Владика Йосиф Верт про покликання, таємного єпископа Олександра Хіру та служіння для греко-католиків у Росії

6 квітня 2020

Спільнот в усій Росії сьогодні приблизно 20. Саме на півночі Тюменської області, в Сургуті та Нижньовартовську, дуже великі групи. Коли я їх відвідував на Пасху або на П’ятидесятницю, то збиралося близько 200–300 осіб, а на Пасху, мабуть, більше. Ці спільноти на півночі є досить молодими, тому що люди приїхали туди з України відносно недавно, — в 70-ті, 80-ті, 90-ті роки. Влітку вони відвозять своїх дітей на канікули в Україну, щоб вони побували у дідуся і бабусі. Діти можуть насолодитися сонцем, адже на півночі, особливо у зимовий час, його дуже мало. Варто зазначити, що спільноти ростуть: приходить все більше людей.

Владика Йосиф Верт про покликання, таємного єпископа Олександра Хіру та служіння для греко-католиків у Росії

Замість передмови. Про оточення, сім’ю, людей, які допомогли розгледіти покликання

«Якщо ми в добрі часи прославляли і дякувати Богові, то не забудемо це зробити і в недобрі часи!»

Я народився у католицькій сім’ї російських німців. І мама, і тато були депортовані ще в своєму дитинстві у Казахстан. Тоді ще не існувало міста Караганда, але коли туди прибуло 30 тисяч поволжських німців, то було закладене нове місто. Доля російських німців — це доволі жорстока доля. Мій батько якраз потрапив у цю першу хвилю депортацій в 1931 році. На перших порах люди рили собі ями, покривали гілками та шаром глини, — такими були перші домівки, у яких мешкали ці люди. Таким чином, це не були землянки, а лише ями. Землянки з’явилися згодом, тобто, будинки, які були складені із землі, із дерену. Коли ж минула перша зима, то із 30 тисяч поволжських німців залишилися в живих лише 12 тисяч. І що є дуже важливим? Коли цих людей вивантажили із телячих вагонів, і вони розгублені, в розпачі стояли, не знаючи, що робити далі, адже були без даху над головою і взагалі без нічого, то один старий чоловік піднявся і сказав: «Брати і сестри, якщо ми в добрі часи прославляли і благодарили Бога, то не забудемо це зробити і в недобрі часи». І він заспівав гімн «Te Deum laudamus», який також існує на німецькій мові. Подячний гімн. Він і став фундаментом, на якому наші побожні люди будували своє нове життя на засланні, фундаментом віри. Опісля багатьох років, коли я відвідував місця, у яких знову проживали та збиралися на молитву поволжські німці, то вкінці Меси вони завжди співали «Te Deum laudamus». Співали його навіть тоді, коли людей було мало, однак, цей спів був настільки сильний, що аж скло у вікнах вібрувало. Очевидно, усі роки депортовані не мали жодних священників, жодних церков. Все було зруйновано. Остання церква була закрита у 1938 році, останній священник був заарештований у цьому ж 1938 році. Більшість із цих священників були згодом розстріляні або ж загинули в таборах від голоду і холоду. Коли ж після смерті Сталіна розпочали відкриватися табори, то із Саратовської католицької єпархії залишилося в живих, мабуть, 4 священники, а перед революцією останній довідник писав про те, що в Саратовській єпархії було 179 священників.


Народжений для свого покликання

Про знайомство з Христом та його Церквою

Я народився у 1952 році. Через кілька місяців помер Сталін, тому сталінські часи я майже не застав. Я ще народився у сталінські часи, але я їх не пам’ятаю. Натомість пам’ятаю той момент, коли перші священники вийшли із таборів. Це був 1954 рік та римо-католицький священник Владислав Буковинський. У той час вже існувало відносно велике місто Караганда. Отець Владислав знав, що тут є багато католиків, тому він по звільненню із концтабору прийшов до людей і розпочав їм служити. Так було аж до його смерті у 1974 році. Маленьким, я пригадую часті воскресні меси та молитви серед тижня. Більше того, було навіть кілька мес, а не тільки одна в день. Я пригадую таку подію: моя сестра, яка була на два роки молодшою. Мама вставала вранці на месу, а сестра розпочинала капризувати та казати, що також хоче на месу. Вона навіть ще не вміла розмовляти. Відтак мама, щоб її заспокоїти і вона могла знову заснути, завжди казала: «Ти підеш на третю месу». Тобто, це свідчить про те, що бувало одна-дві-три меси вдень. Варто зазначити, що це було ще до Другого Ватиканського собору, до літургійних реформ, а тому там не існувало концелебрації і могли бути кілька мес.

Більшість священників, які вийшли із таборів, згодом повернулися на свою батьківщину — в Україну, в Прибалтику, — а деякі священники там і залишалися. Це був римо-католицький священник Владислав Буковинський, який і залишився там до своєї смерті, і деякі греко-католицькі священники, наприклад о. Олександр. Тільки після його смерті у 1983 році ми взнали, що він був таємним єпископом Олександром Хірою. Першу свою сповідь я здійснив якраз у греко-католицького таємного єпископа Олександра Хіри. Проте, ми всі зверталися до нього лише «отець Олександр», адже не знали, що він єпископ. Я ніколи не бачив, щоб він служив у візантійському обряді, адже він служив нам, німцям римо-католикам, у нашому римо-католицькому обряді. Отож, моя перша сповідь та перше Святе Причастя були в нього.


Це був час після смерті Сталіна — т. зв. «духовна весна». Однак, цей період тривав недовго — лише до кінця 50-их років. Опісля, знову відбулася реакція. Я пригадую, що моя старша на два роки сестра (я сам є другою дитиною в сім’ї, а загалом нас було 11 дітей) готувалася до Першого Причастя ще зовсім відкрито. Відтак воно відбулося торжественно. Я ж, у свою чергу, розпочав приготування доволі відкрито, але потім, якраз під час мого приготування відбувся черговий з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу. На ньому було взято напрям на боротьбу проти Церкви, проти віри, проти віруючих.

Пригадую, коли наша група із 20 дітей збиралася кожного дня у с. Гертруди. Пізніше я дізнався, що вона була членом третього ордена Святого Франциска. Також варто зазначити, що в нас у той час не було монастирів та не було сестер, не було чернечих спільнот, тому вона не була монахинею, проте, жила як монахиня. Також вона була однією із активісток цього Третього ордену Святого Франциска. Пізніше, у 80-их роках цей Третій орден Святого Франциска налічував близько 80 членів. Таким чином, 80 осіб із нашої спільноти в Караганді належали до цього Ордену. Так-от, сестра Гертруда готувала нас до Першого Причастя. Загалом вона приготувала у Караганді декілька тисяч чоловік до Першої Сповіді та Причастя або ж до Хрещення.

У 60-их роках переслідування дещо стишилися. Однак, варто підкреслити, що самі переслідування існували аж до кінця 80-их років. В той час, коли переслідувань поменшало, то в нас вже були регулярні Святі Меси. Першим священником, котрий розпочав регулярно приходити до нас, став отець Стефан. Я навіть не знаю його прізвища. Отець Стефан, у свою чергу, належав до Чину василіян і служив Літургію східного обряду. Ми також отримували Причастя із ложечки, як це прийнято у східному обряді. Німецькою він здійснював лише читання та говорив проповідь, а усю Літургію служив, скоріш за все, церковнослов’янською, однак, точно не пригадую. Здається, що наприкінці 60-их років, ще не було Літургії українською мовою. У дитинстві, бавлячись вдома, ми пригадували деякі слова із Літургії. Вони були для нас такими смішними, наче і російською, але зовсім неправильно вимовленими, із помилками. Ми повторяли ці слова, а мама забороняла вимовляти їх просто так.


