів, якими користується наша Церква, то слід вказати, що їх критичне осмислення все ще є викликом для богословів. Однак можна ствердити, що частина цих текстів є застарілою. Нині ніхто вже не розуміє полеміки з орігенізмом і стихир, в яких проклинають єресі чи й самих Орігена та Несторія і які абсолютно відірвані від будь-яких історично-богословських контекстів. Не кажу вже про те, що багато Отців Церкви черпали із богословського надбання того ж Орігена і вважали його православним у своєму вченні. Більша частина, якщо не дві третини, літургійних текстів візантійської традиції походять із монашої традиції і мають відповідні богословські акценти, наприклад постійний наголос на покаянні, на відреченні від світу тощо [9]. А що робити в церкві тим, покликання яких — бути плідними, ростити дітей у християнській вірі, активно працювати у світі чи то словом Євангелія, чи ділом милосердя? Які щоденні літургійні тексти мали б підтримати в них вогонь Христової любові?

Усі, хто ознайомлений із богослужіннями Великого тижня, скажуть, що акценти там жахливо зміщені. Майже немає нічого про явлення Христової любові на хресті, що вже казати про центральні теми християнства, як-от встановлення і значення в контексті історії спасіння Таїнства Євхаристії. Суть євангельської події омивання ніг у текстах Великого четверга і п’ятниці представлена в контексті зради Христа Юдою. Так мало про служіння, жертовність і самопосвяту… А антифони Великої п’ятниці взагалі становлять своєрідне антиєвангеліє, змушуючи церкву щоразу волати: «Але воздай їм, Господи, за ділами їх, бо не збагнули Твого милостивого сходження».

Не дивно, що на тлі цього антиюдейського і антиюдівського дійства в Римо-Католицькій, а згодом і в Греко-Католицькій Церквах мусили виникнути свята Євхаристії та Христа-Чоловіколюбця, оскільки ці, центральні для всієї Церкви, теми не знайшли свого адекватного відображення там, де є їх природне місце — у день Великої п’ятниці.

Християни звикли використовувати Псалтир як своєрідний пісенник, незважаючи на те, що Христос вніс певні корективи в наші стосунки із ближніми. Старозавітний закон «Око за око, зуб за зуб» замінився заповіддю любити ворогів і благословляти тих, які нас проклинають (Лк. 6, 28). Те, що було допустимим у старозавітний період, перестало бути актуальним у час новозавітної благодаті. Тож виникає запитання: як же із всіма тими псалмами у наших богослужіннях, якими молимо «додати зла сильним землі», чи щоденним молінням, аби «смерть побила їх і вони зійшли живими в шеол»? Можна і далі не звертати на це уваги або шукати і різноманітних «символічних» пояснень. Може, доцільно подивитися, як цю проблему розв’язали в традиції Римо-Католицької Церкви, і піти подібним шляхом.

Уже понад тисячу років слов’яни тішать себе думкою, що наша літургійна традиція багата на літургійну поезію. Однак тексти, які ми називаємо поезією, що перекладена з грецької мови, не римовані, не наголошені, за дуже рідкими винятками позбавлені біблійних поетичних засобів. Створена в грецьких монастирях як грецька поезія, у перекладі вона перетворюється на прозу.

Живість грецької Церкви виявлялася в її спроможності творити літургійну традицію, писати поезію і молитви. Чи є щось подібне в нашій молитовній традиції? Так, є, але в нас воно витіснене у паралітургійну сферу. Наші римовані піснеспіви належать до молитви вірних, але не до літургії Церкви. Такі піснеспіви мусять з’явитися і як літургійна поезія, якщо метою нашої Церкви є «Жива парафія — місце зустрічі з живим Христом».

