СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиУГКЦ в Казахстані: «Церква продовжує бути тут маленькою Україною»
Людей привезли в голий степ. Навіть дерев не було, аби збудувати якусь хату. І жінки та старі копали собі землянки. Копали мисками, ложками…
«Живе ТБ» продовжує розповіді про найвизначніші парафії УГКЦ у світі. Цього разу вашій увазі пропонується фільм про парафію УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці в Караганді (Казахстан).
Греко-католики в Казахстані — це колишні політичні в’язні радянських часів, спецпереселенці в основному з Західної України та їхні нащадки. У кожній біографії цих людей йдеться про скалічені долі, нелюдські умови виживання і велику віру, яку люди зберегли завдяки Українській Греко-Католицькій Церкві.
«У моєму житті, — розповідає о. Василь Говера, апостольський адміністратор для греко-католиків у Казахстані та Середній Азії, — як і в житті багатьох українців, Караганда завжди асоціювалася з не зовсім приємним речами — тюрма, депортація. Туди засилали людей, де вони страждали…»
У Казахстані існувало 23 концентраційні табори. Через Карлаг — один із таборів — пройшло понад мільйон людей.
«Площа, яку займали Карагандинські табори за величиною порівнюють з територією Франції», — каже Андрій Дребезгов, керівник екскурсійного відділу Музею пам’яті жертв політичних репресій, с. Долінка.
«Я засуджений до 25 років за ворожість до радянської влади, за так званий український буржуазний націоналізм, — ділиться Іван Карпінський, колишній в’язень Кенгіру. — Кенгір — це був особливий концтабір. Там було 75 % української молоді студенти, священники і малолітні діти від 12 до 14 років. Ми рили котловани, будували. Ставлення до нас було нестерпне».
У концтаборах люди працювали як каторжники. Жінки працювали разом з чоловіками. Тобто виконували тяжку фізичну працю.
«У нас були номери на грудях, колінах, а заду був великий номер як на автомобілі», — веде далі Іван Карпінський.
Пан Карпінський свій номер досі пам’ятає: СЗЗ990.
«Я не можу його забути».
«Умови утримання, — додає Андрій Дребезгов, — були настільки поганими, що ув’язнені просто замерзали уві сні».
Пані Ганна Фединчук була засуджена за свій зв’язок з УПА.
Менше ніж десять років нікому не давали.
Отець Василь Говера:
«У таборах опинялися всі, у тому числі вагітні жінки. І вже в таборі народжували дітей».
Тільки в Карлазі було народжено 162 українських немовляти.
«Депортація — це страшна трагедія. Мій батько теж був депортований зі своєю сім’єю у 47 році. Ми говоримо лише про „Захід“ — одну з акцій депортації. Протягом лише кількох днів було депортовано понад 77 тисяч людей».
Це були в основному родини, які були хоч якось пов’язані з боротьбою УПА проти радянської влади.
«Моя сестра була в підпіллі, — ділиться Іван Бойко, спецпереселенець, — у Бандерах, як казали. Через неї мене і вивезли з татом».
Емілія Костюк, спецпереселенка розповідає:
«Прийшли два москалиска і кажуть: прийшли вас вивозити. Я кажу: я нікуди не йду, дивіться, я хвора. А вони мені кажуть: нічого, швидше подохнеш. Один взяв мене за коси, другий — за ноги і стягли мене з печі».
Для цієї акції було задіяно 44 тисячі вагонів. Це були вагони для перевезення худоби, тобто зрозуміло, що вони не були пристосовані для людей.
«Пам’ятаю, ми з татом коло дверей їхали на лежачи. Були голодні і холодні. Усе позамерзало. Я була заснула, а моя голова примерзла до вагона. Навіть не знаю, як я вижила», — пригадує пані Емілія.
Отець Василь:
«Людей привезли в голий степ. Навіть дерев не було, аби збудувати якусь хату. Людей вивантажили і сказали: робіть собі, що хочете».
Володимир Окунь, син спецпереселенців:
«І жінки та старі копали прямо собі на місці землянки. Копали мисками, ложками. У першу зиму загинула мамина молодша сестра. Мама розповідала, що в їхньому ешелоні не було родини, де б за зиму хтось не помер».
Землянки накривали землею і мощеною глиною, щоби не протікала. Зимою були такі бурани, що замітали землянки понад два метри над дахом. Треба було не тільки двері відкопувати, а й комин. Двері в землянці завжди відкривалися всередину.
«Мій дід сніг спершу запускав усередину, аби зробити тунель, а потім вже виносив з хати сніг. Інакше вийти не можна було», — пригадує пан Володимир.
Параскевія Костюк пригадує:
«Води зимою не було. Ми мусили топити сніг, щоби митися і варити їсти».
Іван Бойко:
«Я ходив голодний, вошивий, дрантивий з татом і жебрали попід хати. Пробачте мені».
Володимир Окунь:
«Мій батько хотів одного — колись удосталь наїстися хліба. Спецпереселенці — це були люди без прав. Кожен українець, якого сюди прислали, потрапляв на шахту або на будову. Нашим було важко ще й з тих міркувань, що проти них була пропаганда — бандерівці, політичні. Тому галичани старалися селитися окремо і компактно. Але там вирувало українське життя».
В українців була єдина мрія — повернутися в Україну.
Отець Василь Говера:
«Існували такі розписки, в яких люди зобов’язувалися ніколи не повертатися в Західну Україну».
Іван Карпінський:
«Можна було повернутися десь в Східну України чи на Південь, тільки не в Західну. А інакше саджали по новому».
Радянську ідеологію ці українці так і не полюбили.
Параскевія Костюк:
«Піонерський галстук мій тато заставляв мене знімати ще коло фіртки».
Іван Бойко:
«Слава Богу, мені так Бог поміг, що я не був ні піонером, ні комсомольцем. Я не продав свою рідну кров».
Параскевія Костюк:
«Українці одні одних дуже підтримували, збиралися, співали пісень. Пам’ятаю, коли ми будували до землянки ще одну кімнату, то нам усі допомагали. Я досі пам’ятаю ту любов один до одного. Люди ділилися останнім, чим могли. Зараз таку любов дуже рідко зустрінеш».
Володимир Окунь:
«Я ніколи не чув, аби мій батько казав: там в Україні. Він завжди казав: дома».
Параскевія Костюк
«У нас завжди в хаті були образи. І кожної неділі ми молилися Службу Божу по хатах. Слава Богу, ніхто не доніс був».
Володимир Окунь:
«Вважалося за честь прийняти Службу Божу в себе в хаті».
Священники вдень, як і всі інші, працювали, а вночі або рано вранці молилися з людьми. Це було підпілля.
Тут не було свободи і можливості будувати церкви, але люди хотіли молитися і їхні землянки були їм за храми.
Володимир Окунь:
«Церква була як український національний клуб, де люди збиралися, щоби поспілкуватися. Це був такий симбіоз — люди підтримували Церкву, а Церква укріпляла людей. Вона помогла українцям бути українцями».
Історія УГКЦ в Казахстані починається з 55 року в підпіллі і продовжувалася аж до легалізації до 90-их років. У 93 році парафію офіційно зареєстровано.
«Помалу відходять політичні в’язні та спецпереселенці, — каже о. Василь Говера, — залишаються їхні нащадки. Проте процес асиміляції бере своє. Хоча ми намагаємося тримати парафію живою. Маємо катехизацію для дітей і літні табори. І вертеп щороку організовуємо. Для багатьох людей тут Церква продовжує бути маленькою Україною».
Параскевія Костюк:
«Віру в Бога і любов до України мама мені передала з материнським молоком. Ми тут з усіма: казахами, чеченцями дружимо, але своє є своє…»
За матеріалами Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
