«Церква або проводить євангелізаційно-місійну працю, або перестає бути Церквою», — владика Богдан Дзюрах на Єпархіальному Соборі у Парижі

4 лютого 2022

28 січня 2022 року владика Богдан Дзюрах, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії, разом із о. Андрієм Химчуком взяли участь в Єпархіальному Соборі Паризької єпархії Святого Володимира Великого.

«Церква або проводить євангелізаційно-місійну працю, або перестає бути Церквою», — владика Богдан Дзюрах на Єпархіальному Соборі у Парижі

На запрошення апостольського адміністратора Єпархії Святого Володимира у Парижі владики Гліба Лончини владика Богдан Дзюрах представив доповідь на тему: «Спільна відповідальність за місію Української Греко-Католицької Церкви у Західній Європі».

У своїй доповіді владика Богдан застановився над значенням трьох основних термінів із теми: «спільність», «відповідальність» та «місія».

Християнська ідентичність — це спільність

Перше слово «спільність», за словами доповідача, виражає нашу церковну і християнську ідентичність. «У Церкві як спільноті не йдеться про чисто людське буття разом, чисто людське зібрання, бо Церква — це таїнство Божої присутності з нами, а через нас — у світі […]. Остаточно, через наше спільнотне буття і діяння ми покликані явити у світі образ Бога в Тройці Святій єдиного, який є спільнотою осіб в любові. То ж автентична християнська спільнота самим своїм буттям є символом, таїнством Божої присутності у світі».

Окрім цього, — зазначає єпископ, — церковна спільнота відіграє також важливу роль у житті своїх членів. Саме у лоні Церкви через Таїнство Хрещення народжується Христовий учень і учениця та через Хрещення долучається до цієї єдиної Божої родини, якою є свята, соборна і апостольська Церква. У Церкві християнин пізнає правди Божі, віднаходить орієнтири в лабіринтах щоденного життя і отримує божественно-людську підтримку на своєму шляху зростання у вірі і свідчення віри.

Особливо гостро потреба спільноти відчувається в українців в еміграції, де вони можуть бути розкидані один від одного за сотні кілометрів. Часто це може призвести до почуття страху, тривоги чи безвиході, до опускання рук та відчаю. Саме тому, як продовжує владика, ми потребуємо опори у спільноті однодумців. Цією спільнотою покликана стати Церква. «Церква має бути „школою сопричастя“, школою спільнотного життя, а це означає, що Церква має бути передовсім школою молитви і школю переображених і наповнених Божою любов’ю людських взаємин […]. Без молитви християнське згромадження перетвориться на звичайні людські збори, а ніколи не стане спільнотою Христових учнів», — мовив архиєрей. Творення такою церковною спільноти є прерогативою Святого Духа, натомість поділи і роздори вказують на присутність іншого духа — диявола.

«У Церкві ми всі несемо тягарі один одного і часто мусимо нести тягарі, яких ми ані самі не обирали, ані самі не клали собі на рамена. Легко належати до Церкви „тріумфуючої“ і любити її, але любити Церкву поранену, забруднену людським гріхом, — це вимагає вже неабиякої зрілості у вірі. Втім, це — частина нашої відповідальності за Церкву: молитися за неї, дбати про її очищення через власне освячення, дбати про її зростання через власне преображення Святим Духом», — продовжив владика Богдан.

Відповідальність один за одного

Відтак зі спільності у Святому Дусі випливає відповідальність одне за одного і за інших. «Синонімом спільної відповідальності є залучення, участь, про які каже Папа Франциск, запрошуючи Церкву крокувати синодальним, або соборним шляхом. Конкретно беручи, йдеться про більше залучення мирян до життя і місії Церкви. Якщо Церква має бути спільнотою, то вона не може перетворитися на „приход“ — коли люди лише приходять, щоб виконати „свій недільний обов’язок“ участі в Святій Літургії, чи скористатися з інших духовних треб. Віруючі в парафіяльній спільноті мають реалізувати своє буття християнином, своє буття Христовим учнем», — підкреслив доповідач, а відтак запросив застановитися над трьома питаннями:

чому миряни мало, або недостатньо беруть участь у церковному житті?
де б могли наші миряни бути більше, ніж дотепер залученими до реалізації місії Церкви?
як маємо допомогти мирянам, щоб вони могли більш успішно співпрацювати у здійсненні місії Церкви?

Подвійна місія УГКЦ у Західній Європі

Говорячи ж про місію, владика Богдан Дзюрах зазначив, що її ми можемо розуміти у подвійному значенні. У широкому значенні йдеться про місію як покликання, завдання Церкви загалом. А у вузькому — як проповідь Євангелія людям, які ще не мали можливості пізнати Христа і особисто зустріти Його.

У першому широкому значенні Українська Греко-Католицька Церква у Західній Європі повинна:

своїм буттям свідчити про розмаїття і багатство християнських традицій Європи. Зокрема пригадувати, що християнство у його двох іпостасях — східному і західному від самих початків співтворило християнське обличчя Європи і надалі продовжує його об’являти;
давати свідчення про єдність Церкви;
служити нашими духовними скарбами для християн інших традицій та шукаючих людей загалом.

Натомість, у вузькому значення розуміння місії єпископ говорить: «Ми з різних причин — об’єктивних і суб’єктивних, призвичаїлися до так званого „консервативного“ душпастирства, до несення духовної опіки лише власним вірним, членам нашої громади, ми замало є „експансивною“ Церквою, або, кажучи мовою церковною — „церквою, яка живе місійно-євангелізаційною духовністю, місійним духом“. Але ми, здається, дуже мало усвідомлюємо необхідність виходити поза власні мури, поза власні огорожі, ділитися скарбом віри, який ми зберегли і плекаємо в наших серцях і в наших спільнотах».

Підсумовуючи свою доповідь, апостольський екзарх для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії владика Богдан Дзюрах мовив: «Можемо з певністю сказати: Церква або проводить євангелізаційно-місійну працю, або перестає бути Церквою».

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