Реформа літургійного уставу

Традиція Церков візантійського обряду є проблематичною і щодо уставу. Цій темі можна присвятити не одну наукову конференцію, але найважливіші з них доцільно згрупувати в кілька таких. Передовсім ідеться про те, що гарно описав о. Хуан Матеос: «Літургія… як ми її сьогодні знаємо, містить елементи різного походження; вона засвоїла молитви, які належали християнському люду разом з іншими, що є суто монашими. Першою метою літургійної реформи в цьому напрямку було б розрізнення цих двох традицій, парафіяльної та монашої, щоб простий, глибокий і сучасний спосіб богослужіння… став знову доступним для Божого люду». Справді, кожне богослужіння, особливо богослужіння Часослова, складається насправді з двох богослужінь: спочатку йде довге стихослов’я Псалтиря, а відтак — елементи, які походять із катедрального чи парафіяльного уставу. Інколи вони більш-менш підібрані одне до одного, в інших випадках поєднання є механічними. Добрим прикладом є т. зв. світильні молитви Вечірні та Утрені, які священик мовить у час співу церквою довшої псалмодії. Призначенням цих молитов у контексті Вечірні та Утрені був супровід їх різних частин [10], як-то Псалма 140, хвалитних чи славослов’я, про що ще донині свідчать їх виголоси в цих місцях [11]. Звершувані в цих місцях, вони забезпечували діалогічність богослужіння між предстоятелем і спільнотою вірних. Початкові місця цих молитов у чинах Вечірні та Утрені давно відомі [12], але внаслідок відсутності літургійної реформи ці знання так і не були застосовані.

Богослужіння катедр і монастирів відрізнялося тим, що центром катедрального богослужіння був єпископ. Його служіння виявлялося в предстоянні молитовної спільноти, у служінні Слова та в благословенні. Його молитви, сидіння, стояння, а особливо входи і виходи мали велике значення для ходу богослужіння та активної участі в ньому спільноти [13]. Натомість богослужіння монашого типу були позбавлені всього цього. Їх основою була медитація над прочитаним Словом Божим, особливо над псалмами. Лише в неділі та на великі свята на богослужіннях монахів були клірики, звідси приписи в уставах про входи на Вечірні чи Утрені лише в окремі дні. За відсутності кліриків їх молитви замінювали виголосом «Молитвами святих отців наших…», який мав на меті «прив’язати» моління монашої спільноти до молитов під проводом кліру в катедрах, а нині навіть коли Часи очолює єпископ, він сам мовить це монаше благословення. Монаший вплив на наше богослужіння і його остаточний вигляд є причиною того, що в ньому не передбачене архиєрейське служіння. Прикладів можна наводити безліч.

Недостатнє осмислення уставу та нашарування літургійних структур із різних історичних епох та різних географічних та богословських традицій зумовлюють безліч дублювань і неузгодженостей, які лише обтяжують сприйняття літургійної молитви вірними. Наприклад, дві неділі посту (митаря та фарисея і блудного сина), теми яких і надалі залишаються темами другого і третього тижнів Великого посту, із невідомих історичних причин «випали» з його структури і дублюються перед його початком. Після урочисто проспіваного церквою піснеспіву Херувимської пісні, його ще раз повторюють, але вже без співу, священнослужителі. Богослужіння Утрені поєднує в собі сім окремих богослужінь, серед яких є опівнічна служба, котру вже молилися окремо перед тим. На Літургії Передшеосвячених Дарів двічі мовлять псалом 140, один раз за монашим чином, інший раз як антифон за катедральною антіохійською традицією. У цьому ж богослужінні дублюється псалом 129 на катизмі і серед псалмів на «Господи воззвах». Благословення світлом «Світло Христове просвічує всіх» звершують без подячного піснеспіву «Світло тихе», яке вже перед тим урочисто проспівали без благословення світлом.

4. Практичні кроки. Чи існує вихід з цієї ситуації?

У сучасному світі з’являється дедалі більше запитань щодо логічності нашого християнства. І це похвально. Християнство неосмислене перетворюється на ще одну забобонну секту. З іншого боку, осмислення християнства, особливо в його східному варіанті, все ще є не даним, а викликом. Перекладене штучною мовою, у контексті загальної неосвіченості його носіїв, прийняте із вже занепадаючої і запрограмованої на збереження грецької традиції, воно було далеким від заохочення до його справжнього осмислення. «Словесна (грец. логічна) служба» в самому Константинополі осмислювалася радше як ікона чогось «тайного» (у сенсі незрозумілого). Входи, які перестали бути реальними, виходи, які були умовними (бо після них знову заходили до святилища), діалоги, які провадилися паралельно один до одного без того, щоб клір слухав вірних, і навпаки — усе це є всім іншим, тільки не «логічною службою».