Бог кликав і терпляче чекав

Після армії я повернувся у Караганду. Служив я під Москвою, у Протиповітряній обороні. Ми тоді надзвичайно гордилися званням «ракетчики». Наприкінці служіння в армії усі молоді люди думають про те, а що ж буде далі, що робитиму після. Хтось, так як і я, думав продовжувати навчання після інституту. Мріяв віднайти найкращу дівчину та збудувати сім’ю, як і всі. Тоді я вже повертався додому в Караганду через Прибалтику, а саме — через Литву. Саме там я вперше побачив непідпільну Церкву. Церковні будівлі, священники, одіті не у цивільному чи в костюм та сорочку, а у сутану. Саме там я вперше почув про існування семінарій і що я теж можу навчатися на священника. Все життя я готувався до цілковито іншого майбутнього. В мене була побожна сім’я, а в Караганді існувала дуже релігійна атмосфера. Попри це, у нас ніколи не виникало розмов про духовне покликання. Навколо не було навколо жодної семінарії.

Через рік після повернення в Караганду, думки про покликання знову почали повертатися. Я не міг залишитися спокійним: можливо, Бог цього хоче, а я йому противлюся? Врешті, у 1974 році я вирішив здати екзамени у Політехнічному інституті, і йти до священника. Я повинен був обрати, до кого йти. Римо-католицький священник отець Буковинський був дуже сміливим та бойовим, тричі сидів у в’язниці. Я подумав: «Ні, я до нього не піду із цим запитанням, адже він мене відразу відправить вчитися на священника». Я ж, натомість, лише хотів звільнитися від нав’язливих думок і спокійно жити далі.

Чомусь таки я вибрав отця Олександра Хіру. Як мені здавалося тоді, він був доволі обережний. Я його вибрав заради того, щоб він мене відрадив. Думав, що скаже приблизно так: «Яке священство, яка семінарія? На вулиці 1974 рік. Комунізм, ти що? Не думай про це і знайди собі хорошу наречену». Коли ж я прийшов до отця Олександра, він все вислухав із доволі суворим обличчям. Був обережним, адже я міг би бути якимось агентом. Через 30–40 хвилин заговорив: про своє покликання, про те, як вони таємно служили Літургію навіть у таборі, вділяли Таїнства, особливо Сповіді та Причастя. Тоді я зрозумів: мабуть, вартувало вибрати іншого священника, яких у нас було четверо (ред. — Сміється).

Наприкінці розмови він дав мені ще одну нагоду для сумніві і сказав: «Взагалі-то, це не наша справа вибирати священство чи не вибирати. Ісус сказав до своїх учнів та апостолів: „Не ви мене вибрали, а я вас вибрав і послав вас“». І я собі подумав: „Ось він, останній шанс обрати жити як всі інші!“ Тоді, отець Олександр запропонував мені протягом десяти днів приходити до нього, молитися і кожного дня читати уривок із Євангелія від Івана.


Все розпочалося із загальної сповіді, Причастя. «Після десяти днів Святий Дух тобі скаже, що тобі потрібно робити», — сказав отець Олександр. Коли ж я у перший вечір повернувся додому, то мій настрій цілковито змінився. Це було щось таке, як в апостолів після П’ятидесятниці, коли люди говорили про те, що вони напилися солодкого вина. Це було своєрідна духовна радість, ба більше, майже ейфорія. Я вже у перший вечір знав: «Це і є покликанням». Однак, я чекав закінчення тих десяти днів, щоб дійсно переконатися. Я майже був впевнений, що Святий Дух мені скаже людським голосом: «Йосифе, роби це і це» (ред. — Сміється). Голосу людського так і не було, але ця впевненість триває й досі. Вже 45 років.

А далі була подорож до Литви та розмова із місцевим священником. Тим, який надихнув мене на думки про духовне служіння. Він порадив повернутися в Караганду та пообіцяв, що за деякий час мене відвідає їхній священник.

Вдома я вчив латину. Моїм педагогом був отець Олександр. Кілька місяців до виїзду у Литву я вчився і приходив до свого вчителя кілька раз у тиждень. Це був найкращий час! Єпископ Олександр був впродовж 25 років професором в Ужгородській/Мукачівській семінарії, а якийсь час навіть був її ректором. Згодом я дізнався, що він таємний єпископ. Це справді було таємницею. Я пригадую, як я одного разу попросив отця Олександра розказати детальніше про Святу Месу. Мені запам’ятався початок цієї розповіді: «Якщо би зібрати усі багатства землі і все зібрати разом та й підпалити як жертву Богові, то це все було б нічим у порівнянні із однією Святою Месою». Дивовижно, чи не так? Після цього у нас склалися доволі дружні відносини.

У мене був першочерговий план: я буду навчатися у якогось священника у Казахстані підпільно, буду здавати іспити, а відтак, через деякий час також підпільно і таємно отримаю Рукоположення. Однак, згодом мене запросили у Литву, щоб вже там розпочинати формацію. Священник із Литви був єзуїтом, тому в мене додалося покликання до Товариства Ісуса. У 1975 році я таємно пройшов дворічний новіціат.


Сам собі настоятель, єпископ і папа

5 років я навчався в семінарії, отримав Таїнство Рукоположення і перший рік ще служив вікарним священником у Литві. Потім же єпископ відпустив мене на місії.

У мене було кілька запрошень із різних міст: із Актюбінська в Казахстані, із Омська в Сибірі, із Маркса в Саратовській області, із Новосибірська, ще звідкись. Єпископ дозволив мені обирати. І я, так би мовити, сам себе призначив (ред. — Сміється). Лише попросив у єпископа юрисдикції, на що він відповів: «Я маю юрисдикцію над тобою та над Вільнюською єпархією, але не маю юрисдикції над Казахстаном і Сибіром. Там ти будеш сам собі настоятель, єпископ і папа». Так і було до 1991 року — я був сам собі настоятель, єпископ і папа. Спочатку у Казахстані, а потім — у Поволжі. У 70-80-ті роки повернулося 8 % німців, які проживали там до депортації.

Отож, у 1991 році Святий Престіл відродив структури Католицької Церкви і в Російській Федерації. В цей час були засновані дві Апостольські адміністратури: одна для європейської частини Росії, а інша — Апостольська адміністратура для азіатської, у Новосибірську. Я був призначений Апостольським адміністратором для азіатської частини Росії.

Окрім римо-католицьких спільнот в Новосибірську, Томську, Омську та Челябінську, існувала також греко-католицька спільнота у Прокопівську (Кемеровська область, Російська Федерація) і зовсім близько — у Новокузнецьку. У кожному із цих міст був молитовний дім, де відбувалися богослужіння для греко-католиків. На початку 1991 року помер отець Василь Рудка, редемпторист, якого я вже не застав. Його учнем і наступником став отець Ярослав Сподар. На території Сибіру були й інші міста, у яких збирались греко-католицькі вірні. Більше того, у 90-ті роки навіть вдалося зареєструвати чотири греко-католицькі парафії: у Прокопівську, Новокузнецьку, Омську та в Саргацькому (Омська область, Російська Федерація). Із 2000 року греко-католицькі парафії вже не реєстрували.

Римо-католицьких парафій, звичайно, було набагато більше, а тому й римо-католиків було більше. Найбільші спільноти розташовувалися у Новосибірську, Томську, Челябінську, Омську та в багатьох інших містах і селах Сибіру. Існували також такі маленькі групи по 3–5 бабусь, але були й великі — до ста осіб, які збиралися кожної неділі на молитву.


Відповідальний за усіх греко-католиків у Росії

Якщо говорити більше про Греко-Католицьку Церкву, то варто також пригадати, що вже вкінці 90-их — на початку 2000-их років на Єпископській Конференції ми розпочали обговорення цього питання, особливо про це клопотався архиєпископ Тадеуш Кондрусевич, який був митрополитом у Москві. Саме до нього зверталися греко-католики із проханням про опіку їхніми маленькими спільнотами. Після 2002 року структури Католицької Церкви були змінені, адже було засновано чотири нових єпархії: дві — у європейській частині Росії (Північ та Південь) та дві — у Сибірі (Східний Сибір і Західний Сибір). У Західній Сибірі, в єпархії Преображення Господнього існували чотири зареєстровані греко-католицькі спільноти. Як мені здається, там ми опікувалися усіма потребуючими греко-католиками і тому гострої проблеми не виникало. Натомість, у Москві не існувало жодної зареєстрованої спільноти. Відтак у 2004 році на Єпископській Конференції архиєпископ Кондрусевич сказав про те, що потрібно якось вирішити це питання, адже із Риму також почали надходити листи і запити. Негайно потрібно було щось зробити, аби дати греко-католикам нагоду практикувати свою віру у власному обряді. У мене в єпархії вже були греко-католицькі спільноти, а в дитинстві я брав участь у греко-католицьких богослужіннях у Караганді. Саме тому єпископи вирішили призначити мене відповідальним за усіх греко-католиків у Росії. Доволі швидко Папа Римський видав відповідний декрет. Таким чином, із початку 2005 року, — я є Ординарієм для греко-католиків в усій Росії.

Коли було здійснене це призначення, я відчув свою відповідальність не тільки за греко-католиків єпархії Західного Сибіру, але й за всю Росію. Першочергово я скликав зустріч греко-католицьких священників. Зустріч відбувалася разом із єзуїтами, які перебували в той час у Новосибірську і серед них знаходилося три чи чотири єзуїти-біритуалісти. Двоє із них є доволі знаними в Україні. Отець Йосиф Маха, який помер місяць тому, колись був ректором Русікуму, а у 2005 році перебував у Новосибірську. Іншим відомим священником був отець Олексій Стричек, єзуїт, один із перших студентів Русікуму в 30-их роках.

На першій зустрічі зібралося приблизно 15 греко-католицьких священників. Особливо цікаво нам було послухати про європейську частину, адже до цього було відомо тільки про існування груп у Москві. Це не були справжні спільноти, а лише гурти вірних, які збиралися на недільну Літургію, і не володіли жодним статусом. Відтак, перш за все, ми розпочали впорядковувати ці групи. Більші мені вдалося оформити як греко-католицькі спільноти у Москві. Однак, це тільки внутрішньоцерковно, адже держава нас не реєструвала.


Життя Греко-Католицької Церкви у Росії сьогодні

Не зважаючи на те, що Папа Римський призначив мене Ординарієм, у нас не існувало жодної структури для Греко-Католицької Церкви. Не йшлося ні про «missio sui iuris», яка є найменшою структурою в Римо-Католицькій Церкві, ні про Апостольську адміністратору чи екзархат. Останній був проголошений у 1917 році, після Лютневої революції. У радянський час екзархат був заборонений і перестав діяти. Останнім його екзархом вже за кордоном був єпископ Андрей Катков, який помер у вересні 1996 року. Таким чином, жодної структури для греко-католиків не існувало.

Тепер же ми створили своєрідні внутрішньоцерковні структури: заснували декілька парафій із настоятелями, інші згромадження вірних залишалися релігійними групами.

На початку 2000-их ми також знайшли католиків на Дальній Півночі, у Тюменській області. Там ще в 70-ті роки знайшли нафту і вербували людей на роботу зі всього Радянського Союзу. В той час приїхало дуже багато людей із Західної України і тому там, на півночі Тюменської області, до сьогодні проживає багато греко-католиків. Я їх також оформив як спільноти у межах моєї єпархії Преображення Господнього. Загалом сьогодні у нас близько 12 греко-католицьких, та двоє римо-католицьких священників, які мають біритуалізм.


Спільнот в усій Росії сьогодні приблизно 20. Саме на півночі Тюменської області, в Сургуті та Нижньовартовську, дуже великі групи. Коли я їх відвідував на Пасху або на П’ятидесятницю, то збиралося близько 200–300 осіб, а на Пасху, мабуть, більше. Ці спільноти на півночі є досить молодими, тому що люди приїхали туди з України відносно недавно, — в 70-ті, 80-ті, 90-ті роки. Влітку вони відвозять своїх дітей на канікули в Україну, щоб вони побували у дідуся і бабусі. Діти можуть насолодитися сонцем, адже на півночі, особливо у зимовий час, його дуже мало. Варто зазначити, що спільноти ростуть: приходить все більше людей.

