«Європейці відчувають, що прийшли люди, які вміють любити, бо багато терпіли», — владика Степан Сус про біженців з України

25 червня 2022

«Наш фронт сьогодні — це бути відповідальними українцями, бути разом, бути поруч тих, кому, можливо, є нелегко. А ми почуваємо себе значно краще, тому що ми витриваліші і стійкіші. І це те, до чого нас закликає Господь, це те, до чого не зобов’язує просто слово «людяність». Вміти бути людьми, вміти помагати тим, хто потребує чисто людської підтримки. Бажаю всім нам мужності і витривалості». Такими словами звернувся до українців за кордоном, які потрапили туди із різних причин, Голова Пасторально-міграційного відділу УГКЦ владика Степан Сус в ефірі програми «Відкрита Церква» 23 червня 2022 року.

«Європейці відчувають, що прийшли люди, які вміють любити, бо багато терпіли», — владика Степан Сус про біженців з України

Тема біженства дуже близька теперішньому Папі Франциску. Впродовж свого понтифікату він неодноразово виявляв жести солідарності із біженцями всього світу та привертав увагу до цієї проблеми. Як сьогодні Церква за натхненням Папи будує своє душпастирство у стосунку до біженців?

Перш за все, Церква завжди є і залишається Матір’ю для всіх людей, незважаючи на те, в якій частині світу вони перебувають. Греко-Католицька Церква як добра Мама своїх дітей зустрічає їх в тих країнах, куди їх закидає доля. Зокрема, в теперішній час війни. Самі люди, які приїжджають до Австрії, Німеччини, Іспанії, Португалії, країн Балтії, в Канаду чи Америку, кажуть про те, як це добре, що ми знаємо Церкву, що ми ходили до церкви, що ми молилися і тут, приїхавши на чужину, зовсім в чужі обставини життя, ми знайшли церкву. Нас там зустріли з радістю. Просто як рідних і близьких. Перший раз бачачи цих людей, вони відчули в тій спільноті себе як вдома. Я думаю, що наша Церква як добра мама, хоче, щоб незалежно від місця перебування, у церкві наші вірні почувалися як вдома.

Очевидно, що УГКЦ не могла стояти осторонь чисельної еміграції українців за кордон в пошуках порятунку. Кількість біженців невпинно зростає. Їх вже понад 6,5 мільйонів. УГКЦ має потужний інструмент, за допомогою якого опікується вірними за кордоном. Що це за структура?

Ми здійснюємо комунікацію в межах тих єпархій, які є вже створені в Європі і в інших країнах світу, на інших континентах, де ми маємо нагоду повноцінно опікуватися нашими вірними. Є така довершена структура Церква, єпископи, монахи, монахині. І це все добре та ефективно функціонує. Але є країни, де немає ієрархічних структур. Саме в тих країнах безпосередньою душпастирською опікою займається Глава Церкви Блаженніший Святослав. І для того, щоб це ефективно здійснювати, йому як Голові Церкви, потрібні руки допомоги. І цими руками є Пасторально-міграційний відділ нашої Церкви. Моє завдання як менеджера, є подбати, щоб це завдання, яке стоїть перед Блаженнішим, Главою Церкви, було гідно виконано. Тому ми стараємося опікуватися нашими вірними там, де немає ще церков, але є наші вірні. Ми стараємося докласти всіх зусиль і ресурсів, щоб створити нову громаду, направити душпастиря і для його більш ефективного служіння направити туди монахів і монахинь, щоб вони допомагали у формуванні недільної чи катехитичної школи.

На сьогоднішній день це понад 18 країн світу. Це ті країни, де ми здійснюємо душпастирство через Пасторально-міграційний відділ. Нещодавно на нашій карті з’явилася ще одна точка. Це — Південно-Африканська Республіка: Кейптаун, Йоганнесбург і Прилудія. Є вперше священник, який вже на постійній основі буде здійснювати пастирське служіння, там буде мешкати. Для нас приємно те, що ми сьогодні можемо охопити всі континенти світу.

Урок в Українській школі у Ризі (Латвія)

Ваше Преосвященство, Ви нещодавно повернулися із «туру» країнами світу, де сьогодні перебувають українські біженці. Які це країни? Як там сьогодні виглядає ситуація?

Нещодавно ми відвідали Грецію, Словаччину, Латвію і також Угорщину. Практично, це ті країни, які приймають дуже багато наших біженців і мігрантів. На сьогоднішній момент, це країни, де наша громада вже має свою історію.

Якщо взяти до уваги Афіни у Греції, то наша громада вже святкувала 20 років з часу заснування і це така стара діаспора 90-х. Це відчувається навіть на Літургії, що це люди, які є українцями, але сьогодні вони себе добре почувають у грецькому суспільстві.

Приємно, що ці діаспори та громади є сучасні. Туди приїхали люди через певні сучасні виклики, з причини економічної міграції. І тому вони дуже близько відчувають той біль нашого сьогодення, зокрема, війну. Вони допомагають і підтримують наших воїнів, захисників, волонтерів і також приймають дуже багато наших біженців. Навіть в українських школах, які там існують довгий час, вони створили нові класи для дітей, які недавно прибули. Все для того, щоб вони могли навчатися і не зупиняти навчання в українській школі. Ці діаспори також подбали про будинки для мігрантів. Відчувається така солідарність і вміння бути поруч.

Чи вдається нашим людям знайти бодай тимчасову роботу і заробляти на хліб? Адже бачимо із заяв багатьох країн, що їх ресурси на благодійність вичерпуються.

Кожна країна має свої правила щодо мігрантів і біженців. Звичайно, наші люди, потрапляючи у ту чи іншу країну, повинні, все ж таки, дізнатися точні правила і умови свого перебування. А також і можливості — що саме вони можуть там далі робити.

З іншого боку, люди також повинні використати той час, коли їм безкоштовно надається житло для того, щоби впорядкувати свої документи. Багато людей виїхали на внутрішніх документах, свідоцтвах про народження. Ніхто не мав там закордонних паспортів. Вони повинні зробити документи для того, щоб проживати в цій країні і навіть працювати.

Якщо вони впродовж цього часу, коли їм безкоштовно надається житло, спробують знайти роботу, звичайно, це їх врятує від певних економічних викликів. Адже жити в іншій країні зі сім’єю дорого. Кошти, рано чи пізно, закінчуються.

У нас є певна специфіка міграції. У більшості виїхали жінки з дітьми. Це теж повинні розуміти країни Європи, які прийняли наших біженців. Коли жінка з двома малими дітьми виїхала в іншу країну, їй важко знайти роботу. Хто буде сидіти з дітьми? Тут є питання кооперації. Я це неодноразово казав нашим дружинам військових, які виїхали з дітьми. Вони можуть створити якийсь свій маленький дитячий садок. Або віддати в дитячий садок місцевий. Або пробувати між собою будувати так стосунки, щоби вони могли іти до роботи, працювати і, принаймні у той час, коли в Україні триває війна, їх точно ніхто з цієї країни не депортує. Вони будуть мати забезпечення. Можливо, навіть до них будуть ще краще ставитися, коли вони стараються давати собі раду. У соціальний спосіб їх будуть підтримувати.

Владика Степан Сус на виставці дитячих малюнків у Ризі (Латвія)

Очевидно, священники УГКЦ за кордоном тепер мають перед собою набагато більше викликів. Вони інші, ніж були до того. Як справляються і чи потребують підмоги?

Звичайно, священники зараз роздумують над тим, як наших біженців зацікавити прийти до церкви. Ми, все ж таки, маємо різних біженців, різні категорії біженців, з різними потребами. Є такі біженці, які можуть ще одну церкву будувати десь за кордоном, а є такі, які потребують від церкви. І тому наші священники стараються переосмислювати своє душпастирське служіння і думати, як їм презентувати Церкву.

Скажу щиро, що деякі наші парафії за кордоном перетворилися на парафії Центральної та Східної України. Я казав священникам, що вони зараз мають можливість не їхати на місії на Донбас і в Маріуполь. Тепер усі ті, до кого ви мали їхати туди — приїхали до вас. Ваше завдання, будучи в Іспанії чи Португалії, Чехії чи в країнах Балтії або у Молдові та Румунії, — подумати як цих людей згуртувати. Тих, які частину життя прожили в комуністичній ідеології, іншу частину життя шукали себе. А тепер вони розуміють, що не мають куди повертатися. Нам треба їм якось представити Церкву і привести їх до Бога, якого вони шукали все своє життя. Це нелегке завдання, це не душпастирство в умовах COVID-19. Це душпастирство в умовах, коли Центральна чи Східна Україна в один момент опинилася в Іспанії і Португалії.

Коли сьогодні говоримо про біженців, то, у більшості, це справді люди, які потребують підтримки та засобів для існування. Водночас, є інша категорія людей, які, якщо відверто, дискредитують Україну в світі. Чи поділяєте Ви думку, що сьогодні кожен українець є амбасадором своєї держави у світі. Якщо так, то як це робити правильно?

Священники пояснюють людям про те, що всі українці презентують Україну. Якщо чують, що українці щось не так зробили і це з’являється на шпальтах місцевих газет, це дуже боляче. Це є праця проти України і, перш за все, все те дивне і погане, що українці можуть зробити в Європі, це удар по воїнах. Тому що воїни сьогодні захищають Україну і роблять все для того, щоб ми перемогли. Тому так важливо, щоб ми на всіх фронтах старалися пам’ятати про тих, хто на цьому фронті своїми грудьми і життям готовий зробити все, щоб наша країна вистояла. Тому ми пояснюємо це людям, що вони повинні бути свідомі та відповідальні. Вони є українці. І коли вони перетинають кордон, де б вони не були, щоб вони спілкувались українською мовою. Щоб вони більше і більше доказували Європі, що Україна ніколи не була Росією і що ми маємо інший менталітет, маємо інші цінності. Зокрема, наше християнство і віра в Бога. Це не якась етикетка чи якась емблема, але це є зміст нашого життя, який виражається в нашій поведінці.

Владика Степан Сус під час Божественної Літургії у столиці Словаччини Братиславі

Українці, які сьогодні втікають від війни за кордон мають нагоду не тільки користати із допомоги світу. Чим українці сьогодні можуть поділитися з європейською спільнотою?

Я думаю, що українці багато доброго і корисного можуть пригадати старій Європі. Перш за все, показують їм цінність родини, цінність стосунків, пошану і вміння мати дітей та народжувати, опікуватися дітьми. Це не є взяти з собою собачку і кота в мішок. Це мати з собою двоє-троє дітей, їхати в інший світ і реальність.

Для багатьох європейців сьогодні українці є прикладом справжньої великої мужності. Там, де чисто по-людськи ти маєш право опустити руки і сказати: «я замучився, можна я сяду?», українці цього не роблять. Вони просто йдуть.

Ми теж європейці і вони розуміють, що українці — це європейці. Вони вражені освіченістю наших українців, вони вражені, що українці знають іноземні мови, мають таланти і мають час на все. Навіть, якщо вони з собою ведуть чи несуть двоє дітей, то вони і тварин не залишали. Ці фотографії з котами собаками, домашніми улюбленцями, які облітають увесь світ, є свідченням того, що можна нічого не взяти, але свого улюбленого кота я з собою заберу. Це говорить про те, що українці вчать сьогодні чи пригадують Європі про ці справжні щирі стосунки, цю любов і доброту, яку навіть війна не може зруйнувати. Жодна ракета не може це знищити.

Перед добротою і любов’ю українців зброя безсила. Я думаю, що це є те, що ми сьогодні засвідчили і задекларували на весь світ. Ми безстрашні, нам важко, ми терпимо, нам боляче, ми втрачаємо багато рідних і близьких. Ми навіть іноді не встигаємо помітити, як люди гинуть в цій війні. Нам важко всіх порахувати, але ми є свідомі того, що ми не є самі, що ми є з Богом і що ми справді можемо збагатити своєю присутністю, тільки доповнити через культуру і традиції. Можемо через любов якось підсилити. Я думаю, що це ті відчуття, які переживають багато європейців, коли до їхнього дому приходять українці. Вони відчувають, що прийшли люди, які вміють любити, бо багато терпіли.

В Українській школі "Берегиня" в Афінах (Греція)

Які бачите сьогодні виклики перед Церквою загалом? Що сьогодні робить Церква на своїй лінії війни?

Лінія фронту нашої Церкви — це є статус «Церкви для всіх». Наші священники по різних містах Центральної чи Східної України простягають хліб чи продуктові набори, які є приготовані «Мудрою справою», нашим економічним відділом чи Карітасом. Роздаючи різну допомогу від Церкви, ми нікого не питаємо: «Ви греко-католик? Ви ходите до церкви? Ви молитесь? Ви вірите в Бога, чи ні?». Ми просто даємо. Церква переживає той час, коли вона покликана давати всім, до всіх бути відкритою, кожного вислухати, кожного пригорнути. Це так, як мама, яка приймає усіх, хто, можливо, навіть не є її дітьми, але може стати дітьми Церкви. І тому це справді велика місія — відкрити підземелля свої для всіх. Не перевіряти, чи ходили ви в церкву чи не ходили.

І думаю, що це той фронт, якого найбільше боїться невидимий ворог. Той, хто є початківцем війни, агресії, ненависті. Він цього боїться. Він боїться тих щирих стосунків, доброти і безумовної уваги до всіх. І цей фронт є, на перший погляд, для світу дивним. Дивно бути безкорисним і допомагати всім підряд. Дивно працювати зі всіма, а не тільки з вибраною групою, яка тебе любить, шанує, хвалить, дякує. А працювати зі всіма — це справді великий виклик і фронт. І зброя цього фронту є невимушена людська доброта і любов. Це те, чим керується Церква. Це якраз «руки» Церкви.

Звернення до українців.

Дорогі наші українці! Можливо, нам довелося покинути наш дім, нашу землю, нашу країну. Але наша країна, наша земля, наша Церква ніколи нас не залишить. Ми з нею завжди. Вона є з нами. І сьогодні, де б ми не були, кожен з нас повинен бути відповідальним. Наш фронт сьогодні — це бути відповідальними українцями, бути разом, бути поруч тих, кому, можливо, є нелегко. А ми почуваємо себе значно краще, тому що ми витриваліші і стійкіші. І це те, до чого нас закликає Господь, це те, до чого не зобов’язує просто слово «людяність». Вміти бути людьми, вміти помагати тим, хто потребує чисто людської підтримки. Бажаю всім нам мужності і витривалості. Пам’ятайте, що Церква завжди є разом з вами. Церква є наша матір.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