Критерії літургійного оновлення

Конституція Другого Ватиканського Собору, документ, який, згідно з постановою Синоду Єпископів УГКЦ від 13–20 вересня 2006 р. Б., [14] є обов’язковим для всіх вірних УГКЦ, говорить таке: «Щоб християнський люд з більшою певністю міг осягнути повноту благодаті у святій літургії, свята Мати-Церква прагне ретельно провести загальне оновлення самої літургії. Адже літургія складається з тієї частини, яка є незмінною, оскільки божественно встановлена, і з тих частин, які підлягають змінам і з бігом часу можуть мінятися, — або й мусять, якщо в них, бува, закралося щось неузгоджене із внутрішньою природою самої літургії або ж якщо вони стали невідповідними. Це оновлення має так упорядкувати текст і обряд, щоб священнодійства ясніше виявляли своє значення і щоб християнський люд, наскільки це можливо, міг легше їх сприймати і брати повну, активну й спільнотну участь у богослужінні» (КСЛ 21). А інший церковний документ подає як критерій органічного поступу «уважне ставлення перш за все до коріння, з якого веде початок традиція» [15]. Ці критерії співзвучні з тими, які висловлювали єпископи нашої Церкви на конференціях 1927 р.: «Необхідно віддавати перевагу тим літургійним обрядам, котрі максимально відповідають їх старовинним формам, у цьому випадку — обрядовим формам, які існували ще до Берестейської Унії 1596 року, або ж іще давнішим їх відповідникам древньої доби Київської Церкви чи найкращим зразкам первісного східного обряду; варто віддати перевагу тим обрядовим чинностям, котрі є в однаковій формі спільно практикованими багатьма помісними Церквами візантійської традиції; в обрядах та різнорідних літургійних чинностях другорядного значення варто зберегти об’єктивно існуючу відмінність та різницю чисто етнічного походження» [16].

Ці сміливі твердження навіть випередили за своєю суттю заохочення до літургійної реформи Другого Ватиканського Собору. Для сприйняття літургійної традиції не потрібно боятися «літургійного різноманіття». Воно природне як для витоків нашої традиції, так і для підтримання будь-якої живої літургійної традиції. Різні життєві ситуації, в яких перебувають діти Небесного Отця, потребують різноманіття способів прослави Його ними.

Різноманіття літургійних уставів

Для успішного оновлення молитовної традиції Церкви мусить бути розуміння того, що її літургія не є ані монолітом, ані свавіллям. Якщо літургія Церкви має стати молитвою вірних, то всередині однієї традиції можуть і мусять бути санкціоновані відмінності. Таке розуміння літургії виходить з усвідомлення різноманіття служінь, які звершують різні члени церковної спільноти. Контемплятивні монастирі можуть насолоджуватися довгими і медитативними богослужіннями, натомість катедральні церкви можуть своєю літургією виявляти естетичне багатство музики, ікон і літургійних дій. Літургійна молитва активних спільнот має бути спрямована на те, щоб підтримати членів цих спільнот у різноманітті їх служінь, а вірні парафіяльних церков повинні мати можливість влитися в молитву церкви відповідно до їх стану і можливостей. Така літургійна дійсність не є чимось новим для традиції церков візантійського обряду і, зокрема, для слов’янських церков. Вона була такою у час прийняття св. Володимиром християнства із Константинополя. Там паралельно існували різні традиції літургійної молитви. Катедральний та парафіяльний устав не протиставлялися, а доповнювали літургійне багатство студійської та саваїтської традицій.

Літургійне різноманіття не є чимось таким, у чому представники візантійської літургійної традиції, реформуючи богослужіння, будуть піонерами. Попередні кроки в цьому вже зробили літургісти римо-католицької традиції.

Після реформ Другого Ватиканського Собору за загального наслідування певної єдиної молитовної традиції простежувалося також намагання допущення і певного різноманіття. У загальному спрощенні літургійних чинів у римо-католицьких катедрах можна побачити також прагнення до високого уставу: деякі тексти латиною чи повернення до григоріанського співу.

Також і в монашому літургійному середовищі існує можливість формувати свої молитовні правила. Наприклад, бенедиктинці часто мають свій, окремий від францисканців устав і навпаки.

Культура видання офіційних літургійних книг

Почати літургійне оновлення доцільно із видання офіційних літургійних книг, щоб виховувати у священиків і вірних повагу до літургійної молитви. Ці літургійні видання мусять супроводжуватися компетентними коментарями до них, які б уможливили правильне розуміння текстів і обрядів. При цьому необхідно прислухатися до слів Конституції про святу літургію, яка наголошує на необхідності літургійного виховання священнослужителів словами: «Але оскільки жодної надії на [успіх оновлення літургії. — Авт.]… не буде, поки спочатку самі душпастирі глибоко не проймуться духом і силою літургії й досконало її не опанують, то є цілковито необхідним найперше сприяти літургійному вихованню клиру» (КСЛ, 14).