«Віра передається материнською мовою, мовою родини, коли діти бачать любов своїх батьків», — митрополит Володимир Війтишин

19 грудня 2019

Усіх мучеників та свідків віри навіть не знаємо по іменах. Ми лише приблизно уявляємо їхню приблизну кількість. І це тільки в другій половині ХХ ст. на нашій багатостраждальній Батьківщині Україні. Для них було краще померти, аніж зрадити свою віру.

«Віра передається материнською мовою, мовою родини, коли діти бачать любов своїх батьків», — митрополит Володимир Війтишин

Пастирський лист

архиєпископа і митрополита Івано-Франківського Володимира Війтишина
з нагоди 30-ої річниці легалізації Української Греко-Католицької Церкви

Всечесним та всесвітлішим отцям,
преподобним монахам та монахиням,
возлюбленим братам і сестрам у Христі
Івано-Франківської митрополії!

Зібравшись на Синоді Єпископів Івано-Франківської митрополії, який відбувся в м. Івано-Франківську 12 грудня 2019 року Божого, Отці Синоду підсумували рік, в якому відзначаємо 30-ту річницю легалізації УГКЦ.

Цим листом ділимося плодом нашої спільної застанови.

Перед своїм Вознесінням Христос заповідає своїм учням: «Та ви приймете силу Святого Духа, що на вас зійде, і будете моїми свідками в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі» (Ді. 1, 8).

З історії Христової Церкви перших століть бачимо, що навчання Церкви було обагрене кров’ю багатьох незламних свідків Христової благовісті. Перегортаючи сторінки історії християнства, переконуємося, що правда віри з плином часу вимагала від християн свідчення крові, тобто мучеництва, яке не було притаманне тільки далекому минулому. Воно триває і до сьогодні. Свідками такого мучеництва ми всі були протягом ХХ століття.

Добігає до завершення 2019 рік, в якому ми в різний спосіб роздумували над покликанням наших християнських родин, над життям наших блаженних новомучеників Климентія Шептицького, Еміліяна Ковча, Йосафати Гордашевської. Різноманітні заходи, які були присвячені цим постатям, спонукали нас у рік 30-ліття легалізації Української Греко-Католицької Церкви застановитися також над життям ісповідників віри, які служили у нашій Станиславівській єпархії у буремному ХХ столітті. Серед них маємо блаженних священномучеників Симеона Лукача та Івана Слезюка, праведного митрополита Андрея Шептицького, єпископів Григорія Балагурака, ЧСВВ, Якова Тимчука, ЧСВВ, Софрона Дмитерка, ЧСВВ, та Павла Василика. Окремо хочемо відзначити владик Івана Лятишевського, 140-річчя від дня народження, та бл. Григорія Хомишина, 115-у річницю з дня інтронізації на єпископський Станиславівський престіл відзначаємо саме цьогоріч. Вони за свою віру віддавали життя. А ще тисячі священників, монахів і монахинь, десятки тисяч вірних поневірялися в сибірських таборах і на поселеннях, не маючи змоги повернутися до рідного дому. А тим, кому це вдавалося, незабаром знову були відправлені на заслання.

«Пам’ятайте, що Христова наука — це проповідь милосердя, а християнське життя — це любов ближнього… своїм життям давайте приклад для наслідування», — такими словами звертається до своїх вірних єпископ Станиславівський блаж. Кир Григорій Хомишин, коли почалися переслідування.

Владика Іван Лятишевський, 140-у річницю від дня народження якого ми відзначаємо, після півторарічних допитів та побоїв у Лук’янівській тюрмі без будь-якого засуду був висланий на каторжні роботи в далекий Казахстан. А до рідного Станіславова повертається 76-річний старець-інвалід зі знищеним здоров’ям. Відчуваючи, що незабаром його покличе Той, заради Кого владика Іван терпів такі поневіряння, він часто повторював слова апостола Павла: «Час мого відходу настав. Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, але всім тим, що з любов’ю чекали на його появу» (ІІ Тим. 4, 6–8).

Усіх мучеників та свідків віри навіть не знаємо по іменах. Ми лише приблизно уявляємо їхню приблизну кількість. І це тільки в другій половині ХХ ст. на нашій багатостраждальній Батьківщині Україні. Для них було краще померти, аніж зрадити свою віру.

4 серпня 1987 року у погодженні та з благословення інших владик підпільної Церкви в Україні група священників з 23 осіб і понад 170 вірних під керівництвом владик Павла Василика та Івана Семедія виступила із «Заявою про вихід з підпілля Української Греко-Католицької Церкви», адресованою Святішому Отцеві Іванові-Павлові ІІ.

Це стало поштовхом до того, що наші владики та духовенство розпочали акцію голодування у Москві на Красній площі. Серед них були владики Софрон Дмитерко ЧСВВ, Павло Василик та Филимон Курчаба, ЧНІ; священники Володимир Війтишин, Ігор Возьняк та Григорій Сімкайло. Згодом з метою легалізації УГКЦ був створений Комітет захисту прав Української Католицької Церкви, який зібрав протягом двох років близько 120 тис. підписів. І ця бажана подія сталася рівно 30 років тому — 1989 року Божого.

Сьогодні складаємо наші слова вдячності усім тим, хто упродовж цього, повного страждань півстоліття зберіг віру і зумів її передати молодому поколінню. Чому і як це їм вдалося? Найперше тому, що вони несли з собою цінності: родинні і суспільні: повагу, витривалість, мужність, любов і радість. Їхня радість була у надії, бо, як, казав Христос: «журба ваша у радощі обернеться» (Ів. 16, 20). Це радість, яка очищується у випробуваннях і яка залишається. Все це плекалося в той час у наших родинах. І діти переймали це як спадок задля свого майбутнього. Бо віра передається материнською мовою, мовою родини, коли діти бачать любов своїх батьків, мир і злагоду у своїх домівках, бачать, що там перебуває Ісус. Віра призначена для того, щоб її передавати наступним поколінням і тільки тоді вона шириться й зберігається.

Дорога молоде, юнаки і дівчата, особливо у цьому слові звертаюся до вас. На прикладі усіх цих мучеників ми бачимо, яке значення має збереження нашої Христової віри і прагнення передати її наступним поколінням. Ми зараз живемо у складний час боротьби за гідне існування нашої держави, в якій не потрібно буде знову захищати свої релігійні переконання. Ми дуже багато чуємо нарікання й осуду. Але незаперечною є правда, що вийти з цього стану можна завдяки свідченню своєї віри, своїх правдивих переконань. Сьогодні потрібно мати велику сміливість сказати, що я буду поступати так, як велить мені моя віра в Бога, моя людська гідність! А можемо це зробити, тільки закарбувавши у своїй пам’яті те, як прагнули зберегти і передати нам свою віру наші бабусі, дідусі у часи, коли наша Церква була у підпіллі. Їхнє мучеництво — це запрошення для нас усіх, щоб бути сильними й наполегливими, особливо в час випробування.

Нехай свідчення віри наших ісповідників віри, наших рідних і близьких стане запрошенням для того, щоб їх наслідувати. Нехай святість буде прагненням для всіх нас, дорогі брати і сестри, і на цьому шляху нехай нас супроводжує Пресвята Богородиця.

Благословення Господнє на Вас!

Від імені Синоду Єпископів
Івано-Франківської митрополії УГКЦ

† Володимир Війтишин,
митрополит Івано-Франківський УГКЦ

Дано у престольному граді Івано-Франківську
при архикатедральному і митрополичому Соборі Воскресіння Христового
13 грудня 2019 року Божого, в день Ап. Андрія Первозванного

Локації

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae