Доповідь Маронітського архиєпископа Бейруту Павла Матара «Про роль Божественної Літургії у відновленні життя парафіяльних спільнот»

ДОПОВІДЬ

Маронітського архиєпископа Бейруту Павла Матара

Про роль Божественної Літургії у відновленні життя парафіяльних спільнот

Ваше Блаженство Верховний Архиєпископе!
Преосвященні члени Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви!

Великою честю для мене сьогодні є представляти перед вами Блаженнішого і Високопреосвященного Мар Бешару Бутроса кардинала Ель-Раї, Патріарха Антіохії й усього Сходу нашої Маронітської Церкви, котрий уповноважив мене бути його особистим представником перед цим Синодом, до участі в якому ви люб’язно запросили його. Ще більшою честю для мене є брати участь у цьому святому зібранні всіх найвищих церковних достойників Української Церкви, турботою яких є забезпечення потреб своїх вірних у світлі діяння Святого Духа, котрий провадить і покріплює нас перед всіма труднощами цього та інших часів.

Відповідаючи на це запрошення великої Церкви-посестри, я намагався сконцентрувати свій погляд на тих моментах, котрі є спільними для нас, і на тих точках, в яких наша історія перепліталася у своєму розвої. Українська та Маронітська Церкви є Східними Церквами, перша з яких належить до візантійської, а друга — до сирійської традиції. Обидві ці Церкви коренями свого історичного розвитку поєднуються з історичним розвитком власної Батьківщини, — відповідно України та Лівану, — маючи численну діаспору, поширену в країнах Європейського континенту, а також на двох континентах Америки та Австралії. Обидві Церкви є подібно вірними власній культурній ідентичності, добросовісно виконуючи власну місію бути мостом між Східною і Західною цивілізаціями. Ця їх особливість — бути мостом на кордоні двох світів — є джерелом неоціненного багатства. Однак кожному зрозумілим є і те, що динаміка перебігу життєвих процесів в окресленому контексті життя породжує також і цілу низку труднощів, зокрема з огляду на ті конфлікти, які протягом історії постають між Західною та Східною Церквами. А звідси і наше покликання — бути завжди готовими жертвувати власне служіння задля найменшої спроби налагодження корисного діалогу, що мав би постати в цьому осерді великої Христової Церкви. Це наше покликання — покласти наші труднощі та нерозуміння, що їх ми переживатимемо на нашому шляху, як цілопальну жертву на вівтар справи єдності, дуже бажаної нашим Спасителем. Однак посеред цих життєвих досвідів ми не маємо права забувати того, що в кожній партикулярній чи помісній Церкві сутнісно перебуває повнота дійсності — єдиної, святої, соборної і апостольської — Вселенської Церкви. Тут можемо принагідно пригадати собі навчання святого Ігнатія Антіохійського, котрий сказав: «Де єпископ (і Святі Таїнства) — там і Церква у повноті своїй перебуває».

Відтак можемо безпосередньо перейти до теми, що її я хотів би представити увазі Синоду, котру я окреслив як «Роль Божественної Літургії у відновленні життя парафіяльних спільнот», додаючи лише те, що особиста молитва, як також і молитва родинна, без сумніву, поширюють благодатні духовні простори служіння Божественної Літургії в щоденному житті людини. Однозначно, запропонована тема може бути представлена в різних питомих їй вимірах — богословському, історичному та душпастирському. Тож вона, головною мірою, і займе більшу частину ваших розважань під час цього Синоду. Моя ж вступна бесіда радше лише злегка торкнеться згаданої тематики, спонукаючи до більш ґрунтовного вивчення цього предмету та до ретельного аналізу кожної з її складових, щоб у майбутній перспективі вилитися у відповідну творчу душпастирську дію і сприяти бажаній духовній віднові.

Пропонуючи вам короткий огляд цієї тематики, я вважав, передусім, за необхідне запропонувати вам подивитися на богослов’я Божественної Літургії, або ж Євхаристії, як на вияв або ж святкування основи нашої віри. Наступним моментом буде належний аналіз історії постання і розвитку цього питання від початків і до сьогодення. Узагальнений досвід нашої Східної Маронітської Церкви щодо цього міг би бути тут досить корисним. Відтак добре було би сформулювати також і певні перспективи майбутнього розвитку, котрі допомагали б нам в ефективнішому осягненні поставлених завдань, пожвавлюючи життя християнських спільнот, скріпляючи їх віру та заангажування кожного з їх членів до активної участі в їх діяльності.

1. Богословський аспект

Питання необхідності богословської та душпастирської віднови — стосовно Євхаристії — було поставлено головно під час Другого Ватиканського Собору, текст догматичного визначення якого щодо Літургії посідає чільне місце серед усіх його віронавчальних документів. Вибір на користь використання народних мов у служінні Божественної Літургії стало справжньою революцією, перемогою здорового глузду, що потягла за собою цілу низку відповідних наслідків. Перед цим Собором ми звичайно обговорювали питання служіння Євхаристії, підходячи до тематики цього Святого Таїнства з боку суто канонічної перспективи та заглиблюючись не далі окреслення необхідності участі в служінні Літургії з метою уникнення тяжкого гріха. Щось подібне відбувалося і в період після Тридентського Собору, коли Церква зайняла позицію необхідності помноження служіння Божественних Літургій з метою надолужити за гріхи всього світу, включно із гріхами тих, хто представляв тіло самої Церкви. Питання переосмислення всього євхаристійного богослов’я було тоді в центрі уваги, а отець де Любак, що став кардиналом Римської Церкви, підсумував цю віднову богословського світосприйняття вишуканим формулюванням, котре справедливо можна назвати «золотим» правилом і котре звучить так: «Церква творить Євхаристію тою ж мірою, якою Євхаристія творить Церкву».

Натхнений цим формулюванням, Другий Ватиканський Собор звернув свою увагу на богословські аспекти служіння Божественної Євхаристії. Замість того аби запрошувати людей до участі в Літургії під страхом тяжкого гріха, було запропоновано духовну віднову серця, просвіченого знанням правди та розумінням значення Євхаристії. Перед представленням того, як Євхаристія витворює Церкву, душпастирям і вірним мирянам слід би дослідити, як Церква здійснює своє євхаристійне служіння. А відтак Собор поставив собі за мету відповідально дослідити духовну складову цього питання.

Левову частку роботи було здійснено завдяки послідовному навчанню Римських Архиєреїв, зокрема папи Івана Павла ІІ, котрий став найкращим тлумачем і найревнішим виразником думки Собору — чи то в Римі, чи під час своїх пастирських візитів, що ними він сягнув найвіддаленіших куточків планети. Отже, Другий Ватиканський Собор поставив собі за мету дослідити глибинну природу літургійного служіння Таїнства Євхаристії. Його постанова дозволити використовувати народну мову в богослужінні уможливила пере- хід самого служіння цього Таїнства з пасивного тихого формату у формат активний і голосний, від способу пасивної присутності до способу живого сопричастя із можливістю діткнути самого осердя, самого глибинного нутра Літургійної священнодії. Під цим оглядом богослов’я покликане до розбудови більшого сопричастя віруючого із тим, що ми називаємо Таїнством віри. У своїй енцикліці про Євхаристію, вже у вступі, святий папа Іван Павло ІІ згадав постанови Другого Ватиканського Собору щодо цієї матерії. Він цитує таке: «Другий Ватиканський Собор справедливо проголосив, що Євхаристійне Жертвоприношення є джерелом і Таїнством всього життя християн». Інше його посилання на документи Другого Ватиканського Собору гласить: «Пресвята Євхаристія включає в собі всі духовні блага Церкви, самого Христа, нашу Пасху, Живий Хліб Його Тіла, дар життя Святого Духа, і подає людям життя». «А тому, — продовжує папа, — Церква постійно і, не відводячи свого погляду, вдивляється в свого Господа, присутнього у Таїнстві Жертовника, що в ньому Церква відкриває повне об’явлення Його всеохоплюючої любові». Навчання папи чудово представлене в таких словах: «Євхаристія є дією благодаті, котра включає в себе всі правди та всі наслідки спасенної дії Христа, який триває у світі аж до повної віднови цілості всього сотвореного у Божому Царстві. Євхаристія — це не тільки простий обряд Останньої вечері, під час якої Господь подав апостолам своє Тіло і Кров свою в поживу. Євхаристія — це також і смерть Його на хресті, де Його тіло було піднесене за нас і де Його кров була пролита за багатьох на відпущення гріхів». Отже, Євхаристія включає в себе Хрест, будучи, водночас, і його передзнаменуванням. Проте Євхаристія ще більше є святкуванням Воскресіння Христа, прославленого у Його перемозі над смертю і утриваленого для нас виливанням Святого Духа в день П’ятдесятниці та на повсякчас.

Виходячи з цього бачення Євхаристії як спасенної дії Христа, котрий заново вмирає і воскресає для нас, ми можемо розпізнати коріння Церкви, яка у своєму хрещенні стає прищепленою, впоєною в Тіло Христа, у правдиве Його Таїнственне Тіло, будучи покликаною іти славним шляхом Його жертви для сповнення свого завдання — принести всьому світові здійснення його найвищих сподівань.

Коли ми говоримо, що Церква «творить» Євхаристію, ми, передовсім, висловлюємо думку, котра полягає в тому, що Церква глибоко живе Євхаристією, щоб показати себе світові як знак, дарований нам Богом спасіння. В Євхаристії ми переживаємо принесення нас самих у жертву Богові через Сина, який передав нам у спадок своє синівство. В Євхаристії ми також переживаємо перемогу над гріхом та смертю, завдяки Тому, хто забезпечив нам цю перемогу. В Євхаристії ми досвідчуємо благодать виявляти себе світові як творці миру і справедливості, як свідки безмежної Божої любові.

У такий спосіб Євхаристія супроводжує все людство через життя Церкви, провадячи всіх до сопричастя Божественного життя. Але щоб Євхаристія могла витворювати Церкву та уподібнювати весь світ до образу Христа, Церква, котра жертвує світові Євхаристію, повинна бути Церквою, що сама переживає цю переміну, — Церквою, сповненою людяності, Церквою, цілковито вірною своєму Господеві. Тут слід згадати, що хвиля секуляризації захоплює також і чоловіків, і жінок Церкви. Криза покликань до посвяченого життя призвела до скорочення кількості священиків, котрі забезпечують служіння Євхаристії для всіх своїх спільнот. У своїй першій енцикліці про євангельську Любов папа Франциск пригадує всім християнам, що Церква сьогодні відчуває брак переконання в її покликанні, у самій питомій дійсності. Далі він стверджує, що ніхто із тих, хто щиро стояв віч-на-віч із Господом, залишиться індиферентним до Його навчання або до Його дії у світі. Тож відповідальність за успішність дії Церкви повинна бути покладена на її служителів Євангелія, котрі повинні привернути ревність свого ентузіазму та свідчення, неначе б їх щойно було покликано. Якщо ми, священнослужителі, живемо справжнім переконанням та знаходимо радість у власному служінні, звершувана нами Євхаристійна Жертва зумовить переміну довколишнього нам світу.

2. Церква і Євхаристія з перспективи історичного розвитку

Християнство посідає істину, котра перевищує історію та надає цій останній її правдиве значення. Цією правдою є правда про воплочення Христа, Божого Сина, у хронологічних рамках людського часу. Перед цією подією час світу грецької міфології уявлявся як рух від існування до небуття. Бог часу Хронос представлявся як батько, який пожирає власних дітей. Ми свідомі, що — в якийсь спосіб — усі ми є дітьми цього бога-людинопожирача. Натомість у міфології Далекого Сходу час є уявлюваний як образ замкнутого, колового і безконечного руху. Така концепція передбачає неможливість постання у часі нічого нового, нічого такого, що раніше вже не існувало. Тож діти цього «далекосхідного» усвідомлення часової дійсності повинні, якщо вони тільки бажають віднайти спочинок для власної душі, знайти шлях втечі від часу. На противагу цьому, Христос уже самим своїм приходом у земний час та своїм даром християнства викупив час, відкупляючи у своїй Особі все сотворене. Навіть більше, Він вчинив час висхідною дорогою спасіння, дійсною аж до часу кінця світу, котрий жодним способом не є представлений як загальносвітова трагедія, а радше як полотно, на тлі якого митець появляє повноту свого малюнка. Це дає нам підстави стверджувати, що так довго як творець доторкатиметься своїм пензлем до малюнка, останній перебуватиме в стадії свого вдосконалення.

Тож ми бачимо, що християнство розглядає історію на її висхідному шляху, на етапі її постання завдяки силі благодаті та діянню спасіння. У світлі цього розуміння ми можемо лишень висловлювати жаль з приводу того, що думка широкого загалу людей у сьогоднішній Європі перебуває в полоні богохульного сприйняття сьогодення як «похристиянської» епохи. Однак Христа не можна позбавити Його влади над часом, адже саме Він є Творцем і Відкупителем. Він завжди буде Початком і Кінцем історії, Господом, котрий був, є і завжди буде, триватиме навіки.

Відповідно до нашої віри, цей час відкуплення, простягаючись від Воскресіння Христа і до кінця світу із судом над живими і мертвими, є насправді часом Церкви і, силою самого цього факту, — часом Євхаристії. Наш Господь встановив Євхаристію під час своєї останньої земної вечері з метою залишити нам свої Тіло і Кров як поживу для наших душ та як свою дійсну присутність задля зміцнення Церкви. Із кожним служінням Євхаристії християни відновлюються в дусі, покріплюючи себе та стверджуючи свою віру. Бог Отець супроводжує Церкву своєю любов’ю і своїм прощенням. Бог Син супроводжує її, будучи її Поживою, а Бог Дух Святий збагачує її своєю мудрістю, силою і дарами. Таким чином, через Євхаристію Церква творить себе та самовідновлюється. Можна сказати, що є неможливим навіть допустити саму думку, що Церква могла б існувати без Євхаристії і продовжує в ній творити святкування власного самоусвідомлення та відкриття для себе самої таїнства власної сутності. В умовах підпілля, на зорі християнства, Євхаристія підтримувала Церкву в самій її вірі та силі її. Де б це не було і коли б це не було, переслідувана Церква завжди успішно протистояла нападам завдяки Євхаристії, яка лучила її з її Господом і Спасителем.

Тут я хотів би згадати місцеву традицію моєї країни, Лівану, і моєї Маронітської Церкви, котра впродовж усіх часів свого існування зазнавала постійного переслідування і твердо засвідчила свою віру через подвиг своїх мучеників. Навіть у часи панування Османської імперії мароніти за мурами своїх високогірних твердинь протистояли чужоземній окупації та зберігали власну свободу. І саме Євхаристія покріпляла та потішала їх. Священики служили Божественну Літургію у віддалених гірських селах перед сходом сонця, а селяни масово приймали в ній участь перед виходом на роботу на полях. Так само і у вечірній час декотрі селяни покидали свою денну роботу, щоб повернутися до своїх храмів і витривало стояти на молитві вечірнього богослужіння перед тим, як повернутися до власних домівок. Так миряни провадили і продовжують сьогодні провадити життя правдивих ченців, єднаючись одне з одним та покріплюючи одне одного гідним захоплення зв’язком солідарності. У маронітській традиції Євхаристія завжди була покріпленням вірних і визначальним фактором їх самовизначення. І справді, вірні визначають власну громадянську і політичну сутність як суміжну та співвідносну із власною релігійністю дійсність, задля якої вони домагалися свободи власного сумління, враз із усіма тими правами, якими мають можливість задовольняти себе громадяни будь-якої вільної країни.

Як нерозривний зв’язок із нашим Господом, Євхаристія залишається аж до кінця всіх часів точкою нашого повернення до Бога після кожного нашого падіння і прибіжищем, що дарує нам втіху і покріплює кожного з нас, коли ми втрачаємо відчуття і правильність напрямку руху. Саме із Євхаристії бере початок наша душпастирська дія як всесвітня дія цілої Церкви, оскільки дія Церкви є водночас дією Бога, який співдіє в ній.

3. Перспективи майбутнього душпастирства

Ведені вірою у Таїнстві Євхаристії та користаючи з нагоди досвідчувати її дію в нашому індивідуальному та колективному житті подібно до того, як ми мали змогу робити це у минулому, можемо очікувати відживлення на- ших парафіяльних спільнот у всіх структурах їхнього соціального служіння на основі того, що ми, застосовуючи найвищі слова, називаємо Літургією недільною, Літургією Господнього дня.

Відразу зазначу одну річ: для християн неділя не є тільки вихідним, тобто неробочим днем, щось на зразок старозавітної суботи. Вона є радше початком тижня, подібно до того, як день Воскресіння став початком всієї історії спасіння, новою точкою відліку для нової історії.

Святий папа Іван Павло ІІ залишив нам свого окремого Апостольського листа на цю тему, в якому він, власне, і говорить про освячення неділі. Уже у вступі до нього Святіший Отець зазначає: «Неділя є днем Пасхи для всього тижня, — днем, у якому ми святкуємо Христову перемогу над гріхом і смертю, досконалого сповнення першого творіння в Його особі та початок творіння нового (пор. 2 Кор. 5, 17), — продовжує папа. — Це є день, котрий пригадує перший день існування всесвіту, — день, в якому надія вилилася в чин, провіщення того останнього дня, коли Христос прийде у славі своїй, дня, який буде довершенням Нового Творіння».

Тож ми вважаємо своїм обов’язком діяти відповідно до правди, котра говорить про те, що Євхаристія є святкуванням нашої віри, нашої надії, а також і Божої любові, котра через Церкву простягається на весь світ. Наша участь у цій Євхаристії навчає нас передусім того, що низпослане нам Богом спасіння є справді дією Бога та водночас і нашим із Ним співдіянням в Ісусі Христі. А тому саме в недільному літургійному служінні віднаходить своє значення саме наше життя як посланництво, доручене нам нашим Господом задля ширення Його Царства. Зрозуміло, що наслідки цієї Літургії нашими — чи то особистими, чи родинними — молитвами простягаються і на всі інші дні тижня, оскільки ці молитви утверджують нас у готовності дослухатися до Божої волі та покріплюють нашу заангажованість у виконанні Божої служби. Також і щоденна Літургія дає нам можливість переживати таїнство єднання з Христом, котрий зцілює та відкупляє весь світ. Усвідомлення цих істин оживляє служіння священиків, позірно втомлених рутиною звершенням щоденного Євхаристійного Жертвоприношення, надихаючи їх до ревності й посвяти служінню всього їхнього єства, без тіні сумніву і сум’яття. У кожній Літургії Бог дарує себе у своєму Сині, а ми присвячуємо Йому нас із думкою про весь світ, що має служити Господеві, від цієї миті і аж до кінця часів.

У цій перспективі всі наші дії стають священними — чи то спрямовані на благо інших, чи звернені на загальне більше благо всієї людської спільноти. Без Літургії наша любов до ближніх ризикує перетворитися на звичайнісіньку собі філантропію, оскільки тоді вона не вимагатиме від нас поширення тієї єдиної Божої Любові, котра є початком і праобразом всіх численних її видів і проявів. Ми є відповідальними за людський Град, за його справедливість, за його гуманізм, за його солідарність та за його красу. Однак кожен із нас повинен трудитися, щоб перетворити цю людську спільноту на Господню оселю, на місто Боже, згідно із думкою святого Августина, у Небесний Єрусалим, представлений у повноті своєї краси у книзі Об’явлення.

Завершуючи, хотів би додати, що кожна невідповідність нашої Літургії і молитов, з одного боку, та нашого чину у світі — з іншого, несе із собою небезпеку цілковитої заглади образу Христа в наших діях, знищення будь-якої згадки про Його сутнісне із нами співіснування. Один французький священик сказав: «Це є не так питанням „просунутості“ та осучаснення, матеріальної законності, як питанням невидимих порухів нашого серця, здатного битися в унісон із животворящим ритмом Святого Духа». Тому кожна віднова у Церкві повинна бути натхненна із джерела, від якого бере початок саме життя Церкви, тобто черпати своє натхнення із Тіла і Крові Христа, а кожне мовлене слово повинне неначе б виходити із вуст нашого Господа. Організаційні питання тут є радше другорядними. Адже в кожній реформі слід чітко витримувати пріоритети. Тільки в такий спосіб подібні реформи зможуть бути ведені Божественним натхненням. І саме з цієї причини Церква природно і стало знаходиться неначебто в стані постійного соборово-синодального зібрання, простуючи із Господом, котрий незмінно провадить її своїми шляхами. Нехай же Бог благословить ваш Збір, ваші рішення і ваші звершення — для примно- ження Своєї слави та заради спасіння світу.

† Павло Матар,
архиєпископ Бейруту

ДОПОВІДЬ

Маронітського архиєпископа Бейруту Павла Матара

Про роль Божественної Літургії у відновленні життя парафіяльних спільнот

Your Most Reverend Grace Major Archbishop!
Your Excellencies of the Synod of the Holy Catholic Church of Ukraine!

Today I have the great honour of representing before you His Beatitude and Eminence Cardinal Mar Beshara Boutros El RAI, Patriarch of Antioch and of all the East for our Maronite Church, who has delegated me to represent him in his name to this Synod to which you have so kindly invited him. It is a further honour for me to take part in this holy gathering in which are assembled the prelates of the Ukrainian Church; they seek to assure the needs of the faithful in the light of the Holy Spirit who is our guide and our strength in our vicissitudes in these our times and in every other time.

In responding to this invitation from a great sister Church, I have seen before my eyes the points we have in common and that were woven between our two Churches by the thread of history. In point of fact, the Ukrainian Church and the Maronite Church are two eastern Churches, one of Byzantine tradition and the other of Syriac. These two Churches have likewise roots in their respective historic coun- tries, Ukraine and Lebanon, while both have a diaspora spread over the continents of Europe and America as well as Australia. Our two Churches are both faithful to their cultural identity and their attachment while being bridges between East and West. The fact of being bridges on the frontiers between two worlds is a source of inestimable richness. But it is clear to every one that with this consequent vitality there are many difficulties, due to the conflicts that have arisen in the course of history between the two great Churches of East and West. It is therefore our voca- tion to be always ready to offer our services for any possible useful dialogue at the heart of this one great Church of Christ. It is also our vocation to offer up our difficulties and misunderstandings that we meet with, as a sacrifice for the cause of the Unity wished for by Our Lord. But while living this experience we must never forget the in each individual Church, particular, or, sui juris, there is to be found the substance of the whole reality of the Universal Church, One, Holy, Catholic and Apostolic. Here we may call to mind the teaching of Saint Ignatius of Antioch who said, «Where there is the bishop (and the Eucharist), there also is the Church, the whole Church».

From here we may enter directly into the subject that has been suggested to me for presentation to Your Excellencies assembled here, namely The role of the Divine Liturgy in the renewal or our parish communities, adding also the contribution that individual or family prayer makes to a spiritual extension of the Mass into our daily life. Without any doubt this subject has several dimensions, theological, historical and pastoral. It must certainly take much of your thought during this present Synod. As for my opening talk it can no more than touch on the subject, given the density of the researches it entails and the need to take into account all the elements before going on, to adequate creative pastoral action and spiritual renewal.

For my part, in order to give a rapid overview of this theme, I believe that first of all we have to consider the theology of the Divine Liturgy or Eucharist as an expression and celebration of our fundamental faith. Secondly, we do well to review the historical aspect of this theme and the present situation. Our experi- ence as the Maronite Eastern Church when dealing with this subject might well be more generally useful. Thirdly, it would be well to consider some perspectives of the future, and so better attain the desired pastoral objectives, so as to revitalise our Christian communities, buttressing the faith and engagement of our faithful.

1. The theological point of view

The theological and pastoral renewal touching the Eucharist is chiefly due to the Council Vatican II, whose text about the Liturgy occupied the leading place in its teaching. The choice of the vernacular languages for the celebration of Holy Mass was a revolution, marked by common sense and having many consequences. Before this Council, we used to debate about the Eucharist, habitually approach- ing the subject of this holy Mystery from a canonical perspective, considering the obligation of attending Mass to avoid mortal sin. In the same way one may recall the period after the Council of Trent when the Church multiplied Masses to expiate the sins of the world, including those of the ecclesiastical body itself. A theological renewal was then on the cards, and Father Delubac, become a cardinal of the Roman Church, summed up this renewal with this fine formula or golden rule which ran, «The Church creates the Eucharist as the Eucharist creates the Church».

Inspired by this beautiful formula, Vatican Council II turned its attention to the Eucharist from the theological point of view. Instead of being satisfied with inviting the people to go to the Mass under pain of sin, it found it first necessary to nourish the spirit and heart with the truth and meaning of the Eucharist. Before viewing how the Eucharist can make the Church, it was necessary for the pastors and the faithful to study how the Church itself should celebrate the Eucharist. The Council was to take charge of this indispensable spiritual undertaking.

The work was then carried on, thanks to the teaching of the Popes and in particular of Pope John Paul II, who was the best interpreter and greatest herald of the Council, whether in Rome or during the voyages he made to the very ends of the earth. To begin with, Vatican II had touched on a key issue concerning the cel- ebration of the Eucharist. Its decision to allow the use of the vernacular languages of the communities taking part around the world made the divine cult pass out of silence to the audible word, from simple presence to living communion at the heart of the Mass. From this point, theology could build up a greater communion with what we call the Mysterium Fidei. In his encyclical Ecclesia de Eucharistia Pope Saint John Paul II cited at the very beginning of his text the great proclamation of Vatican II on the subject. The citation goes as follows: «Council Vatican II has rightly proclaimed that the Eucharistic sacrifice is the source and sacrament of all Christian life». Another citation from Vatican II says, «The Most Holy Eucharist contains in effect all spiritual goods of the Church, notably Christ himself, our Easter, the Living Bread of his flesh, given life by the Holy Spirit, and procures life for men». «This is why», the Pope says, «the Church turns its eyes constantly and fixedly to its Lord, present in the Sacrament of the Altar, in which the Church discovers the full manifestation of his immense love».

The teaching of the Pope is admirably expressed in what follows. It says, «The Eucharist as an action of grace comprises all the truth and all the unrolling of the saving action of Christ which continues in the world until the recuperation of the whole of creation in the Kingdom of God. The Eucharist is not merely the rite of the Last Supper, at which the Lord gave the Apostles his body and his blood as food. The Eucharist is also his death on the Cross where his body was delivered up for us and where his blood was shed for the multitude in remission of sins». So the Eucharist includes the Cross of which it is also the anticipation. But the Eucharist is still more the celebration of the Resurrection of Christ, who is glorified by his victory over death and which gained for us the effusion of the Holy Spirit both at Pentecost and throughout all time.

From this vision of the Eucharist, of the saving action of Christ, who died and rose again for us, we can discern the route for the Church which by its baptism becomes itself incorporated in Christ, in his true Mystical Body, and is called to follow his glorious road of sacrifice and so is destined to bring to the world its greatest hope.

When we say that the Church «makes» the Eucharist, we above all convey that the Church lives the Eucharist interiorly, in order to show itself to the world as the sign of the Salvation bestowed by God on us. In the Eucharist we live the offering of ourselves to God through the Son who has imparted to us his sonship. In the Eucharist we also live the victory over sin and death thanks to him who has assured us this victory. In the Eucharist we have the grace of presenting ourselves to the world as artisans of justice and peace, as witnesses to the infinite love of our God. In this way the Eucharist accompanies the whole of humanity through the Church, leading all to a sharing in the divine life. But for the Eucharist to make the Church in this way and to shape the whole world to the image of Christ, the Church which offers the world the Eucharist must be a Church living this conver- sion, a Church full of humanity, a Church entirely faithful to its Lord. Here let us remember that the wave of secularisation affects the men and women of the Church. The crisis of vocations to the consecrated life has led to a fall in the number of priests ensuring the celebration of the Eucharist for all communities. In his first Encyclical on Love of the Gospel, Pope Francis reminds all Christians that what the Church lacks today is conviction in its vocation, in its own reality. He further affirms that anybody who truly comes face to face with the Lord cannot remain indifferent to his teaching or to his action in the world. So responsibility for the success of the Church must be placed on its servants of the Gospel, who must get back the keenness of their enthusiasm and witness as if newly called. If we priests have real conviction and find joy in our office, our Eucharist will bring change to the world around us.

2. The Church and the Eucharist throughout History

There is in Christianity a truth which transcends history and gives it its true meaning. This truth is that of the Incarnation of Christ, Son of God, within time. Before this incarnation time in Greek mythology was supposed as moving from existence toward nothingness. Chronos, the god of Time in this mythology, was imagined as devouring his own children. We know that in a certain way we are all children of this cannibal god. Likewise in the mythology of the Far East, time is conceived as circular, with repetition ad infinnitum. This concept implies that nothing new can appear within time, nothing that has not previously existed. As for the children of this Eastern time, if they want to find rest for their souls they must escape from it. But contrary to this, since he entered into time bringing Christianity, Christ has redeemed time, redeeming all Creation in himself. He has even made of time an upward road to salvation, to an end of the world which is by no means expressed by the image of a cataclysm, but rather by a canvas on which a painter express his design. So one can say that as long as the painter puts his brush to the picture, this picture is in course of achievement.

We therefore see that Christianity has an ascending view of history working through the force of grace and the operation of Salvation. In the light of this meaning we can only deplore that in public opinion in Europe today, a blasphemous view has taken shape, in which the present times should be seen as «post-Christian». But Christ cannot be dethroned from his mastery of time, he who is both Creator and Redeemer. He will forever be the Alpha and the Omega of history, the Lord who was, is and ever shall be, throughout eternity.

According to our faith, this time of redemption, stretching between the Resurrection of Christ and the end of the world for the judgment of the living and the dead, is in reality the time of the Church and by that very fact, the time of the Eucharist. Our Lord instituted the Eucharist during his last evening on earth in order to leave us his Body and his Blood as food for our souls and as a real presence strengthening the Church. The Christian fold renews itself with every Eucharist, fortifying itself and confirming its faith. God the Father accompanies the Church with his love and his pardon. God the Son accompanies it by being its food, and God the Holy Spirit accompanies it with his Wisdom, Strength and Gifts. Through the Eucharist, then, the Church makes and renews itself. One might well say that it is inconceivable that the Church should endure without the Eucharist, and continue to simultaneously celebrate its identity and rediscover it. In the catacombs, in the early centuries, the Eucharist maintained the Church in its faith and its vigour. Whenever and wherever persecuted the Church withstood the blows thanks to the Eucharist which bound it to its Lord and Saviour.

Here I should like to recall the local tradition of my country of Lebanon and of my Maronite Church which has known continual persecution and martyrdom throughout its existence. Even under the Ottoman Empire the Maronites entrenched in their mountain fastnesses resisted the»occupants» and maintained their freedom. It was the Eucharist that gave them comfort. The priests in our villages celebrated Mass before the rising of the sun, and the faithful attended before going to their fields. Likewise in the evening these same peasants left their labour of the day to return to their churches to straightaway celebrate the evening office before turning to their homes. Thus the laity led and still lead a life of monks while in the world, united and strengthening each other in exemplary solidarity. In the Maronite tradition the Eucharist was the force of the people and the dominant factor of their identity. In fact the people understood their civil and political identity as an aspect of their religious identity, for which they demanded liberty of conscience with all the rights enjoyed by the citizens of any free country.

As our uninterrupted bond with Our Lord, the Eucharist remains till the end of time the place of return after every fault and the consoling and strengthening recourse every time we lose our sense of direction. It is from the Eucharist that all pastoral work proceeds as action of the Church in the world, for the action of the Church is at the same time the action of God within her.

3. Future Pastoral Perspectives

Guided by this faith in the Eucharist and taking advantage of the experience of its action on our individual and collective lives as we have known it in the past, we may envisage a revitalisation in our parishes and in all social entities on the basis of what we call par excellence the liturgy of Sunday, the day of Our Lord.

To begin with, there is one simple remark to be made, that for Christians Sunday is not simply the weekend as was the Bible Sabbath. It is rather a beginning of the week, as the Day of the Resurrection was for the story of Salvation, a new creation and point of departure for new history.

On this subject Pope Saint John Paul II has left us a special Apostolic Letter about the sanctification of Sunday. In his introduction the Holy Father says as follows: «Sunday is the Easter Day of the week, the day when we celebrate the victory of Christ over sin and death, the fulfilment of the first creation in his person and the commencement of the new creation». (Cf. 2 Cor. 5:17) This is the day», adds the Pope, «which evokes the first day of the world, the day on which the hope which brings action, the presage of that last day when Christ will come in glory and which will be the fulfilment of the New Universe».

From here we are urged to act according to the truth that the Eucharist is the celebration of our faith, of our hope, and also of the love of God which extends over the world through the Church. Our participation in this Eucharist will teach us above all else that the Salvation accorded by God is both His work and ours with Him in Christ. So it is from the Sunday Mass that our life draws its meaning as a mission confided to us by Our Lord in order that we might spread his Kingdom. Of course, the effect of the Mass is continued by the prayers of the whole week, whether they be personal or family, for these prayers confirm in us our readiness to listen to the divine Will and strengthen our engagement in God’s service. Daily Mass also makes us live the mystery of our union with Christ redeeming and healing the world. All these truths should restore the vitality of priests supposedly weary of daily Mass, bringing them to a whole-hearted engagement, without any confusion. In every Mass God gives himself through His Son and we give ourselves to Him by striving for the whole world to give itself to its Lord, from now until the end of time. Seen in this way, all our actions become sacred, whether done for the benefit of others or for the greater good of society. Without the Mass our love of others risks becoming a simple philanthropy, whereas what is required is the spreading of the unique Love of God which is at the origin of all real love. We are all responsible for the City of mankind, for its justice, for its humanism, for its solidarity, and for its beauty. But all must labour to transform this society into a habitation of the Lord, into the City of God according to Saint Augustine, and into the heavenly Jerusalem as it is presented in all it beauty in the Apocalypse.

To conclude, any dissociation between our Masses and prayers on the one hand and our action in the world risks effacing the image of Christ from our action removing, all witness from its substance. «It is not a matter of being up-to-date», as a French priest has said, «but a matter of writing not with material ink but with hearts, living with the heart-beat of the Holy Spirit». Any renewal in the Church is therefore to be inspired from the sources to which the Church has recourse in order to live, that is to say to the Body and Blood of Christ, and to every word coming from the mouth of Our Lord. Organisation therefore takes second place. This is why for any reform the priorities must be respected. In this way the reforms arrive guided by divine inspiration. That is why the Church is really in permanent Synod, advancing with the Lord who will always lead along his own ways. May the same Lord bless your Assembly, your decisions and your achievements, for his greater glory and the salvation of the world.

† Павло Матар,
архиєпископ Бейруту