Щодо спільнот в Омську чи Прокопівську, то їх можна назвати старими: люди були депортовані сюди перед і після Другої Світової війни. На жаль, батькам не вдалося привести своїх дітей та внуків до церкви. В 1991 році, коли я приїжджав у Прокопівськ на воскресну Літургію збиралося 120–150 парафіян, а зараз — значно менше. Впродовж усіх цих років було доволі багато похоронів, а молодь вже відійшла від церкви. У цих осередках місія є досить важкою. Попри все, там завжди є священники і навіть сестри.

У 2001 році під час візиту Папи Римського в Україну були беатифіковані українські греко-католицькі мученики. Багато із них померли в Сибірі. Зокрема, такими були дві сестри із Згромадження Святого Йосифа — блаженні Олімпія і Лаврентія. Їх могилу у Сибірі знайшли сестри цього Згромадження. У нас навіть є документальний пригодницький фільм про це. Після дослідження комісії Української Греко-Католицької Церкви, мощі блаженних сестер вивезли в Україну.

Наразі із нами в Омську служать сестри і священники із такого нового Згромадження — Воплоченого Слова та кілька єпархіальних священників. Одним із перших був отець Іван Лега. Зараз він є моїм помічником і здійснює служіння протосинкела чи генерального вікарія. Оскільки він є греко-католицьким священником, то знає набагато краще, і обряд, і увесь цей дух Греко-Католицької Церкви.

За ці роки у нас з’явилися власні греко-католицькі священники. Це отці Олексій Баранніков та Андрей Зверєв. На жаль, рік тому отець Андрей помер. На початку 90-их років хлопці поїхали в Україну, подружилися між собою, з отцем Ярославом Сподаром, з редемптористами. У 1992 році в Україні вони вирішили вступати у Чин. Однак, згодом зрозуміли, що в них немає покликання до монашого життя, але відчували покликання до священства. Вони продовжили своє навчання в Івано-Франківській семінарії. Повернулися у Сибір вже як греко-католицькі священники.


Виклики перед українськими емігрантами в Росії і як Церква може їм допомогти

У нашому випадку краще говорити не про мігрантів, але про депортованих, переселенців. Українці були або депортованими, або добровільними переселенцями 30, 40, 50 років тому (депортованими вони були ще раніше). Найбільше, що може зробити Католицька Церква — це допомогти вірним греко-католикам знову віднайти парафіяльну спільноту. Церква дає дуже багато, особливо таким групам, які живуть далеко від своєї Батьківщини. Це я можу ствердити також і з власного досвіду. Адже ми як російські німці були депортовані у Казахстан, де у нас була дуже міцна римо-католицька спільнота. Через це ми зберегли все: свою мову, тому що ми завжди молилися, співали пісні та слухали читання на нашій німецькій мові; ми зберегли віру, тому що без спільноти і тільки в сім’ї це було б зробити набагато важче; зберегли культуру наскільки можливо. Це все сьогодні можемо запропонувати українським вірним греко-католикам.

Після 1991 року в Сибірі, в усій Росії та Казахстані було засновано багато груп української культури. Я детально не знаю, що в цих центрах відбувається, але цілковито впевнений, що в греко-католицьких парафіях про збереження своєї автентичності працюють набагато ефективніше. На парафіях, і чути більше української мови, і більше культури, і найголовніше — віри. Це саме те, що ми як Церква можемо дати.

На півночі Тюменської області у місті Сургуті, кілька років тому ми побудували римо-католицьку церкву, яку я у свій час посвятив. Там також збирається на недільну Літургію греко-католицька спільнота, яка є доволі великою. За кілометрів 200 від Сургута є місто Нижньовартовськ, де зараз відбувається будівництво греко-католицького храму. Хоча у Нижньовартовську також є невелика група римо-католиків. Мабуть, цього року ми вже не встигнемо, але наступного року, як мені здається, храм буде готовий для посвячення. Отож, там буде навпаки: це буде греко-католицький храм, але римо-католицька спільнота матиме свої богослужіння.

Існують у Москві такі групи, до яких належать не тільки українці, але молоді люди іншої національності, які зацікавилися східним обрядом та їм дуже важливо мати єдність із Папою Римським. У 90-ті роки вони розпочали невеликими спільнотами здійснювати греко-католицьку Літургію. Українським вірним надзвичайно важливо, аби під час їхніх недільних богослужінь вони могли відчувати зв’язок із Батьківщиною. Саме тому в українських спільнотах здійснюється Літургія українською мовою. Хоча останнім часом деякі священники таки намагаються говорити проповідь російською. Це важливий момент. Якщо спільнота є повністю закритою, тільки для українців, то їх може чекати, так би мовити, старіння. Діти і молодь не прийшли до церкви і тому ці парафії відмирають. Потрібно проповідувати російською, тому що молодь часто вже не знає мову батьків. У місцях, де живуть українці греко-католики, священники завжди беруть до уваги цей момент.


Життя і служіння в звичайних парафіях у Росії

В тих парафіях, де є священник, — Сургут, Нижньовартовськ, Прокопівськ, Новокузнецьк, Омськ, — все відбувається без особливостей. Хотів сказати «так, як в Україні», але варто зазначити, що «майже, як в Україні», адже це маленькі групи. Все ж таки, там завжди відбуваються недільні Літургії, священник готує мирян до прийняття Святих Таїнств, тобто, відбуваються катехизації. Звичайно, що ці групи для наук маленькі, — значно менші, аніж в Україні. Священника часто кличуть до хворих. Він ще додатково робить те, чого, скоріш за все, в Україні немає — постійно відвідує віддалені поселення, де проживають маленькі групи греко-католиків. Зазвичай, це відбувається один раз в місяць, а інколи — частіше. Все залежить від того, на якій відстані знаходиться те чи інше поселення.

До політичних подій п’яти-шестилітньої давності, існувала велика група українців, які приїжджали на північ на заробітки. Після кількох місяців роботи вони знову поверталися додому, працюючи т. зв. вахтовим методом. Тому на великі свята, особливо коли приїжджав на ту чи іншу парафію, я спочатку дивувався, що чоловіків було набагато більше. Останнім часом через політичні події цих людей стало значно менше і тому ми втратили частину наших вірних на богослужіннях.

Найголовнішим завданням на парафіях є залучення усіх греко-католиків до Церкви. Це зробити доволі складно. Навіть на півночі Тюменської області, де люди вже проживають по 30–40 років і вважають себе непрактикуючими християнами ще з часів Радянського Союзу. Більшість людей не цікавляться Церквою, а тому навіть і не знають про існування греко-католицької спільноти. Можливо, колись і чули по телевізору. Людям важко зробити перший крок, бо вони не практикуючі. Знайти цих людей, залучити їх — це перше завдання священника. Саме в цьому Україна могла би, а навіть повинна нам допомогти. Впродовж багатьох років підтримуємо зв’язок із Українською Греко-Католицькою Церквою. Ми подавали інформацію у різні єпархії, яку вони повинні були б передавати на парафії. Українці із півночі Сибіру кожного року навідують своїх родичів в Україні. Навіть ті люди, які в Сибірі не приходили до Церкви, в Україні на богослужіння таки йдуть зі своїми родичами. Вони навіть вінчаються в Україні або хрестять дітей. Настоятель храму, якщо відчуває відповідальність, мав би розповісти гостям про нашу Церкву у Сибірі. Відтак вони, повернувшись із канікул та відпусток, мали би на руках адресу священника та спільноти, куди можуть прийти. Я би сказав, що сьогодні священники в Україні не надто нам допомагають у цьому. Приблизно, на трійку із великим мінусом. Деякі настоятелі передають цю інформацію, а більшість, все таки, цього не робить. Вони не усвідомлюють важливості свого вкладу у розвиток Церкви.


Розмовляв Іван Вихор
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae