СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиБлаженніший Святослав: «Відновлення євхаристійного спілкування між Римом і Константинополем не є утопією»
«Потрібно докласти всіх зусиль, щоб відновити первісну єдність Київської Церкви в її православній і католицькій гілках», — сказав Блаженніший Святослав у своєму інтерв’ю для інформаційного агенства «Главком».
Після створення Автокефальної Православної Церкви України і скасування Константинополем юрисдикції РПЦ над українським єпископатом Українська Греко-Католицька Церква стала другою за розміром і впливом християнською конфесією в Україні. За різними підрахунками, до УГКЦ зараховують себе близько шести мільйонів вірян.
Українська Греко-Католицька Церква перебуває в сопричасті з Римом, але зберігає візантійську літургійну традицію. Це створює для неї унікальну можливість для ведення екуменічного діалогу між католиками і православними, які активно шукають шляхів до подолання розколу, що виник у 1054 році і частково був подоланий 1965 року — після скасування обопільних анафем. Кінцева мета цього діалогу — повна євхаристійна єдність в єдиній Церкві Христовій. Тобто протилежне тому, що зробила РПЦ, яка 15 жовтня 2018 року розірвала євхаристійне спілкування з Матір’ю-Церквою — Вселенським патріархатом.
Главу і Отця УГКЦ, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, Митрополита Київського — Блаженнішого Святослава, і Предстоятеля ПЦУ, Митрополита Київського і всієї України — Блаженнішого Епіфанія, об’єднує те, що вони обидва очолили Церкви в досить молодому віці. І той, і той стоять на державницьких позиціях, різко засуджують агресію Росії і є відкритими для широкого православно-католицького діалогу. Така спільність позицій і поглядів створюють оптимістичні перспективи для єднання українських християн. Блаженніший Святослав навіть вірить, що у майбутньому в Україні може з’явитися патріархат об’єднаної Київської Церкви.
Водночас в ексклюзивному інтерв’ю для «Главкома» Глава УГКЦ Святослав застеріг новостворену автокефальну Православну Церкву України від ризиків перетворитися на інструмент політичних баталій і спокус ототожнитися з державним апаратом. Адже політичне втручання, як свідчить історичний досвід, найчастіше призводить лише до розділень і конфліктів у релігійному середовищі.
Ваше Блаженство, які ваші прогнози на 2019 рік, з огляду на дві важливі політичні події — президентські та парламентські вибори, що можуть спричинити кардинальні зміни в житті країни?
Думаю, що сьогодні в нинішніх реаліях щось прогнозувати дуже небезпечно. Хоча ми вже можемо бачити, що будуть певні виклики. Ці вибори будуть не лише тестом на зрілість наших політиків і кандидатів, а й непростим іспитом на демократичну зрілість самих виборців. Бо від якості здійсненого вибору нашим суспільством залежить також і якість обраних нами політиків.
Сьогодні Церква є, де-факто, чи не єдиною інституцією, яка чисто і неупереджено повинна захищати істинну демократію. Україна як демократична держава тільки відбувається, тільки переживає процес свого становлення. Насправді лише після 2014 року почався процес формування справжньої української суверенності. І це все — заслуга нашого громадянського суспільства.
Інші виклики, які стоять перед Україною, — це тест на зрілість нашого церковного буття. Сьогодні справді відбуваються цікаві історичні процеси в українському православ’ї, яке, фактично, репрезентує релігійну більшість в Україні. Наскільки православні ієрархи будуть здатні взяти на себе відповідальність за долю не тільки своєї церкви, а й українського народу, — від цього теж залежатиме і майбутність.
Крім того, нині багато хто побоюється, що Православна Церква може стати інструментом у політичних баталіях.
Що потрібно зробити, аби вона не перетворилася на такий інструмент?
Церква має залишатися Церквою. А державні інституції, політики мусять їй це дозволити. Тобто політикам потрібно позбутися спокуси інструменталізації Церкви у своїх інтересах.
Ви спостерігали за процесом отримання автокефалії Православною Церквою України. Наскільки був заполітизованим цей процес чи все-таки сприяння влади було в межах допустимого? Адже можна почути критику, що отримання Томосу є передвиборчим проектом Петра Порошенка. Чи могла б ПЦУ без допомоги влади здобути автокефалію?
Тут важко відрізнити одне від другого. Ми бачили певне втручання влади, зокрема Президента, у питання визнання автокефалії українського православ’я. Наскільки таке втручання є легітимним? На це питання має дати відповідь сама Православна Церква. Бо в тексті Томосу про автокефалію Патріарх Варфоломій згадує про те, що президенти, представники Української держави упродовж кількох десятиліть, відколи Україна стала політично незалежною, просили про автокефалію українського православ’я. Тобто чинний Президент лише продовжує цю лінію.
І ми теж бачили 5 січня в храмі Святого Георгія у Константинополі колишнього президента Віктора Ющенка, який теж коментував, чому за його часів цієї події не відбулося.
Тому цей вплив по-різному можна оцінювати. Але дати відповідь на питання, наскільки до кінця це легітимно відбулося, має сама Православна Церква, яка має іншу парадигму стосунків з державою, ніж це існує в католицькому світі.
Є, безперечно, ще й політична складова. Адже ця подія справді зачепила глибокі струни українського суспільства. Сама громадськість відзначила факт Об’єднавчого собору 15 грудня як найважливішу знакову подію минулого року. Це говорить про те, що його важливість визнають не лише православні, а й християни інших конфесій. Безперечно, що на такій популярній події кожен політик, вибудовуючи свою піар-кампанію, шукатиме своїх вигод. Але я сподіваюся, що наші православні брати є достатньо зрілими, щоб не дати себе використати як політичних агітаторів на майбутніх виборах. Бо інакше це дискредитує моральний авторитет Церкви.
Про що ви спілкувалися з Президентом Порошенком, коли 15 липня він прилітав до вас на прощу в Зарваницю? Чи просив він підтримати автокефалію?
Наше спілкування було публічним, його бачила вся Україна. Я намагався окреслити парадигму наших взаємин. Відповідно до соціального вчення Католицької Церкви, Церква зберігає партнерські стосунки з державною владою. Ми намагаємося конструктивно співпрацювати для добра Української держави і українського народу. Але водночас прагнемо зберігати належну свободу від інструменталізації. І тому я сказав, що підтримую автокефалію, оскільки ці процеси важливі для державного суверенітету, вони важливі для наших православних братів, і ми їх оцінюємо позитивно.
Але, попри те, що Православні Церкви є в більшості в Україні, ми сподіваємося на рівне і однакове ставлення влади до всіх конфесій, тобто жодна з Церков не отримає статус квазідержавної. І що права і свободи Греко-Католицької Церкви зокрема будуть відповідним чином пошановані. Президент дав цьому публічне запевнення.
Тобто парадигма спілкування була чіткою і зрозумілою. Ми є Церква, яка завжди впродовж своєї історії була державотворчою, державницькою, підтримувала національно-визвольні змагання народу. Але УГКЦ ніколи не була інструментом політичної боротьби і гвинтиком державної машини, як це ставалося, скажімо, з іншими помісними Церквами в інших країнах.
УГКЦ могла б підтримати ще один Майдан?
Залежно що це буде за Майдан. Бо не всяку маніфестацію, не всякий протест можна назвати Майданом. Ми бачили вже багато імітацій «майдану». Звісно, народ має право виявляти свою незгоду. Проте такого типу дії теж мають бути підпорядковані певним моральним критеріям оцінки.
Якщо на Президентських виборах переможе Юлія Тимошенко, якою буде позиція Греко-Католицької Церкви?
Ми будемо співпрацювати з новим Президентом, хоч би хто ним був. Принаймні тому, що поважаємо вибір українського народу. До того ж, президентство є певним служінням, яке належить звершувати. Побачимо, як складуться обставини. Але я думаю, що український народ сьогодні є достатньо розумний, що він обиратиме тих, хто обстоює державний суверенітет. Зокрема, підтримає тих, хто чітко і ясно задекларував курс розвитку нашого суспільства на побудову розвинутої європейської держави.
Ваше Блаженство, ви б могли розтлумачити ваше послання від 18 грудня, в якому УГКЦ простягнула руку ПЦУ і запропонувала в майбутньому створити єдиний Київський патріархат? Відразу з’явилося чимало контроверсійних коментарів, переважно в проросійських ЗМІ, що нібито це є відходом греко-католиків від католицизму і намаганням створити в Україні ще одну конфесію, яка вийде за юрисдикційні межі і Константинополя, і Рима.
Дякую, що ви перші прийшли запитати мене про це. Тут потрібно розрізнити два поняття: єднання і об’єднання. Цю нашу позицію я намагався задекларувати ще під час урочистостей з нагоди 1030-ліття Хрещення Русі-України.
Об’єднання — це те, що сьогодні відбулося в лоні українського православ’я, коли було створено нову структуру з помісним статусом. Натомість коли йдеться про «простягнуту руку», ми говоримо про єднання. Тобто, залишаючись собою, ми можемо і повинні співпрацювати — в ім’я добра українського народу, в ім’я правди, в ім’я пошуків вселенського єднання з християнами, яке ми називаємо екуменічним рухом. На початках ми шукаємо шляхів до відновлення єдності в межах нині поділеної Київської Церкви, яка колись народилася в хрещальних водах Дніпра. Це цілком у контексті сучасного вселенського руху з відновлення єдності всієї Христової Церкви, зближення Православ’я і Католицької Церкви. УГКЦ є учасником такого діалогу. До речі, Московський патріархат повністю вийшов з цього руху.
Це сталося 15 жовтня після розриву євхаристійного спілкування з Константинопольською Церквою?
Так. На засіданні Священного Синоду РПЦ було задекларовано, що вони не братимуть участі в жодній інституції, в жодному міжправославному заході, де представники Вселенського патріархату головують або співголовують.
Наскільки реальною є можливість об’єднання християнства?
Екуменічний рух вселенського масштабу сьогодні є фактом. Його вже не можна зупинити. Ось чому дуже важливо, щоб наша Церква-сестра, новонароджена автокефальна Православна Церква України, долучилася до нього, щоб вона не була закрита тільки на собі. А цей пошук вселенської єдності між Католицькою і Православною Церквами дуже динамічний в Україні. Недаремно святий папа Іван Павло ІІ колись назвав Україну «лабораторією екуменізму».
Отож, саме в такому сенсі ми сьогодні хочемо співпрацювати з Православною Церквою України. Ми навіть вже домовилися з Блаженнішим Епіфанієм про те, щоб опрацювати певну «дорожню карту»: в яких ділянках нашого церковного буття, будучи все ж таки різними конфесіями, ми справді могли б багато різних справ робити разом.
А що означає створення єдиного Київського патріархату?
Кожна помісна Церква у своєму розвитку прагне до патріархату. І Православна Церква України, яка є Церквою митрополичого статусу, найочевидніше, буде розвиватися до патріаршої гідності.
Я засигналізував, що на початку XVII століття були певні ідеї, які плекалися тодішніми предстоятелями двох Церков: з нашого боку — Йосифом Велямином Рутським, а з православного — славним Київським святителем Петром Могилою. Якраз ішлося про те, щоб ми не будували два різних патріархати, а прагнули до створення єдиного Київського патріархату, який би мав визнання і Римської Апостольської столиці, і Константинополя. Ми свідомі того, що такого типу єднання стане можливим тоді, коли справді екуменічний процес на вселенському рівні увінчається відновленням євхаристійного спілкування між Римом і Константинополем. Це не є утопією, як дехто називає. Це є метою екуменічного руху. Це є виконанням заповіді Христа, де «всі єдино будуть».
Ми бачимо, що цей вселенський пошук єдності важливий для України, для українського контексту. Ми знаємо, що материнська Київська Церква, яка є спільним корінням і українського православ’я, і Греко-Католицької Церкви, болісно реагувала на розрив між Римом і Константинополем. Довгі роки предстоятелі, єпископат, монашество, вірні Київської Церкви вважали це локальним конфліктом, сваркою між латинянами і греками. Але пізніше цей розрив пошматував і нутро Київської Церкви.
І ось тому сьогодні потрібно докласти всіх зусиль, щоб не тільки подолати поділ всередині українського православ’я, а й серйозно богословствувати, молитися, працювати для того, аби відновити первісну єдність Київської Церкви у її православній і католицькій гілках. І якраз УГКЦ несе містичну церковну пам’ять неподіленого християнства першого тисячоліття. Хоча сьогодні ми живемо в повному сопричасті з наступником апостола Петра, нашою Церквою-матір’ю ми вважаємо Церкву давнього Константинополя.
Що заважає нині відновити євхаристійну єдність між Православною і Католицькою Церквами?
Бачите, коли говориться про певні перешкоди, то вони є насамперед догматичного характеру, на рівні певного еклезіологічного вчення, тобто вчення про Церкву і її внутрішню організацію. Але сьогодні відбувається пошук шляхів єднання на основі вивчення парадигми стосунку між приматом Римського Папи і церковною синодальністю. Це так, якби копати тунель з двох боків, очікуючи, коли ці дві сторони між собою зустрінуться.
До того ж, ми бачимо, що в православному світі існує певна фрагментація і зараз відбуваються пошуки його гуртування. І Всеправославний собор на Криті у 2016 році саме й був таким наново віднайденим інструментом. Тобто відчувалося, що Православні Церкви для того, щоб відповісти на виклики сучасності, потребують якогось вселенського авторитету чи вселенського механізму єдності.
З римського боку сьогодні йде розмова про розвиток синодальності і так звану здорову децентралізацію, яку проголосив Папа Франциск. І останнє засідання змішаної богословської православно-католицької комісії було присвячене саме цій темі — синодальності Церкви і першості Папи. Тобто яким чином узгодити, з одного боку, помісність кожної Церкви, а з іншого — прийняти, що наступник апостола Петра — Папа Римський має певну місію, що він є служителем християнської єдності, її осердям і найвищим церковним арбітром.
Тобто таким є рух назустріч один одному.
Як часто зустрічаються Папа Франциск і Константинопольський Патріарх Варфоломій?
Доволі часто. Тільки впродовж останнього року було дві такі зустрічі.
А може статися так, що УГКЦ та ПЦУ самостійно, на локальному рівні, відновлять євхаристійну єдність?
Сьогодні ми не бачимо таких можливостей. Очевидно, що саме локальний пошук спільності є каталізатором пошуку вселенського єднання. Водночас за умови досягнення вселенського порозуміння його потрібно буде аплікувати на місцевому рівні. Наприклад, у контексті екуменічного діалогу відбулося взаємне визнання таїнств між Православною і Католицькою Церквами. Тобто перехрещувати католиків на православних чи навпаки є сьогодні повним анахронізмом. Отож, є певні досягнуті плоди на шляху один до одного, але вони не завжди сприймаються на локальному рівні.
Тому ми будемо працювати в цьому напрямі. Створення ПЦУ є вітром надії на те, що ми переходимо в нові обставини і будуть створені нові можливості для діалогу і конкретної співпраці заради єднання у дії.
Поява ставропігії Константинопольської Церкви у Києві сприятиме екуменічному діалогу?
Позитивним є те, що така ставропігія існуватиме. Церква Константинополя тепер уже не буде десь за Чорним морем, а стане нашим сусідом. Такого типу контакти можуть бути жвавішими, більш живими і ефективними.
Ми маємо багато спільних проектів. Я особисто зустрічався кілька разів з Його Всесвятістю Патріархом Варфоломієм, і ми говорили навіть про можливість відновлення певних богословських груп, богословських дослідницьких ініціатив, які діяли в діаспорі ще до розпаду Радянського Союзу. Я маю на увазі так звану студійну групу Київської Церкви, яка тоді існувала між нашими богословами та ієрархами в США та Канаді з Українських Православних Церков, що зараз перебувають під омофором Вселенського патріархату.
Чи прогнозуєте ви погіршення відносин РПЦ з УГКЦ з огляду на поширені заяви московських пропагандистів, що начебто українська автокефалія — це справа рук греко-католиків?
Наша позиція до РПЦ не змінилася. Ми відкриті до спілкування з усіма, хто бажає конструктивно і у правді з нами говорити. Мій попередник — Глава Церкви кардинал Мирослав Іван Любачівський навіть колись запропонував Московському патріархату перегорнути сторінку сумнозвісного Львівського псевдособору 1946 року, коли радянська влада намагалася ліквідувати УГКЦ.
Однак наведу такий приклад. Торік однією з наших найважливіших культурних і духовних подій була презентація факсимільного видання Галицького Євангелія — одного з перших тетраєвангелій, найстарішої рукописної пам’ятки київського християнства, збереженої до наших днів. Цей шедевр був створений у Галичі, у тодішньому Галицько-Волинському князівстві, на теперішній Західній Україні, 1144 року. Тобто ще до заснування Москви. Очевидно, що така пам’ятка показує, хто ми є, звідки наше коріння. Свого часу вона була закрита за сімома печатями у Москві. Ми вдалися до всього можливого, щоб зробити її доступною для широкого загалу, для вивчення і розуміння цього києво-галицького вектора Київського християнства, бо саме ця вісь сформувала ідентичність української нації.
І коли ми презентували це Євангеліє, то я хотів подарувати його копію усім Церквам, які, як ми вважаємо, є спадкоємцями традиції Київської Церкви. Я відвідав Патріарха Філарета, який дуже гарно мене прийняв, про що я з вдячністю сьогодні згадую. Я відвідав Митрополита Макарія, Предстоятеля УАПЦ. І також копію цього Євангелія я хотів подарувати Його Блаженству Онуфрію. До речі, про це ми говорили з ним особисто, коли разом молилися за Україну у Святій Софії в День Незалежності 24 серпня. Але, на жаль, мене не прийняли. Тобто я не зміг вручити подарунок.
Тому наша протягнута рука зависла в повітрі. Але ми все одно відкриті до діалогу з усіма, щоб говорити не про те, що нас роз’єднує, а шукати те, що нас єднає.
З Константинополя прозвучали заяви про те, що після формування ПЦУ Московський патріархат втратив на території України канонічність. Як тепер ваша Церква буде ставитися до єпископату Російської Церкви в Україні?
Ми, як Католицька Церква, не відчуваємо себе компетентними вказувати, хто є канонічний, а хто неканонічний у православному світі. Ми сподіваємося, що православні брати зуміють у цьому розібратися. Ми ж прагнемо зберігати симетричні стосунки з усіма і не хочемо обривати навіть маленькі ниточки того людського спілкування, які між нами існують у різних напрямах. Тобто ми намагатимемося, згідно зі словами апостола Павла, наскільки це можливо, з усіма жити в мирі. Ми також сподіваємося, що розрив євхаристійного спілкування між Москвою і Константинополем є тимчасовим, що він буде подоланий і не завдасть шкоди вселенському православ’ю.
Проте від деяких інших, окрім РПЦ, помісних Церков, звучать заяви, що вони не визнають української автокефалії.
Ми сподіваємося, що і це тимчасово. На це також надіються його Всесвятість Патріарх Варфоломій та Блаженніший Епіфаній. Бо Церква Христова покликана бути царством єдності усього людського роду. І там, де бракує цієї єдності, де вона порушується, — там проявляється гріх людини. Саме людська гріховність спричиняє церковні розколи і ранить церковне тіло. Ми вболіваємо за наших православних братів, незалежно від юрисдикції.
Але яким буде ваше ставлення до Митрополита Онуфрія, який, відповідно до рішень Священного Синоду Вселенського патріархату, втратив право на титул Митрополита Київського?
Побачимо, як відбуватиметься еволюція всіх тих стосунків у православному світі.
Чому Ватикан доволі стримано коментував ситуацію зі становлення ПЦУ?
Святіший Престол не може коментувати внутрішніх подій православного світу. На мою думку, з боку Римської Апостольської столиці це було б перевищенням їхньої компетенції. Можу лише запевнити, що Святіший Отець хоче, аби вселенський рух об’єднання Церков ішов вперед. Його бажанням є справді бути здатним подати руку кожному і обійняти кожного. І очевидно, що те, що спричиняє додаткові рани, сприймається болісно. Тому Святіший Престол дуже виважено коментує ці події. Сподіваємося, що православні самі досягнуть консенсусу. І тоді це буде фундаментом для формування належного ставлення Католицької Церкви до православної ситуації.
За яких умов можлива зустріч між Святішим Папою Франциском і Блаженнішим Митрополитом Епіфанієм?
Щиро кажучи, не знаю. Але можу стверджувати, що Святіший Папа Франциск плекає дуже глибоку повагу до Його Святості Патріарха Варфоломія.
Чи міг би Київ стати майданчиком для екуменічного діалогу, місцем проведення всехристиянського форуму за участю Папи Франциска і Патріарха Варфоломія?
Якщо я не помиляюся, Апостольський нунцій якось висловився, що Святіший Отець приїде до України, якщо це послужить єдності та консолідації українського народу. Я думаю, що ми самі мусимо створити необхідні умови і обставини для того, щоб Київ перетворився не просто на майданчик діалогу, а на потужний центр світового християнства. Тоді сюди всі приїжджатимуть.
Ви часто спілкуєтеся зі Святішим Отцем про Україну? Чи, можливо, готуєте йому звіти?
Святіший Отець особисто, а також завдяки різним механізмам дипломатичної присутності Святого Престолу уважно стежить за ситуацією в Україні. Я дуже часто з ним зустрічаюся. Останні наші зустрічі відбувалися в жовтні на засіданні Папського Синоду. Святіший Отець Франциск справді вболіває за нас, особливо коли йдеться про Україну як жертву несправедливої агресії. До речі, він у такий батьківський християнський спосіб помолився за Україну під час Різдвяних богослужінь у Римі. Зокрема, згадав про нас у своєму різдвяному вітанні «Urbi et orbi», де він говорив завжди «улюблена Україна», «многостраждальна Україна», яка так очікує миру, що запізнюється.
Тому під час кожної зустрічі ні про що інше не говоримо, як тільки про ту Церкву, про той народ, який я представляю.
Як гадаєте, чи очікує Україну нова війна за храми, як це було в 90-х роках минулого століття?
Я б дуже цього не хотів. І я бачу, що, окрім ворогів України, ніхто у цьому не зацікавлений. Від цього застерігали Його Святість Патріарх Варфоломій, Президент, Голова Верховної Ради, Його Блаженство митрополит Епіфаній. Побачимо, як ці перестороги та заклики будуть почуті. Усі розуміють, що релігійний мир — великий скарб, який вдалося зберегти Церквам і релігійним організаціям України упродовж усіх років війни. Це питання національної безпеки, стабільності нашої держави. Хоча було дуже багато спроб цей релігійний мир вкрасти.
Чи володієте ви інформацією про греко-католицькі парафії, які можуть перейти до юрисдикції ПЦУ?
Поки що ознак переходів греко-католиків до ПЦУ не бачимо. І тенденцій не відзначаємо. Наші люди звертаються за роз’ясненнями до своїх душпастирів, їх цікавить це питання. Ми пояснюємо їм, як будуватимемо наші стосунки з православними братами. Але щоб хтось міняв свою церковну тотожність і залишав нашу Церкву — цього не бачимо. Ми дуже добре пам’ятаємо мучеників та ісповідників нашої Церкви комуністичних часів, які віддали своє життя задля того, щоби засвідчити єдність з наступником апостола Петра наших днів — Папою Римським. Ця єдність є невід’ємною складовою нашої ідентичності. Адже повнота київської християнської традиції є абсолютно збереженою і розквітає в лоні нашої Церкви.
Після прочитання вашої книги «Діялог лікує рани» склалося враження, що у греко-католиків виникає більше майнових конфліктів не з православними, а з римо-католиками, зокрема за храми у Львові. Як ця ситуація вирішується?
У нас немає конфліктів з Римо-Католицькою Церквою. Є певні майнові суперечки щодо питань із реституцією церковного майна, яке, де-факто, історично є власністю РКЦ, але пізніше було націоналізоване. І коли в 90-х на Західній Україні відбувалася війна за храми між греко-католиками і православними, щоб ці конфлікти вгамувати, місцева влада передавала греко-католикам, православним, протестантам колишні римо-католицькі святині.
В Україні досі немає закону про реституцію церковного майна, усі ці питання вирішуються на рівні місцевих органів влади…
Так. Якщо той чи інший храм був переданий греко-католицькій громаді, бо римо-католицької тоді ще не існувало, а пізніше вона з’явилася, то сьогодні ми мусимо поважати їхні душпастирські потреби. Тож намагаємося спокійно і конструктивно розв’язувати такі суперечки.
Але більшість храмів не є власністю єпископських консисторій чи єпархій. Це — майно громади, яка виступає власником і суб’єктом права. І тому тут потрібна добра воля вірян. І якщо на рівні єпископатів у нас є спільність поглядів на вирішення таких проблем, то на рівні громад існує полеміка, бо ще велика кількість людей має історичні рани, як, наприклад, переселенці акції «Вісла». Тому такі суперечки значно успішніше б вирішувалися, якби польсько-українські відносини могли покращитися.
Чому так затягнувся процес беатифікації Католицькою Церквою митрополита Андрея Шептицького? За однією із версій, цьому перешкоджають польські римо-католики.
Митрополит Андрей — це велетень духа і пера. Це постать, яка вийшла поза рамки свого історичного часу, яка була небезпечною для усіх загарбників, що посягали на територію України. Зокрема, для російської — царської і сталінської — пропаганди. Так само неоднозначно його оцінює польська історіографія.
Тому процес беатифікації передбачає кілька етапів. З одного боку, потрібно було дати відповідь на всі запитання, які ставить історія: зібрати і вивчити архіви, усі твори митрополита Андрея, його листи, звернення, душпастирські послання. Потрібно було вивчити всі ті закиди й застереження, які висловлювалися різними сторонами щодо його імені. Ось тому цей процес був таким тривалим і громіздким. Але його уже завершено. Відбулося спеціальне засідання, на якому Святіший Отець Франциск видав декрет про геройські чесноти митрополита Андрея Шептицького. Він навіть має тепер інший титул: до декрету називався «слуга Божий», а відтепер — «праведний».
Для того щоб він був проголошений блаженним, зараз досліджується чудо, що відбулося за молитвами і особливою дією заступництва Андрея Шептицького.
Чи буде в Україні видана академічна біографія митрополита Андрея?
Історик Ліліяна Гентош вже видала фундаментальну працю, що охоплює діяльність митрополита Андрея Шептицького впродовж 1923–1939 років. Бракує нам наукового дослідження його життя до завершення Першої світової війни, зокрема, періоду його чернецтва, перебування на посадах єпископа Станіславського і Галицького митрополита у Львові.
Це непроста праця, бо митрополит Андрей є постаттю світового масштабу. Кожен, хто на науковому рівні починає вивчати його життєпис, бачить, що це море унікальної інформації. Я б навіть сказав, що сьогодні митрополит Андрей Шептицький залишається «великим незнаним» серед українського народу. І наш святий обов’язок — зробити його знаним.
Ярослав Коцюба, для «Главкома»
